За останні десятиліття відбулися значні зміни у структурі інфекційної захворюваності, значно більшими стали можливості їхньої профілактики та лікування. Водночас, значно зросли можливості швидкого поширення тих чи інших інфекційних хвороб, міждержавного та міжнародного значення почали набувати природні та техногенні катастрофи. Останні за своїми наслідками можуть спричинювати не менш серйозні проблеми, ніж спалахи важких інфекційних хвороб. Тому постала необхідність у створенні нових міжнародних санітарних правил, які б враховували реалії, що виникли. У 2005 році Всесвітня асамблея охорони здоров’я прийняла новий варіант міжнародних санітарних правил. Відтепер регулюванню відповідно до цих правил підлягають «…випадки, які можуть стати надзвичайною ситуацією у галузі суспільної охорони здоров’я, та мають міжнародне значення». До них відносяться:
· Холера, легенева чума, жовта гарячка, геморагічні гарячки Марбург, Ебола, Ласа, гарячка Західного Нілу, натуральна віспа, поліомієліт, що спричинений «диким» вірусом поліомієліту, людський грип, що спричинений новим підтипом (в тому числі й вірусом пташиного грипу – поправка 2006 року), САРС;
· Інші хвороби, які є особливою національною та регіональною проблемою (наприклад, гарячка денґе, менінгококова хвороба);
· Інші надзвичайні ситуації у галузі суспільної охорони здоров’я, які можуть впливати на населення інших країн: повені, витікання та викидання хімічних речовин, аварії на ядерних реакторах тощо.
Захворювання, що можуть створювати надзвичайну ситуацію у галузі суспільної охорони здоров’я та мають міжнародне значення, утворюють важливу групу інфекційної патології. Раніше вона називалася карантинними та особливо небезпечними інфекційними хворобами.
Водночас, швидкий цивілізаційний розвиток торкнувся й країн, що розвиваються, розвиток та поширеність біотехнологій створили умови для створення мікроорганізмів із визначеними властивостями, швидкого накопичення мікроорганізмів, в тому числі й таких, що спричинюють важку, часто смертельну інфекційну патологію та здатні швидко поширюватися по планеті. В умовах глобалізації розвитку людської цивілізації, при відповідних транспортних можливостях, надзвичайно актуальними є питання біологічної безпеки та біологічної етики, дотримання яких під час експериментів із живими мікроорганізмами дозволить уникнути їхнього витікання і поширення. Із цією проблемою тісно пов’язується і питання біологічного тероризму, яке стало актуальним в останні десятиліття внаслідок політичних протистоянь і швидкого технологічного розвитку країн, що розвиваються.
Чума є типовим представником цієї групи захворювань. Якщо раніше до неї відносилися усі клінічні форми, то тепер – лише легенева з огляду на високу ефективність антибактерійної терапії при локальних формах захворювання та відносну епідемічну безпечність таких пацієнтів. Водночас, сприйнятливість людей до чуми висока, індекс контагіозності наближається одиниці, летальність при деяких формах без своєчасно розпочатого лікування досягає 100 %. Ураження людини відбувається кількома шляхами (трансмісивним, контактним, аліментарним, аерогенним), що становить особливу небезпеку для тих, хто контактував із хворими людьми та тваринами, проживає у природних вогнищах.
Розрізняють первинні (природні) та вторинні( синантропні) вогнища чуми. У природних вогнищах головну роль відіграють близько 300 видів та підвидів гризунів. Активні вогнища чуми зберігаються на території країн Південно–Східної Азії, Африки та Південної Америки (Індія, Іран, Пакистан, Перу, Парагвай, Камерун та ін.), де постійно виявляються випадки захворювання серед людей та іноді поширюються до розмірів епідемії (наприклад, епідемія чуми в Індії у 1994 р.). Антропоургічні вогнища виявлені у місцевостях між 35º півн. шир. та 35º півд. шир. У них джерелом збудника є пацюки та миші. Під час чумних епізоотій у населених пунктах встановлено заразність кішок, верблюдів та інших домашніх тварин. В обох типах вогнищ чуми специфічним переносником є блохи (більше 120 видів). Найбільш активними переносниками є щурина та людська блохи.
На теперішній час захворюваність людей на чуму відносно невелика, але у країнах, що мають природні вогнища чуми, особливо у малорозвинених, за низького рівня санітарних умов проживання населення загроза виникнення спалахів чуми існує завжди. Це підтверджують періодичні спалахи хвороби на території країн Центральної Африки та Південно–Східної Азії. В Україні природні вогнища чуми існують у південних та південно – східних регіонах лісостепова, степова зона) і хоча захворюваність серед людей не визначалась з початку ХХ ст., їх наявність потребує інтенсивного контролю і нагляду з боку медичної служби. Крім того, у зв’язку з посиленням міграції населення не виключається можливість завезення хвороби з інших регіонів як нашими співгромадянами, так і нелегальними емігрантами з країн „третього світу”.
