Лекція 3

1. Римська антична філософія. Неоплатонізм.

2. Виникнення середньовічної парадигми західноєвропейської філософії. Релігійний характер філософської думки.

3. Схоластика. Реалізм і номіналізм.

 

1.1. Римська антична філософія. Неоплатонізм

 

Філософія Аристотеля не завершує ні старогрецької, ні античної філософії. Але вона завершує найбільш змістовний період в історії філософії, який часто називають філософією класичної Греції. Історія античної філософії триває і в післяаристотелівські часи, зокрема в елліністичний період. У філософії ця історія постає як втома і розчарування. Елліністичну філософію часто визначають як загибель античної філософії, її деградацію. Але це насамперед філософська систематизація класичної грецької філософії і сувора школа її переусвідомлення. У філософії еллінізму відображена велич самої епохи, її суперечності, її неповторний блиск і злиденність.

Еллінізм (кінець IV ст. до н.е. - V ст. н.е.) – має свою довгу історію.

Передумови виникнення елліністичної філософії:

- криза суспільства (суспільство вичерпало свої історичні можливості, втратило здатність новоутворення на своїй власній основі);

- обмеженість руху суспільного життя;

- суттєві зміни, які поступово трансформували античне суспільство в якісно нове – феодальне, середньовічне;

- цілісне, предметно-речове бачення світу “подвоюється”: поряд зі звичним предметним світом речей виростає новий духовно-ідеальний, “внутрішній”, “індивідуальний” світ (той, що “випадає” із світової гармонії буття);

- інтерес до морально-етичних проблем людини, до суб’єктивної тематики.

Найбільш відомі філософські школи в елліністсько-римській період:

- епікурейська;

- скептична;

- стоїчна;

- неоплатонівська.

 

 

Засновник Епікур (341-270 до н.е.). Він підійшов до атомізму Демокріта з етичних позицій. Натурфілософія Епікура спирається на універсальні принципи:

- ніщо не виникає з нічого і в ніщо не перетворюється;

- всесвіт завжди був таким, яким він є тепер, тому що немає нічого такого, у що він міг би перетворитись;

- всесвіт складається з тіл і порожнечі, і про існування тіл свідчать відчуття, а існування порожнечі підтверджується рухом, який у ній реалізується;

- тіла або неділимі і незмінні (атоми), або складені з атомів;

- всесвіт безмежний яз за обсягом порожнього простору так і за кількістю своїх складових – як атомів, так і їх поєднань.

Оригінальність натурфілософії Епікура проявляється в тому, що:

- він говорить про форму, величину і вагу атомів (Демокріт розрізняє атоми за формою, порядком і положенням);

- визначаючи об’єктивність чуттєвих якостей, стверджує, що річ – не проста сума атомів, а існує як цілісність, якій властиві сталі якості;

- простір виводить з факту руху – він є необхідною умовою руху тіл, а час – властивість тіл;

- приписує атомам властивості ваги як причини руху (ідея самочинного відхилення атома була специфічно філософським відображенням, факту виникнення в античного індивіда певного “мінімуму” свободи (індивідуальної свободи). Виникнення цієї “внутрішньої автономії” індивіда знаменувало народження особистісної свободи людини.

Людина – цей “соціальний атом” починає поступово виявляти в собі автономний, цілком самостійний ґрунт своєї життєдіяльності.

Цікавими є думки Епікура про Бога і моральність.

Епікур вважав, що основна мета філософії – досягнення щастя. Людина від природи тягнеться до щастя і з не менш природною відразою намагається позбутися страждань. Щастя – це незворушність духу, яка досягається навчанням і вправами.

 

 

Засновник Зенон (300 р. до н.е.). Назва походить від слова “стоя” – портик в Афінах, де виникла ця школа.

Розрізняють:

- Давню Стою (ІІІ-ІІ ст. до н.е., представники – Зенон, Клеанф, Хрісіпп);

- Середню Стою (ІІ-І ст. до н.е., представники – Панецій, Посідоній);

- Пізню Стою (І-ІІ ст. н.е., представники – Сенека, Епіктет, Марк Аврелій).

