Арабський світ: іслам і політика

Арабський світ: іслам і політика .
Неісламські суспільства донедавна зовсім не усвідомлювали внутрішніх проблем мусульманського світу. З середини 18 ст. до семидесятих років 20 ст. Захід був активною стороною, а мусульманський Схід - пасивною. Цим часом Н.А. Іванов (Н.А. Іванов, 21) визначає перехід світової гегемонії до країн Західної Європи. "После 1739 г. ни одна армия Востока не одержала ни одной крупной победы над регулярными войсками Запада" (там же). Захід стає предметом занепокоєності для Сходу, його присутність, пряма чи опосередкована і постійний виклик традиційному укладу життя, що з ним пов'язаний, починає відчуватися всюди. Схід для суспільної свідомості Заходу стає синонімом екзотики, економічної відтсталості та деспотії, - свого роду зайвою частиною світу.

Безпрецедентний сплеск інтересу ЗМІ до ісламу останнім часом пояснюється причиною виключно негативного характеру - діяльністю екстремістів. На цьому фоні виникає досить однобоке уявлення про мусульманську культуру та цивілізацію, і на основі якого нічого, окрім ісламофобії, сформуватися не може. Ключовими поняттями в мусульманському лексиконі ЗМІ останнім часом стали ісламізм, фундаменталізм, ваххабізм та тероризм. У більшості випадків всі вони некритично використовуються як синонімічні. Безумовно, в зв'язку з цим зовнішня безпека залишається проблемою номер один для західної цивілізації. Але розгляд даного явища в одній лише правоохоронній площині без заглиблення в причини не дозволяє оцінити потенційний масштаб та реальну загрозу, яку воно в собі несе.

Історія ісламського фундаменталізму - ідеологічної течії за очищення ісламу від історичних нашарувань та подолання реліктових проявів язичницьких вірувань - починається з 18 століття і пов'язується з фігурою віровчителя з Неджда (суч. Саудівська Аравія) Мухаммада Абд аль-Ваххаба (1703/04 - 1797/98), який почав свою проповідницьку діяльність у 1730/31 р. (звідси і термін ваххабізм). Європейські сучасники порівнювали цю течію з протестантами та англійськими пуританами. Духовними витоками фундаменталізму є вчення ханбалітів (найсуворішого з чотирьох напрямів суннітського права) і, найбільшою мірою, - вчення сирійського шейха 14 ст. Такі ад-Діна ібн Таймії (пом. 1328), автора близько 500 творів, та його учня Ібн аль-Каіма, який уперше найбільш послідовно виступив проти всіх новацій, що в релігійній теорії та практиці відходили від первинного ісламу (С. 73. Васильев). Насправді М. Абд аль-Ваххаб був, можливо, найяскравішим (завдяки досягнутому його послідовниками політичному успіху - їх ролі в створенні королівства Саудівська Аравія) представником цілої тенденції. Аналогічні погляди высловлювалися і іншими - Абдаллахом ібн Ібрагімом Сейфом (Медина), Мухаммадом Ісмаїлом (Сана, пом. 1768/69), Мух. аль-Муртада (Ємен, пом. 1790), аш-Шаукані (Ємен, пом. 1834).

Найхарактернішою рисою ваххабізма, що різко відрізняє його від інших напрямів та сект в ісламі, є визначально агресивне неприйняття інакомислення. Є.А.Бєляєв пише: "згідно твердо встановленого уявлення самих мусульман, послідовники всіх напрямів, течій та сект в ісламі вважаються мусульманами" (Е.А.Беляев. С.99). Ваххабіти ж вважали невірними (кафірами) всіх, хто почувши їх заклик не приєднався до них. Переконання, що їх супротивники "невірні" та "багатобожники", приводило послідовників Мухаммада Абд аль-Ваххаба до виправдання жорстокості стосовно до них. Водночас фанатизм зміцнював дисципліну в рядах ваххабітів, надихаючи їх на завойовницькі походи проти "багатобожників".

Всю свою діяльність з 1744/45 р. Мухаммад Абд аль-Ваххаб присвятив політичному завданню об'єднання Неджду під владою Мухаммада ібн Сауда, правителя емірата ад-Дір'ії, якому було суджено стати засновником великої аравійської монархії. Саме ібн Абд аль-Ваххаб створив відомий і тепер тип воєнно-політичної організації, що діяла як релігійна община та активно використовувала прозелітизм для рекрутування нових прихильників та інфільтрації в ряди противника. Виступаючи проти різних місцевих, а також проти поміркованого ханіфітського напряму - офіційної ідеології Османської імперії, ваххабізм був засобом консолідації аристократії Неджду і виступав опонентом османських властей. Таким чином, на початковому етапі основною функцією фундаменталістської ідеології в Аравії було слугувати ідеологічним базисом для перерозподілу владних повноважень всередині ісламського суспільства.

Новий етап історії політичного ісламу почався в арабських країнах, що перебували в колоніальній залежності від європейських держав.

Користуючись гегелівською тріадою, можна сказати, що ісламська суспільна думка протягом двадцятого століття напружено билася над одним інтелектуальним ребусом - яким чином примирити тезу ісламу, з антитезою науково-технічного прогресу, а, пізніше, політичним викликом західного лібералізму, щоб породити певний стабільний синтез, котрий дозволив би йти в ногу з часом, залишаючись при цьому самим собою. На перший погляд, це може здатися окремим випадком загальнолюдської проблеми конфлікту між наукою та релігією, однак для ісламського світу вона має зовсім інший зміст - релігія для нього це, з одного боку, головний компонент ідентичності, культурний код, основа основ близькосхідної цивілізації, з другого, - єдиний успішний приклад культурно-історичного експорту, на фоні валового потоку імпорту - матеріального та ідейного.

До певного моменту примирення тези і антитези залишалося для мусульманського світу внутрішньою проблемою. Розпал інтелектуальної боротьби, пов'язаний з нею, не був помітним за межами ісламського світу. Слід зазначити, що і зараз цивілізаційний кордон мусульманський Схід - Захід проходить більшою мірою по східній інтелектуальній території.

Протягом останньої чверті 19-го - та початку 20-го ст. над спробою примирення працюють релігійні реформатори афганець Джамаль ад-Дін аль-Афгані (1839 - 1897), сирієць Абд ар-Рахман аль-Кавакібі (1854 - 1902), єгиптянин Мухаммад Абду (1849 - 1905). Зразком державного устрою вони вважали халіфат часів перших чотирьох "праведних" халіфів, влада, на їх думку, повинна була базуватися на божественному законі (шаріаті), а не на сваволі правителя (в цьому проявився фундаменталізм релігійних реформаторів), при цьому вони всіляко доводили здатність мусульманської держави до самооновлення та необхідність такого оновлення в дусі "сучасних наук і потреб та вимог часу" (С. 52, Галі Шукрі). Наступні події, особливо, посилення колоніалізму (пряма британська окупація Єгипту) поставили під сумнів просвітницькі ілюзії.

На арену виходять нові політичні течії, що прагнуть зняти проблему тези і антитези шляхом усунення останньої. "Ми салафіти (фундаменталісти - О.Б.) з числа послідовників шейха Музаммада Ріди" - проголосив засновник першої в світі ісламської політичної партії "Брати-мусульмани" (надалі "БМ") шейх Хасан аль-Банна, звернувшись до імені непримиренного шейха, щоб відхреститися від м'якого просвітницького фундаменталізму недавнього минулого.

Ідеолог "БМ" Сеййід Кутб поповнив концептуальний апарат політичного фундаменталізму поняттям "джахілія" (невігластво), що раніше застосовувалося до доісламського періоду арабської історії, а тепер і до сучасних мусульманських країн, котрі потрібно повернути до істинного ісламу.

Першим рухом, який відколовся від "БМ" була організація "Джамаат аль-муслімін", під керівництвом Шукрі Мустафи. Тут важливою стала поява нової організаційної форми - руху (харака), замість партії. Ідеологія "ДМ" чимось нагадує російських розкольників, - вони проповідували відхід від грішного світу, котрий вони звинувачували в безвір`ї. Нове суспільство повинно було народитися в цих скитах (тут згадується утопічний соціалізм). Але, на відміну від лагідних послідовників Сен-Сімона, нові розкольники накопичували і складували в своїх печерних скитах зброю, готуючись в годину "Ч" обрушити меч відплати на прогнилий старий світ.

Поразка арабів в червні 1967 р. та окупація Ізраїлем значних територій послужила поштовхом до посилення радикалізму.

В 1974 р. з'являється "Ісламська визвольна організація", що здійснила перший терористичний акт в Сирії, увірвавшись у військово-технічний коледж, плануючи потім захоплення офіцерів і солдат в заручники, штурм центрального комітету Соціалістичної Спілки і розстріл усіх перших осіб держави. Спроба виявилась невдалою, керівника групи було розстріляно. В історії політичного ісламу починається новий етап - етап дій.

Однією з найбільш показових організацій політичного ісламу до цих пір залишається єгипетський "аль-Джихад". Вбиство Анвара ас-Садата, здійснене одним з підрозділів "аль-Джихада" під керівництвом Халеда аль-Ісламбули складає його політичний капітал. Книга "Забутий обовязок" (ар. ал-фаріда ал-гаіба - наш переклад не є дослівним, однак,як нам здається, точніше відповідає змісту авторської думки - О.Б.), написана Мухаммадом Абд ас-Саламом Фараджем, є основним політичним документом організації.

"Встановлення правління Аллаха на цій землі - обов'язок мусульман. Повеління Аллаха обов'язкові для мусульман. Тому встановлення ісламської держави - обов'язок мусульман. І якщо держава може бути створена тільки в бою, тоді бій - наш обов'язок".

"Мусульмани одноголосно вирішили створити ісламський халіфат. Оголошення халіфату залежить від наявності його ядра, тобто ісламської держави. Кожен мусульманин повинен прагнути до відновлення ісламського халіфату".

