Поняття «регіональна економіка»

1. Понятійний апарат рег. Ек.

Поняття «регіональна економіка» може розглядатися у двохсенсах - як науковий напрямок і як територіальний підрозділ національного господарства.

Як науковий напрямок, згідно з існуючими визначеннями, регіональна економіка є галуззю знань на межі економіки та суспільної географії, що вивчає закономірності й особливості розміщення про-дуктивних сил, формування ареалів збуту продукції, регіональногоекономічного розвитку.

 

Об'єктом дослідження, зазвичай, називають незалежні від людини матеріальні предмети, явища або категорії об'єктивної дійсності, які входять у сферу людської діяльності та освоюються суб'єктом пізнавально і практично.

Об'єктами регіональної економіки виступають регіони різногомасштабу - федеральна земля, автономна республіка, провінція, область, район, населений пункт.

Предмет дослідження - це ті аспекти, властивості й відносини,які вивчає наука або дисципліна, тобто той кут зору, під яким роз-глядається об'єкт.

Предмет регіональної економіки - економічний розвиток регіонів, котрий відбивається в низці соціально-економічних показників, які характеризують територіальну організацію економічнихпроцесів у даному регіоні, соціально-економічну ефективність та кінцеві фінансові результати діяльності підприємств і організацій,що знаходяться в регіоні.

Безпосереднім предметом дослідження регіональної економіки виступає сукупність економічних, соціальних факторів та явищ, щообумовлюють формування й розвиток продуктивних сил і соціальних процесів у межах конкретних регіонів.

Як територіальний підрозділ господарської діяльності регіо-нальна економіка - структурна складова національної економіки,що функціонує в межах певної території (регіону).

За І. В. Челноковим під регіональною економікою слід розумітиконституційно закріплений територіально-господарський комплекс,що включає в себе взаємозалежну сукупність підприємств, органі-зацій домашніх господарств, а також відповідну їм інфраструктуру,незалежно від форм власності й відомчої підпорядкованості. На відміну від національного господарства, регіональній економіці влас-тиве деяке усічення, недостатня комплексність, більш рельєфновиражена народногосподарська спеціалізація у вигляді «монокультурності».

Суб'єкт В регіональній економіці ними є органи управління регіону(регіональні органи державної влади й місцевого самоврядуван-ня), у ролі яких виступають як колективні інститути (парламенти,місцеві ради, адміністрації тощо), так і індивідуальні представникидержавної й регіональної влади (президенти, прем'єр-міністри, гу-бернатори, мери та ін.). У деяких випадках суб'єктами регіональноїекономіки можуть виступати також окремі установи, організації йпідприємства, що суттєво впливають на економічний розвиток ре-гіону.

Регіон (від лат. regio (regionis) - область, країна) - це територія,яка за сукупністю явищ або ознак відрізняється від інших територійі характеризується єдністю, взаємозв'язком елементів, що її склада-ють, і цілісністю, що є закономірним результатом її розвитку. Однакнаведене визначення не є однозначним. В різних країнах воно розу-міється по-різному.

Під «регіоном» у нашій країні розуміють частину державної те-риторії, яка має певні природно-кліматичні, економічні, етнокуль-турні, історичні та інші особливості. У просторовому аспекті вінможе збігатися з територією адміністративно-територіальних утво-рень (областю, низовим адміністративним районом, містом) або по-єднувати їх разом, однак, оскільки це частина державної території,він не може виходити за межі країни. Ще більш конкретне визначен-ня регіону подано в Концепції державної регіональної політики - цеАвтономна Республіка Крим, області, міста Київ і Севастополь.

Регіон як цілісне соціально-економічне територіальне утворення може мати характерні, властиві тільки йому, риси розвитку,структуру господарства й народногосподарську спеціалізацію. Вінже може мати й свої специфічні проблеми. Тому від того, наскіль-ки правильно й вдало визначені регіони, ступінь відповідності їхсистемі адміністративно-територіального устрою країни, а такожсформульовані критерії їх розвитку, багато в чому залежить успіхреалізації регіональної політики.

У наукових дослідженнях і в практичних розробках як тер-мін часто використовується «район», що залежно від поставленоїмети може бути інтегральним суспільно-географічним (економіко-географічним, соціально-економічним) або галузевим. З допомогоюрайонів реалізується певна державна політика (економічна, соціаль-на, екологічна тощо), розробляються й втілюються в життя окреміпрограми.

Інтегральний суспільно-географічний район - це значна час-тина території країни, цілісна ланка її господарства, що характери-зується певною спеціалізацією й комплексно-пропорційним розви-тком діяльності людини [17, с.112].

Суспільно-географічне районування може здійснюватися натрьох рівнях і, відповідно, може бути: макро-, мезо-, мікрорайону-ванням (рис. 1.1).

У практичній площині - для прогнозування, програмуван-ня, планування й управління - особливе значення мають мезо-райони. Їхньою основою виступають, як правило, територіальнісоціально-економічні системи, районоутворюючою основою яких євиробничо-територіальні комплекси. У ряді країн світу соціально-економічними районами часто виступають так звані «програмні ра-йони», у межах яких здійснюються спеціальні соціально-економічніпроекти з розвитку їх продуктивних сил.

Галузеві райони - це економічні простори певної народно-господарської спеціалізації. Ними можуть виступати, приміром,сільськогосподарські зони (картоплярства, виноградарства та ін.),промислові райони (машинобудування, чорної металурги та ін.), во-догосподарські райони тощо.

У деяких випадках райони можуть являти собою географічніпростори у вигляді вільних (спеціальних) економічних зон (ВЕЗ) ітериторій пріоритетного розвитку (ТПР).

У сукупності інтегральні суспільно-географічні й галузеві райо-ни утворюють просторову організацію продуктивних сил, яка ви-ступає територіальною основою регіональної політики.

Із процесом виділення регіонів і здійсненням регіональної полі-тики пов'язане поняття регіоналізація. Регіоналізація, у звичайно-му розумінні, тотожна поняттю «районування», тобто просторовоїабо просторово-часової диференціації території, за допомогою чогоздійснюється виділення регіонів і районів.

Регіоналізація може здійснюватися як усередині одної держави,так і в міжнародних масштабах у вигляді регіональних (субрегіо-нальних) інтеграційних утворень.8

Мета регіональної економіки і регіональної політики - забез-печення високої якості життя населення регіону завдяки досягнен-ню гармонійного, сталого розвитку природної, економічної та соці-альної підсистем регіону.

Завдання регіональної економіки як наукового напрямку по-лягають у вивченні:

загальних закономірностей і територіальних умов відтворенняекономіки регіону;

умов, особливостей і ефективності комплексного розвитку тери-торіального господарства;

розвитку й функціонування економіки регіону в системі єдино-го економічного простору держави;

зовнішніх економічних зв'язків у територіальному вимірі й зо-внішнього середовища системи регіональної економіки;

економічного потенціалу регіону, його конкурентоспроможнос-ті, інвестиційної й інноваційної привабливості;

регіональних ринків ресурсів, товарів і послуг, маркетингу регі-ону;

управління регіоном у системі ринкових відносин;

фінансового механізму й стратегії розвитку регіону [10, с. 20-21].

Зв'язокрегіональної економіки з іншими науками.

Оскільки регіональна економіка перебуває на межі економіки йсуспільної географії, вона має тісні зв'язки, з одного боку, з низкоюекономічних наук, а з іншого - з низкою суспільно-географічнихнаук.

Багато базових теоретичних передумов регіональна економікачерпає з економічної теорії, що вивчає закономірності різних сис-тем людських відносин у процесі виробництва й розподілу матері-альних благ. Як самостійна наука економічна теорія склалася тіль-ки в XVII-XVIII століттях. До кінця XIX ст. загальноприйнятоюназвою економічної теорії був термін «політична економія», якийзапровадив французький мислитель Антуан де Монкретьєн, який в1615 р. опублікував «Трактат політичної економії». Політична еко-номія в цьому випадку означає наука про державне (суспільне) гос-подарство («політичний» тут від грецького «політія» - держава).

Можна стверджувати, що в основі регіональної економіки ле-жить макроекономіка - складова частина економічної теорії, якавивчає великомасштабні економічні явища, такі, як виробництво ва-лового національного продукту й національного доходу, інфляція,безробіття, економічне зростання, державні доходи, витрати, грошо-вий обіг тощо.

З іншого боку, просторова інтерпретація економічних явищ не-можлива без напрацювань суспільної (соціально-економічної)географії та її галузевих наук - географії населення, природнихресурсів, промисловості, сільського господарства, транспорту, сфе-ри обслуговування та ін. Зокрема, регіональна економіка ширококористується розробленими економіко-географами теоретичнимиположеннями про економіко-географічне положення, економічнерайонування, територіально-виробничі комплекси, територіальнісоціально-економічні системи.

Для дослідження регіональної економіки застосовуються за-роджені в лоні суспільної географії методи регіонального аналізу,під яким розуміється економіко-географічний аналіз факторів регі-онального розвитку для пізнання закономірностей і особливостейформування конкретних районів з метою визначення раціональнихшляхів соціально-економічного становлення [3, с. 42].

В індустріальних країнах Заходу подібний напрямок відомийпід назвою регіональної науки. Регіональна наука - це науковашкола, яка вивчає просторові аспекти соціальних, економічних, по-літичних і культурних явищ за допомогою математичних методіві методів регіонального аналізу. Концепцію регіональної науки за-пропонував у 1950-х рр. американський регіоналіст Уолтер Айзард(Ізард) як міждисциплінарний напрямок на межі економіки, соціо-логії та суспільної географії [8]. Сам він даний термін трактував до-сить широко: «...назва «регіональна наука» повинна показати, що цядисципліна не вкладається в рамки ніякої іншої суспільної науки,кожна з яких має свій характерний підхід до досліджуваних явищ:вона пов'язана з регіональною економікою, екологією, теоретичноюгеографією, регіоналізмом і низкою інших суспільних наук і разом зтим помітно відрізняється від них» [5, с. 68].

У вирішенні питань регіонального маркетингу регіональна еко-номіка має тісний зв'язок з маркетинговою географією - приклад-ною суспільно-географічною наукою, яка вивчає закономірності те-риторіальної організації виробничо-споживчого комплексу та йогоособливості в різних країнах і регіонах [23, 24].

Прикладні завдання регіональної економіки багато в чому збі-гаються із завданнями дисципліни «розміщення продуктивнихсил», яка перебуває в тісному зв'язку із соціально-економічною гео-графією та вивчає просторові аспекти розвитку суспільного вироб-ництва, закономірності, особливості та ефективність просторовогорозміщення й розвитку продуктивних сил, соціально-економічногорозвитку регіонів і територіальної організації господарства.

Слід зазначити, що деякі вчені виділяють таке родове поняттядля комплексу наук, об'єктом яких є регіон, як регіоналістика,вважаючи регіональну економіку її частиною. Водночас, на думкуросійського регіоналіста О.Г. Гранберга [5], регіональна економікаперебуває на перетині економіки й регіоналістики.

Нарешті, втілення в життя результатів досліджень регіональноїекономіки пов'язане з регіональною політикою. На регіональнийрозвиток країни, територіальні відмінності в її господарській діяль-ності та життя населення впливають багато природних і соціально-економічних факторів. До найбільш важливих з них можна відне-сти природно-ресурсний, демографічний, науково-інтелектуальнийпотенціал, а також спеціалізацію й територіальну структуру госпо-дарства, розселення населення, ступінь урбанізації території, гео-графічне й геополітичне положення регіонів, їх інфраструктурнезабезпечення. Роль і значення даних факторів у часовому й просто-ровому аспектах може суттєво змінюватися. Тому їх вибір і ефек-тивне використання в інтересах регіонального розвитку - найваж-ливіше завдання регіональної політики.

Працями багатьох закордонних і вітчизняних учених розробле-ні теоретичні положення й методологічні принципи регіональноїекономіки і регіональної політики. Істотний внесок до них здійсни-ли економісти І. Тюнен, Т. Паландер, У. Айзард (Ізард), Г. Мюрдаль,Г. Балдершейм, К. Сталберг, П. Кругман, Д. Паєлінк, С. Поллард, атакож географи А. Амін, В. Бунге, А. Вебер, А. Льош, В. Кристаллер,П. Хаггет та ін. Серед українських і російських економістів і геогра-фів слід відзначити М.В. Багрова, Г.В. Балабанова, М.К. Бандмана,М.М. Баранського, Ю.Н. Гладкого, А.П. Голікова, Б.М. Данилишина,М.І. Долішнього, С.І. Дорогунцова, М.М. Колосовського, С.І. Іщука,Ю.В. Макогона, М.З. Мальського, К.В. Мезенцева, О.В. Мрінської,В.П. Нагірної, Л.М. Німець, Я.Б. Олійника, М.Д. Пістуна, В.А. Попо-вкіна, Д.М. Стеченка, О.Г. Топчієва, О.І. Чистобаєва, О.І. Шаблія та ін.

