Підприємництво ж визначається як діяльність підприємця, схильність до укладання вигідних угод, афер. Зрозуміло, що такі підходи до розуміння й розкриття змісту підприємницької функції не сприяли виявленню важливих управлінських, поведінкових та інших аспектів цього роду діяльності як фактора економічного розвитку і самореалізації індивіда. Більше того, соціалістична ідеологія активно сприяла встановленню негативних стереотипів стосовно підприємництва у масовій свідомості і громадській думці. У сучасних тлумачних словниках англійської мови «підприємець» розшифровується як «особа, що виступає як організатор і керуючий діловим підприємством і бере ризик на себе».
Підприємництво — це ініціативна, самостійна діяльність осіб або підприємства, спрямована на отримання прибутку, здійснювана на свій страх і ризик і під особисту майнову відповідальність. Підприємництво допускається в будь-якій галузі господарської діяльності, не забороненій законом: промисловості, сільському господарстві, торгівлі, побутовому обслуговуванні, видавничій, банківській і консультаційній діяльності, в сфері операцій з цінними паперами тощо. Основними сферами підприємницької діяльності є: виробництво (продукції, послуг), торгівля і комерційне посередництво. Отже, підприємництво — це організація корисної виробничої діяльності, спрямованої на виробництво товарів або надання послуг.
Усі численні види підприємницької діяльності, що властиві сучасній економіці, можна згрупувати таким чином: виробничий, комерційний, фінансовий, посередницький, страховий.
Основу підприємницької діяльності складає та або інша форма власності: приватна, акціонерна, державна, кооперативна.
Суб’єктами підприємницької діяльності виступають фізичні особи (власники), фірми, державні інститути. Підприємець (власник) бере на себе ініціативу об’єднання ресурсів землі, праці і капіталу в єдиний процес виробництва товару або послуги, який обіцяє бути прибутковою справою. Він виконує важке завдання прийняття основних рішень у процесі здійснення підприємництва. Підприємець реалізовує свій діловий інтерес (отримання прибутку) через новаторство, прагнучи вводити в справу на комерційній основі нові виробничі технології, нові форми організації бізнесу, нові товари. Крім того, його діловий інтерес реалізовується через ризик, причому підприємець ризикує не тільки своїм часом, працею і діловою репутацією, але й вкладеними коштами.
Наймані працівники-менеджери свій діловий інтерес (отримання доходів) реалізовують через виконання посадових обов’язків у підприємницькій фірмі на контрактній основі. Укладаючи договір, вони роблять свій вибір, йдуть на економічний ризик, несуть взаємну відповідальність за порушення умов угоди. До речі, й інші наймані працівники згодом самі можуть стати власниками шляхом придбання акцій даної фірми або відкриття своєї справи.
Державні структури є рівноправними партнерами інших учасників ділових відносин, якщо вони безпосередньо виходять на ринок з діловими пропозиціями: надання урядових замовлень підприємствам, визначення цін, складу і обсягу пільг при виконанні спеціальних робіт. Держава може і сама створювати підприємства. Але в основі ділового інтересу держави, на відміну від ділових інтересів інших суб’єктів, завжди лежить здійснення пріоритетних загальнодержавних науково-технічних і науково-виробничих програм.
Підприємництвом можуть займатися окремі громадяни, колектив людей (підприємство), держава. Можна виокремити три основні форми підприємництва:
¾ індивідуальне,
¾ колективне,
¾ державне.
Індивідуальне підприємництво спрямоване на отримання особистого доходу або прибутку. Індивідуальний підприємець працює від свого імені і на свій страх і ризик. Він несе повну і необмежену відповідальність за результати своєї діяльності всім своїм майном, а в критичних ситуаціях воно може бути навіть втрачено. Індивідуальний підприємець має право створювати підприємства; самостійно визначати профіль своєї діяльності і виробничу програму; придбавати майно або майнові права, використовувати майно інших осіб за договором оренди; наймати або звільняти працівників; отримувати кредит і відкривати рахунок в банку; самостійно розподіляти прибуток від підприємницької діяльності, що залишився після сплати податків; здійснювати операції з валютою. Індивідуальний підприємець одноосібно ухвалює всі рішення з виробничо-господарської діяльності. Перевагами ін-
дивідуального підприємництва є мінімальний контроль з боку держави (це дозволяє самостійно розподіляти дохід), мобільність дій (це дає можливість змінювати види діяльності залежно від кон’юнктури ринку), прийнятні податкові умови (індивідуальний підприємець платить податок з доходу).
