ЗНА ЧЕННЯ ОКРЕМОГО ПРОВАДЖЕННЯ.

Розгляд справ окремого провадження судом пов'язаний зі здійсненням, так би мовити, "судового управління " у випадках, коли законодавець покладає на суд здійснення непритаманної йому функції установлення тих чи інших обставин без розв'язання спору про право. При цьому законодавець виходить із доцільності такого вирішення, покладаючи встановлення юридичних фактів на суд, який має особливий правовий статус суб'єкта судової влади, та поширюючи на процедуру розгляду цих справ форму цивільного судочинства.

 

Заяву може бути подано певним визначеним законом колом осіб (заявників), тим часом як у позовному провадженні це може зробити будь-яка особа, чиї права і охоронювані законом інтереси ймовірно порушені. Заявником іменується фізична чи юридична особа, в інтересах якої відкрито провадження у справі. У такій якості можуть виступати різноманітні групи фізичних та юридичних осіб залежно від конкретної категорії справ окремого провадження. Коло заявників за певними категоріями справ окремого провадження визначається шляхом:

1. Вказівки у заяві мети звернення до суду (у справах про встановлення фактів, які мають юридичне значення, справи про визнання особи безвісно відсутньою чи оголошення померлою);

2. Встановлення вичерпного переліку осіб, за заявою яких може бути відкрито провадження у справі (справи про усиновлення, про обмеження фізичної особи у дієздатності чи визнання недієздатною);

3. З'ясування визначення наявності певної іншої юридичної заінтересованості у справі (справи про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред' явника та векселі).

 

У будь-якому разі заявник перед зверненням до суду має обґрунтувати свою заінтересованість у конкретній справі.

Всіх інших осіб, які беруть участь у справі, закон визначає як заінтересованих осіб. Це поняття має узагальнюючий характер і охоплює усіх осіб, права та законні інтереси яких у тій чи іншій мірі зачіпатимуться ухваленим у справі рішенням. Заінтересовані особи можуть бути залучені до участі у справі за ініціативою суду, а також вступити у процес за власною ініціативою. Оскільки в таких справах відсутні сторони, то не може бути й третіх осіб.

Зважаючи на те, що відкриття провадження у справі порядком окремого провадження здійснюється шляхом подання заяви, то відсутні і процесуальні інститути, нерозривно пов'язані із позовом. Зокрема, в окремому провадженні неможливими є відмова від позову, визнання позову, укладення мирової угоди, зміна предмета та підстави позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, вихід за межі заявлених вимог. Справи окремого провадження не можуть бути передані на розгляд третейського суду та закриті у зв'язку з укладенням мирової угоди.

Водночас можливою є відмова від заяви, а в окремих випадках - зміна її предмета та підстави (наприклад справи про обмеження фізичної особи у дієздатності та визнання особи недієздатною). Однак ці дії слід розглядати тільки як розпорядження процесуальними правами.

За загальним правилом, судові витрати, понесені сторонами при розгляді справи порядком окремого провадження, не відшкодовуються. При зверненні до суду необхідно подати документи про сплату судового збору (0,5 НМДГ) та витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, крім випадків, встановлених ст. 81 ЦПК.

В основу порядку розгляду та вирішення справ окремого провадження покладені загальні правила цивільного судочинства, тобто правила позовного провадження. Оскільки справам окремого провадження притаманні особливості, що характеризують провадження в цілому та кожну категорію справ окремо, то загальні правила цивільного судочинства застосовуються з певними винятками та доповненнями.

Таким чином, провадження по кожній справі, що віднесена до окремого провадження, утворює певний синтез загальних правил цивільного судочинства, правил, що притаманні окремому провадженні в цілому, а також тих, що характеризують виключно певну категорію справ. Специфіка провадження по кожній категорії справ регулюється шляхом визначення процесуальних винятків та доповнень до загального порядку розгляду справ.

В окремому провадженні діє багато положень, притаманних позовному провадженню. Загальними є вимоги, що пред'являються до відкриття провадження у справі, його підготовки, судового розгляду, доказів і доказування, ухвалюваного по справі рішення, а також перегляду постановлених у справі судових рішень в апеляційному чи касаційному порядку і т. ін.

Рішення суду у справах окремого провадження не підлягають примусовому виконанню, але мають загальнообов'язковий характер (ст. 14 ЦПК). Вони реалізуються шляхом оформлення майнових або особистих немайнових прав громадян, а саме: видачею свідоцтва про право власності; виправленням, поновленням чи анулюванням запису актів цивільного стану тощо.

 

 

22.2. Обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи (ст. ст. 236-241 ЦПК).

Цивільна дієздатність є важливою складовою правосуб'єктнос-ті фізичної особи, що дозволяє їй виступати

учасником цивільних відносин у повній мірі, своїми діями набувати цивільних прав та виконувати цивільні обов'язки. В окремих випадках, визначених актами цивільного законодавства, особа може бути обмежена у дієздатності або взагалі визнана недієздатною. Зокрема, відповідно до ст. 36 ЦК суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Також підставами для обмеження фізичної особи у дієздатності є зловживання нею спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, внаслідок чого особа ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище. Згідно зі ст. 39 ЦК фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

Предметом судової діяльності є безпосереднє визначення наявності підстав для встановлення такого правового стану фізичної особи, як обмеження у дієздатності чи визнання її недієздатною.

Правом на звернення у справах про обмеження фізичної особи у дієздатності наділені члени її сім'ї, орган опіки та піклування, наркологічні та психіатричні заклади. Заяву про обмеження права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або про позбавлення її цього права може бути подано батьками (усиновлювачами), піклувальниками, органом опіки та піклування. Із заявою про визнання фізичної особи недієздатною можуть звернутися члени її сім'ї, близькі родичі, незалежно від їх спільного проживання, орган опіки та піклування, психіатричний заклад (ст. 237 ЦПК).

Заява про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, у тому числі неповнолітньої, чи визнання фізичної особи недієздатною подається до суду за місцем проживання цієї особи (ст. 236 ЦПК), а якщо вона перебуває на лікуванні у наркологічному або психіатричному закладі — за місцем знаходження цього закладу.

Така заява повинна містити зазначення обставин, що свідчать про психічний розлад чи підтверджують дії, внаслідок яких фізична особа, яка зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, поставила себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, в скрутне матеріальне становище. У заяві про обмеження права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або про позбавлення її цього мають бути викладені обставини, що свідчать про негативні матеріальні, психічні чи інші наслідки реалізацій' цього права для неповнолітнього. Заява про визнання фізичної особи недієздатною має містити виклад обставин, що свідчать про хронічний, стійкий психічний розлад, внаслідок чого особа не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

При підготовці справи до судового розгляду за наявності достатніх даних про психічний розлад здоров'я фізичної особи призначається судово-психіатрична експертиза. Якщо таких даних немає, то експертиза не проводиться, а ухвалюється рішення про відмову у задоволенні поданої до суду заяви.

Відповідно до ст. 240 ЦПК справи про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи чи визнання фізичної особи недієздатною суд розглядає за участю заявника та представника органу опіки та піклування. Питання про виклик фізичної особи, щодо якої розглядається справа про визнання її недієздатною, вирішується в кожному випадку судом з урахуванням стану її здоров'я.