Аналіз існуючих трактувань регіональної політики дозволяє зу-пинитися на двох її основних визначеннях - науковому й офіційно-му державному.

У першому випадку регіональна політика - це розробка й реа-лізація в державних масштабах системи заходів для збалансованогосоціально-економічного розвитку територій, створення сприятли-вих передумов функціонування господарських об'єктів, а також на-лежних соціальних і економічних умов життєдіяльності населення.

В офіційному викладі державна регіональна політика є систе-мою заходів, що здійснюються органами виконавчої влади й органа-ми місцевого самоврядування для ефективного управління еконо-мічним і соціальним розвитком України та її регіонів - АвтономноїРеспубліки Крим, областей, міст Києва та Севастополя .

Узагальнюючи сутність даних визначень, можна констатуватинаступне: державна регіональна політика - це політика держави зполітичного, правового, соціального й економічного розвитку краї-ни в просторовому (регіональному) аспекті, яка відбиває як взаєми-ни між державою й регіонами, так і взаємини регіонів між собою.Вона може проводитися на трьох рівнях:

державному, тобто з активною участю центру в регіональномурозвиткові;

регіональному - внутрірегіональний розвиток на основі наяв-них повноважень і засобів регіонів;

локальному - політика органів місцевого самоврядування (у за-кордонних європейських країнах - муніципальна політика).Соціально-політичні цілі в регіональній політиці є визначаль-ними, але при цьому вони сполучаються з економічними, екологіч-ними, військово-стратегічними, зовнішньоекономічними.

У сучасну епоху регіональна політика є складовою частиною на-ціональної стратегії соціально-економічного розвитку більшої час-тини держав світу.

Головний спонукальний мотив і основна мета держави в регіо-нальній політиці - зменшити відмінності в рівні життя населеннярегіонів, забезпечити соціальну справедливість у територіальномуаспекті. При цьому повинні враховуватися інтереси загального еко-номічного підйому країни, підвищення якості життя всього її на-селення, а також вирішення проблем депресивних районів з одно-часним стимулюванням економічного росту найбільш розвиненихрегіонів.

На жаль, на практиці антиподом шляхетної мети - забезпечен-ня соціальної справедливості в територіальному аспекті - виступаєекономічна ефективність: чим вище рівень витрат на допомогу від-сталим регіонам, тем нижче загальнонаціональні економічні резуль-тати.

Згідно з Європейською хартією місцевого самоврядування,прийнятою Радою Європи в 1985 р. й ратифікованою Україною в1997 р., регіональна політика спрямована на:

Збалансування соціально-економічного розвитку регіонів.

Поліпшення якості життя населення.

Ефективне управління природними ресурсами.

Раціональне використання земель.

Створення умов для міжрегіонального й міжнародного співро-бітництва.

При цьому пануючим принципом є повсюдність місцевого само-врядування.

 

2.основні етапи економ районування України

1. Теорія економічного районування.

2. Районоутворюючі чинники та види району-вання.

3. Екномічний район, його сутність.

4. Системи економічного районування України.

 

1. Усі країни світу характеризуються суттєвими територіальними відмінностями, зокрема, великою своєрідністю спеціалізації та структури виробництва, які обумовлені природними, економічними, соціальними, історичними умовами. На цій об’єктивній основі розвивається внутрішньодержавний територіальний поділ праці та формуються своєрідні природно-господарські утворення, які характеризуються певною спеціалізацією – так звані економічні райони. Їх виділення, вивчення, прогнозування розвитку і лежить в основі економічного районування країни.

У найбільш узагальненому трактуванні районування – це загальнонауковий метод систематизації інформації у найрізноманітніших цілях. Виходячи з цього, економічне районування – це метод систематизації інформації про територіальну організацію продуктивних сил та територіальні відмінності соціально-економічного життя країни. У той же час, згідно зі змістом цієї категорії, економічне районування – це процес поділу країни на економічні райони, які історично склалися у процесі розвитку і розміщення продуктивних сил, господарського освоєння території.

Кожен економічний район відзначається своїми суспільно-територіальними властивостями та повинен розвиватися згідно з індивідуальною стратегією розвитку продуктивних сил, яка б виходила із загальнодержавних цілей та можливостей, і ресурсів відповідної території. Вивченням продуктивних сил економічних районів, обгрунтуванням стратегії їх соціально-економічного розвитку займається економічне районування, яке в цьому ракурсі виступає як наука – важлива складова в палітрі економічної науки.

Економічне районування – найважливіша передумова дієвого регіонального програмування, проведення ефективної державної регіональної політики.

Методологічні основи економічного районування закладені у дослідженнях цілого ряду вчених-районологів, зокрема, у працях М.М. Колосовського, М.М. Баранського, П.М. Алампієва, Ю.Г. Саушкіна, А.М. Колотьєвського, І.В. Нікольського та інших. Плідно працювали в галузі економічного районування такі українські вчені, як О.Г. Діброва, К.Т. Воблий, М.М. Паламарчук, Ф.Д. Заставний, М.Д. Пістун, Д.І. Шаблій, А.Т. Ващенко, І.О. Горленко, Л.М. Корецький, С.С. Мохначук, В.А. Поповкін.

2. Які чинники впливають на виділення районів? Їх багато, і роль їх різна. До основних необхідно віднести:

– характер виробничих відносин, способів виробництва;

– геополітичне положення;

– територіальний поділ праці і спеціалізацію господарської діяльності;

– природні умови і ресурси;

– населення з його трудовими навиками, комунікаційними, етнічними, національними особливостями, відмінностями у способі життя;

– характер виробничо-технологічної взаємо-пов’язаності, інтегрованості виробництва;

– систему розселення і територіальної організації виробничої та соціальної інфраструктури та ін.

Виділяють два основних види економічного районування: загальне (або інтегральне) та галузеве.

Інтегральне районування відображає просторову взаємодію всіх компонентів суспільно-географічних комплексів на певній території. Це районування передбачає розчленування території як цілісного природничо-соціо-економічного явища. Загальне районування охоплює природу й усе народне господарство певної країни з усіма його галузями та зв’язками.

Інтегральне районування здійснюється на двох рівнях:

– макрорівень (для України це виділення трьох економічних макрорайонів);

– мезорівень (від 5-ти до 10-ти мезорайонів).

Галузеве економічне районування поділяє територію країни на окремі райони, виходячи з однієї певної ознаки – однієї галузі виробництва. Отже, галузевий район – це територія з підвищеною концентрацією виробництва, продукції чи послуг відповідної галузі, що характеризуються специфічними місцевими умовами, їх структурою, проблемами і перспективами розвитку, його територіальною організацією і положенням в системі міжгалузевого господарського комплексу. Це може бути промислове, водогосподарське районування та ін. Районування сільськогосподарського виробництва приймає до уваги лише сільське господарство, структуру сільськогосподарських угідь, спеціалізацію, типи сільськогосподарського виробництва. Галузеве районування є обов’язко-вою аналітичною передумовою встановлення меж інтегральних районів.

3. У концепції територіальної організації суспільства категорія економічний район – ключова. Він існує в об’єктивній дійсності та формується в ході розвитку продуктивних сил суспільного виробництва в цілому. Існує декілька визначень економічного району. У більшості з них підкреслюється його об’єктивна сутність, цілісність, спільність спеціалізації. Найбільш вдалим є визначення класика регіональної економіки, академіка П.М. Алампієва, який визначив економічний район як “географічно цілісну територіальну частину народного господарства країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, інтенсивні внутрішні економічні зв’язки та нерозривно пов’язана з іншими районами суспільним територіальним поділом праці”.

Очевидно тепер, коли пріоритетним у розвитку будь-якої країни, згідно з розробленим під егідою ООН Порядком денним на ХХІ століття, стає принцип соціо-економіко-екологічної збалансованості розвитку, визначення економічного району почне набувати нових рис. Але вже зараз можна відмітити, що в умовах ринкової економіки в західній літературі економічний район розглядається як система ринків, яка функціонує на основі територіального поділу праці під визначальною дією закону вартості.

4. Значний внесок у розвиток нової сітки економічних районів України зробили в останні роки такі українські вчені, як М.М. Паламарчук, М.Д. Пістун, Ф.Д. Заставний, О.І. Шаблій і В.А. Поповкін. Так, Ф.Д. Заставний виділив дев’ять мезорайонів, що входять до трьох макрорайонів, які названі: Східний, Західний, Південний (рис.1).

Рис. 1. Система економічного районування України

(за Ф.Д. Заставним)

В. Поповкін у праці “Регіонально-цілісний підхід в економіці” (1993 р.) обгрунтував поділ України на 5 макрорайонів і 10 мезорайонів. До макрорайонів він відніс:

1) Центральноукраїнський (Київська, Чернігівська, Житомирська, Черкаська та Кіровоградська області);

2) Донбас та Нижнє Придніпров’я (Донецька, Дніпропетровська, Луганська, Запорізька області);

3) Слобідська Україна (Харківська, Сумська, Полтавська області);

4) Причорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська області та Автономна Республіка Крим);

5) Західноукраїнський (Рівненська, Волинська, Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська, Чернівецька, Тернопільська, Вінницька, Хмельницька області).

На думку автора, такий поділ найбільше сприяє регулюванню основних територіально-економічних пропорцій, удосконаленню територіального поділу праці.

Цікавим є підхід до виділення економічних районів О.І. Шаблія. В основу класифікації економічних районів він поклав не лише економічні, а й соціально-економічні показники, виділивши таким чином 6 специфічних соціально-економічних районів та Автономну Республіку Крим: Східний, Центрально-Східний, Цент-ральний, Північно-Східний, Західний, Південний, Автономна Республіка Крим.

Кожна із запропонованих схем виділяється особливим підходом. Найбільш вдалим, на нашу думку, є районування, проведене Ф.Д. Заставним та М.Д. Пістуном. Мережа районів, яку запропонували ці автори, є найбільш обгрунтованою. Вона об’єктивно відображає особливості сучасного регіонального розвитку України. Однак, на наш погляд, неправомірним є виділення Київського економічного району в складі трьох, а не чотирьох, областей – Київської, Житомирської, Чернігівської та Черкаської, тому пропонується така схема економічного районування (рис. 2).

Рис. 2. Схема економічного районування України

 

Включення вищевказаних областей у Київський економічний район є доцільним, оскільки Київська агломерація у зв’язку зі своїми специфічними функціями “столичності” та найвищим у державі рівнем зосередження населення і виробництва протягом багатьох десятиріч суттєво впливала і впливає на їх соціально-економічний розвиток. Це зумовило також розвиток досить інтенсивних господарських та соціально-культурних зв’язків між ними та дало підстави для виділення цього району в окрему природно-господарську цілісність – Київське Придніпров’я. Крім того, шкода, завдана цим областям внаслідок Чорнобильської катастрофи, визначила спільну стратегію соціальної та економічної реабілітації їх території. Недоцільно об’єднувати також в один економічний район причорноморські області та Автономну Республіку Крим. Остання, на нашу думку, повинна виступати окремою одиницею економічного районування України.

Удосконалення сітки економічного району-вання – безперервний процес, в основі якого лежить розвиток продуктивних сил під впливом науково-технічного прогресу, Концепції стійкого розвитку. На вдосконалення системи економіч-ного районування впливає і трансформація правового, інвестиційного, економічного простору, а також науковий пошук і створення нових знань у галузі складних природничо-суспільних відносин та їх територіальної організації.

 

3. рег ек донецького району. Проблеми та перспективи його розвитку

 

Донецький економічний район — економічний район, розташований на південному сході України. Район охоплює територію тільки двох областей - Донецької та Луганської. Площа його становить 53,2 тис. км², а населення - 6,8 млн осіб.

Загальні відомості та ЕГП.

Територія Донецького району була заселена людьми ще декілька тисячоліть до нашої ери. У І тисячолітті н.е. її територію пролягав своєрідний "коридор", через який проходили кочові народи. В ХІ-ХІІ ст. у степах Донбасу виросли українські поселення. Однак після набігів татар ці землі перетворилися в Дике Поле і повторно їх почали освоювати тільки в XVI ст. запорізькі козаки. Вони заклали перші укріплення, які згодом виросли у міста Маріуполь, Луганськ, Слов'янськ.
Донецьк, який тепер став консолідуючим ядром району, виник тільки у XIX ст. як один із центрів промислового освоєння Донбасу. Характерними рисами економіко-географічного положення Донецького економічного району є значна віддаленість від центру, велика протяжність кордону з Росією, вихід до Азовського моря, близьке розміщення до металорудної бази країни - Придніпров'я, проходження через територію важливих транспортних шляхів загальнодержавного та міжнародного значення.

Відрізняється з-поміж інших районів найбільшою середньою густотою населення (128 осіб на км²), яка майже вдвічі перевищує цей показник для України

Значний розвиток індустрії, а в останні роки від'ємний природний приріст населення, низька середня густота сільських жителів (14 осіб на км²) зумовили в районі постійну потребу в трудових ресурсах. Сучасна кризова ситуація в господарстві, необхідність закриття збиткових шахт загострюють проблему зайнятості.

