Хоч Індонезії має великі запаси ресурсів та вигідне географічне положення, вона грала скромну роль у світовій економіці після здобуття незалежності. Але тим не менш, Індонезія — один з найбільших у світі експортерів сирої нафти та природного газу. Індонезія також великий постачальник каучуку та широкого діапазону інших товарів, наприклад, кави, чаю,тютюну, копри, спецій. Хоча Індонезія має репутацію постачальника сировини на світові ринки, це також важливий виробник промислових товарів для внутрішнього споживання та експорту. Однак, більшість Індонезійської робочої сили все ще залишається аграрною. Незалежні фермери — основні виробники сільськогосподарської продукції, переважно рису.
Деякий час розвиток економіки в Індонезії бува сильно пригальмований через брак досвіду, невмілі дії влади та невідповідність вимогам статистичної та іншої інформації. Необхідні були крупні фінансові вливання як допомога виконання економічних програм та проектів. Навіть зараз низька зарплатня та умови праці сприяють корупції, яка погіршує розвиток та стала справжнім тягарем.
Індонезія - унітарна держава . В минулому (з кінця ХУІ століття) - колонія Нідерландів. Незалежність проголошено 17 серпня 1945 р. Конституція Індонезії, складена Комісією з підготовки незалежності, введена в дію 18 серпня 1945 р., відновлена декретом президента 5 липня 1959 р., з поправками від 19 жовтня 1999 р., 18 серпня 2000 р., 9 листопада 2001 р. і 10 серпня 2002 р.
Глава держави - президент, який обирається одночасно шляхом всенародного голосування терміном на п'ять років, з правом переобрання на повторний строк. Кандидатом на пост президента може стати уродженець Індонезії, якому виповнилось 35 років, який не має громадянства іншої держави і який проживає на території Індонезії. На випадок недієздатності президента його обов`язки покладаються на віце - президента, який виконує їх до закінчення строку повноважень. . Президент і віце-президент обираються одночасно шляхом всенародного голосування терміном на п'ять років, після закінчення якого вони можуть бути обрані повторно, але не більш як на один термін. Президент є главою уряду і верховним головнокомандувачем збройних сил Індонезії.
Президент Республіки Індонезія, генерал-лейтенант у відставці - Сусіло Бамбанг ЮДХОЙОНО (Susilo Bambang Yudhoyono). Обраний 8 липня 2009 р. Раніше обирався 20 вересня 2004 р.
Законодавча влада належить Народному консультативному конгресу (двопалатному парламенту з 2004 р.), який складається з Ради народних представників (нижня палата) і Рада регіональних представників (верхня палата). НКК затверджує і змінює конституцію.
Рада народних представників складається з 560 депутатів, які обираються прямим загальним і таємним голосуванням строком на 5 років. Сформована 9 квітня 2009 р. Голова - Марзукі АЛІ (Marzuki Alie), обраний 1 жовтня 2009 р.
Рада регіональних представників складається з 132 депутатів, які обираються по 4 депутати від кожної з 32 провінцій. Обрана 9 квітня 2009 р. Спікер - Тауфік КІЄМАС (Taufik Kiemas).
Виконавча владаздійснюється президентом спільно з урядом.Нинішній уряд сформовано 21 жовтня 2009 р.В уряд ввійшли представники Демократичної партії Індонезії (ДПІ), Партії справедливості і процвітання (ПСП), партії Голкар, Партії національного мандату (ПНМ), Партії національного пробудження (ПНП).
Глава уряду - Президент Республіки Індонезія -
Територія і географічне положення. Індонезія — найбільша за територією країна Південно-Східної Азії і одна з найбільших острівних країн світу. За розмірами території вона займає 13-те місце у світі.
Індонезія розташована на більш ніж 13,5 тис. островах Малайського архіпелагу, який розкинувся обабіч екватора між Індокитаєм і Австралією. Малайський архіпелаг складається з групи Великих і Малих Зондських островів. До складу Індонезії входять Молуккські острови, а також західна частина острова Нова Гвінея (Іріан-Джая) і прилеглі до нього острови. 2/3 території країни займають Великі Зондські острови (Калімантан, Суматра, Сулавесі і Ява).