Рішення суду про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи (у тому числі про обмеження або позбавлення права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїми доходами) чи визнання фізичної особи недієздатною після набрання ним законної сили надсилається органові опіки та піклування. Таке рішення є підставою для призначення фізичній особі, обмеженій у цивільній дієздатності, піклувальника, а недієздатній фізичній особі — опікуна.

За загальним правилом, суд, який ухвалив рішення, не має права його змінити чи скасувати. Однак у зв'язку зі специфікою справ окремого провадження взагалі та справ про обмеження фізичної особи у дієздатності чи визнання фізичної особи недієздатною зокрема, таке рішення суду може бути скасоване. Пояснюється це особливістю повноважень суду при розгляді таких справ. У цьому разі розглядається питання не про наявність чи відсутність підстав для обмеження у дієздатності чи визнання недієздатною, а про те, чи існують підстави для поновлення такої особи у дієздатності. Тому і йдеться про те, що суд не переглядає власного рішення. У разі ж виникнення сумніву щодо законності та (або) обґрунтованості ухваленого рішення суду, не постає питання про поновлення у дієздатності, а має відбуватися перегляд рішення суду в апеляційному, касаційному порядку чи у зв'язку з винятковими обставинами в порядку, встановленому цивільним процесуальним законодавством.

Законом визначене коло заявників, наділених законом, правом на звернення до суду із заявою про поновлення фізичної особи у дієздатності. У справах про обмеження фізичної особи у дієздатності це може відбуватися за заявою самої фізичної особи, її піклувальника, членів сім'ї або органу опіки та піклування (ст. 38 ЦК). У справах про визнання фізичної особи недієздатною заявниками можуть бути опікун або органи опіки та піклування (ст. 42 ЦК). Тобто, в останньому випадку не визнається право на звернення до суду за фізичною особою, яка визнана судом недієздатною.

У випадку скасування рішення суду про визнання особи недієздатною, а також про обмеження у дієздатності, коли підставою для нього була наявність психічного розладу, обов'язковим є проведення судово-психіатричної експертизи, яка має засвідчити значне поліпшення стану здоров'я фізичної особи або видужання (п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 28 березня 1972 р. "Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним").

Рішення суду після набрання ним законної сили надсилається органу опіки та піклування, воно є підставою для зняття встановлених над фізичною особою опіки чи піклування.

 

 

22.3. Надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності (ст. ст. 242-245 ЦПК).

Надання фізичній особі повного обсягу цивільної дієздатності (емансипація) є новим інститутом у цивільному праві. Відповідно до ст. 35 ЦК надання повного обсягу цивільної дієздатності до досягнення повноліття чи до одруження можливо у разі: якщо неповнолітня особа, яка досягла шістнадцяти років, працює за трудовим договором, а також якщо неповнолітня особа записана матір'ю або батьком дитини. Набуття повного обсягу цивільної дієздатності здійснюється на підставі рішення органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника. Тільки у разі відсутності такої згоди повна цивільна дієздатність може бути надана за рішенням суду. Процесуальний порядок розгляду та вирішення цієї категорії справ визначений ст.ст. 242-245 ЦК.

Ще однією підставою для надання повного обсягу дієздатності є бажання фізичної особи, яка досягла шістнадцяти років, займатися підприємницькою діяльністю, однак у цьому разі ЦК не передбачає можливості надання повного обсягу цивільної дієздатності у судовому порядку.

Предметом судової діяльності в цій категорії справ є встановлення підстав для надання неповнолітній фізичній особі повного обсягу дієздатності, визначення відповідності встановлення нового правового стану інтересам самої особи, якщо батьки (усиновлювачі), піклувальник не дають згоди на емансипацію.

Право на звернення до суду має сама неповнолітня особа, причому в її інтересах може звернутися представник, якого особа уповноважила. Ним фактично не може виступати законний представник, оскільки братиме участь у справі як заінтересована особа, адже ця категорія справ саме стосується припинення такого представництва.

Заява подається до суду за місцем проживання неповнолітньої особи (ст. 242 1ДПК, ст. 29 ЦК) і має містити дані про те, що особа працює за трудовим договором або є матір'ю чи батьком відповідно до актового запису цивільного стану. Заява оплачується судовим збором.

Справа розглядається у судовому засіданні за участю заявника, одного або обох батьків (усиновлювачів) або піклувальника. Обов'язковою є участь представників органів опіки і піклування (ст. 244 ЦПК).

За результатами розгляду справи суд ухвалює рішення. Якщо буде встановлено, що надання повного обсягу дієздатності неповнолітній фізичній особі відповідає її інтересам, а також за наявності встановлених законом підстав, суд ухвалює рішення про задоволення вимоги. У цьому разі повного обсягу дієздатності особа набуває після набрання рішенням суду законної сили. Рішення суду видається заявникові, а також надсилається органові опіки і піклування, зокрема для зняття піклування.

22.4. Визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою (ст. ст. 246-250 ЦПК).

Чинне цивільне процесуальне законодавство передбачає можливість зміни правового стану осіб шляхом визнання їх безвісно відсутніми або оголошення померлими в судовому порядку. Безвісна відсутність громадян може бути пов'язана із стихійним лихом, нещасними випадками та будь-якими іншими обставинами. Відсутність фізичної особи у місці постійного проживання або переважного перебування, а також відсутність відомостей про це протягом тривалого часу створює невизначеність у тих або інших правовідносинах для певного кола осіб, що перешкоджає здійсненню ними суб'єктивних прав. У зв'язку з необхідністю захисту інтересів осіб, які перебувають у певних правовідносинах з особою, щодо якої тривалий час немає відомостей в місці її проживання, виникає потреба у зміні правового стану такої особи.

Підсудність справ про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою встановлена законом з урахуванням інтересів фізичних і юридичних осіб, здійснення суб'єктивних прав та виконання обов'язків яких залежить від рішення суду по справі. Ці справи розглядаються судом за місцем проживання або знаходження заявника. Місцем проживання визнається те місце, де фізична особа постійно або переважно проживає. Місцем проживання фізичної особи у віці від 10 до 14 років, або осіб, які перебувають під опікою, визнається місце проживання їхніх батьків (усиновителів) або опікунів (ст. 29 ЦК). Місцем знаходження юридичної особи визнається місце її державної реєстрації (ст. 93 ЦК).

У ЦПК не зазначено, хто саме може звернутися до суду з вимогою про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою. При вирішенні питання про суб'єкт звернення слід застосовувати ст. 4 ЦПК, відповідно до якої справа в суді може бути порушена особою, яка має заінтересованість у зміні правового стану відсутньої особи.

Заява по справі про визнання громадянина безвісно відсутнім або оголошення його померлим має відповідати загальним вимогам, закріпленим ст. 119 ЦПК. Вона подається у письмовій формі та має містити: назву суду, до якого подається заява; точну назву заявника, його місце проживання або знаходження, а також назву представника заявника, коли ним порушується справа; чітко сформульовану вимогу, з якою звертається до суду заявник; виклад обставин, якими заявник обґрунтовує свої вимоги, та зазначення доказів, що підтверджують ці вимоги, а також підпис заявника або його представника із зазначенням часу подання заяви.