Природні умови і ресурси[ред.]

На території Донецького економічного району розміщена одна з найважливіших паливно-сировинних баз країни - Донецький кам'яновугільний басейн. Основою його є великі поклади високоякісного, у тому числі коксівного, вугілля. Крім того, між вугільними пластами часто містяться природний газ, використання якого дасть не тільки додаткове паливо, а й зменшить небезпеку при розробці вугільних шахт. З рудних корисних копалин поки що найбільше значення має Микитівське родовище кіноварі (сульфіду ртуті), перспективними є виявлені поклади свинцево-цинкових, мідних, алюмінієвих та залізних руд.
Загальнодержавне значення мають Артемівське та Слов'янське родовища кам'яної солі.
У Донецькому районі є значні запаси нерудної сировини, яку використовують для виробництва будівельних матеріалів (вогнетривких глин, каолінів, мергелів, вапняків).
Район має проблеми з водозабезпеченням. Основними його джерелами є річки Сіверський Донець, Кальміус, Айдар, система водосховищ і каналів, а також підземні води.
Ліси зосередженні в основному в долині Сіверського Дінця, але вони не мають промислового значення.
Рельєф Донецького району рівнинний із пересічними висотами 200-300м. Значна кількість ярів, що сформувалися в межах Донецької та Придніпровської височин, ускладнюють ведення сільського господарства та прокладання транспортних шляхів.
Для клімату району характерна виражена континентальність. Середня амплітуда температур (від -8°C у січні та +23°C у липні) та кількості опадів мала.Це зумовило формування на більшості території степових, а на півдні - сухо-степових комплексів. Тільки в західній частині Донецького кряжу, де кількість опадів дещо більша (500мм за рік), утворилася ділянка лісостепу. Переважний тип ґрунту - середньогумусний чорнозем. Значні території, які зайняті міськими населеними пунктами, гірничопромисловими об'єктами, териконами, знижують площу сільськогосподарських угідь. Однак частка їх дуже висока - близько 85% усієї земельної площі.
До природних рекреаційних ресурсів належать мінеральні води, лікувальні болота, а також пляжі Азовського моря.

Господарство району[ред.]

Природно-ресурсний потенціал зумовив перетворення району в індустріальний із провідною роллю важкої промисловості. Основними в економічному районі є паливна промисловість та електроенергетика, чорна і кольорова металургія, машинобудування, хімічна, будівельних матеріалів та легка промисловості. Важливе значення мають агропромисловий, транспортний, рекреаційний міжгалузеві комплекси.
Паливна промисловість та електроенергетика спеціалізуються на видобутку кам'яного вугілля, виробництві електроенергії на ТЕС, що працюють на вугіллі. Тут діє ціла низка ДРЕС, найбільші серед яких - Вуглегірська, Слов'янська.
Район посідає друге місце в Україні за випуском чавуну, сталі й прокату. Основою для розвитку металургії на привізних рудах є потужне коксохімічне виробництво та інші обслуговуючі галузі. Найбільшими центрами чорної металургії тут є Донецьк, Маріуполь, Макіївка, Алчевськ, а кольорової - Артемівськ, Костянтинівка, Микитівка. Продукцію металургійного комплексі використовують машинобудівні підприємства, які виготовляють устаткування для металургійної, гірничорудної, будівельної індустрії, транспортні засоби. Важке машинобудування зосереджене у Краматорську, Макіївці, Горлівці, Донецьку, транспортне - у Луганську, Маріуполі, Стаханові. Низка заводів спеціалізується на сільськогосподарському електротехнічному машинобудуванні.
Комбінуючись із металургійним та паливно-енергетичним комплексами, а також використовуючи в роботі мінеральні солі власним родовищ, район відрізняється потужною хімічною промисловістю - виробництвом азотних та фосфорних добрив, соди, а також продукції хімії органічного синтезу.
У будівельно-індустріальному комплексі міжрайонне значення мають цементна та скляна галузі промисловості.
Специфічною рисою агропромислового комплексу і зокрема сільського господарства є те, що вони мають яскраво виражену приміську спеціалізацію, зорієнтовану на збереження потреб населення, зайнятого у промисловому секторі економіки. Тільки північні й південні частини району з меншою концентрацією промислових центрів зайняті вирощуванням переважно озимої та частково ярої пшениці, соняшнику, а також молочно-м'ясним скотарством і вівчарством.
Харчова промисловість орієнтується переважно на споживача і містить підприємства борошномельно-круп'яної, хлібопекарської, кондитерської, пивоварної, м'ясної та молочної галузей. Загальнодержавне значення має солеварна індустрія та виробництво шампанських вин.
Легка промисловість, використовуючи жіночі трудові ресурси та місцеву і привізну сировину, спеціалізується на випуску вовняних тканин, трикотажу, швейних виробів і взуття.
Транспорт Донецького району вирізняється в Україні найбільшим обсягом перевезень, особливо залізницями та автомобільними шляхами. Значного рівня розвитку набули тут морський, трубопровідний та повітряний його види.
Міжрайонне значення має рекреаційний комплекс, який базується на ресурсах Азовського моря, мінеральних водах і лікувальних грязях.

Найбільші міста[ред.]

Найбільшим містом, ядром формування Донецького економічного району та Донецько-Макіївської промислової агломерації є Донецьк (988 тис. осіб). Провідні галузі у промисловому комплексі міста - вуглевидобуток, чорна металургія, важке й точне машинобудування, хімічна, коксохімічна, будівельна, а також легка та харчова промисловість. У Донецьку працюють однойменний науковий центр НАН України, одинадцять вищих навчальних закладів, три театри, музеї.
Луганськ (понад 454 тис. жителів) - другий за значенням адміністративний, економічний та культурний центр ЕР. Провідними видами виробництва тут є транспортне машинобудування, трубопрокат, а також легка та харчова промисловості. У місті працюють п'ять вищих навчальних закладів, три театри, п'ять музеїв.
Маріуполь є другим за численністю населення (понад 480 тис. осіб) містом у Донецькому районі. Місто є одним з найбільших в Україні центрів чорної металургії та важкого машинобудування. Поряд з цими галузями в місті важливе значення мають легка та харчова промисловість, морський транспорт, санаторно-курортний комплекс.

Проблеми й перспективи розвитку[ред.]

Основними проблемами району є вирішення питань подальшого розвитку вугільної промисловості, складної екологічної ситуації, депопуляції та великого розриву в рівнях доходів жителів краю. Невирішеність цих питань спричиняє подальший занепад малих міст, селищ, сільських населених пунктів.

 

 

4. теорії та концепції розвитку рег ек

 

Структура теорії регіональної економіки і просторової організації господарства (ПОГ)

Історія формування регіональної теорії тісно пов'язана з розвитком економічної науки та економічної географії, у надрах яких були сформульовані основні теорії, концепції і моделі розміщення продуктивних сил і регіональної економіки.

Створити достатньо чітку, логічно побудовану структуру всього різноманіття наявних теорій, концепцій і моделей складно. У підручнику зроблена спроба виокремити у великі блоки найвідоміші течії наукової думки з теорії просторової організації економіки. Для об'єднання теорій застосовано такі Критерії: а) поділ на зарубіжні й вітчизняні концепції (що зумовлено принципово різними шляхами розвитку західної і пострадянської регіональної науки); б) особливості їх змісту, мети й об'єктів дослідження, а також ознак спільності методології досліджень. Наприклад, до блоку концепцій "факторів розвитку і розміщення" ввійшли наукові розробки, що досліджували вплив чинників розміщення на формування регіональної спеціалізації та її найбільшу ефективність.

У блоці "штандортних" теорій поєдналися формалізовані моделі економічного простору і розселення населення. Ще один блок об'єднав концепції, в яких основна увага приділялась вивченню ролі науково-технічного прогресу в розміщенні господарства. Четвертий блок охопив пошукові дослідження способів підвищення рівнів розвитку відсталих регіонів. Зауважимо, що запропонована структурна конструкція не є ідеальною та остаточною.

1.3.1. Зарубіжні теорії та концепції регіональної економіки і просторової організації господарства

Концепції "факторів розвитку і розміщення"

А. Сміт (1723—1790) у праці "Дослідження про природу і чинники багатства народів” (1776), вивчаючи природу грошей, теорію вартості, природну (натуральну) і ринкову ціну товарів, теорію витрат виробництва, дійшов висновку про вигідність товарообміну між країнами, кожна з яких спеціалізується на виробництві певних товарів залежно від тих природних і людських ресурсів, господарських традицій, які у ній переважають. Тобто будь-якій країні не треба виробляти весь асортимент необхідної для споживання продукції. Вигідніше виробляти на експорт більше товарів, для виробництва яких країна має найкращі умови, а ввозити (імпортувати) продукцію, виробництво котрої в іншій країні дешевше.

Д. Рікардо (1772—1823) у "Началах політичної економії і оподаткування" (1817) довів, що міжнародна торгівля вигідна не тільки за наявності факторіальних переваг розвитку, але й за наявності так званих "порівняльних переваг". Тобто не обов'язково, щоб одна з країн мала найкращі соціально-економічні й природні ресурси для розвитку відповідних видів виробництва або послуг. Важливо, щоб була різниця у витратах на виробництво. її наявність також сприяє міжнародному обміну продукції. Концепція Сміта і Рікардо у сучасному розумінні визначає спеціалізацію регіонів і країн світу [28, 22—35].

Значно пізніше (у 20—30-х роках XX ст.) шведські науковці Е. Хекшер і Б. Олін удосконалили теорію Сміта — Рікардо, увівши в аналіз співвідношення основних взаємозамінних факторів виробництва (праці, капіталу, землі та ін.). Вони розробили такі нові положення:

— країни мають вивозити продукцію інтенсивного використання надлишкових (відносно недефіцитних) факторів виробництва і ввозити продукцію інтенсивного використання дефіцитних для них факторів;

— у міжнародній торгівлі за відповідних умов спостерігається тенденція вирівнювання "факторних цін" (у розвиток ідеї вирівнювання "факторних цін" значний внесок пізніше зробили дослідження Ф. Столпера і П. Самуельсона — теорема вирівнювання ціни факторів);

— вивезення і ввезення товарів можуть замінюватись переміщенням факторів виробництва.

Ще пізніше (50—70-ті роки XX ст.) американський учений В. Леонтьєв скорегував допуски теорії Хекшера — Оліна. Він визначив, що для вибору раціональної структури вивезення і ввезення товарів крім прямих витрат у сфері виробництва потрібно враховувати побічні витрати, що припадають на сировину і матеріали. Методом міжгалузевого балансу він розробив модель "ви-трати-випуск", яка є відображенням рівноваги між наявністю ресурсів та їх використанням [27,19—85].

Хоча усі наведені тут концепції були розроблені для міжнародної торгівлі, вони також використовуються в дослідженні міжрегіонального обміну продукцією всередині країни (у міжнародній торгівлі слід додатково враховувати роль демпінгової політики, митні тарифи й інші обмеження).

До "факторних" концепцій можна віднести і розробки інженера транспорту В. Лаунгардта. Наприкінці XIX ст. він вивчав вплив на розміщення підприємств транспортного чинника і дійшов висновку, що місце розташування виробництва має забезпечувати мінімізацію транспортних витрат на доставку сировини, допоміжних матеріалів і готової продукції [15,189—191].

Економіст А. Лоріа визначив важливість урахування при розміщенні окремого підприємства наявності робочої сили. Він вважав, що трудомісткі галузі промисловості треба розміщувати в аграрних районах з високою густотою населення, якому потрібний для виживання додатковий дохід [45, 47—48].

Усі "факторні" теорії обґрунтовують з огляду на економічну доцільність і важливість географічного (територіального) поділу праці — однієї із базових категорій теорії розміщення господарства. Таким чином, вчення про фактори (чинники) розвитку і розміщення господарства є основою наук про територіальну організацію господарства і регіональну економіку.

"Штандортні" моделі розміщення виробництва

Модель просторової організації сільського господарства Тюнена

Головне в концепції Тюнена — диференціальна рента положення (економіко-географічне положення в економічній географії). Основний чинник розміщення —… Й.Г. Тюнен вперше вводить поняття економічного простору і уявлення про…

Модель "локаційного трикутника" Лаунгардта

В. Лаунгардт не тільки звернув увагу на важливість транспортного чинника, а й розробив просторову модель розміщення у вигляді трикутника, кінці якого відповідають сировині, енергії, ринку збуту (1882). Місце ідеального розміщення виробництва (локалізація підприємства) розташоване на перетині відрізків, що з'єднують вершини трикутника, де загальні виробничі витрати є мінімальними.

