Контрольні питання теми

1.Природокористування, визначення поняття, аспекти природокористування.

2. Ресурсокористування, тенденції в розвитку ресурсокористування.

3. Раціональне і нераціональне природокористування, причини нераціонального природокористування.

4. Економіка природокористування, основні завдання її.

5. Шляхи управління природоохоронною діяльністю об’єктів господарювання:

- Адміністративний шлях управління.

- Економічні механізми управління.

6. Основні шляхи природоохоронної діяльності.

7. Природно-заповідна мережа України.

Уперше поняття природокористування було запропоновано російським екологом Ю.Куражковським у 1959 році. За його визначенням природокористування - це регулювання всіх типів використання природних ресурсів для господарства та охорони здоров’я.

М.Реймерс визначає природокористування як сукупність усіх форм експлуатації природно-ресурсного потенціалу й заходів для його збереження.

Природокористування може бути визначено як процес застосування людиною природних цінностей для досягнення своїх цілей (соціальних, господарських, рекреаційних, наукових, естетичних та ін.). Неправильно зводити природокористування тільки до ресурсокористування, бо ресурсами не вичерпується все, що дає нам природа, Звичайно, ресурсокористування є одним із основних видів природокористування, але необхідно виділяти ще і другі аспекти природокористування(соціально-економічний, екологічний, медико-гігієнічний, технологічний та ін.).

Людина завжди задовольняла свої життєві потреби за рахунок споживання природних ресурсів. З самого початку господарювання людство прагнуло досягти найбільшого ефекту при мінімальних затратах. Отже з самого початку існування людського суспільства закладався економічний принцип: досягнення максимального ефекту при мінімальних затратах.

Незважаючи на безперервне зростання життєвих потреб, людство впродовж всього часу свого існування завжди задовольняло їх за рахунок довкілля. Для задоволення зростаючих потреб людям завжди вистачало природних ресурсів біосфери. Тому в людському суспільстві склалося хибне враження, що природні ресурси невичерпні і їх можна споживати в будь-якій кількості необмежений час.

До середини ХХ століття критерієм ефективності людської діяльності було одержання максимальних благ за мінімальних витрат і неконтрольована, хижацька експлуатація природних ресурсів, а головним принципом ставлення до природи – панування над нею і цілковите підкорення її людиною.

У ХІХ і особливо у ХХ столітті відбувся машинний і індустріальний розвиток людського суспільства, Це призвело до широкого використання металів, а для їх одержання – великої кількості енергії, потреби в якій задовольнялися викопним паливом. Людство почало розуміти, що ресурси, що створювалися мільйонами років, можуть скоро вичерпатись. Починаючи з другої половини ХХ століття у багатьох країнах почали говорити про еколого-економічний принцип господарювання: одержання максимального економічного ефекту за якнайменшої шкоди для довкілля.

Після об’єктивного аналізу причин екологічних катастроф і величезних економічних втрат, яких зазнає людство в останній час, стало зрозуміло, що якщо ми хочемо вижити, принципи природокористування повинні бути іншими.

Провідним принципом природокористування в наш час повинен стати еколого-економічний, за якого критерій ефективності господарювання має бути: одержання максимальних матеріальних благ з мінімальними витратами й мінімальними порушеннями природного середовища.

Однак, це потребує вкладання значних коштів у природоохоронну сферу, що значно зменшує прибутковість виробництва. Тому економічні і екологічні інтереси завжди стикаються і, на жаль, частіше перемагають економічні. Сьогодні вартість природних благ і послуг або зовсім не визначена, або її набагато занижують, що призводить до прийняття анти екологічних рішень, до спотворення оцінки екологічного ризику через традиційні показники валового національного продукту.

Природокористування може бути раціональним і нераціональним.

Раціональне природокористування – це високоефективне, екологічно обґрунтоване господарювання, яке не призводить до різких змін природно-ресурсного потенціалу, а підтримує й підвищує продуктивність природних комплексів.

Нераціональним вважається таке природокористування, при якому природа втрачає здатність до самовідтворення, самоочищення й саморегулювання, порушується рівновага біосистем, вичерпуються матеріальні ресурси, погіршуються рекреаційні і оздоровчі умови.

Нераціональне природокористування може бути зумовлено планово-економічними й проектними прорахунками, тимчасовими й вимушеними «позиками» у природи (перехідні періоди розбудови держави, стихійні лиха, війни, тощо), недбалим обліком та оцінкою природних ресурсів, вузьковідомчими, егоїстичними підходами в економіці та ін.