Як острівна країна, Індонезія має переважно морські кордони. Береги омиваються двома океанами і 13 морями. На північному заході Малаккська протока відокремлює її від Малайзії і Сінгапуру, на північному сході від Філіппін море Сулавесі, а на південному сході моря Тіморське і Арафурське — від Австралії. Сухопутні кордони Індонезія має з Малайзією (на о. Калімантан) і Папуа — Новою Гвінеєю (на о. Нова Гвінея).
Природні умови і ресурси. Рельєф Індонезії сильно розчленований і характеризується поєднанням гірських і рівнинних територій. Більша частина поверхні островів гориста. Гори мають круті схили і значну висоту. Найвища вершина країни г. Джая (5029 м.) знаходиться у західній частині о. Нова Гвінея.
Уздовж узбережжя морів і річкових долин простягаються ділянки алювіальних рівнин. Найбільші площі вони займають в східній частині Суматри, на півдні Калімантану і в західній частині Нової Гвінеї. Значна частина низовин заболочена. Болота є серйозною перешкодою для господарського освоєння території.
Індонезія — район активної вулканічної і сейсмічної діяльності. На архіпелазі знаходиться понад 500 вулканів, з яких близько 100 — діючі. Виверження вулканів, які нерідко супроводжуються землетрусами, завдають великої шкоди господарству.
Гірський рельєф впливає на рівень господарського освоєння території і утруднює транспортні зв'язки. Найбільш освоєні і сприятливі для землеробства родючі гірські долини і пологі схили гір. В горах знаходяться значні запаси корисних копалин.
Корисні копалини. Компонентна структура мінерально-сировинних ресурсів Індонезії досить різноманітна, хоч надра її ще повністю не розвідані.
Найбільшими є запаси паливно-енергетичних ресурсів, особливо нафти, поклади якої оцінюються в 1,2 млрд. т., майже 2/3 загальних запасів Південно-Східної Азії. Особливо багаті на нафту Суматра, східне узбережжя Калімантану, північне узбережжя Яви і морські родовища у Яванському морі. На східному узбережжі Суматри знаходиться одне з найбагатших в Азії і найбільше в країні нафтове родовище Мінас. Запаси природного газу оцінюються у 865 млрд. м3, що становить 1/3 загальних запасів субрегіону. Майже всі вони розташовані в межах нафтоносних районів.
Запаси кам'яного вугілля невеликі. Основні його родовища зосереджені на Суматрі. Кам'яне вугілля низької якості. Значні запаси бурого вугілля є на Калімантані. З інших паливно-енергетичних ресурсів зустрічаються уран і торф.
Індонезія виділяється запасами олова, які оцінюються в 1 млн. т. Майже всі основні родовища олова знаходяться на островах Бангі, Белатунг і Сінкеп, які часто називають "олов'яними островами". За запасами олова країна займає третє місце у світі і друге — у субрегіоні (після Малайзії).
У країні є порівняно великі родовища бокситів. За їх запасами, які оцінюються у 150 млн. т., Індонезія займає друге місце у Південно-Східній Азії. Вони мають великий вміст глинозему, а їх розробка ведеться в основному відкритим способом. Запаси інших металевих руд невеликі. Основні запаси залізної руди зосереджені на Сулавесі. Відкрито запаси марганцю, нікелю, кобальту і міді.
На Суматрі є запаси золота і срібла, а на Калімантані — алмазів. У країні є також сірка, фосфорити та інші корисні копалини.
Кліматичні ресурси. Територія Індонезії розташована в зоні екваторіального і субекваторіального кліматичних поясів.
Водні ресурси. Рік в Індонезії багато, але їх протяжність невелика. Найбільша річка — Капуас протікає на о. Калімантан.