Обставинами, які обґрунтовують заявлені вимоги, є: невідомість перебування відсутнього громадянина; неможливість усунуги цю невідомість; тривалість безвісної відсутності; події, що загрожували смертю або дають підставу припускати загибель громадянина від певного нещасного випадку. Крім зазначених обставин у заяві обов'язково слід вказати, з якою метою заявник просить визнати громадянина безвісно відсутнім або оголосити його померлим. До заяви додаються документи про сплату судового збору та витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового розгляду справи.

В ході підготовки до розгляду справ про визнання громадянина безвісно відсутнім або оголошення його померлим суддя повинен встановити осіб (родичів, співробітників та інших), які можуть дати відомості про відсутнього, а також запитати відповідні організації за останнім місцем його роботи про наявність відомостей щодо відсутнього. Суддя має також визначити коло осіб, які заінтересовані в розгляді справи, та з'ясувати їхнє процесуальне становище, допустити або залучити їх до участі в процесі та повідомити про місце і час розгляду справи. Коло таких осіб зумовлюється метою, з якою заявникові необхідно визнати громадянина безвісно відсутнім або оголосити його померлим. Як заінтересовані особи можуть взяти участь у справі члени родини заявника та інші особи, що мають право на одержання пенсії у зв'язку з втратою годувальника, якщо справа порушена з метою призначення пенсії заявникові або його дітям.

Відповідно до ст. 248 ЦПК суд при відкритті провадження у справі вживає заходів через органи опіки та піклування щодо встановлення опіки над майном фізичної особи, місце перебування якої невідоме, якщо такої не встановлено. Безпосередньо дії, спрямовані на опіку над майном, здійснюються згідно із ст. 44 ЦК нотаріусом у порядку, встановленому ЦК, Законом України "Про нотаріат" та Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.

Справи розглядаються у відкритому судовому засіданні з участю заявника та заінтересованих осіб, а також свідків та інших осіб, які сприяють здійсненню правосуддя.

Суд має відмовити у задоволенні заяви, якщо буде встановлено місце перебування громадянина, щодо якого вирішується питання про визнання його померлим, так само як і в разі, якщо буде з'ясовано, що строк невідомості місця перебування громадянина не відповідає зазначеному в законі.

У резолютивній частині рішення про задоволення заяви зазначаються не тільки дані про особу людини, яка визнається безвісно відсутньою чи оголошується померлою, але і початок безвісної відсутності або день смерті такої фізичної особи, які визначаються відповідно до правил, встановлених законом. У разі неможливості встановити день одержання останніх відомостей про відсутнього, початком безвісної відсутності вважається перше число місяця, що йде за тим, в якому були одержані останні відомості про нього, а за неможливості встановити цей місяць — 1 січня наступного року (ст. 43 ЦК). Днем смерті громадянина, оголошеного померлим, вважається день набрання законної сили рішенням суду. У разі оголошення померлим громадянина, який пропав без вісті за обставин, що загрожували смертю або дають підставу припускати його загибель від певного нещасного випадку, суд може визнати днем смерті цього громадянина день його гаданої загибелі (ст. 46

ЦК). . .

Після того, як рішення про оголошення громадянина померлим набере законної сили, суд обов'язково повинен надіслати його копії органу реєстрації актів цивільного стану для реєстрації смерті громадянина, а також до нотаріальної контори або органу, що вчиняє нотаріальні дії щодо охорони спадкового майна (ст. 249 ЦПК).

Рішення, яке набрало законної сили, породжує певні правові наслідки: у непрацездатних членів сім'ї виникає право на пенсію; подружжя такої особи має право розірвати шлюб у спрощеному порядку; з'являється можливість усиновлювати дітей без згоди відсутнього та ін.

Визнання особи безвісно відсутньою має умовний характер, спричинений невизначеністю цивільних та інших відносин за участю відсутньої особи. Тому у разі, якщо фізична особа, щодо якої ухвалено рішення суду про визнання її безвісно відсутньою, з'явилась, рішення суду скасовується.

Відповідно до ст. 250 ЦПК у разі одержання заяви про появу фізичної особи, яку було визнано безвісно відсутньою чи оголошено померлою, або відомостей про місце перебування цієї особи, суд за місцем перебування особи або суд, який ухвалив рішення про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою, призначає справу до слухання за участю цієї особи, заявника та інших заінтересованих осіб і скасовує своє рішення про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.

Із заявою про скасування рішення суду може звернутися безпосередньо особа, щодо якої ухвалене рішення, та інші заінтересовані особи, що потерпають від її відсутності.

 

 

22.5. Усиновлення (ст. ст. 251-255 ЦПК).

Судовий порядок усиновлення є порівняно новим інститутом, що запроваджений Законом України "Про внесення змін і доповнень до Кодексу про шлюб та сім'ю України" від ЗО січня 1996 р., а у процесуальному законодавстві відповідно — Законом України " Про внесення доповнень до Цивільного процесуального кодексу України у зв'язку з прийняттям Закону України "Про внесення змін і доповнень до Кодексу про шлюб та сім'ю України" (зміни щодо порядку усиновлення дітей)" від 12 липня 1996 р. Введення цих норм зумовлене необхідністю всебічного забезпечення інтересів дитини та законності усиновлення.

Підстави, порядок усиновлення та процесуальні питання, пов'язані із розглядом та вирішенням відповідних справ визначаються гл. 18 СК та ст.ст. 251-255 ЦПК.

Предметом судової діяльності є перевірка підстав проведення усиновлення, його відповідність інтересам самої особи щодо забезпечення стабільних та гармонійних умов її життя, а також відсутність порушення інтересів інших осіб. Суд встановлює також згоду усиновлюваного, адже відповідно до ст. 218 СК згода дитини на її усиновлення дається у формі, яка відповідає її вікові.

Право на звернення мають особи, які бажають усиновити особу. Заява до суду може подаватися особисто однією особою або подружжям (спільна заява), але не через представника.

Крім загальних вимог, визначених ст. 119 ЦПК, заява має містити: ім'я, місце проживання заявника, а також прізвище, ім'я, по батькові, вік усиновлюваної дитини, її місце проживання, відомості про стан здоров'я. Заява про усиновлення дитини може також містити клопотання про зміну прізвища, імені, по батькові, дати, місця народження дитини, про запис заявника матір'ю або батьком дитини.

До заяви додаються такі документи:

— копія свідоцтва про шлюб, а також письмова згода на це другого з подружжя, засвідчена нотаріально, — при усиновленні дитини одним із подружжя;

— медичний висновок про стан здоров'я заявника;

— довідка з місця роботи із зазначенням заробітної плати

або

копія декларації про доходи;

— документ, що підтверджує право власності або користування жилим приміщенням.

До заяви громадян України про усиновлення дитини, яка є громадянином іншої держави, крім цього, додаються згода законного представника дитини та згода компетентного органу держави, громадянином якої є дитина.