Стоїки вбачали основне завдання філософії у побудові етики, що спирається на фізику і на вчення про пізнання – логіку, яка ще й охоплювала вчення про мову та її різновиди.

У світі панує невблаганна необхідність, вчать стоїки, і немає можливості протистояти їй. Людина цілком залежна від усього, що дається у зовнішньому світі, природі. Проте слід уважно вивчати природу та її необхідність, що дасть змогу добровільно підкорятися останній.

 

 

Засновник Піррон з Еліди (бл. 360-270 до н.е.). Назва походить від “скептикос”, - той, що розглядає, досліджує.

Специфіка скептиків у тому, що вони були вченими серед філософів. Їхня діяльність проявлялась насамперед у протиставленні, а отже, у виявленні протилежностей і суперечностей.

Скептицизм, так само як і епікуреїзм та стоїцизм, констатує “розчинення” індивіда в суспільно-природному порядку буття. Проте розчинення це тлумачиться тепер як суто, “тілесне”, тобто в тій мірі лише, в якій людина продовжує лишатися природною істотою і тому мусить їсти, спати і, зрештою, вмирати.

Має багатьох прихильників оцінка римської античної культури та філософії як “запозиченої” в греків. Можна почути вираз: “Рим завоював Грецію силою зброї, а Греція завоювала Рим силою культури”.

Однак, оригінальна римська антична філософія і культура в цілому існувала. Її основна характерна риса – практичність.

Марк Туллій Ціцерон (106-43 до н.е.) – був глибоко оригінальним, творчим римським мислителем.

Здійснюючи численні переклади і перекази грецької філософії на латину, Ціцерон виступив не просто як “еклектик”, або “популяризатор” її в Римі. “У еклектизмі Ціцерона” все частіше вбачають грандіозну спробу створити на новій соціально-історичній основі суто римську філософію, своєрідність якої полягала б в універсальності її і водночас партикулярності.

Ця філософія розрахована на всіх і кожного в цьому величезному, суперечливому римському світі. Вона мала стати синтетичною, такою, що об’єднує в собі і пропускає крізь себе все, що було створене до неї у сфері думки підвладними Риму народами.

“Переклад” грецької філософії на латину дає початок оригінальній, римській античній філософії.

Тіт Лукрецій Кара (99/95 – 55 до н.е.) – римський епікуреєць, автор знаменитої поеми “Про природу речей”. Для практично орієнтованої думки римлянина атомістична структура всесвіту виступає цілком самодостатнім об’єктивним фундаментом практичних (етичних) рекомендацій.

Людина, за Лукрецієм, це дитя живої і творчої природи, згусток сил і здібностей.

У ІІІ-VI ст. у Римській імперії поширилося вчення неоплатонізму.

Представники – Плотін (204-270), Порфирій (232/233 – початок ІV ст.), Ямвліх (бл. 245-330), Прокл (410-485).

Основне філософське джерело неоплатонізму – вчення Платона, яке було витлумачене неоплатоніками в дусі містицизму. Все існуюче вони вважали різними шаблями еманації (випромінювання) Бога. Платонівські “ідеї” перетворилися в неоплатоніків у численних Богів і демонів, а філософія, в кінцевому підсумку, виродилася в міфологію і теософію.

Відволікаючи філософію від вивчення об’єктивного світу і орієнтуючи її на містичне осягнення надчуттєвого світу, неоплатоніки стверджували, що найвищим благом є безпосереднє злиття людини і Бога.

Людина в системі неоплатонізму мислиться як поєднання божественного розуму з мертвим гріховним тілом завдяки души.

Головне завдання людини – не звільнення від тіла, а розвиток його в напрямі удосконалення.

Основні підсумки античної філософії:

1. Оволодіння процесом мислення, логічною обробкою знань та виробленням де яких понять про певні поняття, про предмети та явища.