З середини семидесятих до середини восьмидесятих число "рухів" росте в прогресії. Список найбільш відомих з них (включаючи "БМ") тільки в Єгипті досягає п'ятнадцяти. Серед факторів, що сприяли зростанню ісламських політичних організацій називають, в тому числі й іранський зразок створення ісламської держави. Але головною причиною, напевно, є помітна криза альтернативних моделей розвитку західного походжння - націоналізму, соціалізму (в обличчі насеризму), криза арабських лівих, яка досягнула апогею пізніше, у зв'язку з колапсом СРСР.

З іншого боку, семидесяті роки - період так званого "нафтового стрибка" - це час накопичення надлишкових фінансових засобів країнами Перської затоки. Певна частина цих коштів прямо чи опосередковано витрачалася на зміцнення позицій ісламу в арабських країнах і світі.

Головним результатом цього періоду в розвитку політичного ісламу є його інтернаціоналізація. Для цього був ряд передумов: тиск на організації в країнах походження, коли ті, хто уник арештів та репресій, змушені були емігрувати; афганська війна і наступні міжнародні конфлікти на ісламському грунті, що дозволяли консолідуватися інтербригадам борців за віру. Найважливішим інтелектуальним та фінансовим центром, очевидно, став Лондон.

На останньому етапі внутрішнє кипіння все ще достатньо щільно закритого східного котла починає виливатися назовні, набуваючи значення для оточуючого світу. Питання, чи зуміють араби (мусульмани) примирити свою релігійну ідентичність з вимогами світової цивілізації, стає однією із суттєвих змінних у рівнянні глобальної стабільності.

Арабські опоненти політичного ісламу як правило звинувачують його у відсутності будь-якої позитивної програми: "однією з сторін кризи є те, що нові фундаменталізми (салафият) служать вираженням проблеми, однак не пропонують вирішення аж до того, що самі стали частиною проблеми" (67 Галі Шукрі). Програма в принципі зводиться до двох пунктів: халіфат, що має на меті створення єдиної ісламської держави розміром в ісламський (за деякими джерелами і весь) світ - як мета максимум, введення шаріату замість т.зв. "каванин ваз'іййа" - законів, введених людиною (читай: запозичених із Заходу) - як найближча задача. Слід пам'ятати, що які б не були методи (тероризм тощо), люди, що беруть участь в цьому процесі - віруючі. Недивно, що вони вірять в безпосереднє втручання вищих сил, варто лише створити передумови для цього (наприклад, в ісламській республіці Іран верховний орган влади - сам Аллах, що діє опосередковано - через принцип вілаят-е факих - главенства ісламського законника). У всякому випадку, відсутність позитивної програми не служить перешкодою для подальшого поширення політичного ісламу.

Існує два чорно-білі підходи до проблеми політичного ісламу - один з них непрофесійний - присутній в засобах масової інформації і найбільшою мірою служить виразом страху перед новою загрозою. Інша точка зору - професійна - її висловлюють європейські ісламознавці (зокрема, Є. Примаков) - не треба звинувачувати іслам, не треба звинувачувати фундаменталізм - релігія не винна. При певній прагматичній цінності другого підходу (спрямованого на те, щоб локалізувати загрозу поширення політичного ісламу), ми вважаємо, що істина як завжди ні тут, ні там.

Важливим соціально-економічним фактором є маргіналізація широких верств населення (в містах), при цьому найбільш віруючого - котре створює соціальну базу екстремістського ісламу. Поширення політичного ісламу, на наш погляд, пов'язане і з особливостями місцевої політичної культури - відсутністю можливості для цілком вільного вираження відмінної від офіційної точки зору у всіх без виключення мусульманських країнах (різниться лише міра та схеми реалізації цензури - для деяких президентських демократій характерні більш непрямі та м'які ножиці). При цьому (як в незабутні радянські часи) текст підкріплений беззаперечною цитатою чи оформлений як свого роду "невласне пряма мова" має більше шансів на виживання.

Слід сказати, що окрім соціально-політичних причин існують і певні догматичні передумови виникнення політичного ісламу - у вигляді деяких концептів, які допускають, м'яко кажучи, недружнє стосовно до представників інших релігій тлумачення, особливо, якщо останні виступають у ролі можновладців над мусульманським населенням. Відсутність інституту церкви, подібного до християнського (при наявності, всупереч частим твердженням мусульман, духовного прошарку) - призводить до того, що в принципі не існує найвищої інстанції, котра могла б визнати екстремістські течії єрессю, свузивши до мінімуму їх соціальну базу.

Протягом останніх років спостерігається тенденція до поглинання ісламським рухом опозиціонеров інших напрямів (марксисти Мухаммад Аммара та Адель Хусейн, "видатний прогресивний єгипетський історик" Тарік ал-Башарі - Галі Шукрі). У 1984 партія Вафд вступила в союз зі своїми історичними противниками, відмовившись тим самим від свого послідовного секуляризму (Шукрі. С. 66). Не залишилось жодної партії, включаючи ліві (Національно-патріотичний юніоністський блок), котрий би не закликав до застосування шаріату. Обидві партії згодом відмовились від цієї позиції, але сам факт показовий.

Серед чисто догматичних передумов - включення концепту "дії" в поняття віри, ідея священної війни джихада проти іновірців (при всій різноманітності її тлумачень - в тому числі і миролюбних), поділ світу на дві частини - "дар уль-іслам" ("дім ісламу") та "дар уль-харб" ("дім війни", хоча в первинному варіанті, очевидно, "гріха"), автентичність якого відкидається деякими поміркованими теоретиками ісламу .

Для того, щоб оцінити реальні перспективи розвитку політичного ісламу та його роль як фактора світової політики в більш чи менш тривалій перспективі, необхідно визначити, в чому полягає специфіка ісламського фундаменталізму на відміну від інших форм релігійного реформізму, який розвивається в іншому культурно-конфесійному середовищі.

Друге питання, на яке ми спробуємо знайти відповідь, полягає в тому, які умови забезпечують можливість насадження і розвитку на теренах південної периферії колишнього СРСР цієї ідеології, що виникла на Близькому Сході.

Вочевидь, невипадково період розквіту політичного ісламу співпав за часом з кризою лівих ідеологій. Вище ми вже говорили про навернення ряду лівих та інших політиків і мислителів до фундаменталізму. Окрім усього іншого, цей момент може мати певне змістовне обгрунтування. Схожість лівих ідеологій початку 20 віку і політичного ісламу пояснюється, звичайно ж, не спільністю їх походження, а швидше спільністю завдань. І ті, й інші являють собою наче єдиний клас революційних ідеологій. Змістовний компонент лівих ідеологій, особливо комунізму із його запереченням приватної власності, атеїстичним пафосом, завжди відкидався ісламськими фундаменталістами (в Іраці, наприклад, у постійних сутичках з баасистським режимом ісламісти ані на хвилину не забували про те, що комунізм також є найголовнішим ворогом ісламу, і вели невтомну боротьбу з іракською компартією). Але сама логіка політичної боротьби, спрямованої на кардинальну зміну існуючої політичної системи, і методи цієї боротьби (від словесної полеміки до політичного екстремізму) протягом більш ніж століття - з першої половини 19 до 90-х рр. 20-го ст. - розроблялась і відшліфовувалась на практиці саме лівими. Ліві створили певне поле боротьби і радикальних соціальних реформ, яке, стало порожнім у зв'язку з кризою лівих ідеологій, і його згодом почали активно окупувати ісламісти.

Ключовими моментами цієї логіки боротьби є: 1) заперечення легітимності діючих властей на основі передвічних, непідвладних людській волі законів (законів природи, законів розвитку людського суспільства - в марксизмі, вищого божественного закону - в політичному ісламі); 2) сакралізації суспільного конфлікту (класова боротьба марксистів, джихад ісламістів) і легітимізація насильства; 3) ставка на маргінальні суспільні групи (пролетарі марксистів, міські люмпени в мусульманських країнах та етнічні меншини - в країнах з переважаючим неісламського населення, таких як Індія і Росія), які завдяки своїй участі в боротьбі отримують шанс значно поліпшити своє становище в суспільстві; 4) заперечення культурних цінностей суспільства, що підлягає революційному перетворенню (буржуазна культура і наука російських комуністів і "нова джахилія (невігластво, язичництво)", в якій ісламісти звинувачують своїх сучасників; 5) ідея особливої обраності (ва хум калил - "а їх мало", говорить Сеййід Кутб про перших мусульман і своїх сучасних однодумців, цитуючи Коран) і керівній ролі освіченої меншості стосовно до решти людства (пор. диктатуру пролетаріату, партія як авангард суспільства - в російських комуністів, принцип "керуючої ролі" ісламської умми - в ісламістів). В конкретному контексті Близького Сходу сюди можна додати і спільну для лівих і ісламістів ідиосинкразію на все західне, особливо, американське.

Спробуємо дати відповідь на питання, в чому полягає змістова привабливість фундаменталістської ідеї. Адже скільки б це не намагалися спростувати офіційні ісламські улеми далекого і ближнього зарубіжжя, ідеології, які іменують то ваххабізмом, то ісламізмом, то ісламським радикалізмом поширюються протягом останнього часу так само швидко, як і у свій час вчення самого Мухаммада, яке здобуло собі прихильників від Китаю до Кордови.

У відомій нам літературі з політичного ісламу поки що за кадром залишається один істотний момент. Мова йде про необхідність відтворення "духу Мекки та Медини" (вираз належить Сеййіду Кутбу) в якості ключового концепту нового ісламського світогляду, що розглядається як альтернатива вченому тлумаченню священних текстів, яке раніше панувало.

"Проблема осягнення смислів цього Корану і його божественних одкровень не зводиться до розуміння його слів і фраз, до тлумачення Корану - вона полягає в готовності душі, з усім капіталом почуттів, досягнень та досвіду (виділено нами - О.Б.), подібних до почуттів, осягненню і досвіду, що супроводжували його [Корану] послання, і життя ісламської общини, які вона отримувала в розпалі боїв - битвах джихаду - джихаду душі і джихаду людей, джихаду [проти] страстей і джихаду [проти] ворогів." (Сеййід Кутб. С. ).

