Політична система має свою структуру, яка включає політичні відносини, політичні інститути (організації), політичні і правові норми, політичну свідомість і політичну культуру.
Суб'єкти політичної діяльності - класи, націй, інші соціальні спільності, політичні організації, індивіди.
Політична організація суспільства - політичні установи, суспільні інститути, тобто керуюча частина політичної системи.
Політичні відносини в суспільстві - відносини класів, націй, інших соціальних спільностей, а також особистостей - суб'єктів політичних відносин.
Політична свідомість суспільства - політичні ідеології, мораль, традиції, норми суспільно-політичного життя
Політична система з'являється як суперскладна система, що у якості її утворюючих структурних елементів включає ряд підсистем, які у свою чергу є складними системами:
- інституціональної(держава і його органи, політичні партії й групи тиску, засобу масової інформації, церква й ін.);
- нормативної(соціально-політичні норми правового й неправового характеру, політичні традиції й ритуали й т.д.);
- комунікативної(усілякі форми взаємодії як усередині системи (наприклад, партії - держава, групи тиску - партії та ін.), так і між політичною системою й економічною сферою, а також між політичною системою однієї країни й політичних систем інших країн);
- функціональної(динаміка політичної життєдіяльності, сукупність засобів і методів здійснення влади).
Політичну систему необхідно вивчати як сукупність політичних взаємодій, спостережуваних у даному суспільстві, як занурену в середовище й реагуючу на її впливи. У ній є те, що неї харчує, і те, що вона робить.
Розрізняють два типи входув політичну систему: вимоги й підтримка.Вони повинні постійно надходити в систему, у противному випадку вона перестане функціонувати через “недовантаження”. Але разом з тим вони є потенційними джерелами її напруженості й повинні бути керовані. Надмірні вимоги стосовно здатності системи робити відповідні результати (тобто розподіл цінностей) можуть привести до її перевантаження або до потенційного застою. Високий рівень підтримки досить бажаний для системи, але якщо в силу зовнішніх причин вона не зможе задовольнити вимоги, то втрачає підтримки й основ самозбереження.
Про діапазон і різноманіття вимог,що надходять у систему, можна судити по нижченаведеній класифікації:
- вимоги, що стосуються розподіли благ і послуг (вимога прийняття законів про заробітну плату й про робочий час, про розширення можливостей утворення, поліпшенні роботи транспорту й т.д.);
- вимоги пов'язані з регулюванням поводження (забезпечення суспільної безпеки, контроль за ринками, законодавчі норми в області шлюбу, охорони здоров'я, поліпшення санітарних умов і т.д.);
- вимоги в сфері комунікації й інформації (твердження відповідних норм, інформація про цілях політики з боку тих, хто неї виробляє, демонстрація сили й могутності політичної системи в період небезпеки або під час торжеств і т.д.).
Підтримкагрупується по наступних напрямках:
- матеріальна підтримка (виплата податків і інших обкладань, надання послуг системі, наприклад, праця на громадських засадах або військовій службі);
- дотримання законів і директив;
- участь у політичному житті (голосування, політичні дискусія, інші форми);
- увага до офіційної інформації, шанобливе відношення або повага до влади, державній символіці й офіційним церемоніям.
Функції виходуохоплюють насамперед те, що називається урядовими функціями і являють собою реакцію системи на вступників у неї запити й вимоги. Звичайно виділяють три основні функції:
- нормотворча(розробка законів, фактично визначальні правові форми поводження людей і груп у суспільстві);
- “застосування правил” (приведення законів у дію);
- “контролю за дотриманням правил”(інтерпретація законів і дії з метою визначення фактів порушення цих правил і накладення відповідного покарання).
2. Закономірністю політичної системи, за Д.Істоном, є прагнення до рівноваги підсистем. Така рівновага може забезпечуватися або шляхом жорсткого контролювання суспільного життя за допомогою політичних інститутів, або шляхом узгодження соціальних інтересів. Інша закономірність політичної системи (закономірність маятника) передбачає, що система, виведена з оптимальної рівноваги в бік домінування авторитаризмучи демократії, неодмінно спочатку переходить у свою протилежність і амплітуда коливань за часом нібито рівнозначна. Якщо, наприклад, період диктатури тривав декількапоколінь, то перехід до стану демократії триватиме стільки ж часу.
Політична система може перебувати у різноманітних станах: стагнаційної стабільності,якої досягають реакційні політичні режими, вдаючись до силових методів, і яка призводить до застою в усіх сферах суспільного життя, деградації і розпалу політичних та соціальних інститутів; нестабільності, яка характеризується постійними конфліктами та кризами і засвідчує неспроможність політичної системи захищати національну безпеку й права громадян; динамічної стабільності,яка можлива за умови, що політична система здатна цивілізовано розв'язувати соціальні конфлікти, забезпечувати сталий економічний, соціальний і культурний розвиток.
Динамічна стабільність політичної системи досягається за таких умов:
- створення цивілізованого механізму стримування і противаги між гілками державної влади, а також між інститутамидержавної влади та структурами регіонального і місцевого самоврядування для забезпечення ефективності управління суспільнимипроцесами;
- наявність механізмів досягнення і збереження постійної рівноваги суспільного життя шляхом цивілізованого попередження і розв'язання конфліктів;
- своєчасне випередження і витіснення з політичної системи елементів,що порушують її нормальне функціонування, породжують політичні кризи;
- постійне оновлення внутрішніх структур системи на засадах конкуренції;
- зв'язок внутрішньополітичних елементів зі світовим політичним життям, що сприяє підвищенню універсальної і глобальноїадаптивності системи.
У структурі політичної системи виділяються такі структурні рівні: інституціональний (організаційно-нормативний), який розкриває характер функціонування основних інститутів політичної системи — державних органів, регіональних структур влади та місцевого самоврядування, виборчої та партійної систем; ментально-поведінковий, який охоплює елементи політичної культури — рівень політичного мислення, характер політичних цінностей і норм, стиль політичного мовлення, зміст та типи політичної поведінки; суб'єктно-процесуальний, який свідчить про вплив індивідуальних, групових та масових суб'єктів політики на процес формування і трансформації інститутів політичної системи; інтеракціоністський, який виявляє зміст та форми політичної взаємодії (співпраці, конкуренції, консолідації, конфлікту, панування та експлуатації) на міжособистісному та груповому рівнях.