Найскладніше оцінити наслідки антропогенних негативних впливів на природу, коли треба дати довгостроковий прогноз збитків від нераціонального використання природних ресурсів.

Розвиток продуктивних сил, зростання обсягів природокористування й темпів забруднення довкілля з одночасним вичерпанням природних ресурсів і погіршенням здоров’я населення зумовило формування економіки природокористування – галузі науки, що вивчає методи найефективнішого впливу людини на природу для підтримання динамічної рівноваги, колообігу речовин у природі. Нині зроблено кілька підходів до визначення економічної цінності природних ресурсів і послуг. Найбільш комплексний підхід ґрунтується на загальній економічній вартості, до якої входять вартості зруйнування природи, її відновлення та охорони.

Основні завдання економіки природокористування:

1.Визначення збитків, заподіяних економіці держави, галузі, підприємства, району чи окремій людині через нераціональне природокористування.

2. Визначення розміру витрат, необхідних для ліквідації наслідків негативних техногенних впливів на довкілля.

3. Оцінка абсолютної та відносної ефективності витрат на охорону й відновлення природи, вибір оптимальних варіантів природоохоронної діяльності та використання природних ресурсів.

4. Розробка економічних методів керування природоохоронною роботою і способів стимулювання природоохоронної діяльності та екологізації виробництва.

До найважливіших проблем економіки природокористування належить об’єктивна оцінка природних ресурсів. Економічна оцінка природних ресурсів – це грошове вираження їхньої народногосподарської цінності. Необхідно, щоб ціну мали всі об’єкти навколишнього середовища (земля, вода, грунти, повітря, корисні копалини, весь рослинний і тваринний світ. Нормативи плати за використання природних ресурсів повинні визначатися з урахуванням їхнього географічного положення, поширення, якості, можливості відтворення, можливості утилізації відходів, умов переробки та ін. І головне в тому, щоб із цих надходжень в повній мірі виділялись кошти на повне відновлення порушених об’єктів навколишнього середовища.

Відомо, що власне природоохоронна діяльність не дає прибутку, тому ніхто ніколи її не буде виконувати, якщо це не буде вигідно. Іншою причиною відсутності зацікавленості об’єктів господарювання в природоохоронній роботі є розбіжність в часі забруднення, або завдання шкоди довкіллю в іншій формі з моментом відшкодування збитків. І відшкодовувати ці збитки повинні будуть уже інші суб’єкти. Люди схильні більше думати про сьогоднішній день, ніж про майбутнє, не замислюючись, що на усунення майбутніх збитків необхідно буде значно більше коштів, ніж прибуток, отриманий шляхом порушення законів екології.

У зв’язку з цим основним завданням держави є створення таких умов діяльності підприємств, коли б вони були змушені займатися природоохоронною діяльністю, або були матеріально зацікавлені у реалізації заходів у цій галузі.

Перший шлях – це адміністративний механізм управління, який базується на встановленні законів, норм, стандартів, правил природокористування. Але він малоефективний, так як потребує постійного контролю і великої кількості контролерів.

Ефективнішим може бути шлях економічного стимулювання, коли за допомогою різних економічних важелів з боку держави стає вигіднішим, більш прибутковим дотримання природоохоронного законодавства, ніж його порушення. Але економічні методи не підсилені безпосереднім примусом у найбільш важливих екологічних проблемах, теж не завжди забезпечують необхідний якісний рівень та термін здійснення природоохоронних заходів.

Адміністрування, не пов’язане з матеріальною зацікавленістю, теж не може змусити підприємство постійно, ефективно й дбайливо ставитись до довкілля. Тому найкращих результатів можна досягти при розумному поєднанні економічної зацікавленості з достатньо жорстким примусом.

Адміністративний шлях управління природоохоронною діяльністю включає:

1. Правова основа – це закони міжнародної і внутрішньодержавної ваги. В них наводяться обов’язкові для всіх громадян вимоги, виконання яких забезпечує нормальне функціонування екосистем та раціональне використання природних ресурсів. В нашій державі основним законодавчим документом у цій галузі є «Закон України про навколишнє природне середовище», прийнятий Верховною Радою 1 липня 1991 р. До важливих природоохоронних актів належать також другі закони: «Про охорону атмосферного повітря», «Водний кодекс України», земельне та лісове законодавство та ін.