2. Перехід від ритуального знання (заучування формул, пригадування тих чи інших образів у супроводі різних ритуальних дій) до раціонального пізнання, яке передбачає роздуми, сумніви та осмислене засвоєння світу.

3. Визначення основних напрямків:

- матеріалізму (“лінії Демокриту”) та ідеалізму (“лінії Платону”);

- діалектики та метафізики.

4. Закладено фундамент майбутніх філософських вчень і дискусій; основа розвитку європейської та вітчизняної філософської думки.

 

1.2. Виникнення середньовічної парадигми західноєвропейської філософії. Релігійний характер філософської думки

 

В оцінці середньовічної філософії існують два протилежних погляди:

По-перше, підкреслюється її безплідність, “схоластичність”, а почасти і “реакційність”, що підтверджується тезою про те, що філософія виконувала роль служниці теології.

По-друге, це оцінка цього періоду в історії філософії як високопродуктивного, позитивного.

Середньовічна філософія – період в історії європейської філософії, пов’язаний з християнською релігією. Це епоха феодалізму V-XV ст.

Основні риси:

- формування бачення реальності “за образом і подобою” духу;

- людина феодального суспільства постає “духовною” людиною, “одухотвореною”, а не просто тілесною (чи природною) істотою;

- ключ до розв’язання всіх проблем середньовічна людина шукає у сфері духу.

На цьому ґрунті починає формуватися нова (середньовічна) філософська парадигма:

1. Ідейно-світоглядний зміст.

2. Духовно-ідеальне тлумачення реальності.

3. Найдосконаліше втілення духовності – Бог.

4. “Найголовніше” знання – теологія (богослов’я).

5. Все “земне”, “світське” – держава та інші суспільні інституції (цехи і т.п.) – набувають характеристик “справжнього” існування, лише отримуючи санкцію “божественного буття” – благословення церкви.

6. “Двоїсте” буття:

- справжній (божественний, духовний, небесний, благий);

- несправжній (тваринний, плотський, земний, гріховний).

Апологетика (від грец. “апологія” - захист) – представники цього напрямку виступали з обґрунтуванням і захистом християнства проти античної філософії.

Квінт Тертулліан (бл. 160 – після 220 років) – вороже ставився до грецької філософії доводив несумісність філософії та релігії.

Патристика (від лат. “патер” - отець) – найвідомішим представником західної патристики був Аврелій Августин (354-430 рр.). Його філософія – поєднання християнських доктрин з античною філософією (головним чином, з платонізмом).

Знаменита формула Августина: “Вірую, щоб розуміти”.

Він систематизував християнський світогляд, намагаючись представити його як цілісне та єдино вірне вчення; зробив Бога центром філософського мислення.

Александрійська школа (засновник Климент Александрійський бл. 150 – 215 р.). – характерна ірраціоналістична “несумірність” земного і божественного світів досягає чи не крайніх меж у так званому “апофатичному” (негативному) богослов’ї.

Климент Александрійський відзначав, що мова наша може виразити лише те, що визначене, має межі, форму і т.ін. Єдино “позитивною” позицією в осягненні бога може бути лише спроба його осягнення не в тому, що він є, а в тому, що він не є.

Помітним у християнській теології є гуманістичне її спрямування, зокрема у вченні про “первородну гріховність” людини і шляхи її подолання (“спасіння”). Таке “спасіння” неможливе шляхом прямого втручання бога у справи земного людства.

“Спасіння” можливе лише через посередника, який “чудесним” способом поєднує в собі непримиримі протилежності небесного (божественного) і земного (людського). Таким посередником виступає Христос – “син божий і людський”, який є однією з іпостасей божественної “триєдності” (Трійці) і водночас живою людиною, народженою земною жінкою, людиною, що живе і страждає людським життям і людськими болями і вмирає мученицькою смертю на хресті.

