Досвід роботи холдингових об’єднань за кордоном

До середини 80-х років у США було зареєстровано більш як 6000 холдингів і 35,5 тис. їхніх відділень, які контролювали активи на суми, що перевищували 2200 млрд. доларів. Відповідно до Закону про комунальну холдингову компанію (1935 р.) корпорація, що має 10% і більше акцій з правом голосу в іншій компанії, підлягає реєстрації як холдингова. Так, основу електроенергетики США складають холдинги. У першій половині 80-х років більшість із них виступали за перегляд вищезгаданого нормативного акту як гальмуючого, що обмежує діяльність компанії і ускладнює інвестування в енергетику. У 1988 році було прийнято Закон про регулювання діяльності енергокомпаній і Закон про енергетичну політику у 1992 році. Перший сприяв активізації спорудження блоків-станцій і розвитку нетрадиційних джерел енергії, а другий стимулював конкуренцію на ринку електроенергії.

Одна з особливостей американської правової системи — відсутність єдиного для всіх штатів законодавства, що регламентує статус корпорацій і холдингів; тому вони створюються і діють у тих штатах, де передбачено пільгові умови в частині оподатковування. За законодавством США холдинги торговельно-промислових корпорацій належать до корпорацій загального типу, а холдинги фінансових підприємств (банків, страхових, інвестиційних і трастових фірм) — до фінансових підприємств.

У Німеччині спеціальне законодавство про холдинги відсутнє. Регулювання процесів створення холдингів і їх функціонування регулюється за допомогою законів про акціонерні товариства (1965 р.) і товариства з обмеженою відповідальністю (1892 p.), де головними положеннями є:

а) холдингова компанія як материнське підприємство має право здійснювати управління іншими підприємствами, укладати з ними договори про консолідацію прибутку, володіння, відрахування частини прибутку, оренду підприємства; керівний холдинг має право розпоряджатися дочірніми підприємствами концерну і вимагати виконання певних розпоряджень;

б) директор має повноваження у прийнятті рішень на рівні керівного холдингу, давати такі накази, які не відповідають поточним інтересам дочірніх фірм, але відповідають загальній стратегії холдингу, і відмова від виконання розпоряджень можлива лише при умові, якщо вказівки можуть зашкодити інтересам холдингу;

в) високий рівень повноважень правління головного товариства поєднується з високою відповідальністю: навіть у випадку самостійного прийняття дочірніми фірмами певних управлінських рішень звільнення керівництва від відповідальності за наслідки дій підлеглих структур виключається.

У Великої Британії спеціальне холдингове законодавство також відсутнє. Проте Закон про промисловість (1975 р.) регулює порядок: заснування і реєстрації компаній; перетворення компаній одного виду на компанії іншого виду; проведення емісії цінних паперів; розподілу прибутку. Закон регулює також звітність; обов'язки посадових осіб компаній; відносини управління їхніми справами; питання їх злиття, поділу і ліквідації; відносини між материнськими і дочірніми товариствами. З метою наближення британського законодавства до законодавств, що діють у країнах ЄС, слідом за вищезазначеним актом з'явилися відповідні акти 1980 і 1981 рр. У 1985 р. британський парламент прийняв новий закон про компанії, що консолідує прийняті раніше правові акти.

Нині більшість компаній Великої Британії — це багатогалузеві концерни. Контроль за діяльністю численних філій і дочірніх компаній здійснюється через контрольні пакети акцій (приблизно 10% акцій).

Холдингові компанії у Франції відіграють значну роль у процесі злиття банківського капіталу з промисловим, що швидко розвивається. Організаційною формою функціонування фінансового капіталу є фінансові групи, управління якими здійснюється через холдингові компанії.

В Японії холдингові компанії поки що заборонені. Однак цю заборону найближчим часом, схоже, буде знято. На рівні японських комісій зі справедливої торгівлі і корпоративного законодавства досягнуто розуміння переваг холдингової форми при вирішенні таких проблем, як залучення закордонних інвестицій, підвищення ролі стратегічного менеджменту, оперативність і гнучкість реагування на зміни зовнішнього середовища.

Державні холдингові компанії набули поширення в Західній Європі після Другої світової війни, причому не тільки в країнах, що характеризуються значною часткою державного сектора у виробництві, зокрема, в Італії та Австрії, але й у таких країнах, як Швеція і Велика Британія, в економіці яких питома вага державних підприємств є набагато меншою.

Розширення структури холдингів припала на початок 80-х років XX ст., однак, починаючи з 90-х років, їх значення в економіках закордонних країн постійно зменшувалося внаслідок приватизації державних підприємств.

Що стосується оцінки результатів діяльності холдингових компаній за кордоном та їх ефективності як механізму управління держсектором, то серед економістів немає єдиної думки. Більшість закордонних науковців схиляються до того, що недоліки холдингових компаній переважають їхні потенційні позитиви (приклад Італії, де в післявоєнний період було створено систему управління державними і змішаними підприємствами, на чолі яких стояло міністерство державного майна, а рівнем нижче розташовувалися державні холдингові компанії IRI, EFIM, EGAM та ін.), які контролювали виробничі компанії безпосередньо або через галузеві субхолдинги («Finsider», «Fincantieri», «Finmeccanica» та ін.).

У 70-ті роки державний сектор Італії почав занепадати і перетворився на об'єкт боротьби між різними політичними партіями, що входили до складу коаліційних урядів, які постійно змінювалися. У результаті в основу економічної політики Італії в 90-ті роки було покладено ідею приватизації.

Отже, можна зробити висновок, що холдинг характеризуються більш високою сукупною продуктивністю факторів порівняно з підприємствами, де використовуються інші механізми участі держави в управлінні.