Замість постійного копання в тексті, навколо якого, власне кажучи, і виросла вся ісламська культура - уже відомий нам принцип "роби, як ми". Специфіка ісламського фундаменталізму полягає в тому, що він не просто закликає повернутися до яких-небудь первісних принципів віри, а скоріше нав'язує особливу модель поведінки - закликає сучасних мусульман відтворити саму атмосферу першого століття ісламу - вжитися в неї, і ніби-то тоді всі таємниці віри відткриються вам самі по собі. Фундаменталісти запрошують своїх нових однодумців взяти участь в свого роду грандіозній рольовій грі - своєрідному пейнтболі, "войнушке", ареною якої, на відміну від першого золотого віку має стати весь світ. Насправді, такий підхід веде до створення зовсім нового ісламу. На зміну релігії спасіння через книгу (Коран), якою виступає іслам на фоні християнства в очах християнських богословів, народжується релігія дії. Така релігія, очевидно, цілком відповідає настроям суспільства, що прагне вирватися з пут багатовічного застою.

Звинувачення інших мусульман в невір'ї, як і інші специфічні ідеї ісламського фундаменталізма, цілком логічно витікають з центрального для нього імітаційного підходу. Для повноти відтворення обстановки перших років ісламу необхідно відтворити і зовнішнє середовище - звідси "джахілія джадіда" (нове невігластво - в розумінні язичництво), і звинуватити для цього в невір'ї всіх інших (такфір) і відмовитися від цього порочного середовища, створивши общину істинно віруючих (хіджра).

Діяльність Мухаммада Абд аль-Ваххаба - цього прототипу сучасних радикалів - являє собою своєрідне повторення діяльності Пророка з інтервалом в тисячу сто років. Принцип такфіра був введений саме ним - в його прагненні до повної схожості з часами справжнього пророка - оточуюче суспільство - об'єкт набігів і проповідей необхідно було визнати язичницьким. У ваххабітів були свої літописці: Осман ібн Бішр і Хусайн ібн Ганнам, в книгах яких набіги описуються як перемоги "мусульман" над невірними - повний, і навіть розширений аналог "Кітаб ал-Магазі", що належить перу "батька арабської історії" аль-Вакіді і присвячений воєнним кампаніям самого пророка іслама.

Фундаменталісти створюють і новий пантеон замість святих праведників і чудотворців (валі) народного іслама за зразком еліти сподвижників пророка - асхабов і ансарів - в обличчі сучасників, які загинули в священній війне, - шахидів. Їх іменами називають бойові підрозділи тощо.

Імітаційний підхід, який так явно переважає над теоретизуванням, робить політичний іслам потенційно більш привабливим для широких народних мас. Сучасний фундаменталізм стає, таким чином, своєрідним ісламським маскультом, побудованим на культі суперменів в чалмах і з повязками на головах .

Перешкодою на шляху поширення нового фундаменталізма встає традиційний іслам з його регіональними варіантами та інститутами. Для периферії ісламського світу, в тому числі і мусульманських територій колишнього СРСР, особливого значення набувають взаємовідносини з суфізмом (ісламським містицизмом, широко поширеною і впливовою течією в багатьох країнах Близького Сходу, особливо в Єгипті).

Часто говорять, що суфізм - основний опонент фундаменталізму на Північному Кавказі і в Центральній Азії. Але у в своєму запереченні книжного герменевтичного знання фундаменталізм С. Кутба багато в чому наближається до містицизму (суфізму). Тут є змістовний потенціал для синтезу, а значить в перспективі і можливого політичного об'єднання. Протистояння, що спостерігалося в окремих випадках, носить скоріше організаційний характер - це боротьба між традиційною суфійською і новою фундаменталістською духовними елітами, які в принципі можуть бути в кінцевому результаті інкорпоровані в досить гнучку організаційну структуру політичного ісламу, побудованого на відносно незалежних джамаатах, об'єднаних навколо якого-небудь харизматичного лідера. Ісламський містицизм заснований на імітаційному діяльному шляху одержання богооткровенного знання. Формою цього діяльного освоєння, окрім різноманітних, власне, містичних обрядів (зікрів - радінь и т.п.) може виступати і боротьба (джихад) у всіх його проявах. Історія, в тому числі й російська, знає немало прикладів того, как суфії бралися до зброї - Шаміль на Північному Кавказі, Ваїсов божий полк у Башкирії й Середній Азії.

Суттєва змістова відмінність політичного ісламу полягає в наявності, на перший погляд, цілком світської мети, декларованої ісламістами. С. Кутб пише про необхідність знання не для книжкової полиці, а для руху (харака), намічає своєрідну політичну програму, етичну за своєю формою - створення умов для реалізації людської гідності - "карамат аль-інсан". Він вводить політичні терміни, описуючи сучасні суспільства нового язичництва як побудовані на антагонізмі "Заліма" (тирана) (у фундаменталістів також широко використовуюється термін "мустабідд" - деспот, поневолювач) і народу, що є пасивним об'єктом цього деспотизму і утиску. Вводиться поняття ідеальної держави - халіфату. Але оскількі ніякої конкретної політичної теорії за цим не видно, на ліберальних чи, ширше, нерелігійних арабських і західних опонентів, все це справляє враження декларативності. Насправді, уявляється, що халіфат в розумінні С. Кутба це не якась конкретна форма державного устрою, а швидше певний стан суспільства, де всі дії громадян і політичної влади повинні базуватися на наслідуванні персонажів раннього ісламу. В результаті халіфат - це не держава, не економічний устрій, а певний механізм колективного богоосягнення.

Термін "фундаменталізм", таким чином, за своєю внутрішньою формою дещо обмежує розуміння суті цього явища. Він відображає лише один з аспектів цього руху - певну ціннісну орієнтацію. Насправді, народжується нова релігія, новий іслам. Віссю його стає ідея боротьби в найширшому розумінні. Замість споглядального ісламу, побудованого на тлумаченні священних текстів народжується релігія дії.

Іншим важливим моментом, який необхідно враховувати при оцінці потенціалу популярності фундаменталістської ідеології, є її здатність відображати і задовольняти інтереси своєї аудиторії.

Близькосхідне суспільство характеризується складнішою соціальною структурою, ніж західне. Для нього характерна низька соціальна мобільність, що призводить до консервації на різних рівнях, в кожній окремій соціальній ніші, своїх, часто доволі архаїчних форм суспільної свідомості, стереотипів і моделей соціальної поведінки.

Ситуація, в якій поширюється політичний іслам, типологічно однакова, будь це Єгипет, Іран чи Північний Кавказ. Це - зубожіння і люмпенізація широкого прошарку мусульманського населення, яке часто втратило традиційні механізми самозабезпечення; наявність зовнішньої сили, яка ідентифікується як неісламська, і яка активно втручається у внутрішнє життя чи формально керує даною територією; і, нарешті, клановий, замкнутий характер влади, що нерівномірно розподіляє економічні блага на користь обмеженої еліти.

На цьому фоні політичний іслам знову проявляє певну схожість з марксизмом 19-го і початку 20-го ст., яка полягає в тому, що він виступає в якості ідеології-ліфта, пропонує схему формування контр-еліти. [Марксизм вивів на вершину соціальної піраміди маргінальні прошарки, які не мали раніше шансів на соціальний успіх - свердлові, троцькі, сталіни і берії - представники етнічних груп, класів і професійних груп, що займали маргінальне положення в російському суспільстві за часів імперії].

Найбільш сприятливий грунт, як показують останні події, ісламський фундаменталізм знайшов на Північному Кавказі, особливо в Чечні. Цьому, на наш погляд, не в останню чергу сприяє маргінальне становище, яке займали північнокавказькі суспільства в колишньму Радянському Союзі. Маргінальність північнокавказців в радянському суспільстві з його до цих пір більш ніж актуальним поділом на росіян і неросіян значно перевищувала маргінальність закавказців і деяких інших мусульман, таких як татари (з цієї теми навряд чи існують спеціальні дослідження, але особистий досвід не обманює: пригадується, зокрема, вислів одного комполка про те, що, на відміну від північнокавказців татари в армії вважаються росіянами).

Про маргінальність говорить і той факт, що з усього Північного Кавказу единим, хто зайняв хоч якесь важливе положення в радянському партійному істеблішменті був осетин Дзасохов (пост секретаря ЦК). В армії найбільшу кар'єру зробив Дудаєв (але таких генералів в будь-якому з чисельних управлінь МО - сотні) і полковник Масхадов, командуючий артилерією групи радянських війск в Угорщині. З усієї нової національної культури Дагестану збереглося тільки два імені - поетів Расула Гамзатова і Фазу Алієвої.

Історична маргіналізація "осіб кавказької національності" якими попвнюються в Росії лави послідовників ідеології ісламського фундаменталізму доповнює подібність шляхів розширення впливу цієї ідеології в регіоні її походження - на Близькому Сході. Міняючи світ з центром у Москві на світ з центром у Мецці, північнокавказькі фундаменталісти начебто двічи компенсують свою маргінальність, обираючи не-Москву і не-Вашингтон.

Висновки: Для мусульманського світу подальший ренесанс ісламу означає прагнення до активнішої участі мусульманських країн у світовій політиці. Те, наскільки конструктивною буде ця участь, залежить від цілої низки факторів їх внутрішнього економічного, політичного та соціального розвитку. При усуненні певного радикального нашарування, іслам може стати для різних за своєю орієнтацією політичних рухів своєрідним спільним фундаментом, необхідним для пошуку нових більш успішних соціальних моделей, які сприймалися б, нарешті, не як привнесені, а свої споконвічні, що доволі важливо на тлі кризи ідентичності, що переживається цими країнами.

Чи стануть мусульманські території РФ і найбільш проблемні райони мусульманських республік колишнього СРСР участниками цих процесів залежить не від інтенсивності поліцейських заходів, а від того, чи буде знайдено інший, не настільки радикальний спосіб подолання їхньої маргінальності економічної, політичної та соціальної.