Ібн-Сіна Абу-Алі (лат. Авіценна) – видатний таджицький філософ, природознавець, лікар, математик, поет, вільнодумець, який відзначався самостійною і оригінальною філософією. Він вважав, що світ виникає шляхом еманації (випромінювання, витікання) з божества, але не з волі Бога, через об’єктивну необхідність.

Бог для Авіценна абстрактний і безликий; світ матеріальний і такий же вічний, як і сам Бог. Він говорив, що буття безмежне, воно з самого початку поділяється на субстанцію і акциденцію. Джерело існування субстанції необхідно шукати в ній самій, тому що вона є сутністю природи.

На відміну від Аристотеля, який протиставляв пасивній матерії діяльну форму, Авіценна твердив, що “нема абстрактної тілесної форми без матерії, тілесна форма знаходиться в самій матерії, і тіло виникає із цієї матерії”. Природні явища, говорив він, причинно взаємопов’язанні; у світі панує природна закономірність, непорушна з боку божественного пророцтва.

Органи чуття – джерела пізнання, розум – особлива здатність, відокремлена від матеріального субстрату. Він говорив про існування “розумної душі”, яку вважав безсмертною.

Авіценна створив оригінальну класифікацію наук: всі науки він поділив на практичні, які трактують питання поведінки людини, і теоретичні, де дослідження ведеться заради знання. Багато зробив Авіценна для логіки. Популяризуючи логіку Аристотеля, він намагався вивести логічні форми і зв’язки із особливостей буття; йому належать розробка питань про одиничне і загальне, про логічні помилки, про судження і т.ін.; філософ висунув положення про можливість самостійного існування релігії і науки, що ґрунтується на дослідженнях людського розуму.

1.3. Схоластика. Реалізм і номіналізм

 

Період з VI по XIV-XV ст. називається періодом схоластики, який поділяється на:

- ранню схоластику (VI-ХІІ ст.);

- розквіт схоластики (ХІІІ ст.);

- занепад, пізню схоластику (XIV-XVI ст.).

Схоластика – це релігійно-ідеалістична філософія, відірвана від життя, ускладнена й заплутана, занурена в безплідній розум; вона вважала, що вірі належить першість над розумом.

Схоласти проводили дискусії з питань, які не мали ніякого значення ні для науки, ні для практики. Характерні для цієї філософії сліпа віра в авторитети, догматизм, бездумне заучування й запам’ятовування прописних істин, відрив від життя.

Філософія в цей період викладалась тільки в монастирських школах і була “схоластичною” , тобто шкільною.

Якщо говорити про метод схоластики, то мова йде не про знаходження істини засобами розуму, тобто філософії.

Рання схоластика:

- орієнтувалась на Платона та неоплатонізм; аристотелізм же був присутній тільки в їх логічному вченні;

- зосереджувалась на двох проблемах:

1. на проблемі універсалій;

2. на доказі існування Бога.

Біля витоків схоластики стояли: на Сході – Іоанн Дамаскін, на Заході – Іоанн Скот Еріугена.

Іоанн Дамаскін (бл. 675- до 723 рр.) – візантійський богослов, філософ і поет, систематизатор грецької патристики, створив основи схоластичного методу, який базувався на метафізиці та логіці Аристотеля.

Іоанн Скот Еріугена (бл. 810-877 рр.) – “перший батько схоластики”, запропонував тезу, яка належить до всієї схоластики: істина релігія є й істиною філософією, і навпаки. Раціоналізатор теології проголошував, що авторитет базується на істинності розуму; стверджував, що між розумом і одкровенням суперечностей немає, але онтологічний аспект його діалектики бере верх над логічним; дотримувався пантеїстичних поглядів.

Період після Еріугени до Ансельма Кентерберійського (1033-1109 рр.) був у філософському відношенні малоплідним. Словами “вірую, щоб розуміти” Ансельм визначає позицію схоласта, а його девіз “віра шукає розум” характерний для всієї ранньої схоластики. Істина дана у вірі, а розум, діалектика є технічним засобом для віри.

