Новокаїнотерапія вважається найбільш фізіологічним методом лікування, оскільки дає змогу максимально використати фізіологічні здатності організму тварин у боротьбі з хворобою. Введений у зоні запалення чи на шляху нервового стовбура, новокаїн знімає або попереджує явища парабіозу і відновлює координуючу функцію кори головного мозку і підкірки. На цьому фоні поліпшується циркуляція крові, внутрішньоклітинний і загальний обмін, зменшується проникність капілярів, активується фагоцитоз та інші імунологічні реакції, поліпшуються регенаративно-відновні процеси.
Поряд із місцевою дією проявляється і його загальний вплив: зменшення артеріального тиску, збільшення рівня гемоглобіну, еритроцитів та лейкоцитів, а також вмісту загального білка у сироватці крові за рахунок гамма-глобулінів. Ці зміни, мабуть, також мають нервово-рефлекторне походження.
Але цим не вичерпується механізм протизапальної дії новокаїну. Як відомо, у зоні запалення накопичується велика кількість гістаміну і подібних йому речовин, які посилюють ексудацію та ускладнюють розвиток хвороби. Всмоктуючись, новокаїн гідролізується на діетиламіноетанол і параамінобензойну кислоту, яка проявляє антигістамінну дію. Отже, вдале поєднання у новокаїні протизапальних і нейротропних властивостей надовго збереже його в арсеналі активних протизапальних засобів.
Залежно від концентрації, новокаїн по-різному діє на нервові стовбури. Зокрема, високі його концентрації просочують усі нервові волокна стовбура і діють знеболююче (хімічна невректомія). У таких випадках центральна нервова система, не одержуючи подразнень із периферії, не проявляє координуючої дії, що не може поліпшити перебіг запальної реакції. Тому лікувальні властивості характерні для низьких концентрацій новокаїну (0,25–0,5%), які просочують лише частину нервових волокон стовбура і, отже, не усувають, а лише послаблюють больову реакцію, тобто, замінюють сильні подразники слабкими. А це відновлює рівновагу між збудженням і гальмуванням у корі головного мозку, що сприяє нормалізації підкіркових центрів, їх інтегрувальному впливу на периферію – активуються кровообіг і трофіка в зоні ураження: тобто стимулюються захисні механізми організму.
За О.В. Вишневським, лікувальний ефект новокаїну поширюється на весь організм, незалежно від виду блокади. Але, як свідчить практика, кращі результати спостерігаються у тому випадку, коли блокуються елементи симпатичного нерва чи нервові сплетіння біля патологічного вогнища. Тому, залежно від місця локалізації процесу і його характеристики, рекомендовані різні види новокаїнових блокад: екстерорецепторів (шкіри, слизових оболонок); інтерорецепторів – при введенні розчинів новокаїну в анатомічні порожнини (черевну, грудну, суглоби, сухожилкові піхви); соматичної нервової системи – рецептори, нервові стовбури; симпатичного стовбура, його гілок і симпатичних гангліїв; нервових сплетінь (навколониркове, сонячне тощо); внутрішньосудинне введення новокаїну.
Найбільш поширені блокади субатлантної рефлексогенної зони, вагосимпатичного стовбура, грудних нутряних нервів: епіплевральна, паранефральна та багато інших. Деталі цих блокад будуть більш зрозумілими у відповідних розділах спеціальної хірургії.
Нестероїдні препарати. Вузлові механізми дії лікарських протизапальних засобів універсальні для більшості нестероїдних препаратів: зменшення проникності капілярів, стабілізація лізосомних мембран, пригнічення синтезу АТФ, гальмування синтезу чи інактивація медіаторів запалення, цитостатична дія тощо. В них поєднуються протизапальні, знеболювальні і антипіретичні властивості. Але кожна група протизапальних засобів має свої особливості, які варто згадати.