Гравітаційна модель Шеффле

Локалізація промисловості тим більша, чим більша кількість населення міста, чим менша відстань до ринків збуту і чим тісніше розміщені великі міста.…

Теорія розміщення промисловості Вебера

За А. Вебером, геометрично підприємства слід розміщувати між родовищами сировини і місцями її споживання. Основний критерій оптимального розміщення… Теорія Вебера поступово ускладнювалась. Зараз вона доповнена такими… Модель Вебера й досі залишається основною теорією розміщення промисловості. Більш досконала теорія ще не розроблена.…

Загальна і спеціальна теорії "штандорта" Паландера

У власних пропозиціях Т. Паландер запропонував перейти від вирішення завдання мінімізації витрат до завдання максимізації прибутків і доходів. У…

Теорія про функції і розміщення системи населених пунктів (центральних місць) Кристаллера

Теорія Кристаллера найбільший вплив мала на розвиток сучасних концепцій раціональної організації сфери послуг і розселення населення у сільській…

Модель просторової організації господарства Льоша

Великого значення А. Льош надавав ринкам збуту продукції, реальній конкуренції, використовуючи геометричну модель "конуса попиту" і низку… Значення теорії А. Льоша в тому, що в його працях розглядається як основна…

Погляди на просторову економіку Д. Сміта і Д. Гамільтона

Д. Сміт, як і А. Вебер, вважав головним критерієм правильного розміщення виробництва його прибутковість. Просторову організацію економіки слід… Науково-технічні (інноваційні) теорії і концепції просторової організації…

Теорія дифузії нововведень Хагерстранда

Теорія-гіпотеза "продуктивно-виробничих циклів" ("циклу життя продукту") Р. Вернона, С. Хірша

На стадії зрілості зростає значення менеджменту і великого капіталу для організації масштабного виробництва. Коли продукт стає звичним для попиту і… На стадії стандартизації (серійного, масового виробництва) витрати і прибуток…

Теорія "циклів" загалом відповідає історії розвитку багатьох галузей економіки

Концепція "динамічного і сегментаційного методів аналізу". Це одна з найновіших теорій (кінець 80-х років XX ст.), розроблена А. Скоттом,… В оцінюванні впливу промисловості на територію виокремлюють чотири етапи: 1)… Фірми — носії оновлення — часто розміщуються за межами раніше створених великих промислових центів, що повертає процес…

Теорія "полюсів зростання" Перру

Перру відповідає ідеям районних територіально-виробничих комплексів відомого радянського науковця М.М. Колосовського. В основі теорії лежить уявлення про визначну роль у структурі економіки… Теорію Ф. Перру доповнюють розробки Ж. Будвіля (обґрунтував, що полюсом зростання може стати населений пункт), Х.Р.…

Модель "центр — периферія" Фрідмана

Дж. Фрідман виокремив чотири типи регіонів: регіони-ядра — райони концентрації передового виробництва із найліпшим інноваційним потенціалом;…

Концепція "регіоналістики" В. Айзарда

Проте значення досліджень В. Айзарда не обмежується тільки створенням регіональних економетричних моделей. Його вважають засновником регіоналістики…

Концепції регіоналізму

Концепція еврорегіонів

Концепція спеціальних (вільних) економічних зон (СЕЗ) Реальним інструментом формування інтегрованих у світову економіку регіонів, у…

Теорія економічних кластерів

Значний внесок у розвиток кластерної теорії зробили дослідження Скотта, Аміна і Тріфті, Харрісона, Маркузена, Асхайма (1988—2000). М. Енрайт… У підсумковій публікації щодо дискусії навколо теорії кластерів західні… Додамо, що теорія кластерів значною мірою нагадує радянські концепції TBK і регіональних міжгалузевих комплексів,…

Просторова теорія ціни і регіональних ринків О. Курно і П. Самуельсона

Теорія міжрегіональної взаємодії розвитку економік регіонів (оптимум Парето) Ідея визначення збалансованого міжрегіонального простору ґрунтується на трьох…  

Суми

Місто Суми (279 тис. жителів) є третім за величиною в економічному районі. Воно є центром промислового вузла, спеціалізується на машинобудуванні, хімічній та нафтохімічній, легкій та харчовій галузях промисловості. Тут є три університети, українська академія банківської справи, два театри та інші культурно-освітні заклади.

Проблеми й перспективи розвитку

  10. обґрунтування необхідності аналізу ек районів україни  

Текстильна галузь

  Найбільші поставки українського текстилю здійснювалися до Німеччини – 40%, до… Всього за 2007 р. текстильної продукції було експортовано на суму 561,8 млн USD.

Трикотажна промисловість

  Найбільша кількість швейних виробів (в грошовому вираженні) в 2007 р.… Найбільше було експортовано тенісок, майок та іншої натільної білизни; светрів і пуловерів; костюмів і спідниць…

Взуттєва промисловість

Експорт взуттєвої промисловості сьогодні зумовлений в основному схемами роботи з давальницькими матеріалами або на замовлення. Так, найбільші обсяги…   В 2007 р. найбільше експортували частин взуття, шкіряного взуття, взуття із гуми і пластмаси. Загальна сума експорту…

Галузева структура АПК

1) сільське господарство; 2) промисловість, що переробляє сільськогосподарську сировину; 3) виробництво засобів виробництва для сільського господарства та пов'язаних із ним галузей промисловості;

Рівне

Місто Рівне (248 тис. жителів) є адміністративним, економічним і культурним центром однойменної області. Спеціалізується воно на машинобудуванні (радіоелектронному, електротехнічному, сільськогосподарському), хімічній, легкій, лісовій, будівельній тахарчовій галузях промисловості. Вузи міста готують інженерів водного господарства, вчителів, культурно-освітніх працівників.

Луцьк [ред.]

Луцьк (209 тис. жителів) — адміністративний, промисловий і культурно-освітній центр Волинської області. Профілюючі галузі у місті — машинобудування, хімічна, будівельних матеріалів, лісова, легка та харчова промисловість. У Луцьку є Волинський університет, філіали вузів та науково-дослідних інститутів, 2 театри, музеї.
Найцікавішими пам'ятками архітектури в Луцьку є Верхній замок XII-XIV ст., залишки храмів і житлових будівель (X-XIV ст.), фортечних валів XII-XIII ст., Покровська XV ст. і Хрестовоздвиженська церкви, Монастир єзуїтів 1539-1610рр. і Монастир триаріїв 1729 р., Троїцький собор 1755 р.

 

Проблеми й перспективи розвитку [ред.]

Основною проблемою району є відносно низький порівняно з іншими регіонами рівень соціально-економічного розвитку . Дуже мало промислових підприємств працює в малих містах і селищах. Особливо гостро в них постають проблеми зайнятості, благоустрою тощо.

 

25.сукупний ресурсний потенціал регіонів україни

Мінерально-сировинні ресурси. Під мінеральними ресурсами розуміють сукупність різних видів корисних копалин, які можуть бути використані за сучасного рівня розвитку продуктивних сил. За характером використання мінеральні ресурси поділяються на групи: паливно-енергетичні, рудні й нерудні. На їх базі розвива­ються такі важливі галузі промислового виробництва, як чорна і кольорова металургія, електроенергетика, машинобудування, хі­мічна промисловість та ін.

В структурі паливних ресурсів України домінує кам'яне і буре вугілля, запаси якого за категоріями А + В + СІ станом на 1997 р. становлять 45,7 млрд. т і є цілком достатніми для забезпечення власних потреб. Основні запаси кам'яного вугілля зосереджені в Донецькому і Львівсько-Волинському басейнах; бурого вугілля — переважно в Дніпровському басейні.

В Україні виявлено 307 родовищ нафти і газу, які зосереджені переважно на північному сході країни, у Прикарпатті і Причорномор'ї. Початкові розвідані запаси становили понад 3,4 млрд. т умовного палива. Ступінь виснаження розвідних запасів стано­вить понад 60%. Водночас значним резервом є майже 5 млрд. т умовного палива ще не розвіданих запасів. За існуючими оцінка­ми ресурси нафти і природного газу в Україні дозволяють збіль­шити їх видобуток майже вдвічі. Крім того, на Державному балансі запасів знаходиться 127 родовищметану вугільних родовищ.

На території України розміщено понад 1,5 тис. родовищ тор­фу, що зосереджені переважно у Волинській, Рівненській, Житомирській, Київській, Чернігівській, Черкаській, Хмельницькій, Сумській та Львівській областях.

Загальні запаси залізних руд України за категоріями А + В + С, оцінюються в 27,4 млрд. т, а прогнозовані — у 20 млрд. т. Основ­ні родовища зосереджені в Криворізькому та Кременчуцькому басейнах, Білозерському залізорудному районі та Керченському. Країна посідає одне з провідних місць у світі за запасами марган­цю, які становлять 2,28 млрд. т.

Україна має певні запаси руд кольорових металів. Запаси ні­келю невеликої потужності зосереджені у Вінницькій, Кірово­градській та Дніпропетровській областях; ртуті — у Донбасі і За­карпатті; титану — в Житомирській, Київській, Черкаській, Дніпропетровській областях, на узбережжі Чорного та Азовсько­го морів; бокситів — у Дніпропетровській області; алунітів — у Закарпатті; нефелінів — у Приазов'ї. Унікальні родовища сиро­вини для отримання ряду рідкісних і рідкісноземельних елемен­тів розташовані у Житомирському Поліссі та в Приазов'ї. Роз­робку золоторудного родовища розпочато в Закарпатті.

Україна багата на металічні корисні копалини, серед яких: ку­хонна сіль, самородна сірка, вогнетривкі глини, високоякісний каолін, облицювальний камінь тощо. Великі запаси калійно-маг­нієвих солей (близько 2,7 млрд. т) зосереджені в Івано-Франків­ській та Львівській областях.

Проблеми щодо раціонального використання мінерально-сиро­винних ресурсів України полягають у важковидобувному харак­тері значної частини ресурсів, виснаженості найякіснішої час­тини запасів, обмеженні обсягів фінансування геологорозвіду­вальних робіт тощо. У перспективі здійснюватиметься розвідка нових для України корисних копалин — золота, міді, хрому, свин­цю, цинку, молібдену, рідкісноземельних металів, фосфоритів тощо. Це дасть змогу за існуючими прогнозними оцінками збіль­шити експортні можливості вітчизняної мінерально-сировинної бази у 1,5—2 рази та скоротити імпорт сировини на 60—70% (без урахування вуглеводнів) ^[2].

 

26. галузі первинної переробки сг сировини

Сільськогосподарська сировина є важливою умовою розвитку галузей, що виробляють предмети споживання і продукти харчування. Переважна її частина використовується для переробки у галузях легкої і харчової промисловостей.

Легка промисловість виробляє предмети широкого вжитку із сировини рослинного і тваринного походження. Галузі, що займаються переробкою сировини, називаються обробними. До них належать бавовноочисна, первинна обробка льону та луб'яних культур, первинна обробка вовни (вовноочисна), шкіряна (вичинка шкір), шовкомотальна. Від їх розвитку залежить функціонування підприємств, які займаються виробництвом готових виробів - товарів народного споживання. Одна з важливих галузей цієї групи - текстильна промисловість, до складу якої входять бавовняна, лляна, вовняна, шовкова, виробництво текстильної галантереї та інших виробів. Процес виготовлення тканин охоплює такі стадії: первинна обробка сировини, прядіння і ткацтво. Якщо сировина в країні не виробляється, її довозять з інших країн, що

ставить цю галузь у певну залежність від поставок імпортованої сировини.

В Україні здебільшого на власній сировинній базі розвиваються такі галузі легкої промисловості: вовняна, лляна, конопледжутова та шкіряно-взуттєва. До вовняно-промислового підкомплексу належать виробництво вовни та шерсті, їх первинна обробка, виробництво вовняних тканин, пряжі та готових виробів. Головним виробником є тонкорунне і напівтонкорунне вівчарство. Основні постачальники вовни промисловим підприємствам - степові області України. Розміщення вовняної промисловості орієнтується на сировину і споживача.

Виробництво лляних тканин ґрунтується на використанні льоноволокна, що виробляють льонозаводи, розташовані в областях українського Полісся та Прикарпаття (Житомирська, Рівненська, Чернігівська, Львівська області). Переробка льоноволокна зосереджена на Житомирському і Рівненському льонокомбінатах. До 1990 р. в Україні діяло 33 льонозаводи, а за обсягом виробництва льоноволокна країна поступалася лише Росії. Однак починаючи з 1993 р. випуск лляних тканин скоротився у декілька разів, як і частка легкої промисловості в обсязі виробництва промислової продукції. Зменшились також обсяги виробництва продукції конопледжутової промисловості, що базується на власній сировині (Одеська фабрика і Харківський канатний завод).

Головною сировиною для виробництва шкіряного взуття є сирі шкури тварин. Напівфабрикат (натуральну вичинену шкіру) виробляє шкіряна промисловість. На Україні є потужна база для розвитку шкірянопромислового підкомплексу і виробництва взуття з натуральної шкіри. До найбільших підприємств цієї галузі належать: Київське виробниче об'єднання шкіряних підприємств, Львівська шкіряна фірма "Світанок", шкіряні заводи у Харкові, Василькові, Бердичеві та ін.

