Під тиском нафтової компанії СІЛА «Стан-дард ойл» Болівія 1932—35 вела невдалу війну з Парагваєм (за яким стояв англо-аргентинський капітал) за багатий на нафту район Гран-Чако. За договором 1938 Болівія одержала лише х/з спірної території з виходом до р. Парани. Війна сприяла дальшому закабаленню Б. іноземними монополіями. Велике незадоволення народу діями монополій примусило президента Торо зробити 1937 спробу націоналізувати власність «Стандард ойл», але він скоро був усунутий від влади. У квітні 1943 Болівія оголосила війну Німеччині, Італії і Японії. 18 квітня 1945 Болівія встановила дипломатичні відносини з СРСР. З часу другої світової війни в Болівії значно зміцнились позиції капіталу США. Одночасно посилився робітничий і визвольний, антиімперіалістичний рух. 1942 вибухнув великий страйк гірників на рудниках компанії «Паті-ньо», придушений силою зброї. Масові страйки робітників-гірників відбулися 1949; 1950 спалахнув загальний страйк. 1950 в Болівії був створений єдиний профцентр і на основі комуністичних груп, що існували з 1920, була заснована Комуністична партія. Зростання націоналістичних настроїв серед буржуазії привело до утворення партії «Національно-рево-люційний рух» на чолі з Вільяроелем (президент 1943—46) і В. Пас Естенсоро. В травні 1951 ця партія здобула перемогу на виборах, але внаслідок перевороту до влади прийшла військова хунта на чолі з Бальї-віаном. Повстання в квітні 1952, яке здійснене при вирішальній участі робітників-гірайоників і іменується «болівійською національною революцією», привело до повалення диктаторського режиму. Уряди Болівії на чолі з Пас Естенсоро (президент 1952—56) і Сілесом Суа-со (віце-президент 1952—56, президент] з 1956) провели чистку держ. апарату, видали декрети про загальне виборче право, про конфіскацію власності трьох найбільших олов'яних компаній («Патіньо», «Гохшільд» і «Арамайо»), які контролювались іноземним капіталом (1952), про земельну реформу (1953). Проте під тиском монополій США (економічна блокада, відмова від закупівлі олова) і внутрішньої реакції уряд Б. згодився на сплату компенсації олов'яним монополіям, відмовився від політики націоналізації і рішучого проведення аграрної реформи. Згодом США добились від Болівії підписання угоди про гарантування вільного вивозу прибутків і надання нових концесій нафтовим компаніям. Уряд Болівії прийняв нав'язаний монополіями США план Міжнародного валютного фонду про так звану стабілізацію економіки. Пануюча партія «Національно-революційний рух» має абсолютну більшість місць в Конгресі Болівії (78 з 86). Комуністична партія існує легально. Посилення визвольного руху трудящих Болівії виявилось у масових антиімперіалістичних демонстраціях у лютому—березні 1959.
Наступний президент країни Ернан Сілес Суасо був обраний у 1956 році. Його уряд за підтримки МВФ почав програму стабілізації, яка включала обмеження зростання заробітної плати та лібералізацію цін, але цей крок тільки поглибив економічну кризу. У 1960 і 1964 роках Віктор Пас Естенсоро переобирався президентом. У листопадi 1964 року військові зробили переворот. У 1966 році президентом був обраний Рене Барріентос Ортуньо. У 1967 році було розгромлено партизанський рух Че Гевари. Після смерті Барріентоса у квітні 1969 року в країні змінилося кілька урядів, поки в серпні 1971 року не було здійснено військовий переворот Уго Бансера.
Бансер заявив, що армія буде безроздільно керувати країною до 1980 року. У 1974 році після спроби повалення Бансера той заборонив у країні діяльність усіх політичних партій та профспілок. У липні 1978 року в країні були проведені вибори, перемогу на яких здобув Хуан Перед Асбун. Однак той протримався при владі всього 4 місяці і в листопаді того ж року був повалений Давидом Паділья. Після цього в країні змінилося ще 3 президента.
17 липня 1980 в результаті військового перевороту владу захопила військова хунта на чолі з Луїсом Месой Техадой, який наступного дня став президентом. Він призупинив дію конституції, багато політичних діячів були вбиті. Кокаїн став головним джерелом доходу президента і уряду. 4 серпня 1981 Меса Техада був повалений, президентом був обраний Сельсо Торреліо Вілья. У липні 1982 року той залишив свій пост, на зміну йому прийшов генерал Вільдосо Кальдерон. У жовтні 1982 року до влади знову прийшов цивільний уряд на чолі з Ернаном Сілесом Суасо.
Під час виборів у липні 1985 року колишні президенти Уго Бансер і Пас Естенсоро не змогли набрати більшості голосів, і Національний конгрес призначив президентом Паса Естенсоро. Прийшовши до влади, Естенсоро почав здійснення програми, розробленої МВФ. Це призвело до зростання бідності і безробіття. У травні 1989 року президентом за підтримки Уго Бансера став Хайме Пас Самора, кандидат від партії Ліве революіцонное рух.