Похідні саліцилової кислоти зменшують енергетичне забезпечення запальної реакції внаслідок гальмування окиснювального фосфорилування і циклу карбонових кислот. Саліцилати діють антипіретично через центр терморегуляції. Крім того, у місцях запалення зв’язують вуглекислоту і перетворюються в кислоту саліцилову. А це знижує інтенсивність запалення, біль, температуру тощо. До того ж у терапевтичних дозах вони активізують функцію надниркових і щитоподібної залоз, гіпофіз, що значно посилює їх протизапальний ефект.
Із препаратів цієї групи використовуються кислота саліцилова (назовні чи всередину), та ацетилсаліцилова (всередину), натрію саліцилат (внутрішньовенно чи всередину), який сам по собі неактивний, але, проникнувши у вогнище запалення, перетворюється в саліцилову кислоту; метилсаліцилат, який використовують назовні, інколи підшкірно, у складі лініменту при ревматичних чи інших запальних процесах м’язів, суглобів тощо.
Похідні піразолону також знижують енергозабезпечення запалення та інактивують його медіатори. Крім того, їм характерні антипіричні, знеболювальні та антикоагулянтні властивості. Всмоктавшись у кров, вони зв’язуються з сироватковими білками і витісняють з них різні лікарські і токсичні сполуки. Серед препаратів цієї групи на увагу заслуговують бутадіон, анальгін, амідопірин та ін.
Бутадіон за протизапальною активністю переважає саліцилову кислоту. Він стабілізує лізосомні мембрани, гальмує вироблення АТФ і активність ферментів, проявляє і протиалергічні властивості, пригнічує функцію щитоподібної залози тощо. Тому препарат використовується при ревматичних та інших артритах, бурситах, тендовагінітах, флебітах і тромбофлебітах; але протипоказаний він за виразок шлунка, хвороб печінки, нирок, системи кровотворення тощо.
Анальгін проявляє аналгезивну, антипіретичну, протизапальну, спазмолітичну дію. Тому його широко використовують при міозитах, артритах, радикулітах в активній формі – всередину, підшкірно; внутрішньовенно чи всередину – при шлунково-кишкових хворобах у комплексі з іншими препаратами; знімаючи біль через центральну нервову систему, він відновлює моторну функцію кишечнику.
Димексид і його похідні. Диметилсульфоксид (ДМСО) проявляє бактерицидну, протизапальну, протибольову та десенсибілізувальну дію. Крім того, це – універсальний розчинник. Швидко проникаючи через тканини організму і біологічні мембрани, не пошкоджуючи їх, він є неперевершеним транспортером багатьох лікарських препаратів, що створює широкі можливості цілеспрямованого поєднання димексиду з іншими лікарськими засобами: антибіотиками, сульфаніламідними препаратами, іншими протизапальними засобами. Тому його використовують місцево, внутрішньовенно і внутрішньоартеріально (20–30 %-ний розчин) у комбінації з антибіотиками за найрізноманітніших асептичних і гнійних запаленнь у тварин (Іздепський В.Й., Рубленко М.В.).
Проте димексид діє короткочасно. Тому останнім часом робляться спроби поєднання його з високомолекулярними сполуками, однією з яких є поліетиленгліколь-400. Це – розчинник багатьох хіміотерапевтичних препаратів, що забезпечує їм пролонгуючу дію.
На основі поліетиленгліколю-400 виготовлено комплексний препарат ізатизон (масляниста рідина жовтого кольору із специфічним запахом часнику), до складу якого, крім названого, входить димексид і метисазон. Доведена його не тільки протизапальна, а й імуностимулювальна дія (Іздепський В.Й.). Тому він використовується найчастіше у вигляді компресів за асептичних запаленнь і як допоміжний засіб після оперативного лікування – при гнійних.
