Німецький економіст і соціолог А. Вебер (1868—1958) сформулював першу цілісну теорію розміщення промислового виробництва у монографії "Теорія розміщення промисловості", 1909). Він увів поняття "фактор розміщення” ("штандортний фактор") як економічну вигоду господарської діяльності залежно від розміщення. Переважно оптимальним є таке розташування об'єкта, за якого витрати на виробництво і збут продукції мінімальні. На його думку, розміщення промисловості визначається співвідношенням транспортних витрат і затрат праці, а також впливом фактора агломерації — зосередження промисловості у певному місці. Вигода агломерації залежить не від близькості до географічного пункту, а від технічної і просторової концентрації виробництва, можливості використання спеціалізованої ремонтної бази, іншої інфраструктури (тепер це називається "агломераційним ефектом").
За А. Вебером, геометрично підприємства слід розміщувати між родовищами сировини і місцями її споживання. Основний критерій оптимального розміщення — мінімізація сумарних витрат на виробництво і збут продукції. Така модель мала низку сумнівних припущень, а також не враховувала вартість сировини, палива і заробітну плату.
Теорія Вебера поступово ускладнювалась. Зараз вона доповнена такими категоріями, як фактор інерції розміщення (впливу старих виробничих потужностей на розміщення нових); величина ринкових (збутових) зон; вплив держави на регулювання виробництва; вплив НТП; проблеми екологічного характеру. Поняття агломераційного фактора замінено поняттям інфраструктури.
Модель Вебера й досі залишається основною теорією розміщення промисловості. Більш досконала теорія ще не розроблена. Класифікація факторів розміщення виробництва Вебера також залишається найважливішою [15,188—199; 4; 28, 48—64].