Головними противниками на північно-західих кордонах у 12-13 ст. були німецькі та шведські лицари, з 1237 р. – Ливонський орден. З середини 12 ст. до середини ХV ст. Новгород воював 26 разів зі Швецією, 11 разів з Ливонським орденом.
У 11 ст. в Прибалтиці почали з’являтись купці з Німеччини і Швеції. Надалі через Прибалтику і Новгород купці зав’язали регулярну торгівлю з Руссю та Сходом. Для остаточного підкорення Прибалтики римський папа Інокентій ІІІ організував хрестовий похід. У 1202 р. на землях Прибалтики була створена лицарська військова організація – Орден мечоносців, який повинен був виконувати роль постійного війська. За допомогою цього ордена у 1208 р. землі, заселені лівами, були завойовані лицарями. Вторгнення німецьких лицарів в східну частину Прибалтики створило безпосередню небезпеку для руських земель. Першим зіткнулося з мечоносцями полоцьке князівство: у 1207-1209 рр. Орден захопив полоцькі землі в ніжній течії р. Західна Двіна.
Затвердившися в Лівонії, мечоносці з 1212 р. взялися за завоювання території, населеної естами (руські у той час називали їх „чудь”). Як і ліви, ести були насильно обернуті в католицтво. Для управління місцевим населенням лицарі створили на захопленних землях Ризьке, Дерптське, Езельське єпископства. У боротьбу з орденом вступив Новгород. Землі, населені естами, знаходитлись у залежності від Новгорода і сплачували йому данину. Проникнення ордена до Естонії викликало озброєну відчсіч Новгорода при всебічній підтримці естів. У 1212 р. новгородський князь Мстислав з 15-тисячним військом пройшов всю Естонію. У 1224 р. мечоносці після відчайдушного опору руських і естів оволоділи Юр’євим. У 1234 р. Новгородський князь Ярослав Всеволодович розбив мечоносців на р. Омовже, біля Юр’єва, і примусив їх до укалдання невигідного для ордену миру. Справи західних загарбників прийняли несприятливий для них напрямок, але тут на допомогу ордену виступив папа римський Григорій ІХ. Під його прямою дією в 1237 р. Орден мечоносців злився з Тевтонським орденом. Відтепер орден меченосців став вважатися „провінцією” (відділом) Тевтонського ордену і одержав назву Лівонського.
Лицарі Лівонського ордену ще у 1238 р. уклали союз з шведськими і датськими лицарями про сумісний напад на Русь. Вони ставили собі на мету в першу чергу захопити землі Пскова і Новгорода. Вторгнення до руських і прибалтийських земель мало відбуватися під прапором хрестового походу проти „язичників”, до яких папи римські відносили і руських. У плані вторгення передбачався удар Швеції по Фінляндії і захоплення Швецією узбережжя Фінської затоки і Неви з метою подальшого руху на Ладогу. Така мета переслідувала ізоляцію Новгорода від його північних володінь і від інших руських земель. Данія повинна була допомогти ордену військовою силою і забезпечити його тил від можливих повстань завойованих, але не усюди скорених естів. Удар по Новгороду із заходу і з півдня передбачалося нанести силами Лівонського ордена.
У цей важкий момент новгородський князь Олександр і його батько Ярослав Всеволодович, який після загибелі князя Юрія на р. Сить став Володимиро-Суздальським князем, прийняли ряд термінових заходів по зміцненню західних кордонів Русі. У 1239 р. Ярослав Всеволодович вигнав із Смоленська литовського князя, передав смоленський княжий стіл своєму „підручнику” Всеволоду Мстистлавичу. Володимирські князі постійно прагнули не випускати Смоленськ з-під свого впливу: Смоленськ та економічно пов’язані з ним Вітебськ і Полоцьк, мали „вільний шлях” по Двині до моря, визнаний у 1229 р. Лівонськими феодалами і Ганзейським союзом. У тому ж році Олександр Ярославич одружився з Олександрою, дочкою полоцького князя, а також „з новгородци зарубай городци по річці Шелоні”, увздовж якої проходив до Новгорода шлях із заходу. Потрібно помітити, що всі вжиті заходи принесли свої результати: протягом декількох років Литовське князівство не порушувало руських кордонів.