З ХІІ ст. Європа через арабське та європейське посередництво, познайомилась з Аристотелем, з його не відомими до того часу метафізичними та фізичними трактатами.

Всезростаючий вплив аристотелізму зупинити було неможливо. Аристотелізм в цей період був представлений Александрійською школою та латинським аверроїзмом, який очолював Сігер Брабантський (бл. 1240-1284 рр.). В своїх працях він відстоював незалежність філософії від теології, визнавав тільки філософські авторитети, передусім Аристотеля, ідеї якого він розвивав. Запропонував в європейській схоластиці теорію “подвійної істини”.

Поступово з’ясувалось, що августинізм не здатний протистояти могутньому впливові аристотелізму. У зв’язку з цим виникла необхідність пристосувати Аристотеля до католицизму. Це завдання виконали Альберт Великий (1206/1207 – 1280 рр.) та Фома Аквінський (1225/26/27 – 1274 рр.).

Фома Аквінський (1225-1274 рр.) – філософ пізньої, аристотелівської схоластики, засновник напряму філософської думки, яка має ім’я – томізм. Він створив грандіозний теолого-філософський синтез (філософії та науки, з одного боку, теології, з іншого). Суперечностей між наукою та теологією немає. Християнська істина стоїть вище розуму, але вона не суперечить розуму.

Філософія повинна служити вірі, теології тим, що релігійні істини вона тлумачить у категоріях розуму. Філософія, таким чином, виступає як знаряддя теології.

Найбільш значними та впливовими творами Фоми Аквінського є “Сума проти поганців” та “Сума теології”. З філософської точки зору перший є більш цікавим. Мислитель вважав, що людське знання повинне ґрунтуватися не лише на розумі, а й на прозрінні. Це є причиною того, що мета життя не може бути осягнута розумом, оскільки кінцевою метою всього існуючого є Бог. Мета ж має бути наперед відомою, щоб людина була спроможна співвіднести з нею власні зусилля і дії. Тому людині слід знати те, що ухиляється від її розуму. Це знання може бути дане їй лише у прозрінні. В те, що дано людині у прозрінні, потрібно вірити навіть і тоді, коли це перевищує здатність розуму. Священне вчення є наукою, вважав Фома, і до нього слід ставитися як до науки.

Але ми маємо справу з подвійною природою наук. Одні з наук базуються на фундаменті, який безпосередньо відкриває людська пізнавальна здатність. Інші - на фундаменті, який відшукується вищою дисципліною. Такими є теорія перспективи, теорія музики та священне вчення. Філософія потрібна теології лише для популяризації її власників. Фома Аквінський вважав, що людське пізнання має своє джерело у чуттєвих сприйняттях. При цьому шляхів пізнання доказів може бути два: для одного джерелом пізнання є причини, для іншого - наслідки. Оскільки це так, то Боже буття “повинно бути нам доведено через власні доступні нашому пізнанню наслідки” (Антология мировой философии: т. II. - ч.1., - М., 1969. – 828 с.). Цікавим є вчення Фоми Аквінського про нескінченність, яке має безпосереднє відношення до його теорії пізнання. Досліджуючи діалектику матерії і форми, він доходить висновку, що вони обмежують одне одного. Проте, крім Бога, ніщо не може бути безумовно нескінченним. Кінцева мета пізнання - пізнання Бога, оскільки Бог - це своя власна сутність. Він є сама істина. Божа воля є вільною, вона не має у власній основі необхідності, її основа розумна.

З філософської концепції Фоми Аквінського можна зробити висновок про розумне утворення світу. Якщо Бог є незрозумілим для людського пізнання, то яким чином ми можемо щось казати про нього? В основі його етики лежать раціональні міркування. Всі речі мають тенденцію до уподібнення Богу. Тому зло у світі не навмисне, та й не суттєве, воно має випадкову природу, яка міститься у добрі. Найвищим щастям для людини є не чуттєві насолоди й не доброчесні дії, які є лише засобами щастя; найвище щастя - у пізнанні Бога, але здійснити це можливо лише в іншому житті.