Кортикостероїдні препарати. Гормони кори надниркових залоз активно впливають на білковий, жировий та вуглеводний обміни, сприяють накопиченню в печінці глікогену, стимулюють активність клітинних ферментів тощо. Тому вони не можуть не впливати на перебіг запальних реакцій в організмі. Завдяки добрій розчинності у жирах, кортикостероїди легко долають мембрани клітин, стабілізують їх, внаслідок чого обмежується його пошкодження і попереджується поширення. Вони пригнічують також вихід медіаторів запалення – гістаміну, серотоніну, простагландинів, що сприяє нормалізації мікроциркуляторного русла, зменшенню ексудації та набряку тканин. Протизапальна дія кортикостероїдів пов’зана також з їх здатністю знижувати активність гіалуронідази і, отже, зменшенням проникності капілярів. У медичній практиці вони широко використовуються при різних запальних процесах, і навіть гнійних у комплексі з антимікробними препаратами.
Особливо ефективні стероїди при алергічних захворюваннях: вони пригнічують утворення антитіл, а, отже, і реакцію антиген-антитіло, яка надає запаленню гіперергічного характеру, а також гістаміну в сенсибілізованих тканинах. Слід пам’тати, що великі дози кортикостероїдів пригнічують імунологічні реакції організму, порушують захисні бар’єри, внаслідок чого мікробні токсини поширюються за межі вогнища запалення. Тому при інфекційних процесах їх необхідно комбінувати з протимікробними та протитоксичними препаратами.
У ветеринарній медицині ці препарати успішно використовуються при асептичних артритах, тендовагінітах, ревматичних процесах, шлунково-кишкових хворобах у телят, особливо на початку хвороби. Короткочасне їх введення (1–4 дні) пригнічує гіперергічне запалення і не викликає ускладнень.
Гідрокортизон нормалізує перебіг гіперергічної реакції, проявляє антиалергічну та антитоксичну дію. Вводять всередину у формі таблеток при захворюваннях шкіри – місцево у вигляді 1–2,5 %-ної мазі, у синовіальні порожнини – суспензію препарату з 0,25%-ним новокаїном і антибіотиками.
Дексаметазон за активністю перевершує преднізолон у 7разів, до того ж, порівняно з іншими препаратами, значно рідше проявляє побічну дію.
З інших препаратів слід згадати фторпохідні мазі кортикостероїдів (фторокорт, флуцинар, локакортен, лоринден), що рекомендуються для зовнішнього використання при хворобах шкіри.
Ферментотерапія. Ферментні препарати використовують найчастіше при фібринозних і гнійно-фібринозних запаленнях, коли у місці ураження накопичується велика кількість фібрину і некротизованих тканин, які є ніби сховищем для мікробів, що заважає проникненню до них лікарських речовин. Самостійно організмом вони не завжди видаляються. Тому люди вже давно у таких випадках використовували різні речовини, здатні перетравлювати некротичні маси та фібрин (натуральний і штучний шлунковий сік, розчин пепсину, екстракт підшлункової залози та ін.), а потім – очищені протеолітичні ферменти (трипсин, хемотрипсин, хімопсин тощо). Сприяючи розплавленню нежиттєздатних тканин, вони проявляють протинабрякову та протизапальну дію, внаслідок чого скорочується ексудативна фаза запалення. А це поліпшує обмін речовин і стимулює регенерацію тканин у вогнищах ураження. Тому протеолітичні ферменти використовують при гнійно-некротичних процесах, особливо у рогатої худоби і свиней з урахуванням фібринозного типу запалення у них.
Основний спосіб використання ферментів – місцево у вигляді розчинів для змочування дренажів, введення у порожнину суглоба чи сухожилкової піхви, рідше – внутрішньовенно, внутрішньом'язово тощо. Останнім часом виявлена здатність ферментів нагромаджуватись у місці запалення, незалежно від шляхів їх введення. У практиці використовують і ферменти мікробного походження (гігролітин, протелін, терилітин тощо), які також скорочують термін некролізису.
