Поняття «політологія» походить від давньогрецьких слів «politikе»

3. Як відносно самостійна галузь знань політологія бере початок зі Стародавніх часів. Поняття «політологія» походить від давньогрецьких слів «politikе» — мистецтво управління державою і «logos» — вчення. Визначають наступні етапи її становлення.

1) філософський(політична думка ще не відокремилася від філософії і моралі) — від грецьких мислителів Стародавнього світу до середини 19 ст.;

2) емпіричний(політичні знання розвиваються на основі практичного досвіду) — від середини 19 ст. до кінця другої світової війни;

3) рефлексійний (критично переосмислюються емпіричні і теоретичні знання, йде їх подальше поглиблення) — від кінця другої світової війни по нинішній час.

У визначенні предмету політології на сьогодні склалося цілий ряд підходів:

1) її розглядають як теорію політики, яка інтегрує усі галузі наукового знання про політичне життя;

2) політологія ¾ це наука про діяльність соціальних суб’єктів з приводу влади;

3) предмет вивчення політології¾ політична система суспільства як сукупність владних інститутів;

4) ряд вчених визначають політологію як науку про закономірності розвитку та функціонування демократії;

5) окремі дослідники трактують політологію як систему закономірностей розвитку та функціонування політичної культури, в межах якого відбувається політична діяльність.;

6) політологія ототожнюється з політичною соціологією.

Стосовно розуміння предмета політології виділяються два підходи: плюралістичний імоністичний. Прихильники плюралістичного підходу включають дополітології різні дисципліни: історію політичних і правових учень, політичну соціологію, політичну філософію, політичну географію. Прихильники моністичного напряму розглядають політологію як окрему галузь дослідження зі специфічними методами. Політологія в моністичному значенні включає два аспекти: етатистський (державознавчий), який охоплює коло проблем, пов'язаних з функціонуванням державних інститутів, та кратологічний, що вивчає владні відносини на всіх рівнях суспільства.

Предмет політологія - це комплекс взаємопов'язаних явищ і процесів в політичній сфері:

– сукупна діяльність соціальних спільностей і груп, окремих індивідів щодо реалізації своїх інтересів;

– суспільні відносини з приводу влади, її завоювання, утримання, використання;

– політична свідомість і культура, які є невід’ємною складовою частішою політичної діяльності;

– сукупність інститутів і норм, в рамках яких здійснюється влада ;

– світовий політичний процес тощо,

Отже, політологія — це наука про закономірності й тенденції функціонування і розпитку політики, політичних систем та окремих політичних інститутів, їх взаємодію з різними підсистемами суспільства.

Політологія взаємодіє з цілим рядом наук предметом дослідження яких є різні аспекти політики, політичного життя.

На сучасному етапі проблематика політологитісно переплітається з проблематикою соціології. Політологія нині зводиться до одного з підрозділів соціології — соціології політики.

Політологія тісно переплітається з політичною філософією. Відмінність між ними, на думку багатьох політологів, полягає в тому, що філософія розглядає більш умоглядні, абстрактні проблеми, а політологія — ті явища, які можна експериментально перевірити; філософія говорить про те, що має бути, а політологія — про те, що є.

Політична філософія вивчає ціннісні та світоглядні аспекти владних відносин.

Політична соціологія розкриває взаємодію різних соціальних спільностей у політичній сфері, політичну практику суб'єктів політики.

Політична історія вивчає зміни політичних інститутів і норм у процесі суспільного розвитку.

Теорія держави і права розглядає політику крізь призму юридичних норм.

Політична психологія розкриває суб'єктивну мотивацію політичної поведінки.

Політична географія вивчає вплив географічних і природних факторів на політичне життя тощо.

На відміну від цих наук політологія виконує роль загальної теорії політики, інтегрує висновки окремих політичних наук, відіграє роль їх методологічної основи.

Здійснення політологією теоретичного аналізу політичної взаємодії доповнюється вивченням політичної практики, що визначає високу практичну спрямованість її висновків.

Отже, політологія - це наука про закономірності й тенденції функціонування та розвитку політики, політичних систем і окремих політичних інститутів, їх взаємодію з різними підсистемами суспільства.