Дайте історико-культурну та політико-економічну характеристику КНР.

Найдавніші згадки про Китай відносяться до часів правителя Фу Сі, який жив за 30-40 століть до початку нашої ери. Вважається, що боги надихнули його на написання священної книги древнього Китаю "Іцзін", з якої пішла теорія про те, що фізичний Всесвіт виник і розвивається завдяки чергуванню інь і ян.

В історичних джерелах не згадуються ніякі правителі Китаю, які б передували династії Шан (1766-1122 р. до н.е.). Правителі Шан були скинуті династією Чжоу, яка спочатку побудувала свою столицю поблизу сучасного Сіаню, а пізніше, приблизно у 750 р. до н.е., утікла від варварів, які вторглися в країну і осіли поруч з нинішнім Ляояном. У ранній період правління династії влада була зосереджена в руках імператора, але пізніше місцеві правителі утворили майже незалежні держави.

З 770 р. до н.е. ці правителі вели між собою запеклі війни, і весь період з 476 по 221 р. до н. е. одержав назву "Царства, що борються". У той же час Китай піддавався нападам варварів з півночі і північного сходу. Тоді й було вирішено побудувати величезні стіни для захисту території.

Зрештою основна влада зосередилася в руках принца Цинь, військо якого скинуло правителя Чжоу. Новий імператор Цинь Ші-хуан-ді став засновником династії Цинь у 221 р. до н.е. Він був одним з найбільш прославлених імператорів в історії Китаю і першим об'єднав китайську імперію.

Після смерті імператора Цинь Ші-Хуан-ді у 210 р. до н.е. розгорнулася боротьба за владу між губернаторами провінцій. Переможець, Лю Бан, заснував династію Хань (206 р. до н. е. - 220 р. н.е.). При правлінні династії Хань територія Китаю значно розширилася. Після падіння династії Хань боротьбу за владу повели три царства - Вей, Шу й У. Через короткий час у війну вступили 16 провінцій. У 581 р. до н.е. засновник династії Сунь захопив владу і доклав зусиль для об'єднання імперії. Робота почалася з Великого каналу, що з'єднує низов'я Янцзи із середнім плином Хуанхе.

Після падіння династії Сунь, в епоху Тан, історія Китаю досягла розквіту. Саме в цей період Китай став самою могутньою державою світу і представляв основну силу в Східній Азії. Населення Сіаню, столиці імперії, перевищувало 1 млн. чоловік, процвітала культура: розвивався класичний живопис, такі мистецтва, як музика, танець і опера, вироблялися чудові керамічні вироби, був відкритий секрет білої напівпрозорої порцеляни. Домінували конфуціанська етика і буддизм, спостерігався прогрес у науці - переважно в астрономії і географії.

Ближче до кінця IX ст. на територію Китаю почали вторгатися сусідні народи, крім того, постійно спалахували внутрішні повстання. У 907 р. династія припинила існування. Швидко змінилося ще п'ять династій. У цей неспокійний період китайської історії були введені паперові банкноти і винайдений примітивний друкарський верстат.

На початку XIII ст. у Китай вдерлося військо Чингісхана. До 1223 р. були захоплені всі землі на північ від Хуанхе. Династія Сун припинила існування у 1279 р., коли Хубілай заволодів усім Китаєм і став імператором. Монгольська династія Юань заснувала столицю держави у Ханбалику, нинішньому Пекіні. Вперше в історії усім Китаєм керували чужоземці, і держава стала частиною великої імперії, що простягалася до Європи і Персії на заході та охоплювала степи й рівнини на півночі. Присутність чужих воїнів на землях Китаю й захоплення монголами придатних для використання земель зрештою, призвели до "повстання червоних пов'язок" у середині XIV ст.

Імперія монголів почала валитися після смерті Хубілая у 1297 р., і торгові шляхи знову стали небезпечними. Трохи пізніше монголів вигнали за межі Китаю, а династія Мін запанувала спочатку в Нанкіні, а потім - у Пекіні. У цей час активно розвивалася архітектура, вирощувалися нові сільськогосподарські культури, влада зосередилася при дворі, були відправлені великі морські експедиції на Яву, Шрі-Ланку і навіть до Перської затоки й Африки.

Маньчжури стали другим чужим народом, який захопив Китай, однак вони настільки швидко пристосувалися до китайської культури, що вже через кілька поколінь мало хто з маньчжурів говорив рідною мовою. Межі імперії значно розширилися, перші 150 років правління маньчжурів у країні панували мир і процвітання.

На початку XIX ст. європейські кораблі почали все частіше з'являтися біля узбережжя, царська Росія заволоділа Сибіром. Через "опійні війни" (1839-1842) Шанхай і Нанкін перейшли в руки англійців, п'ять портів були відкриті для торгівлі, а війська Великобританії окупували Гонконг. Китайці були змушені ввозити опій, щоб підтримати торгівлю. Крім того, загрозу для маньчжурського двору становило повстання тайпинів (1848-1864) під предводительством релігійного фанатика, який називав себе братом Ісуса Христа. Він і його послідовники захопили велику територію Китаю і заснували Небесну столицю в Нанкіні. Спроби повсталих заволодіти Пекіном і слабкий опір маньчжурів спонукали британців і французів домогтися в імператора нових концесій. Результатом стала Пекінська угода, за якою для іноземних торговців відкривалися додаткові порти, гарантувалися екстериторіальні права й інші привілеї іноземцям. Союзні війська й армія маньчжурів розгромили тайпинів, Нанкін був відвойований. Але незабаром почалася війна Китаю з Японією (1894- 1895), у результаті якої Китай втратив Корею, Тайвань і Пескадорські острови.

У 1900 р. "Громада справедливих куркулів", або "Боксерів", вдерлася у Пекін і атакували квартал, де жили іноземці. Облога продовжувалася 50 днів, доки не прибули експедиційні сили семи західних держав та Японії. "Боксерам" довелося тікати. Революційний рух у Китаї зрештою призвів до падіння династії Цин у 1911 р. У цей час революціонери в Нанкіні створили свій уряд. Сунь Ятсен був проголошений першим президентом 1 січня 1912 р., але не він, а генерал Юань Шикай змусив маньчжурів зректися престолу у 1912 р. і проголосив Китай конституційною республікою. Столицею держави був оголошений Пекін. У тому ж році Сунь Ятсен сформував партію гоміньдан, оголошену Юань Шикаєм у 1913 р. поза законом. Юань намагався стати імператором, але його спроба провалилася. Після його смерті у 1916 р. Японія скористалася внутрішніми безладдями в Китаї, щоб захопити провінцію Шаньдун, і висунула так звані "двадцять одну вимогу", за якими влада у Китаї переходила в руки японців. Китай був змушений погодитися на ці вимоги, і з тих пір цей день вважається днем національної жалоби.

У 1917 р. Китай вступив у Першу світову війну, насамперед спонукуваний бажанням відвоювати загублені провінції, але на Версальській мирній конференції претензії Китаю були відхилені. У липні 1921 р. у Шанхаї була утворена китайська Комуністична партія, одним з лідерів якої став Мао Цзедун. У 1924 р. партія гоміньдан, позбавлена підтримки західних демократичних держав, була переформована Сунь Ятсеном під керівництвом радянського уряду. За підтримкою російських комуністів, була утворена революційна армія. Сунь Ятсен помер у 1925 р., а національний уряд провінції Гуаньчжоу очолив Чан Кайші.

Війська націоналістів рушили на північ, захоплюючи провінцію за провінцією, і в 1927 р. досягли Шанхаю. У квітні 1927 р., після розправи над членами Комуністичної партії, у Нанкіні був створений тимчасовий націоналістичний уряд, визнаний західними державами у 1928 р. Президентом країни став Чан Кайші. Протягом майже 10 років Чан Кайші намагався відновити політичну єдність всієї країни, але зіштовхнувся з могутньою опозицією. У 1931 р. Японія захопила Маньчжурію, і до 1933 р. війська наблизилися до передмість Пекіну.

У 1935 р. Мао Цзедун проголосив себе лідером китайської Комуністичної партії. Через півроку почалося повномасштабне вторгнення у Китай японських військ, а до жовтня 1938 р. японська армія контролювала всі східні провінції від Маньчжурії до Гуаньдуна. У Пекіні і Нанкіні були створені маріонеткові уряди. Війська гоміньдану відступили до Чунціна, комуністи зайняли провінцію Шеньсі, керуючи партизанською війною на окупованих територіях. У 1945 р., після розгрому японської армії в Тихоокеанському регіоні, капітулювали японські війська у Китаї. Армія Чан Кайші за допомогою військово-повітряних сил США захопила в полон залишки японських військ і отримала контроль над головними стратегічними пунктами території, окупованої японцями.

У 1949 р. в Китаї вибухнула громадянська війна. З допомогою тактики партизанської війни, опанованої під час окупації, комуністи до 1948 р. захопили майже всі північні землі, а у січні 1949 р. узяли Пекін. Війська Чан Кайші втікли на Тайвань.

1 жовтня 1949 р. Мао Цзедун проголосив утворення Китайської Народної Республіки. Перші дії нового уряду були спрямовані на відновлення економіки і створення соціалістичних установ. Відповідно до Пакту про радянсько-китайську дружбу, укладеного у лютому 1950 р., китайцям у цьому допомагав Радянський Союз. У країну прибували радянські фахівці, Китай одержував устаткування, необхідне для відновлення економіки.

У жовтні 1950 р. Китай вступив у Корейську війну. У той же час в країні були введені аграрні реформи, щоб забезпечити більш справедливий розподіл землі, але вони супроводжувалися стратами колишніх землевласників і заможних селян. Крім того, почали вживатися заходи проти політичної й економічної корупції.