Багаточисельні озера невеликі. Найбільше — озеро Тоба на Суматрі.
Лісові ресурси. В Індонезії зосереджена найбільша площа лісів Південно-Східної Азії. Ліси вкривають 59,7% території країни. Найвищий рівень лісистості на Калімантані, Суматрі та Іріан-Джаї, а найнижчий — на Яві.
Видовий склад лісів дуже різноманітний. Найбільш поширені вологі вічнозелені ліси, які займають 2/3 лісопокритої площі. Багато видів дерев мають цінну деревину і їстівні плоди. На південному сході країни ростуть мусонні листопадні ліси. Особливо ціняться тикові і евкаліптові ліси. На узбережжі ростуть мангрові ліси. їх деревина використовується в основному на паливо.
Для місцевих потреб заготовляють бамбук. На експорт ідуть породи дерев, які мають міцну і гарну деревину. Значна частина деревини втрачається через складні умови транспортування.
Інтенсивне вирубування лісів веде до посилення ерозії ґрунтів. У країні розробляються заходи, спрямовані на повторне заліснення деяких територій.
Населення. Етнічний склад населення Індонезії дуже строкатий. В країні проживає близько 300 етнічних груп і 16 великих народностей.
В антропологічному відношенні більшість населення належить до південної вітки монголоїдної раси. До найбільших народів відносяться яванці, сунданці, мадурці, малайці. Вони становлять 2/3 загальної чисельності населення країни і розмовляють мовами, які належать до малайсько-полінезійської мовної сім'ї. На крайньому сході країни проживають папуаські народи, які відносяться до австралоїдної раси. Серед представників некорінних народів переважають китайці, індійці, японці, араби і європейці.
Державна мова — індонезійська.
За чисельністю населення Індонезія відноситься до найбільших країн світу. В середині 2000 р. на її території проживало 206,1 млн. осіб (четверте місце в світі). Щорічно населення країни зростає на 3-4 млн. осіб. За останні десять років середні темпи приросту населення становили 1,8 % за рік, та наприкінці 90-х років знизилися до 1,4%.
Зростання чисельності населення відбувається в основному за рахунок природного приросту. Зовнішні міграції не мали значного впливу як на формування сучасного етнічного складу населення, так і на динаміку його чисельності. За 1930-1995 рр. населення країни зросло у 3,2 рази.
У кінці 1990-х років коефіцієнт народжуваності в Індонезії становив 24 особи на 1000 жителів, а смертності — 7 осіб на 1000 жителів. Головною причиною високого природного приросту стало зниження смертності, особливо дитячої. Показник дитячої смертності в Індонезії — 64 дитини на 1000 народжених — відповідає середньому аналогічному показнику в світі.
У віковій структурі населення переважають молоді вікові групи. Діти до 14 років становлять 31,0% загальної чисельності населення, а особи віком понад 65 років — тільки 4,0%. Середня очікувана тривалість життя чоловіків — 65 років, жінок — 70 років.
Молода вікова структура населення зумовила зниження частки економічно активного населення — близько 40%. У галузевій структурі високою є питома вага зайнятих у сільському господарстві — 45% і низькою — частка зайнятих у промисловості — 11%. Рівень безробіття — 5,5% (1998 р.). Особливо високий цей показник на Яві, де зосереджено 2/3 економічно активного населення.
Середня густота населення — 110 осіб на км2 (2000). Згідно з цим показником, країна займає 69-те місце в світі. Найбільша щільність населення на о. Ява — 813 осіб на км2, а найменш заселений о. Іріан-Джая — 4 особи на км2. У країні розроблена програма міграції жителів з о. Ява на інші острови.
Більшість населення Індонезії проживає в сільській місцевості. Для країни характерна так звана хибна урбанізація, при якій зростання чисельності міського населення викликане в основному аграрним перенаселенням, а не розвитком промисловості.
Понад 80% населення сповідують іслам, переважно сунітського спрямування. Друга за значенням і чисельністю релігія — християнство. Серед християн переважають протестанти. З інших релігій поширені індуїзм і буддизм. Деякі малі народи дотримуються традиційних вірувань.