Співвідношення між політикоюта економікою в історичному вимірі можна виразити так:

1) закони економічного розвитку визначають зміст і соціальний вектор політики через економічніінтереси соціальних груп, зміну структури виробництваі споживання, технологічні інновації;

2) політичні інститути залежать від економічного розвитку, особливо у примітивних суспільствах;

3) політика стримує економічний розвиток або коригує його відповідно до соціальних і національних інтересів, особливостей історичної ситуації;

4) політика, враховуючи закони об'єктивного економічного розвитку, забезпечує спокійний перехід від одного економічного укладу до іншого;

5) політика має вирішальнийвплив на економіку в перехідних суспільствах, оскільки може стабілізувати або дестабілізувати фінансову систему, стримувати інфляцію або розкручувати інфляційну спіраль, створювати нову економічну модель і тим самим давати поштовх до культурної модернізації або допускати стагнацію при еклектичному існуванні елементів старої ї нової систем.

Що стосується співвідношення політики і моралі, то "моральність" політики залежить від ефективності соціального контролю над владними структурами, умов політичної конкуренції, рівня політичної культури в суспільстві.

Політика та мораль як сукупність цінностей і норм неправовогохарактеру пов'язані між собою. Громадськість оцінює політику і політиків категоріями справедливості,честі. Однак колективна мораль не завжди збігається з універсальнимицивілізаційними моральними принципами і тому етична оцінка політичної діяльності може бути спотворена стосовно цивілізаційних моральних стандартів. Так, на Заході подружня невірність може зашкодити політичній кар'єрі, а у посткомуністичних країнах навіть звинуваченняу корупційній діяльності не перешкоджає політичному успіхові.

Відсутність жорсткої політичної конкуренції та правових механізмів цивілізованого усунення конкурентів з арени, наявність договірних "нічиїх" між політичними угрупованнями не дає змоги громадськості адекватно оцінити моральніякості політиків.

Співвідношення між політикою і мораллю зводиться до таких принципів:

1) політика завжди аморальна;

2) для досягнення високоморальної мети (здобуття незалежності, утвердження слави і величі держави тощо) всі засоби (в тому числі і насильницькі) морально виправдані;

3) жодна мета не може виправдати аморальні засоби (насильство, брехню, підступність).

Останній принципдедалі частіше знаходить підтвердження у політичнійпрактиці сучасного цивілізованого суспільства. При цьому моральність політиків в її універсальному цивілізаційному значенні залежитьне стільки від їхніх особистих якостей, скільки від ситуації, в якій функціонує політика, асаме: ефективності соціального контролю над владними структурами; умов політичної конкуренції; рівня політичної культури політичних еліт і мас.

Взаємодія політики і права зводиться до того, що цивілізована політика, з одного боку, здатна забезпечити ефективність правового регулювання, а з іншого — може плідно впливати на суспільні процеси лише в рамкахсучасної цивілізованої правової системи.

Ефективність правового регулюваннязалежить від рівно дії інтересів соціальних груп на політичній арені, а також від рівня економічного і культурного розвитку країни. Така рівнодія інтересів є основою для створення права, яке слугує всьому суспільству, а не тільки окремим соціальним групам, як це має місце в посткомуністичних державах.

Врівноваження інтересів соціальних груп є умовою вироблення таких правил гри, які не дають змоги однимжити за рахунок інших, тобто безжалісно відкидають паразитичніспособи мислення і діяльності.Крім цього, правова система залежить від попередньої правової (а також політичної) культури, економічного розпитку, міжнародних відносин. Наприклад, серед сучасних політиків, незалежно від їхньої ідеологічної орієнтації, знань чи певних інтересів, малознайдеться таких, які прямо нехтували б принципами міжнародного права.

Отже, право — це результат погодження суспільних інтересів політичних суб'єктів через механізм державної влади з метою досягнення певного стану рівноваги, з одного боку, з іншого - умова розв'язання суспільних проблем у межах принципу права, а не принципу сили.

