Народження фемінізму і феміністського руху.

Початок XVIII ст. — період деякого відступу від ідей жіночої раціональності і рівності з чоловіками. Особливу популярність всереді привілейованих класів отримала тоді ідея культивування жіночої «слабкості» (з'явився вираз «слабка стать»). Але вже до середини століття критичні голоси французьких просвітителів сприяли викриттю міфу про жінку як нерівної чоловіку істоті «другого сорту». Вольтер викривав несправедливість жіночої долі; Дідро вважав, що принижене існування жінки є «наслідком певних цивільних законів і звичаїв». Монтеск'є писав, що жінка може і повинна брати участь e суспільному житті; Гельвецій доводив, що цивільне «непросвітництво жінок є лише наслідком їхнього неповного і неправильного виховання».

Упродовж усього 18 ст. жінки європейських країн брали активну участь у житті суспільства. Велика кількість жінок працювала на себе і мала економічну незалежність; простолюдинки вільно відвідувати публічні місця, а світські пані, організовуючи свої салони, намагалися втручатися через їхніх відвідувачів — своїх друзів — у політику. У спільному хорі вимог свободи від деспотизму жінки просили визнання своїх прав на цивільне життя: на освіту, на працю, на пошану в сім'ї і суспільстві.

У США свій голос на захист жіночих прав першою підняла Абіґейл Сміт Адамс (1744—1818), яку вважають першою американською феміністкою. В історію увійшла її знаменита фраза «Ми не почнемо підкорятися законам, у прийнятті яких ми не брали участь, і владі, яка не представляє наших інтересів».

Фемінізм «першої хвилі»

Початком організованого руху вважається 1848 р., коли в Сенека Фоллз (штат Нью-Йорк, США) пройшов з'їзд із захисту прав жінок під гаслом «Усі жінки і чоловіки створені рівними». У 1869 році Джон Стюарт Мілл опублікував свою працю «Підпорядкування жінок», у якій відзначив, що «законодавча підтримка підпорядкування однієї статі іншій — шкідлива і є однією з головних перешкод на шляху до загальнолюдського удосконалення».

Народження ліберального фемінізму в Старому Світі пов'язане з іменами Маріон Рейд («Благання за жінку», 1845) і дружини відомого письменника Д. С. Мілля, що зберегла своє прізвище — Гаррієт Тейлор («Виборчі права для жінок», 1851). Одну з найвідоміших своїх книг — «Підлеглість жінки» (1851) — Д. С. Мілль написав під впливом і за участю дружини. Услід за Г. Тейлор, Д. С. Мілль вважав шлюб «єдиним видом рабства, що визнається новітніми законами», оскільки виховання жінки і створення в ній очікуваних «слабкостей», вважав він, обмежують свободу її життєвого вибору. Книга формулювала цілі феміністської пропаганди, щоб «жінка могла піднятися з становища прислуги до становища партнера». Соціальну базу ліберального фемінізму середини — другої половини 19 ст. складали представниці привілейованої частини суспільства, освіченої та інтелектуальної частини середнього і вищого класів. З середини 19 ст. вони почали створювати гуртки і групи (особливо успішним був «Комітет жіночої власності» у Лондоні, 1855), надаючи великого значення «респектабельності» своїх дій.

З середини 19 ст і в Старому, і в Новому Світі освічені жінки привілейованого класу почали активніше включатися в суспільне життя, вимагаючи політичного рівноправ'я. Основні центри боротьби за нього опинилися у другій половині 19 ст. в Великій Британії і США, тому англійський термін «суфражизм» (англ. suffrage), що означає виборче право взагалі, увійшов до історії як визначення політичного направлення у фемінізмі.

На зламі століть британський парламент ухвалив закони, що надали право неодруженим забезпеченим жінкам вступати до університетів, медичних шкіл, володіти власністю і управляти нею (з 1882), а з 1894 дав жінкам право голосу на місцевих виборах.

Фемінізми «другої хвилі»

Після Другої світової війни однією з важливих завдань жіночого руху стає боротьба за фактичну реалізацію прав жінок, визнаних на законодавчому рівні. Під час протестних виступів 60-70-х рр. в США і Європі феміністський рух стає масовим явищем («друга хвиля»). Основоположницею і теоретиком «другої хвилі» стала Сімона де Бовуар — французька філософіня-екзістенциалістка, авторка книги «Друга стать» (1949). Вона не вважала себе феміністкою. Але саме вона розвіяла постулат про природність розподілу праці, поставила проблему історичності існуючого стереотипу, що співвідносить «природне» (жіноче) з «культурним» (чоловічим), показавши, що це проблема не взаємодоповнення (природного — культурним, жіночого — чоловічим), але ієрархії та влади (чоловічого над жіночим). Конфлікт між здатністю бути суб'єктом і нав'язаною роллю об'єктові (права, політики, чужої влади) визначає, згідно з її теорією, значення поняття «жіноча суть» і особливості «жіночої долі».

На початку 60-х пробудження соціальної жіночої самосвідомості було пов'язане з підйомом ліворадикальних рухів (студентською революцією 1968) і формуванням нових соціальних теорій. Спільна вимога феміністок «другої хвилі» — боротьба за право не лише обирати, але увійти самим у владні структури. Під час підйому «другої хвилі» різні напрямки у фемінізмі остаточно розділилися, після чого феміністки поставили питання про визнання плюральності самого поняття («фемінізми»), яке почало уживатися замість терміну «напрямки у фемінізмі».