До заяви про усиновлення дитини особами без громадянства, що постійно проживають за межами України, або іноземцями додаються дозвіл уповноваженого органу виконавчої влади та висновок компетентного органу відповідної держави про умови їх життя і можливість бути усиновлювачами, дозвіл компетентного органу відповідної держави на в'їзд усиновленої дитини та її постійне проживання на території цієї держави, зобов'язання усиновлювача, оформлене в нотаріальному порядку, про надання представникам дипломатичної установи України за кордоном інформації про усиновлену дитину та можливості спілкування з дитиною. Відповідно до ст. 252 ЦПК усі документи, складені іноземною мовою, мають бути легалізовані у встановленому порядку, перекладені українською мовою і нотаріально засвідчені.

У разі усиновлення повнолітньої особи заява має містити: ім'я, місце проживання заявника, а також прізвище, ім'я, по батькові, вік усиновлюваної дитини, її місце проживання, відомості про стан здоров'я дитини, а також дані про відсутність матері, батька або позбавлення піклування. До заяви мають бути додані: копія свідоцтва про шлюб, письмова згода на це другого з подружжя, засвідчена нотаріально, — при усиновленні дитини одним із подружжя, а також згода особи на усиновлення.

При підготовці справи до розгляду суддя вирішує питання про участь у справі відповідного органу опіки і піклування, а у справах за заявами іноземних громадян — Центру з усиновлення дітей Міністерства освіти і науки України. Участь органів опіки .та піклування у справах про усиновлення дітей справ є обов'язковою (ст. 19 СК, ст. 254 ЦПК), вони мають надати суду висновок про доцільність усиновлення та відповідність його інтересам дитини.

До висновку органу опіки та піклування додаються: акт обстеження умов життя заявника, складений за місцем його проживання; свідоцтво про народження дитини; медичний висновок про стан здоров'я дитини, про її фізичний і розумовий розвиток; у випадках, встановлених законом, згода батьків, опікуна, піклувальника дитини, закладу охорони здоров'я або навчального закладу, а також самої дитини на усиновлення (ст. 253 ЦПК).

Справа про усиновлення розглядається судом за місцем проживання усиновлюваної дитини або повнолітньої особи, колегіальне у складі одного судді та двох народних засідателів. Для забезпечення таємниці усиновлення за клопотанням заявника (заявників) проводиться закритий судовий розгляд.

Суд розглядає справу про усиновлення дитини за обов'язковою участю заявника, органу опіки та піклування або уповноваженого органу виконавчої влади, а також дитини, якщо вона за віком і станом здоров'я усвідомлює факт усиновлення, з викликом заінтересованих осіб. При усиновленні повнолітньої особи обов'язковою є участь заявника (заявників) та усиновлюваної особи (ст. 224 СК).

За результатами розгляду справи суд ухвалює рішення, врахувавши обставини, що мають істотне значення, зокрема:

 

1 ►	Стан здоров'я та матеріальне становище особи, яка бажає усиновити дитину, її сімейний стан та умови проживання, ставлення до виховання дитини
►	Мотиви, з яких особа бажає усиновити дитину
►	Мотиви того, чому другий із подружжя не бажає бути усиновлювачем, якщо лише один з подружжя подав заяву про всиновлення
►	Особу дитина та стан її здоров'я
►	Взаємо відповідність особи, яка бажає усиновити дитину, та дитини, а також як довго ця особа опікується дитиною
►	Ставлення дитини до особи, яка бажає її усиновити

 

 

Ухвалене рішення проголошується публічно, за винятком проведення закритого судового розгляду. За клопотанням заявника (заявників) суд може змінити ім'я, прізвище, по батькові, дату та місце народження усиновлюваної дитини, запис усиновлювачів батьками. Судові витрати покладаються на заявника (заявників).

З моменту набрання рішенням законної сили у загальному порядку усиновлення вважається таким, що відбулося. Однак законом встановлено, що до цього моменту воно може бути скасоване судом, який його ухвалив згідно зі ст. 255 ЦПК. Це допускається у разі:

— відкликання батьками дитини своєї згоди на усиновлення.

У такому разі суд поновлює розгляд справи і може відмовити в усиновленні на цій підставі;

— відкликання заяви про усиновлення після ухвалення рішення про усиновлення. За цієї обставини заява залишається без розгляду, що не перешкоджає заявникові (заявникам) звернутися до суду у загальному порядку в подальшому.

Рішення суду, що набрало законної сили, надсилається органу опіки та піклування, а у разі усиновлення іноземними громадянами — також Центру з усиновлення дітей.

Справи про скасування усиновлення та визнання його недійсним вирішуються судом у порядку позовного провадження.

 

 

22.6. Встановлення фактів, що мають юридичне значення (ст. ст. 256-259 ЦПК).

Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб'єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом у зв'язку з його втратою, знищенням архівів тощо. Тому закон передбачає судовий порядок встановлення фактів, що мають юридичне значення за таких умов:

а) факти, що підлягають встановленню, повинні мати
юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна
або припинення особистих чи майнових прав громадян;

б) чинним законодавством не передбачено іншого
порядку їх встановлення;

в) у заявника немає іншої можливості одержати або
відновити

загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення;

г) встановлення факту не пов'язується з наступним
вирішенням спору про право.

За правилами про підсудність справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, розглядаються судами за місцем проживання заявника (ст. 257 ЦПК).

Заявниками у таких справах можуть бути фізичні особи, які заінтересовані у встановленні певних фактів, оскільки від цього залежить можливість реалізації їхніх суб'єктивних прав.

Ст. 256 ЩІК містить перелік фактів, які можуть бути встановлені в судовому порядку, а саме:

1) родинних відносин між фізичними особами;

2) перебування фізичної особи на утриманні;

3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню;

4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення;

5) проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу;

6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з ім'ям, по батькові, прізвищем, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті;

7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження;

8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті.

Цей перелік не є вичерпним. Суд за визначених законом умов може встановлювати й інші факти, зокрема: визнання та реєстрацію батьківства, володіння будинком на праві власності, прийняття спадщини тощо.

Не розглядаються в судовому порядку заяви про встановлення належності до ветеранів чи інвалідів війни, проходження військової служби, перебування на фронті, у партизанських загонах, одержання поранень і контузій при виконанні обов'язків військової служби, про встановлення причин і ступеня втрати працездатності, групи інвалідності та часу її настання, про закінчення навчального закладу і здобуття відповідної освіти, одержання урядових нагород тощо.

Не встановлюються судом факти належності особі документів, що посвідчують особу громадянина (паспорта, військового квитка тощо). Поряд з тим, суди мають право розглядати справи про встановлення фактів належності громадянам довідок про поранення, перебування в госпіталях у зв'язку з пораненням, повідомлень військкоматів та інших органів військового управління про загибель або зникнення без вісти певних осіб у зв'язку з обставинами воєнного часу, також заповітів, страхових свідоцтв, полісів, ощадних книжок, трудової книжки та іншого документа про трудовий стаж, оскільки вони не належать до документів, які посвідчують особу.

Заява про встановлення фактів, що мають юридичне значення, повинна відповідати вимогам, встановленим ст. 119 ЦПК щодо змісту і форми позовної заяви, а також спеціальним вимогам, які передбачені для цієї категорії справ. Важливе значення має вимога про обов'язкове зазначення у заяві мети встановлення юридичного факту, оскільки вона дає можливість зробити висновок, чи дійсно цей факт є юридичним і чи тягне він правові наслідки. В заяві необхідно також вказати причини неможливості одержання або відновлення документів, що посвідчують цей факт, та вказати докази його існування. З урахуванням зазначеної в заяві мети, суд визначає коло осіб, які можуть бути залучені до участі у справі.