Зіставляючи політику й релігію, треба зазначити, що використанняЦеркви з політичною метою, а також втручання Церкви у державні справи недопустиме з точки зору демократичного розвитку суспільства. Держава покликана забезпечити правові гарантії свободи людини, безпеки нації, а релігія — умови для внутрішньої свободи людини, морального відродження народу.

 

4. Політологія як наука про політику вивчає певні закономірності та тенденції політичного життя. Законам політичногожиття не властиві такі ж стійкість і необхідність, як законам природи.

У політологічній літературі вирізняються три групи законів політичного життя: закони структури, функціонування, розвитку. Закони структури виявляють сталість, визначеність зв'язків певної політичної структури (держави, партії). Закони функціонування політики характеризують її життєдіяльність, як особливого організму, розкривають суттєві й необхідні зв'язки між усіма структурними елементами політичної сфери. Закони розвитку виступають як закони якісних перетворень в політичній сфері.

Політичні закономірності - це стійкі й необхідні зв'язки між політичними явищами і процесами, на підставі яких можна прогнозувати майбутні політичні події. Політичні закономірності є результатом історичного досвіду і дій політичних сил у конкретній історичній ситуації. Вони відображають певні необхідні і стійкі зв'язки між політичними явищами, процесами і подіями.

Розуміння політичних закономірностей і використання на користь чи на шкоду суспільству залежать від розуму, волі та інтересів тих політичних сил, які домінують у суспільстві. Часто політичні закономірності ігноруються на догоду певним соціальним угрупованням, а також через невисокий рівень управлінської культури.

Предмет політології розрізняє цілий ряд закономірностей політичного життя в усіх його проявах:

1) політично-економічні - відбивають співвідношення між політикою і економікою.

2) політично-соціальні – характеризують розвиток політичної влади, головним завданням якої є зміцнення стабільності суспільства.

3) зміст політично-психологічних - взаємовідносини між індивідом і владою.

Політологія має свою систему категорій, які невід'ємні від закономірностей і відбивають істотні риси, грані політичного розвитку суспільства.

Система категорій політичного життя включає в себе:

1) аксиоматичні, тобто такі, які не вимагають доказів: політичні факти, політичні явища, політичний процес та ін.;

2) субстанціональні (субстанція — першооснова, сутність усіх речей і явищ): політична влада, політичні відносини, суб’єкт політики та ін.;

3) системні: суспільство, держава, політична система, партійна система тощо.

Інших поділ категорій політології:

1) Загальні — політична влада, політична свідомість, політична доктрина та ін.

2) Структурні — політична система, політична організація, держава та ін.

3) Категорії функціонування: політична діяльність, політичний процес та ін.

4) Категорії розвитку: політична революція, політична еволюція та ін.

Є й інші підходи до систематизації категорій політології.

 

5. Значення політології визначаються комплексом завдань які вона вирішує:

1) пов’язана з найбільш масовим суспільним явищем – політикою;

2) допомагає чітко виражати громадські і особисті інтереси;

3) здійснює розробку основних напрямків, форм і методів демократизації суспільства;

4) виявляє умови і шляхи консолідації соціально-політичних сил;

5) визначає найбільш оптимальні шляхи подолання суспільних конфліктів, організації державного врядування тощо;

6) досліджує теоретичні і практичні аспекти політичної культури;

7) визначає шляхи та форми політичної соціалізації людей, залучення індивідів в політику;

8) озброєння кожної особистості соціально–політичними знаннями;

9) виявляє оптимальне співвідношення загальнолюдських і державних інтересів у міжнародних стосунках тощо.

Специфіка політології визначає систему її функцій (від лат. function — виконання, здійснення).

Політологія, як будь-яка гуманітарнанаука виконує такі функції:

1) ідеологічну, що орієнтує на вибір певної системи ідеологічних цінностей. Вона дає змогу зрозуміти, яким чином уникнути фальшивих, безглуздих ціннісних орієнтацій.