У 1953 р. був прийнятий перший п'ятирічний план. Він передбачав спробу розвитку китайської економіки за радянською моделлю, наголос було зроблено на розвиток важкої промисловості. Земля, віддана селянам відповідно до земельної реформи, була віднята назад у процесі створення колективних господарств. У 60-х роках почався розрив відносин між Китаєм і СРСР. Усі радянські фахівці були відкликані, програми допомоги припинилися. У 1962 р. влада була змушена перетворити комуни у більш ефективні невеликі господарства. У тому ж році зіткнення на кордоні з Індією вилилися у війну. Два роки по тому в Китаї було здійснено вибух атомної бомби.

У 1966 р. почався рух хунвейбінів, що охопив весь Китай. Коли у 1968 р. повстання вдалося утихомирити, Мао знову виявився при владі. У 1969 р. відбулися серйозні сутички між прикордонними військами Китаю і СРСР на річці Уссурі.

У 1971 р. спадкоємець Мао Лін Бяо спробував заручатися підтримкою армії і здійснити переворот, але потерпів поразку і був убитий на кордоні з Монголією при спробі втікти в СРСР.

Рік по тому президент США Р. Ніксон відвідав Китай з метою укласти комюніке, за яким США визнавали право Китаю на Тайвань як невід'ємну частину країни.

У 1976 р. помер прем'єр-міністр Чжоу Еньлай, а за короткий час радикальноі налаштовані партійні кола розгорнули бурхливу кампанію проти його ймовірного спадкоємця Ден Сяопіна, який у квітні був зміщений з усіх посад. У липні Китай постраждав від найсильнішого землетрусу у Тяньшані, неподалік Пекіна, під час якого загинуло щонайменше 240 тисяч осіб і було нанесено величезний збиток одній з великих промислових зон країни. У вересні помер Мао.

У 1977 р. Ден Сяопін був відновлений на всіх посадах і очолив фракцію помірних, які намагалися рухатися шляхом економічного розвитку і реформ. Китай почав втілювати програму "чотирьох модернізацій", що означало зміцнити промисловість, сільське господарство, науку й оборону. У 1980 р. пролунала критика дій Мао Цзедуна і його серйозних помилок в останні роки правління.

3 червня 1989 р. на розгін студентських демонстрацій були кинуті війська. Сотні людин загинули, тисячі були арештовані. Чжао Цзиян був зміщений з посади генерального секретаря.

У жовтні 1992 р. на 14 з'їзді КПК був схвалений новий курс реформ, суть яких полягала "в переході до соціалістичної ринкової економіки" і інтеграції в світовий ринок. Центральним об'єктом реформування став держсектор. На керівні посади в партії були висунуті молоді політичні діячі - керівники так званого "четвертого покоління".

У 1994 р. у Китаї був відмінний офіційний контроль над обміном валюти, юань отримав твердий курс.*

В листопаді 2012 р., на 18 з'їзді КПК, були обрані нові Генеральний секретар і члени центральних органів партії. Сі Цзіньпін змінив Ху Цзіньтао на посту генерального секретаря ЦК Компартії Китаю.

На початку вересня 2013 р. загострилася територіальна суперечка навколо островів Сенкаку /Дяоюйдао/ між Японією і Китаєм після того, як Токіо оголосив про покупку їх у приватних власників. Після цього в КНР пройшли масові антияпонські демонстрації, що супроводжувалися погромами. Впродовж останніх місяців сторожові кораблі КНР майже постійно знаходяться поблизу Сенкаку і час від часу роблять короткі демонстративні заходи в прибережну зону, яку в Токіо вважають своїй. А з січня 2013 р. почали фіксуватися і наближення літаків Державного океанографічного управління Китаю до зони спірних островів.

14 березня 2013 р. на 1-й сесіі Всекитайських зборів народних представників 12-го скликання (розпочалась 5 березня 2013 р.) завершено процес передачі влади "п'ятому поколінню" китайських керівників. Головою КНР обрано Сі Цзіньпіна.
Китай- республіка. КНР утворилась у результаті перемоги народної революції 1 жовтня 1949 р. В країні діє Конституція КНР від 4 грудня 1982 р.з останніми змінами від 1993 і 1999 і 2004 рр.

Вищим органом державної влади є Всекитайські Збори народних представників (ВЗНП). ВЗНП обирають голову КНР та його заступника. Термін повноважень голови та його заступників - 5 років, вони можуть переобиратися на наступний термін не більше 2-х разів поспіль. Голова КНР представляє державу у внутрішніх та зовнішніх справах, за його рекомендацією ВЗНП затверджують кандидатуру прем'єра Державної ради (уряду), за рекомендацією прем'єра затверджують заступників прем'єра, членів Держради, міністрів, голів комітетів, головного ревізора і відповідального секретаря Держради. Збройними силами країни керує Центральна військова рада.
Голова КНР - Сі ЦЗІНЬПІН (Xi Zinping), обраний 14 березня 2013 р.

Законодавча влада належитьВЗНП, які складаються з депутатів, обраних від провінцій, автономних районів, міст центрального підпорядкування і збройних сил. Вибори депутатів ВЗНП проводяться під керівництвом Постійного комітету ВЗНП. Срок повновадень ВЗНП - 5 років. В переривах між сесіями ВЗНП іх постійнодіючим органом є Постійний комітет, який складається з голови, його заступників, начальника секретаріату і членів. Срок повноважень Постійного комітету - 5 років. Нинішні ВЗНП дванадцятого скликання, кількість депутатів - 2195. Перша сесія дванадцятого скликання розпочала роботу 5 березня 2013 р. Голова Постійного комітету - Чжан ДЕЦЗЯН (Zhang Dejiang), обраний 14 березня 2013 р.

Виконавча влада належить Державній раді, яка є відповідальною перед ВЗНП та їх Постійним комітетом і їм підзвітна. До складу Держради входять Прем'єр, заступники Прем'єра, члени Держради, глави міністерств і державних комітетів, Головний ревізор, Відповідальний секретар. З прем'єра, заступників прем'єра, членів Державної ради і начальника секретаріату утворюється Постійний комітет Державної ради. Прем'єр, заступники прем'єра, голови комітетів не можуть призначатися на ці посади більш ніж на два терміни поспіль. Термін повноважень Держради кожного скликання - 5 років. Уряд сформований 16 березня 2013 р. Прем'єр Держради - Лі КЕЦЯН (Li Keqiang). Призначений 15 березня 2013 р.

Політичні партії

* * * У КНР є ще ряд політичних організацій: Асоціація демократичного національного будівництва Китаю(China Democratic National Construction Association).…

Дайте історико-культурну та політико-економічну характеристику Японії.

Стародавність

У3 столітті нашої ери в китайських хроніках «Пізня хроніка Хань» та «Записи Вей» з'являються перші згадки про державні утвореннястародавніх японців… Період Ямато, який тривав з 3 по 8 ст. ознаменувався виникненням і розвитком… У період Асука, у середині 6 століття, з Корейського півострова до Японії потрапляють континентальні наукові знання і…

Середньовіччя

Другим самурайським урядом був сьоґунат Муроматі, заснований 1338 року Асікаґою Такаудзі. Його нащадкам не вдалося створити ефективний… Покласти край безвладдю в Японії спромоглися троє полководців — Ода Нобунаґа,… Із заснуванням нового сьоґунату розпочався період Едо. Центральна влада країни, вбачаючи небезпеку у християнстві…

Новий і новітній час

Реформи періоду Мейдзі допомогли країні стати поряд із найсильнішими країнами Європи та США, та вступити у гонку озброєнь та здобуття колоній.… Початок 20 ст. ознаменувався встановленням «демократії Тайсьо». Японія… 1937 року Японія розпочала другу японсько-китайську війну. Превентивний напад на США 1941 року втягнув країну до…

Торгівля

Оскільки Японія дуже залежить від міжнародної торгівлі, вона імпортує широке коло товарів. Основними партнерами з імпорту є КНР(20,7%), США (14%),… Дайте країнознавчу характеристику Бразилії. (зошит) Дайте країнознавчу характеристику країнам Східної Азії.

Етнічний склад Південної Кореї

Незважаючи на невеликі розміри, частка некорейців поступово збільшується, але незначними темпами[11], водночас частина мігрантів асимілюється з…

Мови в країні

Школярі в середній і старшій школі вивчають ще додатково другу іноземну мову (англійську починають викладати з 2 року навчання). Англійська мова…

Релігії Південної Кореї

Релігійний склад населення: Християн – 35,3%. Практикуючих – 34,4%. Приріст – 5,7%. (Протестантів – 27,1%… Буддистів – 27,7%.

Економіка Південної Кореї

 визначальна роль уряду під час реформ;  стратегія експортного орієнтування через нестачу власної сировини; …  дешева робоча сила;

Політичні партії

Демократична робітнича партія - ДРП ( Democratic Labor Party - DLP). Створена у 2000 р. Голова - МУН СОН ХЬОН (Moon Sung -hyun). Ліберальна прогресивна партія - ЛПП(Liberal Forward Party). Створена в 2007… Об'єднана демократична партія - ОДП (United Democratic Parte). Створена у грудні 2011 р. у результаті злиття…

Охорона правопорядку

Сінгапур є одним з найбезпечніших (2-е місце у світі після Люксембурга) як для своїх громадян, так і для іноземних туристів, держав. Відповідно до міжнародних рейтингів Сінгапур є однією з найменш корумпованих держав світу. У державі існує дуже великий перелік найрізноманітніших штрафів та заборон^[55].

Населення

Середній вік сінгапурців 37 років, а середня кількість людей, що проживають в одному домі 3.5 людини. Через нестачу землі 4 з 5-ти сінгапурців живе… У 2010 році, загальний рівень народжуваності був 1.1 дитини на жінку, третє… Близько 40 процентів жителів Сінгапуру іноземці, один з найвищих показників у світі.[64] Уряд розглядає можливість…

Етнічні групи та мови

Мови в користуванні, за звітом перепису населення 2000 року: китайська мова мандарин — 35%, англійська — 23%, малайська — 14,1%, китайська мінь… Більшість сінгапурців розмовляє англійською. Існують два варіанти англійської…

Релігійні течії країни

За даними перепису населення 2000 року в Сінгапурі сповідуються такі релігії: буддизм — 42,5%, іслам — 14,9%, даосизм — 8,5%, індуїзм — 4%,…    

Iсторiя.