Рішення суду у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення, складається за загальними вимогами щодо судових рішень, однак його особливістю є те, що в резолютивній частині, крім висновку про задоволення заяви, суд чітко визначає, який факт встановлено та мету його встановлення. Рішення суду про встановлення факту, який підлягає реєстрації в органах реєстрації актів цивільного стану або нотаріальному посвідченню, не замінює документів, що видають зазначені органи, а є лише підставою для їх одержання.

 

 

22.7. Відновлення прав на втрачені цінні папери на

пред'явника та векселі (ст. ст. 260-268 ЦПК).

Чинне законодавство передбачає право громадян передавати на зберігання банкам та іншим фінансовим установам цінні папери та робити вклади без зазначення відомостей про вкладника (на пред'явника). Характерною ознакою цих паперів є те, що в них не вказано ім'я власника. Власником такого папера визнається особа, яка його пред'явить до виконання, тому в разі його втрати пред'явити його до виконання може будь-яка особа, котрій він на законних підставах не належить. Те саме може відбуватися і з векселем.

Захист прав власника при втраті ним такого цінного папера може здійснюватися в судовому порядку. Якщо власник втраченого папера на пред'явника знає, хто є його держателем, то витребування цього документа можливе шляхом пред'явлення позову. Коли ж особа, яка втратила цінний папір на пред'явника, не знає, хто є його держателем, захистити свої права та інтереси вона може в порядку окремого провадження, звернувшись до суду із заявою про визнання папера недійсним та про відновлення прав на втрачений цінний папір.

Відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та векселі у порядку окремого провадження можливе не тільки у разі втрати цих документів, а й тоді, коли документи втратили ознаки платіжності внаслідок неналежного їх зберігання або з інших причин (в ощадній книжці не зберігся запис номера рахунка, не повністю зберігся запис залишку вкладу тощо) і фінансова установа у зв'язку з цим відмовилася здійснити відповідну операцію).

Із заявою про відновлення прав на втрачений цінний папір на пред'явника має право звернутися до суду особа, яка вважає себе його власником. Як заінтересована особа у справах цієї категорії виступає банк, який видав цінній папір, оскільки рішення суду про визнання папера недійсним передбачає для нього певні обов'язки: видати заявникові вклад або цінний папір замість визнаного недійсним.

Справи про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника розглядаються судом за місцем знаходження установи, що видала цінний папір (емітента). Це зумовлюється насамперед необхідністю при підготовці справи до розгляду найоперативніше забезпечити заяву шляхом заборони цій установі провадити будь-які операції за втраченим цінним папером. Якщо предметом розгляду є відновлення прав на втрачений вексель, то справа розглядається судом за місцем платежу за таким векселем.

Відповідно до ст. 261 ЦПК у заяві, яка подається до суду, крім загальних вимог, встановлених ст. 119 ЦПК, має бути зазначено: ім'я та місце проживання заявника, найменування та місцезнаходження юридичної особи - заявника; обставини, за яких втрачено цінний папір на пред'явника або вексель; повна і точна назва емітента втраченого цінного папера на пред'явника та його реквізити, а для векселя - вид, номер бланку, суму векселя, дату та місце складання, строк та місце платежу, найменування векселедавця, інших відомих заявнику зобов'язаних за векселем осіб, а також першого векселедержателя.

Підготовка до судового розгляду справ про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та векселі за загальним правилом полягає у визначенні кола осіб, які мають брати участь у процесі, предмета доказування і обсягу доказів, необхідних для встановлення фактів, покладених в основу заявленої вимоги, у вжитті заходів для забезпечення своєчасної явки в судове засідання учасників процесу.

Підготовка справ цієї категорії має певні особливості. Після одержання заяви суддя постановляє ухвалу про виклик держателя цінного папера до суду через публікацію в газеті. Крім того, суддя своєю мотивованою ухвалою забороняє установі, яка видала цінний папір, провадити за ним будь-які операції.

Щодо векселя, то ст. 262 ЦПК встановлені певні особливості. Зокрема, якщо строк платежу за векселем не настав, ухвала, постановлена у ході підготовки справи до судового розгляду, надсилається на адресу всіх нотаріусів відповідного нотаріального округу за місцем платежу за векселем. Тому при пред'явленні нотаріусу для вчинення протесту векселя, щодо якого постановлено ухвалу, якою заборонено будь-які операції за ним, він зобов'язаний повідомити відповідний суд про пред'явлення такого векселя для вчинення протесту.

Закон покладає на держателя цінного папера обов'язок у зазначений в публікації тримісячний строк подати до суду, який постановив про це ухвалу, заяву про те, що він є її держателем, незалежно від того, є він власником цього цінного папера чи володіє ним на будь-яких інших підставах. До заяви він має додати оригінал цінного папера. Особиста явка держателя цінного папера до суду не є обов'язковою, тому надання вказаних документів може бути здійснене як особисто, так і поштою.

Подання держателем цінного папера до суду заяви про наявність у нього певних прав на цей папір свідчить про виникнення між ним і заявником спору про право, що виключає можливість розгляду справи за правилами окремого провадження. У такому разі суддя має постановити ухвалу про залишення заяви щодо відновлення прав на втрачений цінний папір без розгляду та має роз'яснити заявникові його право пред'явити до держателя папера позов у загальному порядку. Суд встановлює для цього строк, протягом якого заявник може реалізувати надане йому право на подання позову з метою захисту своїх суб'єктивних прав у порядку позовного провадження, що не перевищує двох місяців, однак може бути продовжений.

Якщо держатель цінного папера протягом тримісячного строку не заявив на нього своїх прав і не подав до суду відповідної заяви, судця постановляє ухвалу про призначення справи до розгляду.

Особливістю рішення по цих справах є те, що, визнавши вимоги заявника законними і обґрунтованими, суд робить висновок про визнання втраченого цінного папера на пред'явника недійсним. Відповідно до ст. 267 ЦПК таке рішення є підставою для видачі заявникові цінного папера на пред'явника замість визнаного недійсним або проведення визначених ним операцій, для здійснення платежу за векселем або для видачі заявникові векселя замість визнаного недійсним та для відновлення зобов'язаними за векселем особами передавальних написів.

 

 

22.8. Передача безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність

(ст. ст. 269-273 ЦПК).

Річ, яка не має власника або власник якої невідомий, вважається безхазяйною (ст. 335 ЦК). Право власності на таку річ набувається залежно від того, є вона рухомою чи нерухомою. На рухомі речі воно може виникнути за набувальною давністю, а безхазяйні нерухомі речі можуть передаватися у комунальну власність.

Відповідно до ст. 355 ЦК безхазяйні нерухомі речі беруться на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вони розміщені. Про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік оголошується у друкованих засобах масової інформації. Після спливу одного року з дня взяття на облік безхазяйної нерухомої речі вона за заявою органу, уповноваженого управляти майном відповідної територіальної громади, може бути передана за рішенням суду у комунальну власність.