Інакше склалися справи на північно-західному кордоні. Шведські феодали першими рушили у наступ на Русь. Для походу на Русь шведський уряд короля Еріха Гаркавого виділив значне військо під проводом ярла (князя) Ульфа Фаспа і зятя короля, Біргера. Грабіжницьке значення походу прикривалося розмовами про необхідність розповсюдити серед руських „істинне християнство” – католицизм. Князь Олександр Ярославич у 1239 р. поклопотався про кордони, встановивши ретельну охорону затоки і р. Неви. У 1240 р. шведська флотилія пройшла по Неві до гірла Іжори. Тут було вирішено зробити тимчасову зупинку, очевидно, частина судів ввійшла до гірла Іжори, а частина причалила до берега Неви, увздовж якого належало пливти. Мабуть вони не чекали опору, вважаючи, що без володимирських полків Новгород їм не страшний. Про те Біргер прорахувався. Князь Олександр зібрав у „Софії” Новгорода свою дружину, „укріпив” її і ухвалив рішення швидко виступити на ворога. Руські війська раптово обрушилися на шведський табір. Бій приніс блискучу перемогу руському народу. Народ прозвав князя Олександра Ярославича „Невським”. Боротьба за гірло Неви була боротьбою всієї Русі за збереження виходу до моря. Перемога над шведськими загарбниками була, проте, лише частиною великої справи оборони Новгородських земель. У тому ж 1240 р. німецькі хрестоносці, зібрані зі всіх фортець Лівонії, захопили руську фортецю Ізборськ.
Німецькі війська цілий тиждень облягали Псков, проте взяти його силою не змогли. Якби не бояри-зрадники, німці так би й не узяли місто, яке у своїй історії витримало 26 облог, жодного разу не відкривши воріт ворогу. Становище було небезпечним, і заходи для оборони потрібні були термінові і рішучі. На початку 1241 року німці почали все частіше вторгатися у новгородські володіння. Олександр Невський звернувся за допомогою до Володимира, і князь Ярослав Всеволодович відправив йому свої знов сформовані володимиро-суздальські полки, які привів до Новгорода Андрій Ярославич.
З об”єднаними силами князь Олександр Ярославич вступив в землю естів; від дій його війська залежала доля Руської землі. Почавши наступ на землю естів, Олександр раптом звернув до Пскова і несподіванно „ізгоном” звільнив це стародавнє руське місто. Наближалася рішуча битва. Чекаючи наближення супротивника, князь Олександр поставив полк на Чудському озері в районі Узмені у Воронячого Каменя. 5 квітня 1242 р. уся маса німецьких військ спрямувала на руських. Пробившися крізь руське військо і вважаючи битву виграною, хрестоносці раптово були атаковані основними силами з флангів, і „биста січа ту велика, немцемь і чюді”. Перемога була рішуча: було убито одних тільки литцарів 400, крім того 50 лицарів „руками яша”, естов же „пада бещисла”. Перемога на Чудському озері (Льодове побоїще) мала величезне значення для Русі, для всього руського і пов’язаних х ним народів, оскільки ця перемога врятувала їх від німецького рабства. В 1243 р. був підписаний вигідний мирний договір Новгорода з Лівонським орденом.
РОСТОВО-СУЗДАЛЬСЬКЕ КНЯЗІВСТВО (домонгольський період)
Князівство виникло в складі Давньоруської держави, першепочатковою столицєю був Ростов (перше згадування в літопису під 862 р.), з другої чверті 12 ст. – Суздаль (перше згадування в літопису під 1024 р.). Першим сувереним князем Ростово-Суздальського князівства став Юрій Довгорукий, який з 1125 р. перестав підпорядковуватись Київу. За часів Андрія Боголюбського столицю перенесено до Володимира, князівство становиться Володимиро-Суздальським, а Володимир спочатку – столицею князівства, а потім – всієї Північно-Східної Русі. Після смерті Всеволода Велике Гніздо у 1212 р. землі князівства були поділені між синами, відокремились Ростовська, Ярославська, Суздальська гілки, з кінця 13 ст. – Тверська та Московська.
Основна отрасль господарства регіону – землеробство, растеніеводство. Князівство знаходилось на перехрещенні торгових шляхів по рекам Ока та Волга. Постійний приток населення обусловив достатню кількість робочих рук, бистрий ріст старих (Володимир, Суздаль, Ростов, Ярославль) та нових (Москва, Твер, Кострома, Переяслав-Залеський) міст. Особливостью політичного ладу була необмежена влада князя та совещательні повноваження вече. Розквіт князівства прийшовся на другу половину 12 – початок 13 ст. (правління Юрія Довгорукого та його синів – Андрія Боголюбського і Всеволода Велике Гніздо).
В 13 ст. землі Північно-Східної Русі були захоплені Батиєм (похід 1237-38 років), попали в залежність від татаро-монгол, яка увійшла у історію під назвою „татаро-монгольського іга” і існувала до 1480 р. («стояння на ріці Угрі» за часів князювання Івана ІІІ). Останнім великим володимирським князем домонгольського періоду був Юрій Всеволодович (син Всеволода Велике Гніздо), який загинув в 1238 р. в битві з татаро-монголами на р. Сить. В Золотій Орді першим здобув великокнязівський ярлик брат загиблого - Ярослав Всеволодович.