Особливості розвитку і загальна характеристика господарства. Перші держави на території сучасної Індонезії виникли на початку нашої ери.
До приходу європейців Ява та деякі інші острови досягли досить високого для того часу рівня економічного розвитку. Вони вели жваву торгівлю з Китаєм, Індією і країнами Близького Сходу. Головним предметом їх торгівлі були прянощі, які вирощували на Молуккських островах.
З кінця XVI ст. почалася колонізація Індонезії — спочатку португальцями, а потім голландцями. Понад 350 років, аж до Другої світової війни, Індонезія була колонією Голландії.
За цей період темпи розвитку господарства були дуже повільними. Крім традиційних культур, які здавна культивувалися в країні (прянощі, рис), були впроваджені нові культури, які користувалися попитом на світовому ринку. Наприклад, на початку XVIII ст. голландці завезли в країну кавове дерево. Упродовж тривалого часу кава, цукрова тростина, а з початку XX ст. — гевея, були одними з найбільш прибуткових культур.
Аграрна реформа 1870 р. звільнила селян від примусового розведення товарних культур і закріпила за ними ділянки, які вони на той час обробляли. Рештки земель було передано європейцям для організації плантаційного господарства. У сільському господарстві Індонезії утворилося два основні сектори: велике плантаційне господарство іноземних монополій і дрібне селянське господарство індонезійців. Основним районом плантаційного господарства була Ява. З початку XX ст. розширилися площі під плантації на Суматрі і Калімантані.
Наприкінці XIX ст. почала розвиватися видобувна промисловість, особливо видобуток олова і нафти. Вони стали важливими статтями експорту країни і джерелом великих прибутків монополій. В довоєнний період Індонезія забезпечувала 3,2% світового видобутку нафти.
Проте головним об'єктом експлуатації і джерелом надходження іноземного капіталу в Індонезії було сільське господарство.
Під час Другої світової війни Індонезію окупувала Японія. Японці розширили посіви рису (для потреб армії), бавовнику, рами та інших волокнистих культур.
Японська окупація порушила зовнішні економічні зв'язки країни, які склалися історично, паралізувала її господарське життя. Це призвело до занепаду важливих галузей сільського господарства.
В серпні 1945 р. була проголошена Індонезійська республіка, яка, вже восени 1945 р. була придушена в результаті збройної агресії з боку Голландії. Тільки у 1949 р. Голландія визнала незалежність Індонезії.
На початку 50-х років XX ст. почалася відбудова господарства, зруйнованого в роки японської окупації і голландської інтервенції. У 1959 р. президент республіки Сукарно проголосив концепцію, суть якої полягала у посиленні ролі держави в економічному житті. В країні була проведена націоналізація голландських підприємств. До 1965 р. країна розвивалася під лозунгом "індонезійського соціалізму", що довело її до економічної кризи.
У 1965 р. в Індонезії відбувся державний переворот, встановлена військова диктатура і режим "нового порядку". З кінця 60-х років країна проголосила "відкриту модель" економіки, яка передбачала широке залучення іноземного капіталу. Новий уряд приступив до денаціоналізації економіки. Була прийнята довгострокова програма розвитку господарства на 30 років (1970-2000). Головне її завдання полягало у перебудові структури економіки і підвищенні рівня соціально-економічного розвитку країни.
За 20 років Індонезія подолала економічну кризу. В структурі ВВП відбулися позитивні кількісні і якісні перетворення, які змінили характер економіки з аграрно-сировинної на аграрно-індустріальну. В середині 1990-х років у промисловому секторі економіки вироблялося 40% ВВП країни. За розмірами ВВП, який оцінюється у 850 млрд. доларів (в ПКС нац. валют, 2000), Індонезія займає перше місце у Південно-Східній Азії. На неї припадає третина економічного потенціалу субрегіону. Проте за рівнем соціально-економічного розвитку — тільки шосте місце. ВВП на одного жителя тут становить тільки 4100 доларів, що майже у три рази менше аналогічного показника в регіоні.