Предметом судової діяльності у цій категорії справ є встановлення підстав для передачі нерухомої речі, яка не має власника або власник якої невідомий, у власність територіальної громади. Процесуальний порядок розгляду та вирішення цієї категорії справ суду визначається ст.ст. 269-273 ЦПК.

Право на звернення до суду має орган, уповноважений управляти майном відповідної територіальної громади (ст. 269 ЦПК, ст. 172 ЦК).

Заява подається до суду за місцем знаходження цієї речі. У заяві має бути зазначено, яку нерухому річ заявник просить передати у власність територіальної громади, її основні характеристики, посилання на документи про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, друковані засоби масової інформації, в яких було оголошено про взяття відповідної нерухомої речі на облік.

У разі недотримання вимог, встановлених цивільним законодавством (реєстрація майна як безхазяйної, недотримання строку на звернення до суду) суд відмовляє у прийнятті заяви, що не перешкоджає повторному зверненню, якщо будуть усунені обставини, які слугували підставою для постановлення ухвали про відмову у прийнятті заяви.

Розгляд справи відбувається у судовому засіданні за участю заявника та з обов'язковим повідомленням усіх заінтересованих осіб (наприклад, органів державної податкової служби, органу, який здійснює реєстрацію прав на нерухоме майно та ін.).

За судовим рішенням (ст. 273 ЦПК) у разі встановлення достатніх підстав для передачі такого майна у комунальну власність безхазяйна нерухома річ переходить у власність відповідної територіальної громади. Право комунальної власності на таку річ виникає з моменту набрання рішенням законної сили.

 

 

22.9. Визнання спадщини відумерлою (ст.ст. 274-278

ЦПК).

У деяких випадках може виникнути питання про те, що майно, яке залишилося після смерті особи, не може перейти до інших осіб у загальному порядку спадкування (відсутність спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмова від її прийняття). Таку спадщину може бути визнано відумерлою (ст. 1277 ЦК).

Предметом судової діяльності в даному разі є визначення підстав для визнання спадщини відумерлою. Процесуальний порядок розгляду та вирішення регулюється ст. 1277 ЦК та ст.ст. 274-278

ЦПК.

Право на звернення має орган місцевого самоврядування, який претендує на передачу відумерлої спадщини у комунальну власність.

Заява подається до суду через рік після відкриття спадщини за місцем її відкриття, яким визнається згідно зі ст. 1221 ЦК останнє місце проживання спадкодавця. Якщо воно невідоме, то — місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, за відсутності нерухомого майна — місцезнаходження основної частини рухомого майна.

У заяві має бути наведено відомості про час і місце відкриття спадщини, майно, що її складає, а також докази, які свідчать про належність цього майна спадкодавцеві, відсутність спадкоємців за заповітом і за законом, або про усунення їх від права на спадкування, або про неприйняття ними спадщини, або про відмову від її прийняття.

Якщо заява подана до річного строку з дня відкриття спадщини, суд постановляє ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі, що не перешкоджає повторному зверненню до суду після усунення цієї обставини.

Після прийняття заяви суддя має повідомити нотаріальні органи за місцем відкриття спадщини про необхідність вжиття заходів щодо охорони спадщини у порядку ст. 1283 ЦК до вирішення справи по суті та вступу рішення суду у законну силу.

Відповідно до ст. 277 ЦПК справа розглядається у судовому засіданні з обов'язковою участю заявника та повідомленням усіх заінтересованих осіб. Встановивши, що спадкоємців за заповітом і за законом немає, або спадкоємці усунені від права на спадкування, або спадкоємці не прийняли спадщину чи відмовилися від її прийняття, суд ухвалює рішення про визнання спадщини відумерлою та про передачу її територіальній громаді.

З моменту набрання рішенням законної сили спадщина переходить у власність територіальної громади. З цього часу до нового власника переходять також обов'язки перед кредиторами щодо відшкодування завданої спадкодавцем майнової та моральної шкоди згідно зі ст. 1231 ЦК.

22.10. Надання особі психіатричної допомоги у

примусовому порядку (ст. ст. 279-282 ЦПК).

Акти цивільного законодавства серед особистих немайнових прав, які забезпечують природне існування фізичної особи, визначають право на медичну допомогу (ст. 284), з відсилкою щодо надання психіатричної допомоги до інших актів законодавства. Надання фізичній особі цього виду медичної допомоги здійснюється з дотриманням Закону України «Про психіатричну допомогу» (далі у цьому параграфі — Закон).

Специфіка надання особі психіатричної допомоги полягає в тому, що такі захворювання (психічні розлади) можуть виключати можливість особи усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Тому в окремих випадках лікування може мати неправомірний характер, порушувати вимоги законодавства, посягати на суб'єктивні права особи, якій надається психіатрична допомога.

У судовому порядку вирішуються питання про:

• проведення психіатричного огляду у примусовому порядку (ч. 7 ст. 11 Закону);

• надання амбулаторної психіатричної допомоги особі без її усвідомленої згоди або згоди її законного представника у випадках, коли наявні відомості дають підстави для обґрунтованого припущення про наявність у особи тяжкого психічного розладу, внаслідок чого вона завдасть значної шкоди своєму здоров'ю у зв'язку з погіршенням психічного стану у разі ненадання їй психіатричної допомоги (ч. 2 ст. 12 Закону);

• продовження надання особі амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку понад 6 місяців (ч. 5 ст. 12 Закону);

• відмову в продовженні надання особі амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку (ч. 7 ст. 12 Закону);

• госпіталізацію особи (ч. 1 ст. 16 Закону);

• продовження госпіталізації в примусовому порядку понад 6 місяців (ст. 17 Закону);

• відмову в продовженні госпіталізації особи у примусовому порядку (ч. 3 ст. 18 Закону).

Процесуальний порядок розгляду та вирішення справ цієї категорії судом визначаються ст.ст. 279-282 ЦПК.

Правом на звернення до суду із заявою про проведення примусового психіатричного огляду, надання амбулаторної допомоги у примусовому порядку наділений тільки лікар-психіатр. Рішення про проведення психіатричного огляду особи без її усвідомленої згоди або без згоди її законного представника приймається лікарем-психіатром за заявою, яка містить відомості, що дають достатні підстави для такого огляду. Із цією заявою до лікаря можуть звернутися родичі особи, яка підлягає психіатричному огляду, лікар, який має будь-яку медичну спеціальність, інші особи.

Заява про психіатричний огляд має бути подана у письмовій формі та містити відомості, що обґрунтовують необхідність психіатричного огляду і вказують на відмову особи чи її законного представника від звернення до лікаря-психіатра. Останній має право робити запит щодо надання йому додаткових медичних та інших відомостей, необхідних для прийняття рішення.

Отже, виключним правом на звернення до суду наділений лікар-психіатр, а інші особи можуть клопотати перед ним про звернення до суду. Це пояснюється виключністю професійної діяльності медичного працівника.

У разі необхідності за вирішенням питання про продовження надання особі амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку, госпіталізації особи понад 6 місяців до суду звертається лікар-психіатр (за умови госпіталізації — представник психіатричного закладу) (ч. 5 ст. 12, ч. 1 ст. 17 Закону).