Недоліком місцевого використання ферментів є їх короткочасна дія, оскільки вони швидко інактивуються і через 10–30 хв втрачають протеолітичну активність. Тому останнім часом виготовляють ферментні препарати, іммобілізовані на аміноетилцелюлозі, поліетиленгліколі тощо. Це профезим, трицелим, процель, імезим та інші, що зберігають свою протеолітичну активність протягом 3–5 днів. Пролонгована їх дія зумовлена поєднанням молекули ферменту з молекулами целюлози, поліетиленгліколю тощо, внаслідок чого препарат стає більш стійким до інактиваторів, зберігаючи при цьому свою специфічну дію.
Оскільки ферментні препарати, зменшуючи набряк тканин та інтенсивність запальної реакції, не впливають суттєво на мікроби, при гнійних процесах їх бажано поєднувати з антибіотиками.
Неспецифічна стимулювальна терапія. Це вплив різних стимулювальних факторів на організм тварини через нервову та ендокринну системи з метою регулювання реактивності організму. Вони бувають специфічними (вакцини, сироватки, специфічні гаммаглобуліни) і неспецифічними (кров, сироватка, різні білки, препарати органів і тканин). Останні мають велике значення у боротьбі з незаразними хворобами взагалі. Введені парентерально, стимулятори створюють в організмі сприятливі умови для прояву власних захисних механізмів: діючи через фізіологічні системи, вони підвищують загальний тонус організму, його компенсаторні здатності та імунобіологічні властивості.
Механізм неспецифічної стимуляції зводиться до відповідних змін обміну речовин, особливо білків, їх біологічної функції (імунологічної, ферментативної та ін.). Основою дії стимулювальної терапії є спрямована зміна обмінних функцій організму з обов'язковою перевагою процесів асиміляції, причому характер змін метаболізму залежить від стимулювального фактора та його відносної специфічності.
Неспецифічна стимулювальна терапія передбачає використання різних білкових речовин (протеїнотерапія), тканинних препаратів, виготовлених з різних органів (органотерапія) та ін.
Гемотерапія. Кров – це жива тканина організму, що забезпечує його живлення, видалення продуктів обміну, теплорегуляцію, клітинний і гуморальний імунітет. Рідка її частина є носієм біологічно активних речовин (лізоцим, комплемент, імуноглобуліни, інтерферон тощо), спрямованих на підтримання гомеостазу в організмі та боротьбу зі збудниками хвороб.
Серед різних форм гемотерапії виділяють автогемотерапію (введення хворому крові від цієї ж тварини), гомотерапію (введення крові тварин цього ж виду), гетерогемотерапію (кров тварин іншого виду). Кров можна вводити внутрішньовенно (переливання крові), підшкірно, внутрішньом’зово тощо.
Гемотрансфузія (переливання крові) характеризується дією її на функцію органів кровотворення, серцево-судинну систему, гіпоталамус та інші органи як безпосередньо, так і через численні ангіорецептори. При цьому підвищується тонус судин, фагоцитарна активність нейтрофілів, антитілоутворення, аглютинаційний і комплементарний титри. А введення готових антитіл донора активізує пасивний імунітет. Гемотрансфузія проводиться після визначення сумісності крові донора і реципієнта. Правда, телятам до 6-місячного віку, а також собакам можна проводити першу гемотрансфузію без попереднього визначення сумісності крові.
Гемотрансфузію застосовують при багатьох хворобах, що супроводжуються порушенням проникності капілярів і плазмореєю, токсемією, дисбалансом водно-солевого обміну, зниженням окисно-відновних процесів. Вона запобігає порушенню обміну речовин, гемодинаміки і токсемії, зменшує гіпопротеїнемію, збільшує масу циркулюючої крові, а також стимулює імунобіологічну реактивність організму. З успіхом використовується при сепсисі, екземах, виразках, гнійних артритах, хворобах очей тощо.
Квантова гемотрансфузія – це екстра- чи інтракорпоральне (за межами чи в межах організму) опромінення крові світловими променями природних або штучних джерел (ультрафіолетове, лазерне).