Слід загострити увагу на вченні Фоми Аквінського про взаємовідношення загального й одиничного. (Це одне з найскладніших філософських питань, яке ставив і не зміг вирішити Аристотель). Проблема взаємовідносин одиничного і загального була предметом дискусій між номіналізмом і реалізмом. Номіналісти вважали, що первинним є одиничні речи, загальне - це імена, які ми присвоюємо одиничним речам. А реалісти вважали, що загальне передує одиничному.

Проблема взаємовідносин одиничного і загального була предметом дискусій між номіналізмом і реалізмом.

Реалізм настоював на реальності “єдності” триєдиного бога.

Реалізм:

- загальне передує одиничному;

- настоював на “реальності” Святої Трійці та її “іпостасей”, на реальності “єдності” триєдиного бога;

- отстоювали традиційну об’єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне від матеріально-чуттєвого світу існування ідеального (загальних понять, “універсалій”).

Пьер Абеляр (1079-1142 рр.) – визначний діалектик середньовіччя, поміркований реаліст.

Закладає основи такого раціоналізму, якій намічає самостійність філософії по відношенню до релігії.

Номіналізм:

- первинним є одиничні речи, загальне – це імена, які ми присвоюємо одиничним речам;

- реальними вважав “лики” (іпостасі), Трійці (Отця, Сина, Святого Духа);

- відстоювали реальне існування одиничного, індивідуальних окремих речей і явищ, пов’язуючи справді реальне існування з чуттєво-конкретним існуванням індивідуальних речей.

Іоанн Росцелін (бл. 1050-1210 рр.) – головний представник крайнього номіналізму в ранній схоластиці, який загрожував церковній догматиці. Запропонував тритеїстичну доктрину, суть якої полягає в тому, що якщо існують три Божественні особи, то тоді існує не один, а три самостійних Боги.

Іоанн Дунс Скот (1265/66-1308 рр.) – готував передумови для розмежування філософії та теології. Він – представник онтологічного індивідуалізму і, таким чином не тільки зробив крок до номіналізму, але одночасно випередив індивідуалізм епохи Відродження.

Вільям Окком (бл. 1300-1349/50 рр.) – найкращий представник номіналізму. З його іменем пов’язана перемога номіналізму в середньовічній схоластиці, що розділяє теологію та філософію. Теологія як наука, в основі якої немає точних доказів, неможлива. Дві області знання (теологія та філософія) стають самостійними і загальним для них є принцип “подвійної істини”.

Висновок: шлях до філософії Нового часу пролягає через номіналізм, який підривав схоластику зсередини, руйнував єдність філософії і теології і тим самим готував ґрунт для нової філософії та нового природознавства.

 

Література:

 

1. Антология мировой философии: Т.1. – Ч.1,2.- М., 1969.

2. Бичко І.В. Філософія: Курс лекцій. Т.1. – Ч.1,2. – К.: Либідь, 1994. - 63 с.

3. Богута И.И. История философии в кратком изложении. – М.: Мысль, 1991. – С. 196-288.

4. Ильин В.В. Философия средневековья и эпохи Возрождения: Учебное пособие. – СПб, 1992.

5. Кохановский В.П. Философия: Учебник для вузов. - Р-н-Д: Феникс, 1996. – С. 47-56.

6. Майоров Г.Г. Формирование средневековой философии. – М., 1979. – С. 6-248.

7. Причепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.Д., Чекаль Л.Н. Філософія: посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Видатний центр “Академія”, 2001.

8. Радугин А.А. Философия: Курс лекций. - М.: Владос, 1995. - Лекция 4.

9. Соколов В.В. Средневековая философия. – М., 1979.

10. Фролов И.Т. Введение в философию: Учебник для вузов: Ч.1. - М.: Политиздат, 1989.

11. Чанышев А.Н. Курс лекций по древней философии. – М.: Высшая школа, 1991.