На власній сировинній базі розвивається хутрове виробництво. Хутропромисловий підкомплекс охоплює виробництво хутра в галузях тваринництва, звірівництва, мисливського промислу та його промислову обробку і виготовлення готових виробів. Основним джерелом хутрово-шкуркової сировини є вівчарство овчинно-шубного і каракульського напрямів. Іншим джерелом цієї сировини є шкурки кролика. Хутрова промисловість охоплює такі виробничі стадії: вичинка, фарбування і виробництво готових для пошиву різних видів хутрової сировини.

Розвиток галузей харчової промисловості ґрунтується на виробництві сільськогосподарської сировини для продовольчого комплексу.

Унаслідок загострення економічної кризи в державі виробничий потенціал харчової промисловості значною мірою не використовується, у галузях спостерігаються труднощі в подальшому розвитку. Таке становище пов'язане з різким скороченням надходження на переробку сільськогосподарської сировини, погіршенням її якості, порушенням міжгалузевих зв'язків з постачальниками матеріально-технічних засобів і торгівлею, незахищеністю власного товаровиробника.

Починаючи з 1991 р. зменшувались обсяги виробництва основних видів сировини для підприємств харчової промисловості. Найбільший спад відбувся у м'ясо-молочній галузі у зв'язку зі скороченням продажу заготівельними переробними підприємствами худоби та птиці в живій вазі. За умов сировинного дефіциту в Україні не сформувалася раціональна структура підприємств різних обсягів. Зменшення обсягів виробництва насамперед відбувається у середніх і великих підприємствах, що не забезпечує, як правило, притаманну їм високу ефективність виробництва. Виробничі потужності на них використовуються ляше на 30- 60%. Одночасно невеликі й малі підприємства дещо збільшили випуск продукції, але не можуть розв'язати продовольчу проблему. Тому потрібно підвищувати концентрацію виробництва сировини і запроваджувати нові технології передусім на середніх і великих підприємствах.

Нині розвиваються нові міжгалузеві господарські структури, засновані на приватноакціонерній формі власності й адаптовані до умов ринку. На базі переробних підприємств, господарств сировинної зони створюються міжгалузеві асоціації виробників тваринницької продукції, акціонерні товариства цукрових заводів, сільськогосподарських підприємств, об'єднань агрохімії, комерційних банків тощо. Основою для випуску конкурентоспроможних харчових продуктів є розробка й реалізація державних науково-технічних програм, у яких би враховувалися реальні можливості сировинної бази і виробництва.

 

27.причорноморський ек район

 

Причорноморський економічний район — один з економічних районів України. При районуванні території України Причорноморський (Південний) регіон виділяється практично завжди, причому на відміну від інших регіонів, розбіжностей у визначенні його меж практично немає.

Географічне положення Причорноморського економічного району, загальна характеристика [ред.]

Причорноморський соціально-економічний район займає південну частину України. До його складу входять АР Крим, Одеська, Миколаївська та Херсонська області, Його площа — 113 тис.км2 (18,8% площі України), населення — 6,8 млн осіб (14,4% населення України).

У районі розвинене машинобудування, суднобудування, рекреаційний комплекс, багатогалузева харчова та хімічна промисловість, курортне господарство та високотоварне сільське господарство з високою часткою посівів зернових, садів, виноградників, тютюну та ефіроолійних культур. На район припадає 30% виробництва ковальсько-пресового устаткування, 45,9% консерв, 20% хімічних добрив України. Тут сконцентровано до 90% українського виробництва вин. Значним є вклад регіону у виробництво морських та річкових суден, кукурудзозбиральних комбайнів, тракторних плугів, металорізальних верстатів, електродвигунів.

Причорноморський соціально-економічний район має вихід до Чорного та Азовського морів, у цьому полягає своєрідність та унікальність його географічного положення. Район контактує на півночі з Центральним та Подільським соціально-економічними районами, на північному сході — з Придніпровським соціально-економічним районом. На заході район має вихід до державного кордону з Молдовою та Румунією, на сході, через Керченську протоку — до Російської Федерації; ця риса географічного положення досить активно використовується.

Приморське положення зумовило розвиток суднобудування та судноремонту, морського транспорту каботажного та міжнародного плавання, курортно-туристичного господарства. Саме в цьому районі розташовуються найпотужніші українські порти (Іллічівськ, Одеса, Южний), що дозволяє району і Україні загалом, підтримувати контакти з 172 країнами світу. Придунайське розташування району дає змогу підтримувати дешеве річкове сполучення з багатьма європейськими країнами (Румунією, Болгарією, Угорщиною, країнами колишньоїЮгославії, Словаччиною та ін.). Вигідним є сусідство з прилеглими соціально-економічними районами. Позитивним є також близьке розташування району до основних паливних та металургійних баз України. «Плюсом» є також існування поромної переправи з Болгарією та Грузією. Надзвичайна роль відводиться приморському положенню, завдяки якому Україна має вихід до багатьох світових ринків.

Серед негативних рис району є досить далеке розташування від західних кордонів України і соціально-економічних районів, що тут розташовані.

Населення [ред.]

Пересічна щільність населення — 60 осіб/км2, що є меншим від пересічноукраїнського показника. Причорноморський регіон має низькі темпи природного приросту населення. Зниження цих темпів спостерігається з середини 70-х рр. XX ст. і пояснюється зменшенням показників народжуваності і зростанням смертності населення.

Природний приріст від'ємний (- 6,5‰). Однією з головних причин скорочення кількості населення є досить висока частка людей старшого віку (22%).

Причорноморський соціально-економічний район відноситься до багатонаціональних. Частка українців становить 52,5%, росіян — 37%, кримських татар — 3%; також проживаютьболгари, євреї, гагаузи, молдавани, білоруси, караїми та ін.

Станом на 1.01.2005 р. частка міського населення району становила 64%. Найбільші міста — Одеса (понад 1 млн осіб), Керч, Євпаторія, Миколаїв, Севастополь, Херсон і Сімферополь.

Природні умови та ресурси [ред.]

В рельєфі території виділяється Причорноморська низовина та Гірський Крим. Але загалом переважає хвиляста рівнина, яка поступово знижується на південь, а на Кримському півострові навпаки підвищується з наближенням до гірського хребта. Кримський півострів є найскладнішим і найрізноманітнішим в геоморфологічному та ландшафтному відношенні, де чітко виділяються три частини: гірський Крим, рівнинний Крим та грядово-хвилястий Керченський півострів.

Клімат району характеризується певними контрастами і характеризується кількома типами від помірно теплого до субтропічного. Причорноморська низовина і степовий Крим характеризуються помірно континентальним кліматом з теплим літом (середньомісячні липневі температури 21…23°С) і помірною зимою (середньомісячні січневі температури −1…5°С). Опадів на рівнинах випадає від 330мм (Дніпровські піски, то є абсолютним мінімумом для України) до 450 мм. В Гірському Криму кількість опадів досягає 1200 мм. Часто бувають посухи, що супроводжуються суховіями та пиловими бурями, які завдають шкоди сільському господарству.

За агрокліматичним районуванням територія відноситься до дуже посушливої, помірно жаркої зони з м'якою зимою, де є сприятливі умови для вирощування зернових культур, цукрових буряків, соняшника, виноградарства та садівництва на зрошувальних землях.

Гідрографічна мережа району характеризується найменшою щільністю в межах України, хоч тут і протікають такі великі ріки, як Дніпро, Дунай, Дністер та Південний Буг з притоками. Також в межах району розміщена південна частина Каховського водосховища; вздовж узбережжя є великі лимани (Дністровський, Бузький, Хаджибейський), які використовуються для рибопромислу. В степовому Криму багато солоних озер.

Багатий і різноманітний ґрунтовий покрив району. У північно-західній частині поширені опідзолені чорноземи. У решті частини степової зони поширені малогумусні чорноземи і темно-каштанові слабосолонцюваті грунти. В долинах Дунаю та Дніпра переважають лучно-болотні та мулувато-болотні ґрунти. Гірський Крим вкритий бурими лісовими, а також місцями гірсько-лучними та коричневими гірськими грунтами. На Південному березі Криму грунти червоноземні.

Серед металічних корисних копалин важливе значення мають залізні руди Керченського басейну; його руди містять домішки марганцю, ванадію, фосфору.

У районі зосереджується більше половини державних запасів флюсових вапняків. Основні родовища — Балаклавське, Старокримське.

Причорноморський соціально-економічний район добре забезпечений сировиною для будівельної індустрії — вапняки, глини, каолін, вулканічний туф.

Велике значення в районі відіграє ропа та лікувальні грязі озер та лиманів, води яких містять солі натрію, хлору, брому. Серед таких слід згадати озера Сиваш, Лакське, Куяльницький іХаджибейський лимани.

Паливні мінеральні ресурси представлені Причорноморською нафтогазоносною провінцією. Серед найбільших родовищ слід назвати Глібівське, Задорненське, Джанкойське.Стрілківське, Фонтанівське, Оленівське газові (АР Крим), Штормове, Голіцинське (шельф Чорного моря), Східно-Саратське (Одеська область) та Зміївське (шельф Чорного моря) —нафтове. Іншими видами палива район забезпечений недостатньо. Прояви покладів кам'яного вугілля виявлено в Бахчисарайському районі АР Крим, бурого вугілля — в Єланецькому районі Миколаївської області, Болградському районі Одеської області. Але промислового значення вони не мають.

Господарський комплекс району. В загальнодержавному поділі праці Причорноморський соціально-економічний район спеціалізується на виробництві продукції сільського господарства (зерна, соняшнику, овочів, фруктів, винограду, вовни), харчової промисловості (плодоовочевих консерв, виноградних вин, шампанського, коньяку, ефірної олії, тютюнових виробів), рибної та легкої (бавовняних, вовняних тканин) промисловості, випуску продукції машинобудування (судна, верстати, преси, сільськогосподарські машини) і хімії (бром, лак, кальцинована сода, діоксид титану), на курортно-рекреаційному господарстві. Міжнародною спеціалізацією району є морський та залізничний транспорт.

Специфічна й великомасштабна міжрайонна і міжнародна спеціалізація району — рекреаційний комплекс, що складається з курортного господарства, туризму і сфери відпочинку. На території району в 2005 р. нараховувалось понад 300 санаторіїв та 250 пансіонатів і будинків відпочинку, найбільші — на півдні Криму та в Одеській області.

Територія району входить до складу Південного рекреаційного району України. Одним з визначальних ресурсів тут є клімат, особливості якого сприятливі для організації санаторно-курортного лікування та інших видів рекреаційної діяльності. Район має значні запаси мінеральних вод, йодо-бромних розсолів, лікувальних грязей.

Провідну роль в промисловому комплексі Причорноморського соціально-економічного району займає легка промисловість, передусім текстильна, трикотажна, швейна, шкіряно-взуттєва та хутрова.

Промисловість [ред.]

Текстильна та трикотажна промисловість представлена Херсонським бавовняним комбінатом, Севастопольською фабрикою спортивних трикотажних виробів, Одеською джгутовою фабрикою, швейним об'єднанням «Евіс» (Миколаїв) та ін.

Взуттєва промисловість розвинута в Одесі, Миколаєві, Сімферополі.

Значні потужності для виробництва парфумерно-косметичної промисловості має АТ «Червоні вітрила» (Миколаїв).

Ключовим в районі є машинобудівний комплекс. Його профіль становить випуск велико- і малотонажних суден, потужних земснарядів, плавучих кранів, доків, металорізальних верстатів, кукурудзозбиральних комбайнів, тракторних плугів, устаткування для харчової промисловості, важких кранів, будівельно-шляхових машин, телевізорів і електротехніки, поліграфічних машин.

Суднобудування зосереджено в Миколаєві та Херсоні, судноремонт — в Одесі, Іллічівську, Ізмаїлі, Кілії, Херсоні.

Верстатобудування розвинене в Одесі.

Енергетичне та електротехнічне машинобудування розвивається у Новій Каховці, Первомайську, Одесі, Сімферополі, Херсоні.

Приладобудування і виробництво інструментів зосереджені у великих містах — Одесі, Миколаєві.

Сільськогосподарське машинобудування району спеціалізується на виробництві кукурудзозбиральних комбайнів (Херсон), тракторних плугів (Одеса), іригаційного устаткування (Джанкой).

На основі ропи із Сиваша, солоних озер на заході Криму та довізної сировини (нафта, сірчаний колчедан, апатит, ільменіт), розвивається хімічна промисловість.

Серед основних підприємств хімічної промисловості слід назвати бромне виробництво у Красноперекопську, хімкомбінат у м. Саки, суперфосфатний, азотнотуковий, хіміко-фармацевтичний, лакофарбовий заводи в Одесі.

Металургійний комплекс представлений в районі первинною сировинною ланкою. Ведеться видобуток у Керченському залізорудному басейні Камиш-Бурунським залізорудним комбінатом, для збагачення сировина відправляється у Маріуполь. В Миколаєві працює глиноземний завод, що дає сировину для потреб Запорізького алюмінієвого комбінату.