2. Система екологічних стандартів. Є стандарти міжнародні, державні, галузеві і стандарти підприємств. Всі стандарти з охорони природи об’єднані під загальним номером 17.

3. Нормативи якості довкілля: гранично допустимі концентрації для різних середовищ довкілля (ГДК), гранично допустимі рівні (ГДР), гранично допустимі викиди (ГДВ), гранично допустимі скиди (ГДС) та ін.

4. Система екологічного контролю. На державному і міждержавному рівнях створені різні організації, зобов’язані стежити за виконанням законів і здійснювати моніторинг навколишнього середовища. Система екологічного контролю постійно дає інформацію про стан екосистем і здоров’я людей в тому чи іншому районі.

В систему екологічного контролю крім різного виду екологічного моніторингу також входять:

- Екологічна експертиза – оцінка впливів на довкілля й здоров’я людей усіх видів господарської діяльності та відповідності цієї діяльності чинним нормам і законам з охорони навколишнього середовища, вимогам екологічної безпеки суспільства. За українським законодавством проведення експертизи обов’язкове для будь-якої діяльності, що впливає на довкілля, для будь-якого проекту технологій будівництва реконструкції, тощо. Основні завдання експертизи – сприяти дотриманню природоохоронних законів та оцінювати рішення щодо підтримання й відновлення довкілля.

Екологічні експертизи бувають кількох типів: державні, громадські, відомчі, змішані; за призначенням вони можуть бути первинні й вторинні; за масштабами – локальні, районні, регіональні, державні й міждержавні.

- Екологічний паспорт – комплексний документ, який містить характеристику взаємовідносин будь-якого об’єкта з навколишнім середовищем. У ньому є загальні відомості про об’єкт, сировину, енергію, площу, працівників, технологічні схеми виробництва, продукцію, системи природоохоронних заходів, зберігання відходів та ін.

- Екологічний аудит – екологічне обстеження підприємства, перевірка здатності виробничих систем до самоочищення й випуску екологічно чистої продукції. Екологічний аудит дає можливість оцінити екологічну ефективність керування підприємством.

- Екологічний менеджмент – система ефективного управління природоохоронною діяльністю з використанням адміністративних механізмів управління та економічного стимулювання.

Економічний механізм управління природоохоронною діяльністюмає ряд інструментів впливу на матеріальні інтереси підприємств та окремих працівників.

Лімітування природокористування – коли діяльність підприємства регулюється не нормативами, а індивідуальними лімітами.

Довгий час в колишньому Радянському Союзі, до якого входила і Україна до 1992 р., природокористування було безкоштовним. Підприємства використовували природні ресурси і забруднювали довкілля безкоштовно. Це породжувало нераціональне природокористування. На початку 90-х років ХХ століття в нашій країні запроваджено платність природокористування, що передбачає плату за всі природні ресурси, за забруднення довкілля, за зберігання в ньому відходів виробництва та за інші впливи на природу. При цьому плата за понадлімітне використання природних ресурсів та понаднормове забруднення в декілька разів перевищує плату за використання та забруднення в межах наданих лімітів.

Важливим методом економічного стимулювання є фінансування чітко визначених природоохоронних заходів. Воно може бути за рахунок державного бюджету, власних коштів підприємства, різних екологічних фондів.

Дієвим економічним методом управління може бути матеріальне стимулювання. До таких заохочувальних заходів належать:

- встановлення податкових пільг;

- звільнення від оподаткування екологічних фондів та природоохоронного майна;

- пільгове кредитування підприємств, котрі ефективно здійснюють охорону довкілля;

- спеціальне додаткове оподаткування екологічно шкідливої продукції, екологічно небезпечних технологій.

При використанні міжнародних ресурсів особливо важливим є наявність та дотримання міжнародних домовленостей. Спільне використання міжнародних ресурсів повинно базуватися на співробітництві, а не на протиборстві. Найбільші проблеми виникають при сумісному використанні рибних запасів та мігруючих тварин і птахів. Часто виникають конфлікти, викликані браконьєрством, в так званих економічних зонах тих чи інших країн.

Не менш важливою проблемою, що вимагає міжнародного співробітництва та відповідних домовленостей, є забруднення, котрих зазнають всі міжнародні та міжнаціональні ресурси.