2) інструменталістська — показує ефективні засоби перетворення політичної та інших сфер життя суспільства з урахуванням інтересів суб’єктів політики;

3) інструментальну, яка полягає в розробці певних проектів прийняття рішень для досягнення конкретного політичного результату;

4) методологічна — розкриває засоби теоретичних досліджень, практичної реалізації політичних знань;

5) нормативна — проявляється в суб’єкт-суб’єктних і суб’єкт-об’єктних відносинах учасників політичного процесу;

6) описову, суті, якої полягає в констатації фактів політичної реальності, на підставі чого можна отримати відповідь, якою є ця реальність;

7) політичної соціалізації — формує демократичну політичну культуру громадян, сприяє їх залученню до політичного життя;

8) пояснювальну, що дає змогу зрозуміти суть політичних явищ, причини їх виникнення, закономірності функціонування. Пояснювальна функція дає відповідь на запитання: чому саме ці, а не інші факти мають місце в політичній реальності;

9) прикладна — пов’язана з багатоманітним використанням досягнень політології, з розробкою критеріїв ефективності діяльності виборних органів, урядів та ін.

10) прогностичну, яка зводиться до передбачення, якою буде політична дійсність у майбутньому, розробляє бажані і можливі варіанти розвитку політичних процесів;

11) теоретична — дає фундаментальні знання про природу політичної реальності;

Оскільки політична діяльність виступає в ролі регулятора суспільних процесів, то роль політології, яка виконує завдання аналізу суспільного життя, допомагає нам проникнути в логіку політики, зрозуміти її суть, навчитися прогнозувати політичні події.

Знання політології збагачує особистість політичним досвідом, політичною культурою, формує свідомого і самостійного суб’єкта політичного процесу.

 

6. Політологія як наукова теорія ґрунтується на певній методології. Методологічна основа політичної науки — це загальнотеоретичні дослідження політики на рівні філософського обґрунтування її природи, основних принципів генезису і функціонування політичних інститутів, ролі особи в політичному процесі; теорії середнього рівня, спрямовані на дослідження і формування окремих концепцій політичного маркетингу; конкретні емпіричні дослідження різних елементів політичної ситуації.

Політологія як наукавикористовує загальнотеоретичні та емпіричні методи дослідження. Загальнотеоретичні методи передбачають аналіз політичної реальності в рамкахпевної теорії. В політології допустимевикористання методів, що застосовуються в соціології: структурно-функціонального,конфліктологічного, символічного інтеракціонізму,біхевіоризмуй обміну, структуралізму, постмодернізму. Емпіричні методи передбачають конкретні способи, процедури нагромадження й обробки політичних фактів. До них можна віднести метоли вибіркового та польового досліджень, прихованого спостереження, експерименту.

Група спеціальних методів політології: моделювання, анкетування, тестування та інші, які дозволяють нам мати конкретний загальний погляд на політичне життя.

Зрозуміти методи політології відповідно до вимог суспільної практики можна тільки через конкретні об’єктивні політологічні дослідження, які здатні розкрити зміст і сутність, а також зростаючу роль цієї науки в житті суспільства.

Серед загальнотеоретичних методівдослідження суспільства можна виділити:

Структурно-функціональний метод ґрунтується на розумінні суспільства як системи інтегрованих елементів, що прагне до стабільності на основі вибору певноїсистеми цінностей. Криза цінностей породжує соціальні дисфункції. Стан функціонування політичної системи, атакож тенденції її розвитку можна визначити виходячи з аналізу цінностей. Коли, наприклад, у свідомості переважають егалітарно-колективістські цінності на кшталт не сприйняття приватної власності, пріоритету права над владою, аполітики оцінюються за їхньою ідеологічною орієнтацією, а неза діловими якостями, то така політична система не має перспективи набути найближчим часом ознак розвиненої політичної системи.

Суть сучасних конфліктологічпих теорійзводиться до розуміння конфлікту як необхідної умови природного розвитку суспільства на основі зіткнення інтересів різних соціальних груп і окремих осіб навколо розподілу влади, матеріальних ресурсів, а також психологічних відмінностей. Якщо з позицій структурно-функціонального методу система цінностей забезпечує стабільність суспільства, то з точки зору конфліктології - створення ефективних механізмів розв'язання соціальних конфліктів.