Заселення Нового Південного Уельсу Освоєння Австралії англійцями почалося головним чином після припинення висилки каторжників до англійських колоній… Подальші дослідження Весь цей час проводилося вивчення природи Австралійського… Золота лихоманка 1850-х років Виявлення золота в Новому Південному Уельсі в 1851 р. змінило хід історії Австралії.…

Адміністративний поділ Австралії

Населення

Населення Австралії складає близько 22831477 (оцінка на підставі даних перепису)

Більшість населення Австралії - нащадки іммігрантів XIX і XX століть, при цьому більшість цих іммігрантів прибули з Великобританії та Ірландії. Найбільшими групами серед них були британці та ірландці, новозеландці, італійці, греки, нідерландці, німці, югослави, в'єтнамці та китайці.

Полiтична система

Глава держави - королева Великобританії ЄЛИЗАВЕТА II (Elizabeth the Second), представлена генерал-губернатором, якого призначають за рекомендацією… Законодавча влада належить федеральному парламенту (Federal Parliamentу)… Виконавча влада належить королеві в особі генерал-губернатора і уряду на чолі з прем'єр-міністром. Міністри повинні…

Політичні партії

  Країнознавча характеристика Ізраїля. Офіційна назва -Держава Ізраїль (State of Israel - англ. мова).

Населення

Мови

Офіційними мовами в країні є єврейська (іврит) та арабська. Поширені серед населення також російська, англійська, їдиш та інші європейські й азійські мови.

Основні показники

· Середній вік населення (2007, оцінка) — 29,9 років, з них чоловіки — 29,1, жінки — 30,8 · Тривалість життя (2007, оцінка) — 79,59 років, з них чоловіки — 77,44,… · Загальний (брутто) коефіціент відтворення (2007, оцінка): 2,38 народжених дітей на 1 жінку

Етнічний склад

На 2004 рік в країні проживало:

· Євреї — 76,4 %, з них народжені в Ізраїлі — 67,1 %, Європі та Північній Америці — 22,6 %, Африці 5,9 %, Азії 4,2 %

· неєвреї — 23,6 % (головним чином араби, черкеси, вірмени)

Віросповідання

На 2004 рік найпоширенішими представниками релігій були:

· Юдеї — 76,4 %

· Мусульмани — 15,9 %

· Християни — 2,1 %, з них араби — 1,7 %

· Друзи — 1,6 %

· Інші — 1,6 %

· Невизначені — 3,9 %

Густота населення

Міське та сільське населення

За прийнятою в Ізраїлі 1983 року класифікацією, якщо населений пункт нараховує понад 2 тис. осіб, він вважається містом, в іншому випадку — селом. За такою класифікацією міщанистановлять 90 % населення країни (в Єрусалимському окрузі — 95 %, Північному — 78 %, Хайфському — 94 %, Центральному 90 %, Тель-Авівському — 99,9 %, Південному — 80 %), а селяни — 10 %.

Мова

Державні мови - гебрейська, арабська.

Релігія

Релігійний склад населення: іудаїсти (80,1%), мусульмани-суніти (14,6%), християни (2,1%), друзи та інші (1,8%).

Полiтична система

Глава держави -президент, який обирається кнесетом таємним голосуванням строком на 7 років без права переобрання на другий термін. Якщо в першому… Законодавча владаздійснюється кнесетом (однопалатний парламент), що… Виконавча владаналежить урядові, який затверджується кнесетом і відповідає перед ним. Глава виконавчої влади -…

Політичні партії

Економiка.Ізраїль вважається однією з найрозвиненіших країн південно-західної Азії. Країна займає перше місце в рейтингу Всесвітнього банку… Промислові вироби: високотехнологічні продукти, деревина і папір, фосфати,… Рослинництво: цитрусові, овочі, бавовна.

Фінанси

Імпорт (2004) — 36,8 млрд. дол. Партнери: США-15 %, Бельгія-10,1 %, Німеччина-7,5 %, Швейцарія-6,5 %, Велика Британія-6,1 %. Експорт (2004) — 34,4 млрд. дол. Партнери: США-36,8 %, Бельгія-7,5 %,… Країнознавча характеристика Індії

Полiтична система

Глава держави - президент республіки, який обирається на 5 років колегією виборців, що складається з виборних членів двох палат парламенту і членів… Законодавча влада належить президентові і парламенту, який складається з двох… Виконавча влада на практиці зосереджена в руках прем`єр-міністра. Уряд формується парламентською більшістю і несе…

Політика

Західна Африка розділена протиріччями поміж франкомовними та англомовними країнами, що складаються не тільки в мовному бар'єрі але й в різних менталітетах і світоглядах. Зв'язки колишніх колоній з колишніми метрополіями тісніші, ніж з сусідніми державами. Західноафриканська співдружність ECOWAS слугує інтеграції в регіоні та намагається створити мир в різних гарячих точках (Сьєрра-Леоне, Ліберія, Кот д'Івуар).

Нфраструктура

Дорожня інфраструктура розвинута слабо, залізничні шляхи існують лише від внутрішніх регіонів до узбережжя і є спадком колоніальної економічної політики. Великими портами єДакар, Конакрі, Абіджан, Аккра, Ломе та Лагос.

Економіка

Держави Сахеля належать до злиденніших країн світу, Нігерія, недивлячись на вагомі запаси нафти, також сильно відстає у розвитку. На узбережжі в сільському господарстві вирощують монокультури, призначені для експорту.

Сенегал

Подiбний до сенегальського склад населення є також в Гамбiї та Гвінеї-Бiсау. Проте теперiшня державнiсть i наявнiсть власних полiтичних елiт у цих… Отже, змiн в етнополiтичних межах Сенегалу не прогнозується.

Кабо-Верде

Острiвна держава, розташована в Атлантичному океанi бiля узбережжя Мавританiї та Сенегалу. Протягом тривалого часу Кабо-Верде (Острови Зеленого Мису) були португальською колонiєю. Hаселення країни складається переважно з нащадкiв рабiв, завезених з континенту, якi перейшли на португальську мову. Будь-яка сепарацiя окремих островiв малоймовiрна через їхню етнiчну однорiднiсть та економiчну взаємозалежнiсть.

Отже, територiальнi межi Кабо-Верде прогнозуються незмiнними.

Гвінея

Етнiчно, iсторично та географiчно Гвiнея складається з трьох частин: нижня (заселена переважно народом сусу), середня (переважаюче населення - фульбе), верхня та лiсова (основне населення - малiнке). Hайбiльший вплив у теперiшнiй державi мають сусу. Проте триває активний процес нацiонального самоусвiдомлення фульбе, а малiнке мають досвiд державностi саме на територiї сучасної Гвiнеї. Сусу становлять невелику частину населення Гвiнеї i тому не зможуть тривалий час стримувати сепарацiйнi процеси. Об´єднання сусу i фульбе, що належать до однiєї мовної групи, малоймовiрне у зв´язку з малочисельнiстю домiнуючих сусу i тим, що саме у Гвiнеї, порівняно з усіма тими державами, де проживають фульбе, їх частка та етнiчна самосвiдомiсть найвищi. Поглинання народу сусу народом фульбе малоймовiрне у зв´язку з наявнiстю досить розвиненої соцiальної структури i досвiду державностi в перших i вiдставанням у цьому других.

Межi.
Гвiнея (країна сусу) - Hижня Гвiнея зi столицею в місті Конакрi.
Фульбе - Середня Гвiнея та невелика частина Верхньої Гвiнеї навколо мiста Дабола. Hайiмовірнiша столиця - місто Лабе.
Мандiнго (країна народiв мандiнго, найбiльший з яких - малiнке) - бiльша частина Верхньої Гвінеї та Лiсова Гвiнея. Столиця - місто Канкан.

Кот д´Івуар

Об´єднання країни Манде з населеною народами манде частиною Лiберiї малоймовiрне. Адже в Лiберiї швидше вiдбуваються процеси етнiчного… Пiвнiчно-схiдна частина Кот д´Iвуару заселена переважно народнiстю… а) приєднання до Буркiна-Фассо; б) утворення держави сенуфо в межах теперiшнього Кот д´Iвуару; в) утворення…

Гана

Переважна частина населення - ашантi та консолiдованi з ними iншi народи пiдгрупи акан. Ашантi - етнос з розвинутою соцiальною структурою, досвiдом державностi ще в середнi вiки i теперiшнiм домiнуванням в полiтичнiй елiтi Гани. Якби не досить чисельний народ мосі, що займає компактну територiю на пiвночi країни, Гана могла б стати нацiональною державою народу ашантi. Рiвень етнiчної самосвiдомостi мосi Гани такий, що вони вже ставлять питання про вiдокремлення вiд ашантi, чому сприяє наявнiсть незалежної держави мосі - Буркiна-Фассо. Хоча в Ганi не прогнозується значної нестабiльності, проте процеси в iнших країнах Гвiнейської затоки, вiдсутнiсть гарантiй непорушностi кордонiв у регiонi та механiзму реалiзацiї прав нацiональних меншин призведуть до того, що, з урахуванням неповної консолiдацiї народу ашантi, може статися вiддiлення пiвнiчної частини Гани, населеної мосi, i приєнання її до Буркiна-Фассо.

Межi.
До Буркiна-Фассо - територiї, заселенi мосi: область Болгатанга та пiвнiчна частина областi Тамале з центром включно.
Ашанті - решта територiї країни. Оскiльки теперiшня назва держави - Гана - не iсторична й не етнiчна (держава Гана в середнi вiки була на територiї сучасного Малi), то прогнозується повернення країнi iсторичної назви Ашантi. Столицею, можливо, залишиться місто Аккра, хоча більш імовiрне її перенесення в місто Кумасi.