Проблема гармонізації відносин суспільства і природи набула глобального значення. Виникла необхідність розробки ефективних міжнародних механізмів, які забезпечували б розумне використання ресурсів планети, їхню охорону, сприяли б збереженню екологічної рівноваги. Рішення усіх цих проблем можливе лише на базі міжнародного співробітництва на основі двосторонніх та багатосторонніх угод.

Українська держава з перших днів незалежності бере активну участь у міжнародних природоохоронних заходах та реалізації екологічних програм. Міжнародне співробітництво у галузі охорони навколишнього середовища займає важливе місце в міжнародній політиці України. Українські вчені підтримують ділові стосунки зі своїми колегами з Угорщини, Чехії, Словаччини, Польщі, Болгарії та інших країн. Спільними силами ведуться дослідження екосистем Карпат, Полісся, Чорного моря, розробляються заходи щодо збереження рекреаційних ресурсів, рідкісної флори і фауни.

Ідею охорони природи висловив вперше Ж.Ж.Руссо, а загальне визнання вона отримала після І-го Міжнародного з’їзду з охорони природи, який відбувся у 1913 році в Швейцарії. У 1980 р. була проголошена Всесвітня стратегія охорони природи та природних ресурсів. У 1982 р. ООН прийняла Світову хартію охорони природи, яка стала документом світового значення. Під охороною природи зараз розуміють систему наукових знань і практичних заходів до раціонального використання природних ресурсів, захисту природного середовища від антропогенного забруднення та збереження видів флори і фауни від знищення. Особливо актуальною стала охорона природи в кінці ХХ століття.

Стратегія охорони природи включає в себе:

- збереження біологічного різноманіття в природних біомах;

- вирощування рослин і розведення тварин в ботанічних садах і зоопарках;

- реінтродукцію рослин і тварин у місцях їх попереднього проживання;

- тривале збереження генетичної інформації у формі кріобанків.

Швидка антропогенна зміна навколишнього середовища призвела до необхідності збереження природних еталонів, які ще не зазнали впливів. Основи теорії еталонів заклав В.В.Докучаєв у книзі «Російський чорнозем». На основі цієї теорії сформувалася система створення заповідних територій різних рангів. Новим підходом в охороні природи стало створення так званих місць проживання видів, оскільки в багатьох випадках види вимирають від розорення їх місць проживання. Розробка теорії охорони природи привела до висновку, що території, що охороняються, мають бути досить великими, що на локальному рівні не можлива охорона місць проживання.

Природно-заповідна мережа України є основною ланкою біорізноманіття і ландшафтного різноманіття нашої країни. Показник кількості природно-заповідних територій нашої країни уже наближається до відповідного співвідношення в центральноєвропейських країнах.

Закон України «Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки» передбачає формування екологічної мережі як частини єдиної просторової системи території країн Європи з природним, або частково зміненим ландшафтом.

Значення природно-заповідних територій нині зростає у всьому світі. В 15 країнах Європейського Союзу прийнята програми «НАТУРА – 2000». Основними напрямами формування природоохоронної мережі цієї програми є охорона місцезнаходжень (екотопів) рідкісних рослин і тварин, рідкісних угруповань.

Одним із найбільш важливих завдань охорони природи є збереження біологічного різноманіття. Починається охорона біологічного різноманіття зі збереження генофонду живих організмів. Збереження має стосуватися усіх живих істот планети. Кількість їх видів точно не визначена і лежить між 5 і 80 мільйонами (залежно від різного трактування обсягу видів вірусів і бактерій).

На території України проживає45 тисяч видів тварин, у тому числі 17 видів земноводних, 20 – плазунів, близько 400 видів птахів, 200 – риб. Флора вищих рослин налічує 4997 видів. В охороні загального біологічного різноманіття ключову роль відіграє збереження рослинного покриву, який здійснює синтез первинної біологічної продукції та є їжею для тварин. Без збереження рослинності неможливо зберегти тварин.

Види живих організмів, що потребують охорони, поділяють на п’ять категорій: зникаючі, ті, що знаходяться під загрозою знищення, рідкісні, повністю зниклі та з невизначеним статусом. Міжнародний Союз охорони природи запропонував близький, але більш детальний поділ видів на 8 категорій.

Анахронізмом, не сумісним із сучасними екологічними знаннями, є поділ живих організмів на корисні та шкідливі. У трофічних мережах і екосистемах усі вони корисні і, головне незамінні, виконують кожен свою специфічну біосферну функцію.

