Існують два основні способи систематизації філософського знання; класичний і некласичний. Класичні системи філософії (наприклад, античні філософські системи або системи німецької класичної філософії) є цілісні, замкнені, завершені, а некласичні системи не претендують на цілісність, завершеність, замкненість.
Світоглядний характер філософського знання становить головну його специфіку, визначає фундаментальне гуманістичний зміст. Міра «гуманістичної насиченості» тієї чи іншої філософської позиції залежить головним чином від способу філософствування: діалектичного або догматичного. Перший підхід постає у прагненні до мудрості, націленості на постійний пошук, на різноманітні варіанти відповіді, на «вічні проблеми». Другий підхід тлумачить філософію як науку про суще, тому вбачає головне її завдання в досягненні істини. Першому «софістичному» підходу відповідають слова Сократа: «Я знаю, що я нічого не знаю», а другому епістемному підходу − слова Аристотеля: «Платон мені друг, але істина — дорожча».
Для побудови системи філософії користуються принципами монізму, дуалізму і плюралізму.
Принцип монізму (єдиного начала) в побудові філософських систем може спиратися на ідею первинності матерії і вторинності свідомості. В цьому випадку ми маємо справу з матеріалістичним монізмом. Принцип монізму в побудові філософських систем може спиратися на первинність ідеального і розглядати матеріальний світ як вторинний, похідний. Це — ідеалістичний монізм (наприклад, філософська система Г. Гегеля). Філософські системи, які заперечують єдине начало у світі і будують концепцію світу на базі двох або багатьох начал, в історії філософської думки дістали відповідно назву дуалізму (Р.Декарт) і плюралізму (Г.Лейбніц).