У науковій літературі неодноразово відзначалося, що подача одиниць у чинних перекладних словниках відтворює суто лінгвістичний план – у них фіксуються лише лексичні значення, але не розкриваються повною мірою їх мовленнєво-контекстні потенції, які актуалізуються в перекладацькій практиці на перетині мовних значень і позначуваних ментальних понять.
У словниках, які на сьогодні пропонуються користувачеві, не відтворений зв’язок одиниць зі сферою предметних знань, не враховані когнітивно-прагматичні особливості мовних знаків. Погоджуючись із тим, що сучасні перекладні словники не повною мірою враховують когнітивно-прагматичні аспекти мовних одиниць, зауважимо, що навряд чи варто докоряти за це укладачам. Теоретична лексикографія, на жаль, поки що не створила міцного підґрунтя для плідної роботи лексикографів-практиків.
Осмислення потребує низка питань: і питання про принципи створення перекладних словників нового покоління, і питання про типи словників, які б найбільшою мірою відповідали соціальним потребам користувачів, і багато інших. Питання про типи словників, поставлене ще в працях Л.В. Щерби та Д.Е. Розенталя, неодноразово висвітлювалося і в інших наукових роботах –Ю.Д. Апресяна, В.В. Виноградова, П.М. Денисова, Ю. Сорокіна, Ф.П. Сорокалєтова, Ю.М. Караулова та ін.
Пропонувалися різні принципи розмежування типів словників, але основним із них залишався принцип урахування завдань та функцій словника. Якщо знехтувати відмінностями у термінології, що запропонована різними науковцями, а зосередити увагу лише на основному принципі, яким вони керувалися, то слід відзначити два основних більш-менш чітко протиставлених типи словників – тлумачні та енциклопедичні.
Приймаючи таке розмежування, автори звертали увагу на його умовний характер, адже, за образним висловленням Сороколетова Ф.П, «будь-який мислимий у природі словник , як підсумок, існує для довідок» [44;67.].
Когнітивна лінгвістика, яка не визнає розмежування лінгвістичної та енциклопедичної інформації, розглядаючи обидва типи як спосіб пізнання та передачі когнітивного досвіду нації, спонукає до аналізу питання про типологію словників під іншим кутом зору . До того ж практична діяльність соціуму потребує створення словників нового покоління – лексикографічних творів, які б забезпечували і належний рівень мовної компетенції, і достатній когнітивний арсенал.
Можна повністю погодитися з Б.Ю. Городецьким, який відзначав: «Лексикографія як наукова дисципліна має комплексний характер, і її історико-філософський аспект проявляється в постійному інтересі до типології словників і їх зв’язків з культурологією, її гносеологічний аспект зумовлений сутністю словників як способу організації і представлення знань, накопичених суспільством, її семантико-гносеологічний аспект пов’язаний з узагальненням словникових відомостей в руслі моделювання плану змісту мови»[17;35]. Ю.Д. Апресян ставив проблему більш широко, звертаючи увагу на необхідність створення такого словника, який слугував би і як довідник, і як методичний посібник[1]. Особливо важливим стає врахування обох аспектів – власне лінгвістичного і когнітивного – у міжнародній діяльності правоохоронної сфери, яка забезпечує громадський мир і спокій. Це положення беремо за основу , формулюючи перший принцип аналізованого лексикографічного твору – принцип поєднання елементів перекладного і енциклопедичного словників.
Вибір цього принципу пояснює і доцільність дещо іншої назви твору – словник-довідник. Перша частина назви акцентує увагу на тому, що в пропонованому лексикографічному творі має бути подана лінгвістична інформація, що забезпечує правильність і релевантність уживання мовних одиниць, а друга – орієнтує на те, що користувач отримає необхідний і достатній для успішної професійної діяльності мінімум когнітивної інформації.
Фактично цей принцип безпосередньо відтворює вимогу зв’язку між укладачами словників і користувачами, обґрунтовану в науковій літературі. Відповідність згаданій вимозі може бути забезпечена за умови реалізації 12 принципів, а саме:
1. Лексикограф завжди повинен уявляти собі свого читача.
2. Не існує повної відповідності між передбачуваним використанням і реальним використанням словника.
3. Типи словників мають створюватися з урахуванням потреб користувачів.
4. Між уявленнями автора щодо іміджу словника та його оцінкою користувачем не існує повної відповідності.
5. Створенню словникового проекту повинен передувати аналіз потреб користувачів.
6. Потреби різних груп користувачів відрізняються.
7. Потреби користувачів визначаються різними факторами, але найбільш важливим з них є мета діяльності.
8. Потреби користувачів з часом можуть змінюватися.
9. Майстерність словникових описів визначається комплексом різних чинників.
10. Словникової майстерності можна і слід вчити.
11. Словникові описи мають бути призначені для користувача, а лексикограф зобов’язаний знати всі наявні в його розпорядженні способи забезпечення їхньої якості.
12. Дослідження потреб словникового використання повинні й надалі заохочуватися.
Проектуючи викладені положення на завдання нашої роботи, сформулюємо принцип, реалізація якого здатна забезпечити якнайкращий зв’язок між укладачами та користувачами, – принцип урахування дискурсивних практик учасників міжнародної правоохоронної діяльності. Саме він визначає формування змісту й структури словника, відбір його тезаурусу та способи лексикографічного опису одиниць[19].
Зміст і структура довідника має охоплювати ті понятійно-предметні сфери мови та мовної діяльності, які сприяють встановленню контакту у спільній міжнародній діяльності, забезпеченню взаєморозуміння між представниками різних країн у виконанні службових завдань, запобіганню конфліктам і непорозумінням.