Сфера політичних відносин досить різноманітна, вона включає й інститути, і дії, і процеси, і різні системи обґрунтування цих дій. Поняття «політична поведінка»дає можливість зосередити увагу в аналізі політики на найбільш рухливому, динамічному аспекті — різноманітних діях людей, спрямованих на реалізацію тієї чи іншої політичної мети.
Вивчення даної сторони політики виявляє залежність політичних подій і процесів від стану, спрямованості думок і дій тих людей, що втягнуті у політику, розкриває механізм, структуру, способи досягнення цілей.
Серед найбільш значимих видів політичного поводження виділяються наступні:
- реакція, коли дії людей у політиці є відповідями на зовнішній вплив, джерелом активності у цьому випадку служать інші люди й інститути;
- періодична участь, пов'язана з делегуванням повноважень до різних виборів, політичних кампаній.
- діяльність у політичних організаціях, рухах, партіях;
- виконання політичних функцій у межах державних органів: служба в армії, органах державного управління й охорони правопорядку;
- відвідування політичних зборів, освоєння і передача політичної інформації, участь у політичних дискусіях;
- пряма дія — безпосередній вплив на функціонування і зміну політичних інститутів через такі форми політичної діяльності, як мітинги, демонстрації, страйки, голодування, кампанія непокори чи бойкоту;
- вплив на хід політичних процесів через звертання і листи, зустрічі з політичними лідерами, представниками державних і політичних організацій і рухів.
Найважливішим стимулом політичної діяльності служить інтерес, в його основі лежить та чи інша проблема в житті політичної спільноти, розуміння гострої необхідності її вирішення. Але для того, щоб факт розуміння переріс у політичну дію, потрібна нова ланка — психологічний імпульс готовності до дії, що складається з бажання взяти участь і впевненості в його успіху. Двигунами цього ланцюжка — від проблеми до дії за її рішення — можуть бути різні мотиви: громадянський обов'язок, інформація, невдоволення чи прагнення до реалізації мети.
Залежно від домінування основного мотиву і формується характер політичної поведінки: воно може виглядати чисто емоційним відгуком на ту чи іншу подію, чи бути продуманою, прагматичною акцією по послідовній реалізації прийнятої програми, чи розглядатися виконавцями як здійснення заданої місії по «звільненню», «завоюванню», «відновленню».
Характер політичного поводження залежить не тільки від інтересу і тієї мотивації, що виникає на його основі, але і від таких його зовнішніх регуляторів, як:
- роль — це та формальна рамка поведінки, що бере на себе учасник політичної дії, чи яка йому відводиться обставинами або іншими учасниками;
- статус — сукупність передбачуваних, можливих для даного суб'єкта моделей, типів політичного поводження, функцій, які він готовий на себе взяти в політиці;
- приналежність до групи соціальної чи політичної спільноти, що виникає на основі встановлення між її членами певного виду відносин;
- участь в організації — групі, створеної для здійснення ролей у політиці.
У політології існує стійка традиція аналізу політичної поведінки з акцентом на виявлення його підсвідомої мотивації, неусвідомлюваних імпульсів (потяг до агресії, нарцисизм, сексуальне самоствердження, почуття винності). Вона була закладена американським політологом Г. Лассуелом у роботі «Психопатология і политика». Така установка дозволяє виявити особистісний, далеко не раціональний зміст політики і політичного поводження.
У політичному поводженні, як і в будь-якій колективній дії, люди можуть виступати в якості:
лідерів, які очолюють політичний рух, своїм авторитетом, впливом сприятливих для його об’єднання і досягнення намічених цілей;
активістів — посередників між лідерами і послідовниками. Вони організують учасників руху, постійно постачаючи лідерів інформацією про досягнуті результати і труднощі, вносять істотні корективи у стратегію і тактику поводження мас;
послідовників — їхня поведінка характеризується різним ступенем активності й участі в організаціях. Вони підтримують мету, висунуту лідерами, вважають їх відповідними своїм інтересам, які вони представляють досить чітко, що і стимулює їхню участь у політичній діяльності;
лідерів думки — не впливаючи на поводження учасників з погляду його організації, вони своєю інтелектуальною діяльністю, насамперед у публіцистиці, створюють «поля» емоційної і соціальної напруги навколо проблем, роблячи їх об'єктом загальної уваги. До них звертаються за порадою, але не за директивою для дії.
Для характеристики деяких модифікацій політичної поведінки в літературі використовується термін політична імобільність[1], яким позначають такі різнорідні стани діяльності людей, як їх виключність з політичних відносин, зумовлена низьким рівнем суспільного розвитку чи їхньої заорганізованості; політична апатія, що є формою неприйняття політичної системи, відмовою від будь-яких форм співробітництва з нею; політичний бойкот — вираження активної ворожості до політичної системи і її інститутів; аномія — ситуація зникнення, руйнування норм, що регулюють і спрямовують поводження.