Сибірка є зоонозним захворюванням, найчастіше виникає її шкірна форма. Вона, поряд з туляремією відноситься до групи захворювань, які є особливою національною або регіональною проблемою. Досить розповсюджена в країнах Азії, Африки, Південної Америки. Залежно від механізму зараження виникає відповідна клінічна форма. Зараження аерогенним шляхом призводить до виникнення легеневої або генералізованої форми сибірки, аліментарним – до кишкової. Можливість зараження аерогенним шляхом та виникнення тяжкої легеневої форми робить сибірку небезпечною хворобою та є підставою для використання її як біологічної зброї. Вважається, що сибірка від людини до людини не передається.
Туляремія також є природно-вогнищевою хворобою, яка зустрічається в усіх рівнинних ландшафтних зонах, місцями у горах. У цих осередках встановлено понад 60 видів диких тварин (гризуни, хижаки), що є джерелом збудника. У зв’язку з великою розповсюдженістю природних вогнищ, значною кількістю шляхів передачі захворювання є потенційно небезпечним для великої кількості населення. Реєструється хвороба в багатьох країнах Європи, Америки та Азії переважно у вигляді спорадичних та групових випадків, але можливе набування нею епідемічного характеру. Природними вогнищами туляремії в Україні є степові зони півдня та південного сходу, а також Крим, де визначаються щорічно спорадичні випадки хвороби. Не виключена можливість завезення туляремії з інших регіонів у зв’язку з посиленням в останні десятиріччя торгових зв’язків та міграції населення.
Поширеності розглянутих захворювань в Україні також сприяють невисокий соціальний та санітарно-гігієнічний рівень населення, стихійні негаразди (повені у Закарпатті тощо), вади роботи комунальних служб, розвиток міжнародних контактів, відсутність належної настороженості, а часто - і відповідних знань - серед лікарів.
Контрольні питання:
1. До якої групи інфекційних хвороб належать сибірка, чума, туляремія?
2. Джерело інфекції при сибірці, чумі, туляремії.
3. Шляхи передачі сибірки, чуми, туляремії.
4. Фактори патогенності збудників сибірки, чуми, туляремії.
5. Антигенна будова збудника чуми.
6. Переносники чуми.
7. Стадії патогенезу чуми.
8. Місцеві зміни при бубонній формі чуми.
9. Клінічні форми чуми та їх особливості.
10. Особливості патогенезу чуми залежно від місця проникнення збудника.
11. Особливості патогенезу сибірки залежно від місця проникнення збудника
12. Особливості патогенезу туляремії залежно від місця проникнення збудни
13. Місцеві зміни при шкірній формі сибірки.
14. Характеристика, термін виникнення та особливості висипки при чумі.
15. Патогенез гарячки при туляремії.
16. Клінічні прояви порушень з боку нервової системи при чумі.
17. Клінічні прояви порушень з боку нервової системи при туляремії.
18. Клінічні прояви порушень з боку нервової системи при сибірці.
19. Клінічні прояви ураження органів дихання при легеневій формі чуми.
20. Клінічні прояви шкірної форми чуми.
21. Зміни з боку серцево-судинної системи при сибірці.
22. Ускладнення сибірки.
23. Причини смерті при чумі.
24. Гемограма при чумі.
25. Методи специфічної діагностики чуми.
26. Умови призначення гемокультури при чумі.
27. Етіотропна терапія чуми. Препарати, їх дози, шляхи введення.
28. Етіотропна терапія сибірки. Препарати та дози.
29. Патогенетична терапія чуми. Препарати, шляхи введення.
30. Специфічна профілактика чуми.
31. Клініко-епідеміологічні особливості туляремії, диференційна діагностика чуми та туляремії.
32. Екстрена профілактика чуми та сибірки.
33. Правила виписки із стаціонару хворого на чуму.
34. Організаційна тактика лікаря при підозрі на чуму або сибірку.
Завдання:
1. Скласти комплекс опорних симптомів різних клінічних форм сибірки.
2. Описати сучасний стан захворюваності на сибірку і перспективи її профілактики.
3. Скласти схему перебігу бубонної та легеневої форм чуми.
4. Опрацювати таблицю диференціальної діагностики з туляремією, крупозною пневмонією, хворобою легіонерів.
5. Описати методи неспецифічної і специфічної профілактики чуми, як карантинної інфекції.
6. Скласти схему перебігу основних клінічних форм туляремії.
7. Скласти таблицю диференціальної діагностики туляремії з чумою, мононуклеозом, хворобою “котячих подряпин”, СНІДом.
8. Зробити порівняльний опис тонзилітів при туляремії, дифтерії, мононуклеозі, черевному тифі, скарлатині, агранулоцитозі.