Паливно-енергетичний комплекс. На місцевих гідроресурсах працює Каховська ГЕС на Дніпрі. Основна частка електроенергії виробляється на ТЕС і ТЕЦ (Сімферопольська, Камиш-Бурунська, Севастопольська, Одеська. Миколаївська, Херсонська). Працює Південноукраїнська АЕС.

Паливна промисловість має значні перспективи у зв'язку з ростом видобутку нафти та газу у Причорномор'ї, початком функціонування нафтопроводу Одеса — Броди та Одеським нафтотерміналом.

Сільське господарство [ред.]

Район є житницею України. Степи перетворені в зерновий пояс озимої пшениці і кукурудзи. Площі, зайняті зерновими культурами, займають майже половину від посівних площ району. Серед технічних культур провідне місце займають соняшник, ефіроолійні (коріандр, троянда, лаванда, шавлія та ін.), тютюн, цукрові буряки. Міжрайонне значення мають овоче-баштанні культури (помідори, перець солодкий, баклажани і кабачки, кавуни і дині). Овочівництво активно розвивається навколо міста-мільйонера Одеси, великих центрів консервної промисловості (Херсона і Ізмаїла) та на південному заході Криму. Баштанні продовольчі культури культивують повсюдно в межах району. Славиться район садами та виноградниками.Садівництво поширене на всій території району, але особливо в АР Крим. У насадженнях домінують абрикоси, персики, черешня, вишня, слива, яблуня, груша, волоський горіх,мигдаль. Район посідає перше місце в Україні за насиченістю виноградниками (Крим та Одещина).

Основні галузі тваринництва — скотарство молочно-м'ясного і м'ясо-молочного напрямку, свинарство, вівчарство, птахівництво, бджільництво і шовківництво. Район є найважливішим в Україні за виробництвом тонкорунної вовни.

На потужній сільськогосподарській ресурсній базі активно розвивається харчова промисловість. Особливе значення мають виноробна, рибна, плодоовочеконсервна, м'ясна, молочна і олійно-жирова промисловість.

Виноробна промисловість — одна з найбільш розвинутих галузей харчової промисловості району. На неї припадає 90% загальнодержавного виробництва вин. Тут щорічно виробляється до 40 млн декалітрів виноградного вина, 300 тис. декалітрів коньяку та 3 млн пляшок шампанського. Спеціалізовані підприємства первинного виробництва зосереджені переважно у південноузбережному та передгірних районах Криму, а також у Придніпров'ї та південно-західній частині Одеської області. Тут сформувався Південний виноградно-виноробний район.

Район займає перше місце за виробництвом плодоовочевих консерв серед соціально-економічних районів України. Найбільші плодоовочеконсервні комбінати розміщені в Херсоні, Ізмаїлі, Одесі та Сімферополі. Тютюново-ферментаційна промисловість діє в Ялті, Феодосії, Сімферополі; ефіроолійна — у Сімферополі, Алушті, Судаку; олійно-жирова — в Одесі, Херсоні, Миколаєві, Вознесенську; цукрова — Котовську, Одесі.

У Причорноморському соціально-економічному районі найбільший в країні рибопереробний комплекс, який використовує ресурси Азово-Чорноморського басейну. Вилов риби в основному збільшується за рахунок приросту океанічного рибальства. Найбільші центри рибної промисловості — Одеса, Керч, Севастополь, Білгород- Дністровський.

Найбільші підприємства м'ясної промисловості зосереджені переважно у великих містах — Одесі, Миколаєві, Херсоні, Сімферополі, Севастополі та ін. Підприємства маслоробної, молочної і сироварної промисловості розташовані в районах розвинутого молочного скотарства і у великих містах.

Транспорт [ред.]

Транспортний комплекс охоплює всі види транспорту. Винятково важливу міждержавну роль відіграє морський транспорт. Найбільшими портами є Іллічівськ, Южний, Одеса, Херсон, Миколаїв. Для раціоналізації перевезень збудована поромна переправа Іллічівськ — Варна. Діє також залізничний пором через Керченську протоку. Добре розвинений річковий транспорт на Дніпрі, Дунаї та Південному Бузі. Головні порти — Херсон, Нова Каховка, Ізмаїл, Кілія. Вищезгадані порти об'єднуються в Чорноморське, Азовське та Українсько-Дунайське пароплавства.

Серед сухопутних видів транспорту виділяється залізничний. Основні залізничні магістралі — Одеса — Київ, Миколаїв — Знам'янка — Харків, Херсон — Дніпропетровськ, Севастополь — Сімферополь — Харків, Одеса — Львів, Одеса — Миколаїв — Херсон — Джанкой — Керч.

Загальна довжина автомобільних шляхів перевищує 25 тис. км. Серед основних автомагістралей загальнодержавного та міждержавного значення слід назвати: Миколаїв — Одеса —Кишинів; Миколаїв — Херсон -Сімферополь; Одеса — Ізмаїл; Одеса — Київ — Москва.

Основну роль в перевезеннях відіграють експортні перевезення; зокрема, це кам'яне вугілля, залізна руда, кокс, чорні метали, ліс, цукор, хімічна продукція тощо. В імпорті переважають машини, устаткування, мінерально-сировинні ресурси.

За винятком газопроводів Глібівка — Сімферополь — Севастополь та Джанкой — Сімферополь, усі інші трубопроводи розпочинаються за межами району і мають міжрайонне або міждержавне значення: газопровід Шебелинка — Дніпропетровськ — Одеса — Кишинів, нафтопроводи Гнідинці — Прилуки — Кременчук — Херсон, Одеса — Броди, Самара —Лисичанськ, Кременчук — Херсон, аміакопровід Тольятті — Горлівка — Одеса.

 

Проблеми [ред.]

Екологічні проблеми та раціональне використання природних умов і ресурсів потребує посиленої уваги. Невирішеними лишаються питання розміщення великих військово-повітряних і морських баз у курортних містах, що негативно впливає на розвиток санаторно-курортної справи у регіоні. Суттєво забруднюють довкілля і підприємства хімічної промисловості. Найбільш гостро екологічна проблема постає на території Одеського промислового вузла.

 

 

30. державні заходи спрямовані на розвиток депресивних регіонів

депресивна територія - регіон чи його частина (район, місто обласного значення або кілька районів, міст обласного значення), рівень розвитку якого (якої) за показниками, визначеними Законом, є найнижчим серед територій відповідного типу.

В Законі зазначено, що депресивні території поділяються на такі групи:

регіони;

промислові райони - райони, у яких частка зайнятих у промисловості перевищує частку зайнятих у сільському господарстві;

сільські райони - райони, у яких частка зайнятих у сільському господарстві перевищує частку зайнятих у промисловості;

міста обласного значення.

Тоді стає не зовсім зрозумілим визначення депресивної території: як розуміти найнижчий показник серед територій відповідного типу? Із законодавчого акту виходить, що лише чотири території можуть мати статус депресивної.

Для реалізації даного пункту Закону потрібно запровадити якісний порядок здійснення моніторингу розвитку регіонів, районів і міст обласного значення та методику визначення депресивності території відповідно до показників, визначених цим Законом.

Обрахувавши наші території за європейською методикою визначення депресивності території, можна впевнено зазначити, що уся територія нашої держави, окрім м. Київ, є депресивною. Не вирішивши проблеми усіх слаборозвинутих територій, не можна навіть мову вести про входження України до європейської спільноти.

Якщо держава буде займатися лише чотирма територіями, нам ще довгий час не бачити Європейського Союзу.

У Європейському Союзі питанням регіональної політики увага приділяється з 50-х років ХХ століття.

У рамках структурної та регіональної політики Європейського Союзу зазначено шість основних програмних завдань, з яких чотири спрямовані на покращання ситуації в регіонах:

1. Сприяння розвитку та структурному вирівнюванню відсталих регіонів.

2. Трансформація регіонів, що потерпають від промислового спаду.

3. Стимулювання розвитку та структурного вирівнювання сільських районів.

4. Стимулювання розвитку та структурного вирівнювання північних районів.

За методикою обрахунку депресивності території в Європейському Союзі до слаборозвинутих належать регіони з рівнем валового внутрішнього продукту на душу населення менше 75 відсотків від цього показника в середньому по Європейському Союзу.

Території, на яких показники норми безробіття та частки зайнятих у промисловості є вищими за середніх по країні, відносяться до депресивних територій.

До провінційних аграрних регіонів відносять території, в яких має місце висока частка зайнятості в сільському господарстві, низький рівень доходів населення, зменшення чисельності населення.

Провівши факторний аналіз, комісія Європейського Союзу виділила групи районів з різним рівнем регіональних проблем і головні фактори регіональних диспропорцій. В результаті проведеного аналізу були визначені два кумулятивні фактори:

- рівень економічного розвитку (показник валового внутрішнього доходу на душу населення);

- характер ринку робочої сили (рівень тривалого безробіття).

На основі цих показників і визначають рівень розвитку територій Європейського Союзу.

З іншого боку, одночасне поєднання реалізації заходів із розвитку великої кількості територій в Україні неможливе у зв’язку з потужним фінансовим тягарем на Державний бюджет України, так як переважна частина фінансування програм стимулювання розвитку регіонів передбачено саме з даного бюджету. А часткове фінансове забезпечення не дасть очікуваних результатів.

До фінансового забезпечення програм стимулювання розвитку територій ми ще повернемося згодом. Зараз хочу зупинитися на згаданих у законодавчому акті угод щодо регіонального розвитку. Зазначивши механізм реалізації даних угод, в Законі не йдеться мова про її сутність, визначення. Відсутнє загальне визначення терміну угоди щодо регіонального розвитку.

Однак запровадження даної угоди, яка включатиме спільні заходи центральних та місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з реалізації в регіоні державної стратегії регіонального розвитку та регіональної стратегії розвитку відповідного регіону, порядок, обсяг, форми та строки фінансування спільних заходів, визначених сторонами, відповідно до Державного бюджету України та місцевих бюджетів, дасть можливість проводити політику щодо стимулювання розвитку окремих територій. Для реалізації даного Закону мають бути розроблені типові форми угоди щодо регіонального розвитку. Дані угоди широко використовуються урядом Польщі відповідно до ухваленого Сеймом 12 травня 2000 року Закону “Про засади підтримки регіонального розвитку” і є вдалим механізмом підтримки депресивних територій на даному етапі.

Відповідно до Закону “Про стимулювання розвитку регіонів” державне стимулювання розвитку регіонів в Україні здійснюється відповідно до основ державної регіональної політики, державних програм економічного і соціального розвитку України, законів про Державний бюджет України, загальнодержавних програм, інших законів та актів законодавства України, а також програм економічного і соціального розвитку Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, місцевих бюджетів.

З метою забезпечення реалізації державної політики щодо стимулювання розвитку регіонів Кабінетом Міністрів України затверджуються державна стратегія регіонального розвитку.

Після чого відповідно до основних норм, завдань та заходів державної регіональної стратегії, Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими радами за поданням відповідно Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій з урахуванням спільних інтересів територіальних громад регіонів затверджуються регіональні стратегії розвитку.

З метою стимулювання розвитку депресивних територій у їх межах можуть здійснюватись цільове спрямування державних капітальних вкладень у розвиток виробничої, комунікаційної та соціальної інфраструктури, надання державної підтримки, у тому числі фінансової, малим підприємствам, сприяння формуванню об’єктів інфраструктури розвитку підприємництва, спрямування міжнародної технічної допомоги на розв’язання актуальних соціально-економічних та екологічних проблем.

Однак потрібно пам’ятати, що державна підтримка має бути направлена на розкриття потенціалу регіонального розвитку. Підіймаючи соціальну сферу депресивних територій, шляхом дотацій, субсидій, не буде забезпечено економічного ефекту, що не сприятиме в подальшому економічному піднесенню даної території.

Після укладення угоди щодо регіонального розвитку має бути розроблена програма подолання стану депресивності території, що включатиме коротку характеристику депресивної території, аналіз причин депресивного стану; заходи центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування щодо подолання стану депресивності території, строк їх здійснення, обсяги фінансування з державного, місцевих бюджетів та інших джерел, передбачених законодавством; порядок здійснення моніторингу виконання програми, показники розвитку, за якими визначатимуться результати її виконання; загальну оцінку очікуваної соціально-економічної ефективності реалізації програми.

Для забезпечення якісного насичення даних програм необхідно розробити методичні рекомендації з розроблення програм подолання стану депресивності для усіх видів територій. Що дасть можливість більш повно наповнити документ необхідною інформацією, що сприятиме ефективній реалізації даної політики щодо подолання депресивності територій.

Повертаючись до фінансового забезпечення заходів, передбачених цим Законом, потрібно звернути увагу на тому, що відповідно до Закону сума коштів, що передбачається на фінансування всіх програм подолання депресивності територій протягом одного року з державного бюджету, не може бути меншою, ніж 0,2 відсотка доходної частини державного бюджету за відповідний період.