Стратегія економічного розвитку країни упродовж тривалого часу базувалася на природних ресурсах і продукції сільського господарства. Економічна політика забезпечила високі темпи росту ВВП. Наприклад, якщо в 60-х роках вони не перевищували за рік 3,5%, то в 70-х досягли вже 7,8%.
Найвищі темпи економічного росту спостерігалися у 1980 р., коли вони досягли 9,8%. Значно знизилися у 80-ті роки, а на початку 90-х років знову зросли до 6,5%.
Рівень розвитку промисловості і темпи її росту визначалися розвитком видобувної промисловості, особливо нафтовидобувної. Сучасні галузі промисловості розвивалися на базі імпорту капіталу і найновішої техніки.
Промисловість розвивається більш швидкими темпами в порівнянні з іншими галузями економіки. В результаті частка промисловості у створенні ВВП зросла до 35% (2000). Пріоритетними є галузі, які переробляють місцеву сировину, забезпечують розвиток сільського господарства і випускають продукцію, що заміщує імпорт.
У галузевій структурі промисловості домінує видобувна промисловість,яка виробляє 2/3 загальної валової промислової продукції. До 1973 р. за вартістю валової продукції переважала обробна промисловість. Підвищення цін на нафту призвело до зміни співвідношення між видобувною і обробною промисловістю.
Видобувна промисловість Індонезії глибоко інтегрована в світове господарство. Вона дає сировину для розвитку обробної промисловості і є важливим джерелом валютних надходжень.
У галузевій структурі видобувної промисловості провідне місце займає паливна промисловість. Серед галузей паливної промисловості важливе значення має нафтовидобувна. За видобутком і експортом нафти Індонезія входить до першої десятки країн світу.
Головний район видобутку нафти — Суматра. Третину нафти видобувають на шельфі. Власником усіх нафтових родовищ в країні є державна компанія "Пертаміна". Проте основну частку нафти видобувають іноземні компанії. Індонезія є членом ОПЕК, що регламентує видобуток нафти.
У середньому в країні щорічно видобували 75 млн. нафти, що становило 2,4-2,5% світового видобутку і 65% видобутку у Південно-Східній Азії. Близько 2/3 видобутої нафти експортується. Головний споживач індонезійської нафти — Японія.
Природний газ в Індонезії видобувають попутно з нафтою. На середину 1990-х років у країні щорічно видобували 60-62 млрд. м3 природного газу. Індонезія забезпечує 2,9% світового видобутку і 9,8 світового експорту природного газу. Вона займає одне з перших місць у світі за експортом зрідженого природного газу.
Швидкі темпи видобутку природного газу в країні пов'язані в основному з будівництвом заводів зрідженого газу, виробництвом мінеральних добрив, газифікацією міст і використанням газу у металургії. Зараз у країні споживається тільки третина видобутого природного газу, а 2/3 — експортується.
З інших паливно-енергетичних корисних копалин на Суматрі і Калімантані видобувають кам'яне вугілля.
У гірничорудній промисловості Індонезії провідне місце займає видобуток руд кольорових металів. Серед них важливе значення має олово видобувна промисловість. За видобутком олова країна займає 2-е місце у світі (46 тис. т.) і забезпечує близько 17% його світового видобутку.
Індонезія — член міжнародної організації країн — виробників олова (ITA), яка регламентує його виробництво. Вся видобута руда переплавляється в країні. Індонезія продукує 39,0 млн. т. олова. Головні імпортери олова — США, Японія, Голландія, Канада й Італія.
У значних розмірах в країні видобувають залізну, мідну і нікелеву руди, марганець і боксити. Традиційні галузі видобувної промисловості — видобуток золота і срібла — переживають спад. З неметалевих корисних копалин важливе місце посідає видобуток сірки і фосфорної сировини.