Символічний інтеракціонізм розкриває зміст та інтенсивність можливостей взаємодії як необхідної умови становлення і трансформації соціальних інститутів. Ця інтеракція залежить від розуміння смислових значень зовнішніх стимулів (слів, предметів, логічних конструкцій). Часто в політичному житті конфлікти виникають на ґрунті не тільки зіткнення інтересів, а й нерозуміння політичних термінів. З позицій цього методу можна простежити, як міжособистісніконтакти впливають на формування політичнихінститутів. Часто нерозуміння вигоди суспільної взаємодії призводить до негативних соціальних наслідків. Нині в Україні політичні діячі ще не звикли мислити ринковими категоріями взаємодії, що є однією з причин сповільнення процесу утворення сучасних партій. Отже, розуміннявзаємодії залежить від ментальностіїї суб'єктів, а остання — від теоретичних знань і досвіду, набутого в якісно новій ситуації.

Метод біхевіоризму передбачає дослідження реальної поведінки суб'єктівполітики незалежно від тієї інформації, яку вони подають про себе або яка надходить від інших. Тут аналізується поведінка, зумовлена не певними цінностями, нормами, а ситуацією. Тобто, за теорією біхеовіристів, від політика можна очікувати будь-якої дії залежно під ситуації. Наприклад, патріот може бути корупціонером, а колишній злочинець — чесним політиком, якщо одна ситуація стимулює попит на корупційні дії, а інша ці дії обмежує або взагалівиключає. Отже, впровадження цього методу в наукових дослідженнях дає змогу зняти маску лицемірства з політиків і показати їхні реальні дії.

Теорія обміну пояснює зміст політичної діяльності співвідношенням таких стимулів, як винагорода і покарання. Згідно з цією теорією, людина здатна повторювати ті дії і в тих обставинах, за які вона отримує винагороду. І чим вища вартість цієї винагороди, тим більше зусиль докладаєлюдина для її досягнення. Покарання,навпаки, обмежує суспільно шкідливі дії людей. Тому цей метод можна вважати перспективним з огляду на досягнення співвідношення процедур заохочення і покарання в різних політичних структурах: політичному керівництві, державному апараті, партійній діяльності тощо.

Структуралізм розглядає соціально-політичні явища в дусі старого позитивізму, як незалежні від різних духовно-ментальних настанов та орієнтацій людей, і як такі, що визначають поведінку останніх. До них структуралістивідносять об'єктивні суспільні структури, які розвішаються за законами, аналогічними природним (економічні, політичні, ідеологічні, духовно-ментальні). Цей метод дає змогупростежити, як руйнування старих політичних, економічних та ідеологічних структурвплітає на свідомість еліти і мас, 3 позицій структуралізму реформістський потенціал владної еліти й електорату збільшуватиметьсяв міру остаточної вичерпності старих структур, а видима боротьба ідеології є не що інше, як конфлікт політичних угрупованьза перерозподіл ресурсів. Отже, аналіз міфів, мови, економіки (об'єктивних структур) дає змогу зрозуміти спосіб мислення і поведінку політиків.

Постмодернізм намагається наблизити об'єктивістський і суб'єктивістський підходи до політичної реальності. Згідно з його концепцієюіснують об'єктивніструктури (політичні, економічні, ідеологічні відносини) — поля, що детермінують розуміння, спосіб відчуття, осмислення та оцінки суб'єктів політики, політичної реальності — габітус. Посередником між полями і габітусом є практика, в процесі якої відбувається їх взаємне формування. Отже, цей метод дає змогу розкрити зміст політичноїдіяльності виходячи з аналізу політичної ситуації (взаємодії різноманітних полів) і способу мислення, вибору тих стратегій, які можуть загальмувати чи прискорити суспільний процес.

Засвоєння сучасної зарубіжної методології політологічних досліджень значно розширюєсилове поле наукового пізнання політичної реальності у різних її виявах.

діалектико-матеріалістичний метод розглядає всі явища в тісному зв’язку і русі;

історичний метод вивчає кожне явище конкретно, в конкретно-історичних умовах;

соціологічний метод розглядає політику як сферу цілеспрямованої взаємодії соціальних спільностей і груп, які прагнуть реалізувати свої інтереси;

системний метод, аналізує політику як цілісне явище, як механізм саморегуляції;

інструментальний метод здійснює аналіз діяльності офіційних структур і формальних правил прийняття рішень;

антропологічний метод, аналізує зв’язок між політикою і природою самої людини;

прагматичний метод розглядає явища з точки зору практичної значущості;

психоаналітичний метод здійснює аналіз індивідуальних якостей і рис характеру, підсвідомих психічних процесів, які впливають на політичну поведінку.