Найбільш опрацьованим на сьогодні є використання ультрафіолетового опромінення крові. Незважаючи на успішне використання методу Б.М. Олівковим при миті у коней ще в 1950 p., теоретичне обгрунтування і практичну оцінку він одержав лише в останні роки. Трансфузія опроміненої крові перш за все діє як звичайне переливання. Але ж ультрафіолетові промені діють на організм стимулювально, протизапально, десенсибілізувально та метаболічно, а кров інтенсивно поглинає енергію УФ-променів. Тому механізм дії опроміненої крові різнобічний:
· бактери- та вірусоцидна дія безпосередня і за рахунок стимуляції захисних сил організму;
· детоксикація внаслідок прискорення видалення токсинів;
· активізація еритроцито- і лейкоцитопоезу;
· корекція гуморального та клітинного імунітету;
· протизапальна дія за рахунок регуляції колікреїн-кінінової системи;
· нормалізація гормонального обміну.
Ультрафіолетово опромінену кров застосовують самостійно чи в комплексі з іншими методами за різноманітних запальних процесів у тварин, особливо при міозитах і міопатозах, пододерматитах, фурункульозі, інфікованих ранах та флегмонозних процесах, а також кератитах. УФ-опромінення виявилося ефективним також за диспепсії, бронхопневмонії та інших хворобах запального характеру. Його проводять за допомогою спеціальних приладів у дозі 2 мл/кг з інтервалом 48–72 год. Обов’язковим є використання антикоагулянтів: 4–6%-ний розчин натрію цитрату (1:10); гепарину (5000 од.:100); 1,4%-ний – трилону Б (0,5:100); 10%-ний – натрію саліцилату (2:10); 10–15%-ний – кальцію хлориду (1:10), 5%-ний - глюкози (1:1) та ін.
Останнім часом як різновидність квантової гемотерапії опрацьовані методи внутрішньосудинного лазерного опромінення крові (Іздепський В.Й., Рубленко М.В.). З використанням гелій-неонового лазера з довжиною хвилі 0,633 нМ, біологічна дія якого полягає у поглинанні енергії лазера клітинами крові та активації внаслідок цього ферментів окисно-відновного ряду. А це приводить до блокування медіаторів запалення, посилення фагоцитозу, збільшення кількості лейкоцитів, еритроцитів і гемоглобіну, очевидно, за рахунок подразнення кісткового мозку. Тобто, лазерна активація крові підвищує біоенергетичні та біосинтетичні потенціали бактерицидних і енергетичних систем фагоцитів, забезпечуючи підвищення захисних функцій клітин білої крові. Вона проводиться сконструйованим працівниками Білоцерківського державного аграрного університету апаратом, подібним до УФ-опромінювача, в якому замість УФ-лампи вмонтовано лазерний прилад (ЛГН-207).
Аутогемотерапія або підшкірне чи внутрішньом’зове введення власної крові. Стимулювальна її дія пов’язана з активізацією, вірніше, нормалізацією функцій центральної нервової системи, гормональної та фізіологічної систем сполучної тканини за рахунок подразнення інтеро- та хеморецепторів у зоні ін'єкції. На подразнення реагують також полінуклеарні фагоцити: у стані високої активності вони накопичуються в зоні інфекції і стимулюють неспецифічні фактори захисту організму (система комплементу, кініноутворення, протеолізу та фібринолізу).
Ефективність гемотерапії підвищується при введенні консервованої 5%-ним розчином цитрату натрію крові (1:10) і витриманої 2–3 дні за температури 2–4°С. Це зумовлено утворенням біостимуляторів, про що буде сказано окремо. Для попередження анафілаксії при повторних ін'єкціях гетерогенної крові бажано додавати до неї 1%-ний розчин хлораміну (1:3) чи нагрівати її до 55°С. Кров вводять підшкірно або внутрішньом'язово, краще біля запального вогнища, у дозі 50–150 мл великим тваринам і 15–50 мл дрібним, збільшуючи її поступово після кожної ін’єкції.