Клопотання про припинення надання особі амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку, госпіталізації особи може направлятися до суду цією особою або її законним представником (ч. 8 ст. 12, ч. 4 ст. 17 Закону).

Для обчислення строків звернення до суду застосовуються загальні правила, які встановлені для цивільних процесуальних строків, хоча ці строки наділені ознаками службових, а не цивільних процесуальних, оскільки суд, як правило, зобов'язаний розглянути подану з порушенням встановленого законом строку заяву. При розгляді такої заяви суд має з'ясувати причини пропуску строку та постановити окрему ухвалу або звернутися до правоохоронних органів для належного реагування на такі порушення.

У випадках, коли відповідно до закону госпіталізацію у примусовому порядку було проведено за рішенням лікаря-психіатра і визнано доцільною комісією лікарів-психіатрів, психіатричний заклад, в якому перебуває особа, направляє до суду заяву про її госпіталізацію у примусовому порядку протягом 24 годин.

Заява фізичної особи або її законного представника про припинення надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку може бути подана через три місяці з дня ухвалення рішення суду про надання амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку або її продовження, госпіталізацію у примусовому порядку, її продовження (ст. 280 ЦПК).

Формою звернення у всіх названих справах є заява. Як випливає зі змісту ст.ст. 119, 280 ЦПК, заява має містити у собі: назву суду, до якого вона звернена; точну назву заявника і заінтересованих осіб (лікаря-психіатра, психіатричного закладу, особи, якій надається психіатрична допомога, законного представника цієї особи); зміст клопотання; виклад обставин, якими зумовлена необхідність звернення до суду; обґрунтування необхідності вчинення тієї чи іншої дії, що стосується надання особі психіатричної допомоги; підпис заявника або його представника.

До заяви про психіатричний огляд або надання амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку додається висновок лікаря-психіатра, а про продовження примусової амбулаторної психіатричної допомоги, примусову госпіталізацію чи її продовження — висновок комісії лікарів-психіатрів та інші відповідні матеріали (ч. 7 ст. 11, ч.ч. 3, 5, 8 ст. 12, ч. 2 ст. 16, ч.ч. 2, 4 ст. 17 Закону, ст. 280 ЦПК).

У заяві фізичної особи або її законного представника про припинення амбулаторної психіатричної допомоги чи госпіталізації до психіатричного закладу у примусовому порядку мають бути наведені обставини і докази, на яких ґрунтуються ці вимоги (ст. 280 ЦПК).

Правові норми про підсудність мають виключний характер, що зумовлюється місцем перебування особи, якій надається психіатрична допомога, незалежно від того, хто є заявником.

Питання про надання особі амбулаторної допомоги в примусовому порядку та необхідність її продовження вирішується судом за місцем проживання особи (ч. 5 ст. 12 Закону). Заява представника психіатричного закладу про госпіталізацію особи та про необхідність її продовження направляється до суду за місцем знаходження психіатричного закладу (ч. 1 ст. 17 Закону).

Окрім цього, ст. 279 ЦПК визначені правила підсудності щодо інших випадків. Наприклад, заява особи, якій за рішенням суду надається амбулаторна психіатрична допомога в примусовому порядку, або її законного представника про припинення цієї допомоги подається до суду за місцепроживанням особи, а про припинення госпіталізації до психіатричного закладу у примусовому порядку — за місцезнаходженням психіатричного закладу.

Справи такого характеру розглядаються судом колегіальне у складі одного судді та двох народних засідателів. Законом визначено необхідність дотримання лікарської та професійної (службової) таємниці, що стосується надання особам психіатричної допомоги. Медичні працівники, інші фахівці та особи, яким у зв'язку з навчанням або виконанням професійних, службових, громадських чи інших обов'язків стало відомо про наявність у особи психічного розладу, про факти звернення за психіатричною допомогою та лікування у психіатричному закладі чи перебування в психоневрологічних закладах для соціального захисту або спеціального навчання, а також відомості про стан психічного здоров'я особи, її приватне життя, не можуть їх розголошувати (ст. 6 Закону). Тому справи цієї категорії мають вирішуватися у закритому судовому засіданні, про що суд постановляє ухвалу.

Заява про проведення психіатричного огляду особи у примусовому порядку розглядається у триденний строк (ч. 1 ст. 22 Закону), про госпіталізацію особи до психіатричного закладу в примусовому порядку — протягом 24 годин (ст. 22 Закону), про надання особі амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку, про продовження надання особі амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку, заяви представників психіатричних закладів про продовження госпіталізації в примусовому порядку — у десятиденний строк. Ці строки обчислюються з дня надходження заяви до суду (ст. 281 ЦПК).

Особи, яким надається психіатрична допомога, мають право на особисту участь у судових засіданнях при вирішенні питань, пов'язаних з наданням їм психіатричної допомоги та обмеженням у зв'язку з цим їхніх прав (ст. 25 Закону). Участь при розгляді цих справ прокурора, лікаря-психіатра чи представника психіатричного закладу, що подав заяву, та законного представника осіб, щодо яких розглядаються питання, пов'язані з наданням їм психіатричної допомоги, є обов'язковою (ст. 22 Закону, ст. 281 ЦПК).

За результатами розгляду справ, які стосуються надання особі психіатричної допомоги, суд ухвалює рішення. Залежно від категорії справи до рішення суду встановлюються додаткові вимоги. Наприклад, при винесенні рішення про відмову у продовженні надання амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку, госпіталізації особи, продовженні госпіталізації, при ухваленні рішення про задоволення заяви про відмову у продовженні надання амбулаторної психіатричної допомоги, а також госпіталізації особи, суд зобов'язує психіатричний заклад провести виписку цієї особи.

Особи, які страждають на психічні розлади, та їх законні представники звільняються від судових витрат, пов'язаних з розглядом питань щодо захисту прав та законних інтересів особи при наданні психіатричної допомоги (ст. 32 Закону). Також їм належить право на безоплатну юридичну допомогу з питань, пов'язаних із наданням такої допомоги, за нормою, яка набрала чинності з 1 січня 2001 року (ст. 25, п. 1 роз. VI Закону), хоча конкретного механізму застосування цієї норми немає.

 

 

22.11. Обов'язкова госпіталізація до протитуберкульозного закладу (ст. ст. 283-286 ЦПК).

Відповідно до Основ законодавства України про охорону здоров'я (ст. 53), Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» (ст. 28) передбачена можливість госпіталізації та лікування осіб, які хворі на небезпечні інфекційні хвороби, причому у визначених законом випадках може проводитися госпіталізація та лікування в примусовому порядку. До таких хвороб належить і захворювання на туберкульоз.

Оздоровлення хворих на туберкульоз проводиться у спеціалізованих протитуберкульозних санаторіях безоплатно (ст. 25 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», далі у цьому параграфі — Закон). Лікування хворих на туберкульоз здійснюється під обов'язковим медичним контролем із дотриманням встановлених стандартів лікування. Лікування та медичний (диспансерний) нагляд за всіма хворими на туберкульоз, інфікованими мікобактеріями туберкульозу, та особами, які були в контакті з хворими на заразні форми туберкульозу, здійснюється спеціалізованими протитуберкульозними закладами (ст. 12 Закону).