Перелік видів рослин і тварин, що потребують охорони наводять у так званих Червоних книгах. Перша Червона книга була видана у 1966 р. з ініціативи Міжнародного союзу охорони природи і природних ресурсів. У Червоній книзі України знаходиться 429 видів судинних рослин, 28 видів мохів, 30 видів грибів, 27 видів лишайників, 17 видів водоростей та 382 види тварин. Створення Червоних книг є одним із методів зниження темпів антропогенного вимирання живих організмів.

Відповідно до концепції, висунутої В.А.Кордюмом (1982), елементарними одиницями еволюції виступають не окремі види, а вся біосфера, невд’ємною частиною якої є рослинні угрупування. Спрощення і знищення рослинних угрупувань знижує загальну інформаційну ємність біосфери і робить її менш здатною до адаптаційної мінливості. На сучасному етапі охорони рослинних угрупувань поставлено завдання зберегти фітоценофонд планети як сукупність фітоценотичних таксонів. Українські ботаніки першими у світі поставили питання про необхідність охорони рослинних угрупувань і розробили методологічну основу їх реєстрації у вигляді Зеленої книги. Перший список рідкісних рослинних угрупувань Карпат, які потребують охорони, був надрукований у 1977 році С.М.Стойко, а перша Зелена книга України була видана у 1987 р.

Зелена книга України виділяє як рідкісні та зникаючі ценози (усього 127), так і типові ценози. Серед них лісових угруповань – 61, степових – 26, лугових – 16, водних – 16, болотних – 12, чагарникових – 5. Охорона рідкісних ценозів може здійснюватись тільки як частин відповідних екосистем і ділянок біосфери.

Охорону екосистем, включаючи всі їхні живі компоненти, покликані здійснювати так званні охоронні території. У 1992 р. у світі під різного виду охороною знаходилось до 5% площі суходолу. У 21 столітті передбачається довести цю величину до 10-12%.

Чітка класифікація категорій охоронних об’єктів відсутня. В нашій країні розподіл за категоріями охоронних природних об’єктів і територій розроблений у Законі України «Про природно-заповідний фонд». Ці об’єкти поділяються на природні та біосферні заповідники, національні природні парки, заказники, заповідні урочища, пам’ятники природи та інше.

Природний заповідник – це територія, яка виділяється для охорони в природному стані типових або унікальних для даної ландшафтної зони природних комплексів з усіма її компонентами. Статус природного заповідника передбачає повну заборону на його території господарської діяльності. У світі є понад 2 тисяч природних заповідників. У нашій країні – це Поліський, Розточчя, Дунайські плавні, Кримський,Дніпровсько-Орільський, Канівський та ін..

Біосферний заповідник – територія міжнародного значення, що виділяється для збереження в природному стані ділянок біосфери, проведення фонового моніторингу і вивчення природного навколишнього середовища. Господарська діяльність в них не дозволяється. На 1990 рік у 76 країнах світу було близько 300 біосферних заповідників. Площа кожного з них коливається від 300 га до 2млн га. У нас біосферними заповідниками є Асканія нова, Чорноморський, Карпатський та ін.

Національні природні парки створюються з природоохоронною, рекреаційною, культурно-просвітницькою та науково-дослідницькою метою для охорони й вивчення природних комплексів особливого значення в місцях, які мають природну, оздоровчу, культурну або естетичну цінність. Концепція національного парку була вперше сформульована у 1872 р. при організації в США Йеллоустонського національного парку.

Національний парк – це завжди велика територія, на якій охороняються ландшафти або їх ділянки разом з усіма природними компонентами. У природних національних парках поєднується охорона природи із завданням відпочинку людей та їх екологічного виховання.

Регіональні ландшафтні парки створюються з природоохоронною та рекреаційною метою в місцях з унікальним або типовим ландшафтом. Їхнє завдання – зберегти ландшафт як комплекс екосистем. У світі зараз налічується близько 300 ландшафтних парків.

До охоронних територій відносяться також заказники, пам’ятки природи (Гранітно-степове Побужжя), заповідні урочища, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, пам’ятники садово-паркового мистецтва («Софіївка», м. Умань).

До кінця 2001 року заповідний фонд України включав 6939 територій і об’єктів із загальною площею 2 млн 500 тис. га. Частка природних охоронних територій в Україні наближається до європейських стандартів і становить близько 4,2%.

 

 

Тема: Філософсько-екологічна методологія збереження