У колективному підприємництві господарські операції здійснюються колективним суб’єктом. Для цього утворюється підприємство (товариство).
Товариства можуть бути юридичними і неюридичними особами. Основними ознаками, що роблять підприємство юридичною особою, є:
¾ становлення і реєстрація згідно із законом;
¾ наявність організаційної єдності;
¾ володіння необхідним майном;
¾ самостійна майнова відповідальність;
¾ виступ від власного імені в господарському обороті;
¾ власний розрахунковий рахунок у банку.
Отже, як юридична особа підприємство є носієм властивих тільки йому майнових прав і обов’язків, виступає від свого імені та існує незалежно від осіб, що входять до його складу.
Підприємницька діяльність у будь-якій сфері регулюється державою через механізм фінансової системи (податки, кредити, страхування тощо). У той же час вона спирається на правову базу незалежно від видів підприємницької діяльності і форм власності. За сучасних умов підприємницька діяльність — це засіб не тільки одержання прибутку, заробітку, але й самовиразу. Звідси — величезне прагнення багатьох людей розпочати свою справу. Функціонування сучасного підприємництва неможливе без сприятливого соціально-економічного клімату, який формується внаслідок цілеспрямованих зусиль держави. Він характеризується: стабільністю державної економічної і соціальної політики, спрямованої на підтримку підприємництва; пільговим податковим режимом, який сприяє припливу в підприємницьку сферу фінансових коштів; розвитком інфраструктури підприємництва (інноваційних центрів, спеціальних фірм, що надають допомогу підприємцям-початківцям, консультаційних центрів з питань управління, маркетингу, реклами; курсів і шкіл підготовки підприємців); створенням ефективної системи захисту інтелектуальної власності, формуванням позитивного ставлення суспільства до підприємницької діяльності. За сприятливого соціально-економічного клімату, що підтримується державою, підприємець не розглядає як першочергове завдання миттєве збільшення прибутку, а намічає шлях до майбутніх структурних зрушень і подальшого розширення виробництва.
Державне підприємництво пов’язано з існуванням у кожній країні державного сектора. Його утворюють підприємства, що перебувають або повністю у власності держави, або під його контролем завдяки володінню контрольним пакетом акцій. У різних країнах частка цього сектора різна (від 3—4 % у США до 15—17 % ВНП у Західній Європі). Різняться й об’єкти, що перебувають у державному секторі. Тут багато що залежить від історичних особливостей кожної конкретної країни. Але загалом можна зазначити, що, як правило, в державному секторі зосереджуються підприємства, що з якихось причин нераціонально використовувати в рамках приватнопідприємницької діяльності; або коли йдеться про створення принципово нових галузей, що вимагають великих капіталовкладень і мають більш-менш віддалену перспективу прибутковості, тощо. Державний сектор має тенденцію до розширення і в умовах погіршення економічної ситуації: держава ніби бере на себе проблему виведення економіки з кризи, збереження науково-технічного потенціалу, технічного і технологічного переозброєння галузей народного господарства, оскільки в цьому об’єктивно заінтересовані всі верстви населення. І навпаки, за сприятливої економічної кон’юнктури державний сектор характеризується тенденцією до зменшення: держава ніби звільняється від зайвого навантаження з розвитку виробництва, спираючись більшою мірою на приватну ініціативу, зосереджуючись на розв’язанні соціальних завдань, кошти для чого черпає з податків, які збільшуються внаслідок сприятливої економічної ситуації. Наявність державного сектора в національному господарстві нарівні з державним регулюванням дозволяє називати сучасну ринкову економіку змішаною. Світовий досвід свідчить, що вирішальну роль в економіці відіграє не характер власності, а умови її реального функціонування. Різноманіття форм підприємницької діяльності в національному господарстві сприяє підвищенню його ефективності.