Вчення про економіко-географічне положення (ЕГП).

Економіко-географічне положення властиве усім економіко-географічним об’єктам: містам, районам, країнам, субрегіонам, регіонам, континентам.

Економіко-географічне положення -сукупність просторових відносин між підприємствами, населеними пунктами, районами, окремими країнами, їх групами (регіонами) та зовнішніми об’єктами, які мають або матимуть у майбутньому для них економічне значення.

Основи вчення про ЕГП були закладені російським вченим Миколою Баранським (1881 – 1963), який характеризував ЕГП як відношення даного економіко-географічного об’єкта (підприємства, міста, країни) до об’єктів, які знаходяться поза ним (“даностей”), що мають певне економічне значення та впливають на його розвиток. Услід за М. Барановським за масштабом (або за територіальним охопленням зв’язків) ЕГП стали поділяти на мікро-, мезо-, макроположення, а у просторовому аспекті – на ценральне, периферійне, сусідське, приморське тощо.

У межах загальної категорії ЕГП поділяється на окремі складові:

1. транспортно-географічне положення (щодо основних транспортних шляхів, з урахуванням їх потужностей, ступеня завантаженості, швидкостей );

2. промислово-географічне (стосовно джерел сировини, палива, енергії, центрів видобувної та обробної промисловості, науково-технічних баз);

3. агрогеографічне (щодо продовольчих баз та основних центрів переробки і споживання сільськогосподарської продукції);

4. демографічне (стосовно трудових ресурсів та науково-технічних кадрів);

5. рекреаційно-географічне (щодо центрів рекреації);

6. геокультурне (щодо основних цивілізаційних утворень та їх центрів).

У сучасних умовах ЕГП дедалі більше розглядається на основі теорії рентних відносин, що дає змогу перейти від простої констатації ЕГП до його економічної оцінки.