Гвінея-Бісау

Сьєрра-Леоне

Межi. Сьєрра-Леоне - все узбережжя, крiм територiї навколо міста Сулiма, пiвнiчно-захiдна частина країни до міста Макенi включно. Столиця - місто…

Ліберія

Етнiчно-консолiдацiйнi процеси в Лiберiї пришвидшать структурування та етнiчне самоусвiдомлення кру, що проживають на пiвденному заходi Кот… Межi. Кру - сучаснi адмiнiстративнi одиницi: Монтсеррадо, Ґранд Басса, Сiное,…

Того

Пiвденна частина населена переважно народом еве та іншими близькими до них народами пiдгрупи ква. Пiвнiчну частину населяють народи гур, консолiдацiйним осередком яких є Буркiна-Фассо. Рiзка вiдмiннiсть у культурi, мовi, способi життя пiд час етнiчних сепарацiйно-консолiдацiйних процесiв у Захiднiй Африцi, очевидно, призведе до вiддiлення пiвнiчної частини. Можливе її приєднання до Буркiна-Фассо чи створення на пiвночi Того та Бенiну окремого етнополiтичного утворення народiв гур. Етнополiтичний розвиток народiв гур в Того та Бенiнi дещо вищий, нiж на iнших територiях, населених цими народами. Є тут значнi мiста. Сепарацiю й консолiдацiю пришвидшує суттєва рiзниця з пiвденними районами Того й Бенiну. Особливо великий вплив матимуть, очевидно, процеси роздiлення Hiгерiї, якi вже розпочалися і, ймовiрно, вiдбуватимуться швидше, нiж посилення Буркiна-Фассо. Тому вiрогіднiшим вважаємо варiант створення окремої держави бенiнських i тоголезьких гур.

Межi.
Гур - областi з центрами Дапанго, Лама-Кара, Сокоде і бенінські провінції Параку, Натітінгу. Столиця - місто Параку.
Того (держава народу еве) - областi Ломе й Атакпаме. Столиця - місто Ломе.

Бенін

Пiвдень країни переважно населений народом фон та вiдносно незначною кiлькiстю народу йоруба (основного народу пiвденно-захiдної Hiгерiї), який, як i фон, належить до пiдгрупи ква. Пiвнiч країни населяють народи гуру. Ситуацiя дуже подiбна до тієї, що склалася в Того. Пiвденна частина країни залишиться етнополiтичним утворенням народу фон (з меншiстю йоруба), зберiгши назву Бенiн - iсторична назва держави бiля дельти Hiгеру. Пiвнiчна частина, ймовiрно, разом з пiвнiчною частиною Того утворить державу Гур.

Межi.
Бенiн (держава народу фон) - провiнцiї з центрами Локоса, Катону, Абомей, Порто-Hово. Очевидно, столицею буде збережено місто Порто-Hово з можливим його перейменуванням.
Гур - провiнцiї з центрами Параку та Hатiтiнгу. Ймовiрна столиця - Параку. Iнший претендент на столицю - місто Сокодо (сучасне Того). Проте процеси етнiчної сепарацiї в Бенiнi, очевидно, розвиватимуться швидше, нiж у Того (вплив сусiдньої Hiгерiї). Тому консолiдацiйний центр гур ймовiрнiший саме тут.

Нігерія

Окрiм прецеденту з боротьбою за незалежнiсть Бiафри, нестабільностi сучаснiй Hiгерiї надає те, що пiсля здобуття незалежностi вона одержала… Єдиним шляхом для уникнення в Hiгерiї маштабної полiтичної й економiчної… Iсторично було декiлька центрiв етнiчної консолiдацiї народiв Hiгерiї: хауса, йоруба, iбо, едо, канурi, iбiбiо та тiв.…

Камерун

Iсторично тут видiлялися декiлька осередкiв формування етнiчних культур. Це передовсiм: 1) приморський регiон, населений пiвнiчно-захiдними банту: дуала, балунду,… 2) пiвденно-захiдний регiон, де ще з часiв середньовiччя iснувала централiзована держава близьких мiж собою народiв…

Габон

Держава на узбережжi Гвiнейської затоки. Hа територiї Габону ще до португальської колонiзацiї iснувала держава Лоанґо, яка спочатку входила до складу середньовiчної держави Конго, а з її занепадом стала незалежною.

Hаселення Габону складається з рiзних етносiв групи банту пiвнiчно-захiднi. Їх можна роздiлити на двi частини - етнос фанґ та етноси пiвдня країни. Основна частина фанґ проживає в сучасних Камерунi та Екваторiальнiй Гвiнеї. Протягом всього постколонiального перiоду iснували плани об´єднання всiх фанґ в одну державу, адже колонiзатори роздiлили етнiчну територiю цього етносу без згоди мiсцевого населення. Відтак, оскільки взяли верх егоїстичнi iнтереси окремих полiтикiв чи полiтичних угруповань, якi прагнули негайної влади в уже iснуючих межах, а не iнтереси цiлого етносу, фанґ виявилися роздiленими мiж трьома державами. З подальшим розвитком нацiональних процесiв у Африцi, утворенням етнiчних держав питання об´єднання етносу фанґ в єдине етнополiтичне утворення набуде ще бiльшої актуальності.

Решта етносiв країни входили до складу Лоанґо, яка включала пiвденну частину Габону на пiвдень вiд мису Лопес (т. зв. берег Лоанґо), тобто етнiчну територiю всiх цих етносiв, що сприяло їхній бiльшiй етнiчнiй консолiдацiї.

Отже, в Габонi можна припустити два рiзних процеси розвитку етносiв - боротьбу етносу фанґ за об´єднання зi своїми одноплемiнниками в Камерунi та Екваторiальнiй Гвiнеї i подальшу консолідацiю етносiв пiвдня країни на основi спiльної iсторичної та державної спадщини. Як наслiдок, прогнозується роздiлення Габону на двi частини: пiвнiчну (меншу) та пiвденну (бiльшу). Пiвнiчна частина, заселена фанґ, приєднається до нового етнополiтичного утворення цього етносу, оскiльки процеси боротьби за об´єднання всiх фанґ в одну державу вiдбуваються й у двох iнших згаданих країнах. Пiвденна частина, заселена спорiдненими етносами, найiмовiрнiше, залишиться незалежною державою. Можливо, новою її назвою стане Лоанґо - iсторична назва цiєї територiї.

Межi.
До Фанґ - провiнцiя Волев-Hтем, пiвнiчна частина провiнцiй Огове-Iвiндо та Естуере.
Лоанґо - решта територiї сучасного Габону. Столиця - місто Лiбревiль (сучасна столиця Габону).

Екваторіальна Гвінея

Межi. Бiоко (країна етносу бубi) - територiя острова Бiоко. Столиця - місто Малабо (теперiшня столиця Екваторiальної Гвiнеї). До Фанґ - материкова…

Сан-Томе на Прінсіпі

Отже, територiальнi межi Сан-Томе та Прiнсiпi залишаться незмiнними зi столицею в місті Сан-Томе.   Країнознавча характеристика країн Латинської Америки (на прикладі Колумбії та Венесуели).

Iсторiя.

Колоніальний період

Перехід до незалежності

1809 в країні почався рух за відокремлення від Іспанії і нац. незалежність. 1824 частини армії Болівара під командуванням Сукре розгромили іспанців біля Аякучо. В серпні 1825 конгрес в м. Чукісаке (тепер Сукре) проголосив незалежність країни, яку очолив президент-«протектор» С. Болівар; країну (до цього часу відому як Верхнє Перу) було названо на його честь Болівією. 1828 болівійські повстанці вигнали з країни військо Сукре і відмовились від приєднання до Великої Колумбії.

Століття

Століття

Наступний президент країни Ернан Сілес Суасо був обраний у 1956 році. Його уряд за підтримки МВФ почав програму стабілізації, яка включала обмеження… Бансер заявив, що армія буде безроздільно керувати країною до 1980 року. У… 17 липня 1980 в результаті військового перевороту владу захопила військова хунта на чолі з Луїсом Месой Техадой, який…

Політичні партії

Альтернативний демократичний полюс – АДП (Polo Democratico Alternativo – PDA). Заснований як передвиборчий блок в 2002 р. У червні 2003 р. перетворений в партію групою політичних діячів, які вийшли із партії «Рух 19 квітня». Голова – Клара ЛОПЕС ОБРЕГОН (Clara Lopez Obregon, жін.). Демократичний альянс - Д-19(Alianza Democratica (ADM-19). Партія. Заснована в 1990 р. у результаті злиття коаліції Демократичний альянс (ДА) з партією Руху 19 квітня (Д-19). Лідер - Дієго МОНТАНЬЯ КУЕЛЬЯР (Diego Montana Cuellar). Колумбійська комуністична партія - ККП

 

Країнознавча характеристика країн Магрибу (Марокко, Туніс).Туніс (араб. تونس), офіційна назва — Республіка Туніс (араб. الجمهرية التونسية), країна на півночі Африки на узбережжі Середземного моря; межує на південному-сході з Лівією і на заході з Алжиром; це найменша за площею арабська держава Північної Африки.

Експорт: нафта, фосфати, хімікати, текстиль, продукти харчування, оливкова олія;

недавня історія: французький протекторат з 1883, внутрішнє самоврядування отримане в 1955, повна незалежність як монархії в 1956, Хабіб Бургіба став прем'єр-міністром. Країна стала республікою в 1957, Бургіба став президентом, довічним президентом з 1975. Прем'єр-міністр захопив владу в 1987, у 1988 були проведені демократичні конституційні зміни. У 1989 на загальних виборах урядова партія одержала всі місця в Зборах.

Туніс є найпівнічнішою країною в Африці і частиною природного кордону між Західним і Східним Середземномор'ям. У старовину він був центром карфагенської держави, а потім став серцем римської провінції Африка. У Середні віки саме звідси арабський вплив і іслам розповсюджувалися на південь, захід і північ. У 16 ст. Туніс потрапив під владу Туреччини, а в кінці 19 ст. став протекторатом Франції. У 1956 була проголошена незалежність країни, а в 1957 Туніс став республікою.

Країна розташована на приморських рівнинах, в сх. частині гір Атлас (найвища точка — г.Шамбі,1544 м) і півн. частині пустелі Сахара. Клімат субтропічний середземноморський, на півдні — тропічний пустельний. Головна ріка — Меджерда.