Однак, враховуючи те, що основна частина буде із державного бюджету, це зовсім мала кількість коштів. До прикладу: за Проектом Закону “Про державний бюджет України на 2006 рік” сума доходів до бюджету передбачається у сумі 118,7 млрд. грн., тобто, виходячи із Закону, на програми подолання стану депресивності територій буде виділено біля 237 млн. гривень. Довідково: за експертними оцінками для міської місцевості створення одного робочого місця потребує фінансових ресурсів у сумі від 10 до 25 тис. гривень, у сільській місцевості – від 1,5 до 7 тис. гривень. Тобто за виділені кошти на стимулювання розвитку регіонів можна створити лише до 9480 робочих місць у міській місцевості та 33857 робочих місць у сільській.

На даний час програми стану депресивності не розроблені, так як ще не повністю приведені нормативно-правові акти до цього Закону, не розроблено державну стратегію регіонального розвитку, регіональні стратегії окремих територій, не затверджені типові угоди щодо регіонального розвитку, методики визначення депресивності територій, методичних рекомендацій з розроблення програм стану депресивності для усіх територій. Виходячи з цього, фінансове забезпечення даних програм можливе лише із 2007 року, так як відповідно до Бюджетного кодексу не можливо виділити кошти на неіснуючі програми.

Підсумовуючи наведене, можна зробити висновки, що українська держава стала на якісно новий етап перетворень у відносинах з регіонами, використовуючи механізми підтримки депресивних територій, апробовані вже в країнах Європейського Союзу. Однак це лише перший етап, далі ще варто провести багато завдань, передбачених як цим Законом, так і рядом нормативно-правових актів, що регулюють державну регіональну політику в нашій державі.

Важливим також кроком стало те, що лише за нинішнього Уряду було визначено окремий напрямок діяльності Кабінету Міністрів України, за який відповідає окремий Віце-прем’єр-міністр. Окрім цього, в Секретаріаті Кабінету Міністрів створено підрозділ, завданням якого являється координація здійснення державної регіональної політики в Україні.

 

 

31. демографічний потенціал регіонів україни

За густотою населення окремі території України також істотно відрізняються. Найгустіше заселена Донецька область, найменше — Чернігівська. Досить низька густота населення в поліських і степових областях України. Дуже нерівномірно розміщене населення на територіях таких областей, як Луганська, Запорізька, Закарпатська, Чернівецька, а також Автономної Республіки Крим.

На кількість і розміщення населення України мало вплив і організоване владою переміщення населення з менш економічно розвинених областей у великі промислові центри і райони, а також повернення на батьківщину репресованих комуністичним режимом народів, зокрема кримських татар у Крим.

Упродовж XX століття природні чинники, що визначають кількість населення нашої держави і особливості його розміщення по її території, поступово втрачали своє значення. Але і нині вони все ще мають певний вплив на ці показники. Так, у наш час найменша густота населення характерна для північних районів країни, де найвищий коефіцієнт лісистості території, значна заболоченість, ґрунти мають низьку родючість. До таких регіонів належать північні частини Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської,Чернігівської та Сумської областей.

Природні умови визначають низьку густоту населення також у високогірних районах Карпатських і Кримських гір. Це стосується окремих частин Закарпатської, Львівської, Чернівецької областей та Автономної Республіки Крим.

Низькі показники густоти населення і в посушливих районах степових областей. Найнижчі вони в Херсонській області — 45 осіб на 1 км2, а також в окремих частинах Одеської, Миколаївської, Запорізької областей та Автономної Республіки Крим.

Найкращі природні умови для життя і виробничої діяльності населення в нашій країні склалися в лісостеповій зоні. Тому тут і спостерігається найвища густота населення.

З другої половини XX століття на розміщення населення України все більший вплив мало поступове загострення екологічної кризи і особливо чорнобильська катастрофа. Так, у 1986 р. були повністю відселені мешканці міст і сіл 30-кілометрової зони навколо Чорнобильської АЕС. Пізніше було визначено й інші території безумовного (обов'язкового) відселення та гарантованого добровільного відселення. Населення залишає й інші зони екологічної біди, які займають близько 15% території України.

До найважливіших соціально-економічних процесів сучасності належить ур­банізація.

Урбанізацією називають зростання і підвищення частки міського населен­ня в країні, регіоні, світі. Таке тлумачення урбанізації є звуженим. А у широкому розумінні слова - це світовий історичний процес підвищення ролі міст у житті суспільства, поступове перетворення його в міське за характером праці, способу життя, культури, що пов'язані із розвитком цивілізації, ходом науково-технічного прогресу. Тобто головна ознака урбанізації - зростання міст, збільшення їх впли­ву на розселення та відповідне ускладнення функцій.

За структурою зайнятості населення, джерелами його існування, характером зв'язків можна визначити функціональну структуру міста, що залежить від йо­го величини, адміністративного статусу, геополітичного положення, історії роз­витку й формування.

Розрізняють міста, що мають промислові, транспортні, торговельні, роз­подільчі та позаекономічні (адміністративні, наукові, культурні тощо) функції. Найчастіше трапляються міста, в яких поєднуються промислові, торговельні, транспортні та адміністративні функції.

ДЕМОГРАФІЧНІ ПРОБЛЕМИ ТА ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ.

Українському суспільству ніколи не бути процвітаючим чи навіть стабільним, якщо його населення не матиме відповідних умов життя і не відчуватиме… До останнього часу проблеми безпеки досліджувалися переважно у військовій та… Отже, демографічний чинник є одним з визначальних для забезпечення стабільного й безпечного розвитку держави, а…

Висновок

Сьогодні середня тривалість життя в Україні становить 70-71 рік (66 років у чоловіків і 73-75 років у жінок) і поступово зменшується. За цим… Трудові ресурси – це наявне працездатне населення (чоловіки від 16 до 59 років…  

СУЧАСНІ МАСШТАБИ ВПЛИВУ ЛЮДИНИ НА ПРИРОДУ ТА АКТУАЛЬНІСТЬ ПРОБЛЕМИ ЇЇ ОХОРОНИ

Взаємодія людини з природою у процесі виробництва та споживання для забезпечення існування людства загалом є об'єктивним явищем (рис. 1).   Отже, постають дві взаємопов'язані проблеми: перша — вплив обмеженості природних ресурсів на їх використання і…

ПОНЯТТЯ ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ, ЙОГО СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА СУТЬ І СКЛАДОВІ ЧАСТИНИ

В сучасних умовах науково-технічного і соціального прогресу поняття природокористування стає дуже містким і не завжди однозначно, розуміється. У… Отже, термін «природокористування», адекватно відображаючи досить складний і… 1) людська діяльність щодо використання сил і ресурсів природи з метою виробництва матеріальних благ і різних послуг,…

МЕТОД НАУКИ ТА ЙОГО ОСОБЛИВОСТІ

суспільстві. Метод науки — це властивий для неї спосіб проникнення у зміст предмета, що… Добір конкретних способів дослідження визначається методологією наукового пізнання. Методологія наукового пізнання…

НЕОБХІДНІСТЬ ЕКОЛОГІЗАЦІЇ ВИРОБНИЦТВА

Розв'язуючи конкретні виробничі завдання, ми об'єктивно змінюємо природу. Однак і вона -також здійснює зворотний вплив на розвиток виробництва і… Сучасний стан взаємодії людини і природи характеризується двома протилежними… Суперечність загострюється тим, що суспільне виробництво функціонує на багатовідходннх технологіях. Це означає, що…

Держ заходи щодо вирівнювання

Державна регіональна фінансова політика — це система захо­дів, що здійснюється центральною владою з метою управління проце­сом утворення, розподілу,… Коротко окреслимо основні цілі державної регіональної фінан­сової політики… Ці окремі положення Конституції України потребують розвитку в постановці конкретних цілей державної регіональної…

Чинники розміщення продуктивних сил

На сьогодні в науковій літературі виокремлюють чотири групи чинників розміщення продуктивних сил: 1) природно-географічні чинники — включають усі види природних умов і… 2) демографічні чинники — це населення, яке виступає споживачем матеріальних благ і джерелом робочої сили для…

Основні напрями подальшого розвитку продуктивних сил України

Основними напрямами розвитку продуктивних сил України на перспективу є: — розвиток паливно-енергетичної промисловості, розвідування і розробка нових… — будівництво нових підприємств, які виробляли б сільськогосподарську техніку, товари народного споживання для…

Ті з факторів РПС, котрі, насамперед, виділяються всіма фахівцями з розміщення продуктивних сил, – це фактор географічного розташування, природно-ресурсний і екологічний фактори.

Перелік факторів РПС завжди розпочинається з фактору географічного розташування. Географічне розташування країни або регіону може бути вигідним і невигідним. Вигідне – це центральне (в центрі освоєної території), суспільне (по сусідству із розвинутими територіями і державами), приморське. Географічному розташуванню України властиві всі названі переваги. Це, зокрема, дозволяє нашій державі, при здійсненні експортно-імпортних операцій економити значні кошти на транспортних витратах. А завдяки тому, що у одного сусіда – Росії є багато природного газу, який потрібен іншим сусідам – європейським державам, і територія України знаходиться між ними, наша держава має великі надходження до бюджету від транзиту по її території (це так званий експорт транспортних послуг) даного енергетичного ресурсу.

Переваги приморського розташування (морські кордони України сягають майже 2000 км) полягають у тому, що транспортні перевезення вантажів по морю є найдешевшими. Кожна країна, яка має таке розташування, інтенсивно використовує цю обставину, розвиваючи морський транспорт та його інфраструктури (порти, судноремонтні підприємства). Однією з найрозвинутіших галузей промисловості України є суднобудування, насамперед, морське. В приморській зоні розвивається рибоконсервна промисловість.

Природно-ресурсний фактор діє на розміщення продуктивних сил в такому напрямку. За місцезнаходженням тих чи інших ресурсів будуються підприємства, призначені певним чином експлуатувати, використовувати їх – видобувати паливо, видобувати і збагачувати руди, виробляти гідроелектроенергію, оброблювати землю тощо. І чим більшим обсягом ресурсів володіє країна, при нормальному функціонуванні національної економіки, тим більше споруджується підприємств для їх використання, або таких, де без відповідних ресурсів неможливе здійснення технологічних процесів (наприклад, виробництво металу без використання води). Значення природно-ресурсного фактору в розміщенні продуктивних сил характеризує і такий відомий факт. Найпотужніший комплекс теплоелектростанцій України розташований саме за місцем видобування палива для них (вугілля) – у Донбасі.

Екологічний фактор РПС, тобто необхідність врахування при спорудженні виробничих об’єктів вимог охорони навколишнього середовища, – це фактор, який ґрунтується на загальнонаціональних інтересах і його реалізація забезпечується методами адміністративного та економічного впливу держави. При цьому мова може йти як про взагалі заборону спорудження чи експлуатації підприємств, так і про заборону будівництва їх на певній території, або регламентування їх роботи. З іншого ж боку, заохочується природоохоронна робота на підприємствах, а також розширення потужностей діючих і будівництво нових очисних споруд. Частка споруд та пристроїв такого спрямування у складі засобів виробництва з кожним роком зростає.

Враховуючи частотність факторів РПС в переліках різних авторів, ми могли б визначити і послідовно проаналізувати найповторюваніші з їх числа. Але деякі, властиві для більшості з існуючих переліків факторів РПС, помилкові твердження спонукають нас до пошуків інших можливих підходів до питання класифікації цих факторів.

Мова йде про наступне. Скажімо, серед факторів РПС часто називається фактор трудових ресурсів , значення якого полягає в тому, що при розміщенні виробничих потужностей має враховуватись наявність вільної робочої сили .

Це так, але робоча сила сама входить до складу продуктивних сил. Ситуація виглядає буквально таким чином: розміщення продуктивних сил (засобів виробництва і робочої сили) залежить від наявності однієї із складових частин цих самих продуктивних сил (робочої сили).

Те ж саме має місце, коли до факторів РПС відносять сировинний, транспортний, енергетичний. Сировинні ресурси, транспортна мережа, електроенергетика самі входять до складу продуктивних сил.

Наявність вільних трудових ресурсів, сировинної бази, енергетичних потужностей, транспортних шляхів та засобів перевезення є факторами розміщення нових підприємств, додаткових засобів виробництва чи контингентів робочої сили, а не взагалі всіх продуктивних сил.

Але ж відсутність в тому чи іншому конкретному випадку перелічених ресурсів і умов (факторів) зовсім не означає неможливість нового будівництва. Збудувавши нове житло і уклавши трудові контракти, які передбачають високу оплату праці, можна залучити необхідну кількість працівників відповідної кваліфікації у будь-яке місце; побудувавши транспортні шляхи, можна забезпечити регулярне надходження палива для електростанцій (також спеціально споруджених), перевезення сировини та готової продукції. Однак для цього необхідні додаткові кошти. В кінцевому рахунку нова продукція може бути настільки дорогою, що її ніхто не купуватиме. Тому дія вказаних факторів РПС має певний критерій, яким виступає економічна доцільність нового будівництва, або інших робіт у напрямку розвитку продуктивних сил (модернізація та реконструкція основних фондів тощо). Визначальним показником економічної доцільності виступає показник собівартості вироблюваної на новому підприємстві продукції.