Відповідно до ст. 12 Закону хворі на заразні форми туберкульозу, в тому числі соціальне дезадаптовані, із супутніми захворюваннями на хронічний алкоголізм, наркоманію чи токсикоманію, які ухиляються від лікування і становлять загрозу розповсюдження хвороби серед населення, за рішенням суду підлягають обов'язковій госпіталізації до протитуберкульозних закладів, визначених місцевими органами виконавчої влади.

Предметом судової діяльності є визначення підстав для примусового поміщення хворого до протитуберкульозного закладу. Процесуальний порядок розгляду та вирішення справи визначається ст.ст. 283-286 ЦПК.

Заявником у цій категорії справ є представник протитуберкульозного закладу, повноваження якого повинні бути оформлені за загальними правилами про процесуальне представництво.

Заява має містити, крім положень, встановлених ст. 119 ЦПК, вказання на визначені законом підстави для такої госпіталізації (наявність заразної форми туберкульозу, відмова хворого від госпіталізації, ухилення від лікування тощо). До заяви додається мотивований висновок лікарської комісії про необхідність обов'язкової госпіталізації або про продовження лікування, в якому зазначається строк, впродовж якого проводитиметься лікування.

Відповідно до ст. 284 ЦПК така заява подається до суду протягом 24-х годин з часу виявлення в особи загрозливої форми туберкульозу. Однак це не означає, що заява, подана з порушенням встановленого строку, підлягає залишенню без розгляду. Суд може вказати на порушення в окремій ухвалі, постановленій у справі.

Заява подається до суду за місцезнаходженням протитуберкульозного закладу, який здійснює медичний (диспансерний) нагляд за цим хворим, або до суду за місцем виявлення такого хворого (лікувальними закладами, слідчими ізоляторами, установами виконання покарань та ін.) (ст. 283 ЦПК, ст. 12 Закону).

Розгляд справи здійснюється колегіальне у складі професійного судді та двох народних засідателів. За клопотанням особи, щодо якої ставиться питання про госпіталізацію, для забезпечення таємниці про стан її здоров'я, гарантованої ст. 286 ЦК, суд може постановити ухвалу про закритий судовий розгляд.

Справа розглядається судом у строк не пізніше трьох днів після відкриття провадження за обов'язковою участю представника протитуберкульозного закладу, що його за заявою відкрито провадження у справі, представника особи, стосовно якої вирішується питання про госпіталізацію. Сама особа, щодо якої ставиться питання про її примусову госпіталізацію, відповідно до ст. 285 ЦПК може брати участь у судовому засіданні, крім випадків, коли за даними протитуберкульозного закладу вона становить загрозу розповсюдження хвороби.

За результатами розгляду справи суд ухвалює рішення, яким відхиляє або задовольняє заяву. Рішення про задоволення заяви є підставою для обов'язкової госпіталізації або подальшого лікування особи в протитуберкульозному закладі впродовж встановленого законом строку.

 

 

22.12. Розкриття банками інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб (ст. ст. 287-290 ЦПК).

Банківська таємниця відповідно до ст. 30 Закону України «Про інформацію» належить до інформації з обмеженим доступом та є конфіденційною. Нею вважають інформацію щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третім особам при наданні послуг банку, розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнтові (ст. 60 Закону України «Про банки і банківську діяльність»), її правову охорону закріплено також ЦК (ст. 1076) Законом України «Про Національний банк України» та іншими актами законодавства.

В окремих випадках така інформація може бути розголошена (банківська таємниця розкрита), що раніше не потребувало судового розпорядження і тільки із набранням чинності новим ЦПК потребує звернення до суду.

Предметом судової діяльності є визначення наявності підстав та законності звернення того чи іншого суб'єкта з клопотанням про надання уповноваження банку щодо розкриття інформації, яка містить банківську таємницю. Процесуальний порядок розгляду та вирішення цієї категорії справ судом визначений ст.ст. 287-290 ЦПК, ст. 60 Закону України «Про банки і банківську діяльність».

Правом на звернення до суду наділені орган чи особи, які заінтересовані в отриманні інформації, що містить банківську таємницю. Лише особистої заінтересованості в отриманні такої інформації недостатньо, необхідним є наділення такого органу (особи) правом на отримання такої інформації. Наприклад, відповідно до ст. 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність» таке право мають органи прокуратури (ст. 20 Закону України «Про прокуратуру»), Служби безпеки (ст. 25 Закону України «Про Службу безпеки України»), Міністерства внутрішніх справ (ст. 11 Закону України «Про міліцію»), Антимонопольного комітету (ст. 221Закону України «Про Антимонопольний комітет України»), Державної податкової служби (ст. 11 Закону України «Про державну податкову службу в Україні»), Державної контрольно-ревізійної служби (ст. 10 Закону України «Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні»), спеціально уповноважений орган виконавчої влади з питань фінансового моніторингу (ст. 5 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом»), органи державної виконавчої служби, інші органи, визначені законом. Крім замовника, сторонами виступають також заінтересовані особи, якими є банки та інші фінансово-кредитні установи — носії банківської таємниці та фізичні чи юридичні особи—володільці рахунків.

Заява подається до суду за місцем знаходження банку, що обслуговує фізичну чи юридичну особу і володіє інформацією, яка є банківською таємницею. Форму та зміст заяви визначено ст.ст. 119, 288 ЦПК. У ній має бути зазначено: найменування суду, до якого подається заява; ім'я (найменування) заявника та особи, щодо якої вимагається розкриття інформації, яка містить банківську таємницю, їх місце проживання або місцезнаходження, а також ім'я представника заявника, якщо заява подається представником; найменування та місцезнаходження банку, що обслуговує особу, щодо якої необхідно розкрити банківську таємницю; обґрунтування необхідності та обставини, за яких вимагається розкрити інформацію, що містить банківську таємницю, із зазначенням положень законів, які надають відповідні повноваження, або прав та інтересів, які порушено; обсяги (межі розкриття) інформації, яка містить банківську таємницю та мету її використання.

Розгляд справи відбувається у п'ятиденний строк з дня надходження заяви з повідомленням заявника, особи, щодо якої вимагається розкриття банківської таємниці, та банку, а у випадку, коли справа розглядається з метою охорони державних інтересів та національної безпеки, — тільки з повідомленням заявника. Якщо суд не визнав явку осіб, які беруть участь у справі, обов'язковою, їхня неявка не перешкоджає розгляду справи. Справа відповідно до ст. 289 ЦПК розглядається у закритому судовому засіданні.

У рішенні суду про розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичної або фізичної особи (ст. 290 ЦПК) зазначаються: ім'я (найменування) одержувача інформації, його місце проживання або місцезнаходження, а також ім'я представника одержувача, якщо інформація надається представникові; ім'я (найменування) особи, щодо якої банк має розкрити інформацію, яка містить банківську таємницю, місце проживання або місцезнаходження цієї особи; найменування та місцезнаходження банку, що обслуговує особу, щодо якої необхідно розкрити банківську таємницю; обсяги (межі розкриття) інформації, яка містить банк