Авторство слова «філософія» приписують давньогрецькому мислителю Піфагору (VI–V ст. до н. е.). Він був проти того, щоб його називали мудрецем, і вважав себе філософом (любителем мудрості, від грецького phileo — любов і sophia – мудрість), бо мудрим, на його думку, є тільки Бог, оскільки під мудрістю давні греки розуміли не просто мислення, а єдність способу мислення і способу життя. Тим самим з часів Піфагора у понятті «філософія» фіксується прагнення людини до самовдосконалення, до досягнення ідеалу. Ідеал традиційно включає в себе три найвищі цінності — Істину, Добро і Красу. Філософи Давньої Греції вивчали начала й закономірності світобудови, а під філософією розумілась наука взагалі.
Фундатором європейської філософської традиції с давньогрецький мислитель Сократ (470—399рр. до н. е.), який визначив подальший напрям філософії своїми знаменитими запитаннями: чи можемо ми досягти істини, не знаючи, що таке істина? Чи можемо ми вважати щось красивим, не знаючи, що таке краса? Чи можемо ми бути добрими, не знаючи, що таке добро? Цим Сократ дав поштовх розвитку трьох основних дисциплін:
а) гносеології — теорії пізнання, вченню про те, що таке істинне знання і які шляхи його досягнення;
б) етиці — вченню про те, що таке добро і зло, як людина повинна оцінювати свої вчинки;
в) естетиці — вченню про прекрасне.
Заслуга Сократа полягає в тому, що він показав, що предмет філософії вимагає осмислення самого способу його пізнання. Тому в міру того як окремі науки, що входили раніше до складу філософії (див. п. 1), виробляли свій, відмінний від філософського, метод пізнання, вони відгалужувались від філософії. Наприкінці XVIII ст. німецький філософ І. Кант окреслив предмет філософії такими запитаннями: що я можу знати? Що я повинен робити? Чого я смію сподіватись?
Для того щоб відповісти на ці запитання, мало знати, що таке світ і що таке людина. Тому філософія вивчає не тільки сутність речей, світу, людини, а сам спосіб їхнього існування. Філософська дисципліна, що вивчає буття у всіх його аспектах, називається онтологією (від грецького ontos — суще і logos — вчення). Предметом філософії с загальні, граничні засади людського мислення, пізнання, буття людини у світі.
Таке розуміння предмета мислення зумовлює особливості філософського мислення, що відмежовують філософію як від буденного, так і від природничо-наукового мислення. Першою особливістю є те, що будь-яке філософське питання охоплює проблематику філософії в цілому. Тому філософію не можна викладати, як інші науки, — від більш простого до більш складного. Другою особливістю є те, що будь-яке філософське питання охоплює не тільки філософію в цілому, а й підпорядковує цьому питанню й того, хто запитує, тобто філософське мислення вимагає не тільки осмислення своїх власних підвалин та можливостей пізнання, а й зміни того, хто мислить, — зміни світоглядних, життєвих здібностей і самого способу мислення.
Науковим завданням філософії є виявлення найбільш загальних закономірностей розвитку світу, вираження його в принципах, філософських законах та категоріях, вивчення наявного і минулого, можливого і майбутнього. Якщо простежити історію розвитку різних філософських систем, то не важко помітити, що вся її тематика фактично зосереджена навколо центральної багатопланової проблеми «людина — світ», яка має багато проявів, модифікацій: «суб'єктивне — об'єктивне», «матеріальне — духовне», «природа — суспільство» тощо. Проблема «людина — світ» виступає як універсальна і може розглядатися як загальна формула, смислова спрямованість, зорієнтованість практично кожної філософської системи. Тому вона і становить основне питання філософії. «Велике основне питання всієї, особливо новітньої, філософії є питання про відношення мислення до буття...» Філософи поділилися на два великі табори залежно від того, як відповідали вони на це питання.