До емпіричних методівналежать методи вибіркового та польового досліджень, прихованого спостереження, експерименту.

Суть методу вибіркового дослідженняполягає в тому, що вчений вивчає не весь об'єкт дослідження (генеральну сукупність), а лише його частину — вибіркову сукупність. Наприклад, при вивченні певної соціальної групи для дослідження обирається тільки один відсоток від загальної кількості.

Метод польового дослідженняґрунтується на вивченні людей у реальних життєвихситуаціях. Він має перевагунад методом вибіркового дослідження, оскільки дає змогу спостерігати об'єкти дії.

Дослідження, при якому люди, поведінка яких вивчається, не знають про це, називається прихованим спостереженням.Цей метол характеризується тим, що зводить нанівець вплив дослідника на поведінку людей.

Істотна риса експерименту— створення контрольованої ситуації у процесі дослідження. В експерименті часто використовують дві групи — експериментальну, котра залежить від впливу стимулу, і контрольну, що не залежить від нього. Наприклад, вивчаються виступи політичного лідера у двох групах: серед його прихильників і в нейтральній аудиторії. На основі зіставлення двох виступів виводиться оцінка впливовості лідера.

Отже, використання загальнотеоретичних та емпіричних методів зарубіжної соціології у політологічних дослідженнях забезпечує зміщення акцентів української політології з описових на інструментальні.

 

Сторія розвитку світової та української політичної думки

1. Політична думка Стародавнього Світу.

Сторична ґенеза політичних ідей у прадавніх і ранньослов’янських спільнотах.

1. Політичні концепції Середніх Віків та Епохи Відродження.

Політичні ідеї мислителів княжої добив в IX – XIV ст.

Українська політична думка часів козацько-гетьманської держави і українського Відродження (II пол. – XVIII ст.

1. Просвітницько-раціоналістичний період розвитку політичної думки.

3.1. Українська політична думка Нової Доби (XIX ст.)

Основні напрями розвитку української політичної думки в кін. XIX – поч. XX ст.

1. Сучасні політичні концепції.

Українська політична думка в ІІ пол. XX ст.

Розвиток політології, як науки в незалежній Україні

Сторія розвитку світової політичної думки

Античний період розвитку політичної думки.

Просвітницько-раціоналістичний період розвитку політичної думки.

Розвиток політичної думки в руслі соціології.

Сучасні політологічні концепції.

Античний період розвитку політичної думки.Політологія як наука сформувалася порівняно недавно, але політичні ідеї, концепції і теорії… Серед політичних учень Стародавнього Сходу у IV ст. до н.е. вирізнялися… Легісти (законники) відмовилися від етичного і релігійного розуміння політики своїх попередників. Державне правління,…

Розвиток політичної думки в Україні

2) Політичні ідеї мислителів княжої доби в ІХ-ХІV ст. 3) Українська політична думка литовсько-польської доби (ХІV – І пол. XVII… 4) Політична думка часу козацько-гетьманської держави і українського Відродження (ІІ пол. XVII – XVIII ст.)

Політичні системи

2.Закономірності розвитку та рівнів політичної системи. 3.Функції політичної системи. 4.Типи політичних систем.

Структура політичної системи суспільства

Суб'єкти політичної діяльності - класи, націй, інші соціальні спільності, політичні організації, індивіди. Політична організація суспільства - політичні установи, суспільні інститути,… Політичні відносини в суспільстві - відносини класів, націй, інших соціальних спільностей, а також особистостей -…

Основні функції політичної системи.

Сутність владно-політичної функції зводиться до формування механізму використання і підтримки державної влади відповідно до рівня політичної… Функція національної інтеграції полягає у здатності політичної системи… Функція стабілізації соціально-політичного життя виявляється у здатності політичної системи забезпечувати рівновагу…