Туніс — аграрно-сировинна країна, одна з найрозвиненіших у Африці. Основні галузі промисловості: нафтодобувна та нафтопереробна, хімічна, гірничо-металургійна, харчова, текстильна, цементна. В Т. розвинуті всі види транспорту. Осн. порти: Туніс, Сфакс, Бізерта, Габес, Сехіра, Сус. Нафтовий термінал в Сехірі на березі затоки Габес пов'язаний з внутрішніми районами нафтовидобутку нафтопроводами. П'ять великих міст мають в своєму розпорядженні власні аеропорти: Аль-Увайна (Туніс-Картаж), Монастір, Джерба, Таузар і Табарка.

За даними [Index of Economic Freedom, The Heritage Foundation, U.S.A. 2001]: ВВП — $ 21,3 млрд. Темп зростання ВВП — 5%. ВВП на душу населення — $2283. Прямі закордонні інвестиції — $ 0,577 млрд. Імпорт — $ 9,6 млрд. (г.ч. Франція — 27%; Італія — 19,5%;Німеччина — 12,3%; Іспанія — 4,3%; Бельгія — 3,8%). Експорт — $ 9 млрд. (г.ч. Франція −27%; Італія — 21,4%; Німеччина — 15,1%;Бельгія — 6,4%; Лівія — 4%). Основні статті імпорту — машини і обладнання, сира і перероблена нафта, продовольчі товари, транспортні засоби, деревина, а також бавовна-сирець і бавовняна пряжа. Експортують текстильні товари і шкіру, хімічні і супутні товари, машини і транспортне обладнання, сільськогосподарські продукти і продовольчі товари, мінеральну сировину, паливо і мастильні матеріали. Важливі статті експорту — фосфорити і продукти їх переробки, оливкова олія, вино, свинець, залізо і сталь.

Туніс - республіка. Діє тимчасова конституція, що прийнята Національною установчою асамблеєю Тунісу 11 грудня 2011 р. До цього діяла конституція Туніської Республіки від 1 червня 1959 р. з наступними змінами від 1988 р., 1999 р., 2002 р., 2008 р. З 1881 р. - протекторат Франції. Незалежність проголошена 20 березня 1956 р. Республіка проголошена 25 липня 1957 р.
14 січня 2011 р. в країні введено надзвичайний стан у зв'язку із загостренням внутрішньополітичного положення. Уряд відправлено у відставку. Президент Зін аль-Абідін бен Алі, що перебував при владі понад 20 років, покинув країну. Згідно конституції, виконання обов'язків президента було покладено на голову парламенту Фуада Мебазаа. 8 лютого 2011 р. в країні введено пряме президентське правління.
23 жовтня 2011 р. відбулися вибори в Національну установчу асамблею Тунісу, в результаті яких 18 партій або партійних коаліцій отримали свої місця в новому парламенті. На виборах перемогла партія "Ан-Нахда", що до березня 2011 р. знаходилася під забороною (41% голосів виборців та 89 депутатських місць з 217). Партія "Республіканський конгрес" отримала 29 місць. Демократичний форум за працю і свободи - 20 місць. Ці партії сформували більшість в установчій асамблеї. В опозиції залишилися партія "Народна вимога справедливості і розвитку" /"Аль-Аріда"/, Прогресивно-демократична партія, інші партії та незалежні депутати. Першочергові завдання асамблеї - обрати президента, прем'єр-міністра перехідного уряду та розробити проект нової конституції.

Глава держави - президент. Президент є головнокомандуючим збройними силами.
Президент Туніської Республіки – Монсеф МАРЗУКІ (Moncef Marzouki), обраний 12 грудня 2011 р.

Законодавча влада здійснюється Національною установчою асамблеєю, яка складається з 217 депутатів. Обрана 23 жовтня 2011 р.
Голова - Мустафа бен ДЖААФАР (Mustapha ben Jaafar), обраний 22 листопада 2011 р.

Виконавча влада здійснюється урядом національної єдності. Глава перехідного уряду Алі НАРАЄД, обраний 22 лютого 2013 р.

Політичні партії

Марокко (офіційно: Королівство Марокко, араб. المغرب аль-Магріб — «захід») — країна на півночі Африки, яка межує… лоща. 458730 км²; або 710850 км² враховуючи спірну територію… Столиця. Рабат, Найбільше місто — Касабланка;

Ред.]Політика

Запропонований проект реформи конституції не влаштував марокканську опозицію, що наполягала на передачі всієї виконавчої влади в країні виборним… Проте жителі Марокко підтримали проект реформи конституції, запропонований…

Населення

  Країнознавча характеристика країн Південно-Східної Азії (на прикладі… Офіційна назва- Республіка Індонезія ( Republik Indonesia, англ.).

Мови

Більшість мов, якими говорять в Індонезії, мають австранезійське походження. Хоча мови Папуа, які теж дещо поширені відносяться зовсім до іншої мовної сім'ї. Австронезійська мовна сім'я розділена на 18 груп з мовами, які тісно пов'язані, але помітно відмінні. На Яві говорять в основному яванською, сунданейською та мадурейською мовами, тоді як на Суматрі їх 15, багато з яких мають безліч діалектних варіантів. В межах торайської групи відносно мале населення центрального Целебесу має шість основних мов. А в східній Індонезії кожен острів має свою мову, яка не завжди зрозуміла мешканцям сусідніх островів.

Сучасна державна мова — Індонезійська, розвинулася з малайського діалекту, яким говорили жителі східної Суматри. Вона має багато спільного і з іншими малайськими діалектами, які колись служили місцевою лінгвою-франка. Індонезійська відносно проста та поширена тут мова, що не має зв'язку ні з одною панівною етнічною групою та є силою народного об'єднання. Її зараз разом із регіональними мовами вивчають всі школярі. В 1972 р. перероблений стандарт правопису був узгоджений між Індонезією та Малайзією так, щоб покращився зв'язок, та полегшити обмін літературними надбаннями.

Релігії

Іслам найбільш строго сповідують на західній Суматрі, Яві, південно-східному Калімантані та Малих Зондських Островах. В інших районах тільки одна…

Демографічна ситуація

Вікова структура населення Індонезії подібна до структури населення інших країн, які розвиваються. Близько одній третині населення тут виповнилося…

Економіка

Деякий час розвиток економіки в Індонезії бува сильно пригальмований через брак досвіду, невмілі дії влади та невідповідність вимогам статистичної… Індонезія - унітарна держава . В минулому (з кінця ХУІ століття) - колонія… Законодавча влада належить Народному консультативному конгресу (двопалатному парламенту з 2004 р.), який складається з…

КОРОЛІВСТВО ТАЇЛАНД

Географічне положення - країна розташована в Південно-Східній Азії, в центральній частині Індокитайського півострова і північній частині півострова… Площа території - 513,1 тис. кв. км. Населення- 66,9 млн осіб (2009).

Iсторiя

Між 1517 і 1577 Лівія була завойована Османською імперією і до 1711 перебувала під управлінням намісників з Стамбула. У 1711-1835 роках у Лівії… Італія, яка почала загарбувати у 1911 територію Лівії, зустріла серйозний… 1 вересня 1969, група офіцерів на чолі з Муаммаром Каддафі влаштували державний переворот проти короля Ідріса, який…

Членство в міжнародних організаціях - є членом ООН і Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), МВФ.

Полінезійський період

Відкривачами Нової Зеландії слід вважати вихідців з Східної Полінезії, що почали освоєння цих островів імовірно в XI—XIV століттях. Кілька хвиль… У маорі досі збереглися легенди про полінезійського мореплавця Ку́пе… Перших європейців, що потрапили на ці землі, зустрічали саме маорі.

Рельєф

Рельєф Нової Зеландії представляє в основному височини і гори. Більше 75 % території країни лежить на висоті більше 200 м над рівнем моря. Більшість гір Північного острова не перевищують висоту 1800 м, 19 піків Південного острова вищі 3000 м. Прибережні зони Північного острова представлені просторими долинами. На західному узбережжі Південного острова розташовані фіорди. Незважаючи на різноманітність природних копалин, промислово розробляються лише родовища газу, нафти, золота, срібла, залозистого пісковика і кам'яного вугілля. Крім перерахованого вище, є великі запаси вапняка і глини (в тому числі і бентонітова глина). Алюміній, титановий залізняк, сурма, хром, мідь, цинк, марганець, ртуть, вольфрам, платина, барит і цілий ряд інших корисних копалин, що часто зустрічаються, але розвідані промислові запаси їх невеликі.

Сучасна Нова Зеландія має 12 регіональних рад, які здійснюють місцеве самоврядування та відповідають за проблеми навколишнього середовища й систему регіонального транспорту. Крім цього, діє 74 територіальних управління (16 міських рад, 57 місцевих рад і одна острівна), що в своєму регіоні відповідають за системи доріг та комунікації, системи життєзабезпечення, виконують нагляд і регулювання в будівництві та ін.

17 районив.

Маорі становлять 14,6 % населення країни. Загальна їх кількість — 565 329 осіб. За 15 років (1991—2006 роки) чисельність цього народу в країні зросла майже на 30 %. Близько 47 % серед них є нащадками змішаних шлюбів (в основному з європейцями). 51 % маорі, що мешкають у Новій Зеландії, — чоловіки, 49 % — жінки. З них 35 % — діти молодше 15 років. Середній вік маорі, що мешкають у Новій Зеландії, — близько 23 років. При цьому, середній вік жінок трохи більший за 24 роки, а середній вік чоловічого населення — трохи більше 21 року.

Мови спілкування

Англійська мова є основною мовою спілкування, і 96 % населення країни вживають її як таку. Більшість книг, газет і журналів видається нею, вона ж… Нова Зеландія - держава у складі Співдружності на чолі з Великобританією. Діє… Глава держави - королева Великобританії ЄЛИЗАВЕТА II (Elizabeth the Second), яку представляє генерал-губернатор, що…