Якщо врахувати структуру продуктивних сил, той факт, що вони складаються із робочої сили, то про економічну доцільність нового будівництва варто говорити як з точки зору можливостей раціонального використання умов, що представлені засобами виробництва (сировина, паливо, електроенергія, виробнича інфраструктура), так і умов, представлених трудовими ресурсами. Стосовно трудових ресурсів, мова може вестись, наприклад, про будівництво підприємств на трудонадлишкових територіях з метою збільшення робочих місць. Але на цих підприємствах розраховується очікувана собівартість майбутньої продукції і якщо вона зависока, то варто підшуковувати альтернативні варіанти – сприяти міграції трудових ресурсів у райони, де на них є попит, або передбачити створення спеціальних економічних зон (СЕЗ), розрахованих на надходження іноземних інвестицій тощо.

Сукупність умов, які визначають економічну доцільність використання засобів виробництва, можна визначити як техніко-економічні фактори РПС. Основні в їх переліку –ресурсний (рудні та нерудні мінерально-сировинні ресурси, паливо, електроенергія, вода тощо), транспортний, фактор виробничого споживання тощо.

 

Сукупність умов, які визначають економічну доцільність використання робочої сили, можна визначити як соціально-економічні фактори РПС – трудоресурсний, житлово-комунальний, транспортний (насамперед, внутріміські та приміські пасажироперевезення), культурно-освітній, медико-репреаційний, фактор особистого (невиробничого) споживання тощо.

У господарській практиці, зважаючи на те, що найбільша частка у фізичній вазі та собівартості багатьох видів готової продукції приходиться на матеріали, визначальним фактором РПС беретьсясировинний.

До основних факторів РПС, посилання на який також є досить частим, відносять і фактор споживача (виробничого та невиробничого). Адже кінцевою метою виробництва є саме споживання, а багато деяких видів готової продукції є малотранспортабельні чи дорогі для транспортування і підприємства з їх виготовлення мають бути наближені до місць споживання.

Отже, можемо підвести підсумок нашому аналізу питання сутності та складу факторів розміщення продуктивних сил.

В перелік факторів РПС варто включити такі окремі фактори та їх групи:

• географічного розташування країни;
• природно-ресурсний;
• екологічний;
• групу факторів, які визначають економічну доцільність розміщення і використання засобів виробництва (техніко-економічні фактори РПС);
• групу факторів, які визначають і забезпечують економічну доцільність розміщення і використання робочої сили (соціально-економічні фактори РПС).

Найвживанішими орієнтирами в справі практичного визначення напрямків розміщення продуктивних сил є фактор сировини (із групи техніко-економічних факторів РПС) і фактор споживача(виробничого споживача із групи техніко-економічних факторів РПС; невиробничого – із групи соціально-економічних факторів РПС).

 

53. розвиток кольорової металургії в україні та світі

Структура галузі, її значення та передумови розвитку. До кольорової металургії належить видобуток і збагачення руд кольорових металів, виплавка металів і сплавів, виробництво прокату. До кольорових належать усі інші метали, крім уже названих чорних (заліза, хрому і марганцю). Серед основних виділяють важкі (мідь, свинець, цинк, олово, нікель), легкі (алюміній, магній, титан) та малі (ртуть, кобальт) метали. Крім основних, галузь переробляє легуючі (вольфрам, молібден, ванадій), дорогоцінні (золото, срібло, платина), рідкісні й розсіяні (цирконій, германій, селен) метали, а також алмази, топази та інші мінерали(мал. 136).

 

Мал. 136. Склад кольорової металургії

Кольорові метали є також важливими конструкційними матеріалами для машинобудування. Кольорові метали завдяки різноманітним властивостям (тепло- та електропровідності, хімічній стійкості) знаходять широке застосування у приладобудуванні, виробництві радіоелектронної техніки, реактивних двигунів тощо. В Україні галузь представлена тільки деякими видами виробництва. Це пов'язано з незначними запасами сировини.

 

Перші підприємства кольорової металургії (з виплавки ртуті й цинку) побудовані на Донбасі наприкінці XIX століття. Після Другої світової війни налагоджено виробництво титану, нікелю, латуні тощо.

 

Чи знаєте ви, що...
Первістком кольорової металургії в Україні вважають Микитівський ртутний завод, який вступив у дію в 1887 році. У 1933 році започатковано виробництво цинку в Костянтинівні й алюмінію — в Запоріжжі.

Виробничі особливості. Сировина для металургії кольорових металів має дві важливі особливості, які зумовлюють суттєві відмінності галузі від чорної металургії. Перша з них полягає у бідності руд на вміст корисного компоненту. Так, типові серед тих, які використовують для виробництва міді, свинцю, цинку, олова, містять усього кілька відсотків основного металу, а інколи менше, ніж 1 %. Тому вони потребують збагачення. Збагачення — це виробничий процес, який спрямований на підвищення концентрації корисногоелемента в руді. Після збагачення з руд отримують концентрати з масовим умістом металу 40-60 %.

 

Другою особливістю руд кольорових металів є їхня комплексність, тобто наявність у руді кількох металів. Число попутних складових у деяких рудах може становити десять і більше. Серед них найчастіше трапляються цинк, золото, срібло, нікель та інші метали, а також сірка. Наявність технологічних процесів розділення металів, необхідність використання попутних компонентів руди і виробничих відходів зумовлюють потребу комбінування виробництва в кольоровій металургії.

 

Для виплавки більшості важких металів необхідна значна кількість коксівного вугілля. Виплавка легких металів потребує багато електроенергії (алюміній — 18 тис. кВт год/т, титан — 30-60 тис. кВт год/т металу). Таке виробництво називають енергоємним.

 

Розміщення галузі та перспективи розвитку. Визначальними факторами розміщення підприємств кольорової металургії є сировинний та паливно-енергетичний. Через високу частку корисного компонента в рудному концентраті після збагачення часто спостерігається просторовий розрив між збагаченням руд та виробництвом з них чистого металу і сплавів. Гірничо-збагачувальні комбінати тяжіють до районів видобутку руди, а також орієнтуються на водні ресурси (процес збагачення потребує багато води). Металургійні заводи, що виплавляють важкі кольорові метали з концентратів, розміщують переважно поблизу паливних баз, а підприємства з виплавки легких металів — поблизу джерел дешевої електроенергії.

 

Серед галузей кольорової металургії в Україні провідне місце посідає виробництво алюмінію. Працює алюмінієва промисловість на довізних (із Бразилії, Гвінеї, Ямайки, Австралії) бокситах, які переробляють на Миколаївському глиноземному заводі. Для подальшої переробки сировина надходить на Дніпровський алюмінієвий завод у Запоріжжі. Завод алюмінієвих сплавів діє також у Свердловську (Луганська область).

 

Чи знаєте ви, що...
Є два кольорових метали, яких Україна вивозить за кордон більше, ніж увозить: мідь і алюміній. Основна експортна група товарів з міді складається з нерафінованої міді у зливках, плоский і круглий прокат з мідних сплавів і рафінованої міді. Серед алюмінієвої групи металів за кордоном мають попит «український» первинний алюміній та алюмінієві сплави. Провідними групами в імпорті кольорової металопродукції в Україну є алюмінієва, мідна й цинкова сировина, частка яких становить понад 80 % загальної кількості імпортованої продукції кольорової металургії.

Титано-магнієвий комбінат орієнтується також на дешеву електроенергію й розміщений у Запоріжжі. Магнієву сировину довозять зі Стебника (Львівська область), Калуша (Івано-Франківська область) і Сиваша, а титанову — з Іршанського гірничо-збагачувального комбінату (Житомирська область), Кримського заводу діоксиду титану, а також родовищ Дніпропетровської області. На базі титанових пісків Малишівського родовища працює у Вільногірську (Дніпропетровська область) Верхньодніпровський гірничо-металургійний комбінат, який виробляє ільменітовий, рутиловий та цирконієвий концентрати.

 

Чи знаєте ви, що...
В Україні є потужна сировинна база титану. Розвідані запаси ільменітових руд за сумарними ресурсами перевищують світові запаси ільменіту. Усього відомо 40 родовищ, з яких 12 детально розвідані й розробляються. Найбільшими серед них є: Іршанське, Стремигородське (Житомирська обл.) і Самотканське (Дніпропетровська обл.).

Найбільші підприємства індустрії важких та рідкісних металів є в Кіровоградскій та Донецькій областях. На базі місцевих руд, електроенергії Південноукраїнської АЕС та привозному вугіллі працює Побузький нікелевий завод. Костянтинівський цинковий завод, побудований у 1930-х роках, орієнтувався на паливні ресурси Донбасу та цинковий концентрат з Казахстану, Росії. Сучасне цинкове виробництво потребує більше електроенергії, ніж палива. Цинк з Костянтинівки частково надходить на Артемівський завод, де виробляють латунь (сплав міді й цинку), латунний і мідний прокат. Мідь і свинець імпортують з Росії. На Донбасі є і найдавніший Микитівський ртутний комбінат, що має кар'єри з видобутку ртутної руди (кіноварі) та збагачувальну фабрику. У Світловодську (Дніпропетровська область) працює Дніпровський завод чистих металів, який випускає тверді сплави і напівпровідникові матеріали. Отже, в Україні сформувалося два основні райони розміщення підприємств кольорової металургії — Донецький та Придніпровський.

 

Проблеми кольорової металургії пов'язані з потребами розширення сировинної бази підприємств, подальшої модернізації з метою повного використання усіх компонентів руд та відходів виробництва, повнішого очищення викидів у довкілля. Розв'язанню сировинної проблеми має допомогти освоєння давно відомих запасів алюмінієвої сировини у Дніпропетровській та Закарпатській областях; розвіданих запасів міді у Волинській області; золота на Закарпатті й поблизу Кривого Рогу та в Донецькій області, свинцево-цинкових руд у Донбасі. Важливими напрямами розвитку галузі є розширення виробництва кольорових металів із вторинної сировини, металобрухту, переробка відходів, збільшення експортної орієнтації ртутного, титано-магнієвого виробництв.

 

Чи знаєте ви, що...
В Україні найбільшими споживачами кольорових металів є Харківська, Київська, Запорізька, Дніпропетровська та Донецька області. На них припадає близько 70 % споживання алюмінію та 75 % міді. Це зумовлено тим, що в цих областях найбільш розвинуте приладобудування, верстато- і тракторобудування, авіа- й автомобілебудування.

 

В світі

Нинішній етап розвитку кольорової металургії світу характеризується зростанням значення вторинної сировини і випереджаючими темпами розвитку металургії рідкісних металів, зокрема стратегічно важливих (титан, кобальт, германій, галій, тантал та ін.). Спостерігається також географічне зрушення галузі (особливо алюмінієвої) в країни, що розвиваються, ближче до джерел сировини, а іноді й до джерел дешевої електроенергії.

У зв'язку зі складною внутрішньогалузевою структурою кольорової металургії її розміщення відрізняється багатоваріантністю. Найчастіше трапляється сировинна орієнтація (Мідний пояс у Замбії, провінція Шаба в Конго, Урал в Росії та ін.). Має місце також енергетична орієнтація - ближче до центрів, що володіють ресурсами дешевої електричної енергії (так, практично всі могутні алюмінієві заводи тяжіють до великих ГЕС і електростанцій інших типів). Крім того, розміщення виробництв кольорової металургії часто визначається орієнтацією щодо транспортної доступності, а в густонаселених районах - орієнтацією на споживача. Оскільки виробництво кольорових металів є екологічі шкідливим, то протягом останніх десятиліть його інтенсивно стали розміщувати в країнах, що розвиваються, з їх ліберальними стандартами у сфері охорони навколишнього середовища.

Найбільшими виробниками кольорових металів є країни Великої сімки, а також Китай, Росія, Індія, Бразилія, Венесуела та ін.

 

54. синергетики. Синергетичний ефект регіонального розвитку

Синергетика (англ. Synergetics, від грецького. син — «спільне» і ергос — «дія») — міждисциплінарна наука, що займається вивченням процесів самоорганізації і виникнення, підтримки стійкості і розпаду структур (систем) різної природи на основі методів математичної фізики («формальних технологій»). Синергетичний підхід також застосовується при вивченні такої складної і неструктурованої системи, як мережевий інформаційний простір.

Синергетика — це теорія самоорганізації в системах різноманітної природи. Вона має справу з явищами та процесами, в результаті яких в системі — в цілому — можуть з'явитися властивості, якими не володіє жодна з частин. Оскільки йдеться про виявлення та використання загальних закономірностей в різних галузях, тому такий підхід передбачає міждисциплінарність. Останнє означає співробітництво в розробці синергетики представників різних наукових дисциплін. Тому термін синергетика використовується як в природничих науках, так і в гуманітарній сфері^[1],^[2].