Енергетика. Головним енергоресурсом в Індонезії є нафта. її частка в структурі споживчих первинних комерційних джерел енергії становить 74%. Друге місце займає природний газ — 19%. Рівень споживання енергії на одного жителя дуже низький — 0,28 туп при середньому у субрегіоні — 1,3 туп.
Електроенергетика в країні розвинена недостатньо. В 1990 р. сумарна потужність електростанцій становила 10,7 млн. кВт. У країні зосереджена третина загальних потужностей електростанцій субрегіону. Основна частка електроенергії виробляється на теплових електростанціях. Понад 2/3 електростанцій зосереджено на Яві. Електроенергією користується тільки третя частина жителів країни. В розрахунку на 1000 жителів виробляється 61 кВт електроенергії. Це один з найнижчих показників у субрегіоні.
В останні десятиріччя споруджені геотермальні електростанції. Національна енергетична програма передбачає використання сонячної енергії та інших альтернативних джерел енергії.
Обробна промисловість. За постколоніальний період галузева структура обробної промисловості зазнала значних змін. Поряд з розвитком традиційних галузей — текстильної, харчової, переробки каучуку, виникли нові галузі — нафтохімічна, металургійна, машинобудівна та ін.
У галузевій структурі обробної промисловості за чисельністю зайнятих домінують галузі, які випускають споживчі товари, — харчова і текстильна. Серед галузей харчової промисловості важливе значення має рисо очисна промисловість, в якій переважають малі і середні підприємства. Основна частка підприємств знаходиться на Яві. Інші важливі галузі харчової промисловості: олійна, цукрова, тютюнова, чайна, виробництво копри.
У текстильній промисловості провідне місце займає виробництво бавовняних тканин. Бавовняна промисловість працює в основному на імпортній сировині. Важливе значення має виробництво джутових виробів, значна частина яких експортується. Текстильна промисловість розміщена у великих містах, в основному на Яві.
Структуру важкої промисловості визначають галузі, які переробляють місцеву сировину. Провідна галузь важкої промисловості — виробництво каучуку і гумових виробів. Найбільші підприємства зосереджені на Суматрі, Калімантані і Яві.
Нафтопереробна промисловість — друга за значенням галузь важкої промисловості. Найбільші центри нафтопереробки знаходяться на Суматрі. В останні десятиріччя збудовані великі нафтохімічні комплекси. Нафтохімія спеціалізується на виробництві мінеральних добрив. Головні центри розміщені на Яві і Суматрі. Значний розвиток отримала фармацевтична промисловість. Вузький внутрішній ринок стримує дальший розвиток ряду галузей нафтохімії і хімічної промисловості.
Важливими галузями є деревообробна, целюлозно-паперова і промисловість будівельних матеріалів. Підприємства цих галузей розміщені повсюдно, а їх продукція задовольняє не тільки внутрішні потреби країни, але має також експортне значення.
Для розвитку машинобудування створена база чорної і кольорової металургії. В металургійній промисловості домінують галузі кольорової металургії — олов'яна, алюмінієва і мідна. На Яві і Суматрі розміщені головні підприємства виплавки чорних металів.
Машинобудування — нова галузь промисловості. Найбільш інтенсивно розвивається транспортне машинобудування, особливо судно - і літакобудування. В країні створена електронна, електротехнічна промисловість і приладобудування. Нові галузі працюють на внутрішній ринок. Найбільші центри розміщені у великих містах. Розвиток машинобудування залежить від іноземних інвестицій, тому що потребує великих капіталовкладень, сучасного обладнання і нових технологій.
У географії зовнішньоторговельного обороту Індонезії провідне місце займають економічно розвинені країни. На ці країни припадає 3/4 експорту і 2/3 імпорту країни. Головні зовнішньоторговельні партнери Індонезії — Японія, СІНА і країни ЄС. Серед них перше місце займає Японія, на яку припадає 31% експорту і 21% імпорту (1993). Другий за значенням зовнішньоторговельний партнер — США.