Слід пам’тати, що великі дози крові у тварин зі зниженою резистентністю організму за хірургічної інфекції можуть погіршити загальний стан тварини та сприяти загостренню чи генералізації процесу. Тому І.О. Калашнік пропонує починати гемотерапію з невеликих доз (30–40 мл) і змішувати кров із 0,25%-ним розчином новокаїну (1:1).
Курс гемотерапії включає 3–5 ін’єкцій з інтервалом 3–5 днів. Вона використовується з успіхом при ушкодженнях шкіри (фурункульоз, екзема, дерматит), гнійно-некротичних процесах, особливо на початку їх розвитку при миті у коней, актиномікозі у рогатої худоби, ревматизмі, диспепсії, бронхопневмонії та деяких гінекологічних хворобах.
Тканинна терапія. Її основи опрацьовані В.П. Філатовим ще в 1933 р. За даними автора, у рослинних і тваринних клітинах, у цілих організмах, що знаходяться в несприятливих для життєдіяльності умовах, настає біохімічна перебудова. При цьому утворюються біостимулятори – речовини, що стимулюють у них біологічні процеси і допомагають тканинам зберегти життя в несприятливих умовах.
Біостимулятори належать до групи органічних кислот. Це продукти порушеного обміну, теплостійкі, розчиняються у воді, переганяються парою, стійкі до дії кислот і лугів; тому на практиці проводять підсадку консервованих шматочків тканин, парентеральне введення екстрактів, тканинних суспензій, ентеральне та зовнішнє – у вигляді порошків чи мазей. Введені тварині, вони стимулюють життєві процеси, обмін речовин, активізуючи тим самим фізіологічні функції організму та його стійкість проти патогенних факторів.
Біостимулятори утворюються у тканинах тваринних організмів при зберіганні протягом 4–6 діб за температури 2–4° С, а в рослинних – у темному місці при тій же температурі. Пізніше їх було виявлено в матеріалах, що містять залишки тваринних і рослинних організмів, тобто там, де вони повільно відмирають – у лиманному болоті, намулі несолоних озер, торфі, опалому листі, риб’ячому жирі тощо.
Тканинні препарати виготовляють з різних органів і тканин, які мають специфічну хімічну будову. Тому, крім біостимуляторів, вони містять інші специфічні для них речовини (гормони, ферменти, вітаміни, продукти протеолізу тощо). Мабуть, саме цим пояснюються визначені багатьма авторами відмінності у дії різних тканинних препаратів.
Найбільш часто для їх виготовлення використовують печінку, селезінку, надниркові залози, сім’яники, плаценту, кісткову тканину. Із препаратів цієї групи широко використовуються, крім тканинних суспензій, екстракт алое чи плаценти, ФІБС, біосед, гумізоль, торфот, гумат натрію (Юрченко Л.І.). Тканинна терапія з успіхом використовується при ранах і виразках, що погано загоюються, хронічних інфільтратах і проліфератах, хронічних ураженнях шкіри, периферичних нервів, очей, за переломів кісток, а також внутрішніх незаразних та гінекологічних хвороб і деяких інфекційних (ящур, паратиф, некробактеріоз, бешиха тощо). Ефективна вона при гіперергічних запальних процесах, оскільки біостимулятори діють десенсибілізувально, рефлекторно підвищуючи гальмівні процеси в центральній нервовій системі.
Оптимальні дози тканинних суспензій – 10–30 мл для великих і 2–5 мл для дрібних тварин на одну внутрішньом'язову ін'єкцію з інтервалом 3–5 діб.
Останнім часом виготовлено агарово-тканинний препарат, який повільно розсмоктується, а тому повторно вводиться, за необхідності, через місяць.
Але тканинна терапія протипоказана при гостро-гнійних запальних процесах з виділенням великої кількості гнійного ексудату, неефективна – за хронічних запаленнь з нашаруванням великої кількості рубцевої склеротизованої тканини.