Уряд Самори було звинувачено у зв'язках з мафією, лідер пропрезидентського ЛРД Оскар Ейд потрапив до в'язниці за звинуваченням в наркобізнесі, а Самора був заборонений в'їзд до США.
У 1997 році президентом країни був обраний Уго Бансер, передвиборна компанія якого проходила під гаслами демократизації. Після приходу до влади він керував диктаторськими методами як у 1971-78 роках. Під час його правління стали накопичуватися економічні та соціальні проблеми. У лютому 2000 року почалися виступи проти уряду Бансера, які згодом охопили всю країну. У серпні 2001 року Бансер пішов у відставку і помер наступного року.
[ред.] 21 століття
У 2002 році на загальних виборах був обраний президентом Болівії Гонсало Санчес де Лосада. У жовтні 2003 року в столиці країни відбулися великі зіткнення між поліцією і армією з одного боку і учасниками акцій протесту. Загинуло 76 чоловік. У результаті Санчес де Лосада пішов у відставку і передав повноваження віце-президенту Карлосу Меса. Відповідно до Конституції Болівії той мав право залишатися президентом до 6 серпня 2007 року, проте пішов у відставку 6 червня 2005.
Наступним президентом став Едуардо Родрігес.
У січні 2006 року президентом став Хуан Ево Моралес Айма. У тому ж році він оголосив про націоналізацію нафтогазової галузі.
Повну незалежність від Іспанії Колумбія отримала в 1886 році. У 1949 розпочалася громадянська війна, консерватори і ліберали створили Народний фронт. Віргіліо Барко Вагас був обраний главою держави в 1986:, в 1989 він оголосив війну наркобізнесу . У 1991 прийнято нову Конституцію, лідерів наркомафії було заарештовано.
Загальна характеристика господарства. К. – аграрно-індустріальна країна. Основні галузі промисловості: текстильна, харчова, нафтова, хімічна, цементна, гірнича. Транспорт: залізничний, автомобільний, морський, повітряний. Найбільші порти: Картахена, Барранкілья, Буенавентура, Тумако, Ковеньяс і Мамональ (останні два – нафтові). Обсяг повітряних перевезень вантажів в кінці ХХ ст. різко зріс і склав у 1996 бл. 60 тис. т.
За даними Index of Economic Freedom, The Heritage Foundation, U.S.A. 2001: ВВП – $ 97,5 млрд. Темп зростання ВВП – 0,6%. ВВП на душу населення – $ 2392. Прямі закордонні інвестиції – $ 1,5 млрд. Імпорт – $ 18 млрд (г.ч. США – 41,5%, Венесуела – 10,0%, Німеччина – 5,0%, Японія – 4,3%). Експорт – $ 15,2 млрд (г.ч. США – 48,5%, Венесуела – 7,9%, Німеччина – 9,0%, Італія – 6,0%).
Обробна промисловість продовжує грати ключову роль в економіці Колумбії; на її частку припадає 19% ВВП (дані на 1996) і 16% трудових ресурсів (за даними на 1990). Велика частина обладнання і машин ввозиться з-за кордону. На початку 1990-х років продукція обробних галузей складала 20-30% від обсягу експорту.
Колумбія - унітарна республіка. Діє Політична Конституція Республіки Колумбії від 6 липня 1991 року, зі змінами від 2003, 2004 та 2005 рр.
Глава держави – президент. Президент і віце-президент обираються загальним прямим голосуванням строком на 4 роки і можуть бути переобрані на другий строк підряд. В разі відсутності чи недієздатності президента його заміняє віцепрезидент.
Президент Республіки Колумбія - Хуан Мануель САНТОС КАЛЬДЕРОН (Juan Manuel Santos Calderón). Обраний 20 червня 2010 р.
Законодавча влада здійснюється конгресом. Конгрес складається з двох палат: сенату і палати представників. Сенатори і члени палати представників обираються загальним прямим голосуванням за системою пропорційного представництва строком на 4 роки. 102 сенатора обираються загальнонаціональним голосуванням, 166 членів палати представників обираються від кожного з 32 департаментів Колумбії і її столиці Боготи. Число членів палати представників, які обираються від кожного департаменту, залежить від загальної чисельності населення цієї території.
Голова сенату – Рой БАРРЕРАС (Roy Barreras).
Голова Палати представників – Аугусто ПОСАДА (Augusto Posada).
Виконавча влада здійснюється президентом, який очолює уряд. Президент призначає і усуває міністрів на власний розсуд. Щороку 7 серпня кабінет міністрів подає у відставку, надаючи президенту можливість для реорганізації уряду.
Глава уряду - Президент Республіки Колумбія - Хуан Мануель САНТОС КАЛЬДЕРОН (Juan Manuel Santos Calderón).