Позовах про присудження, про

визнання і встановлення фактів і правовідносин та перетворення правовідносин (знаходження громадянина на утриманні, визнання договору недійсним, розірвання шлюбу, тощо) не потребують примусового виконання, але в частині стягнення судових витрат вони можуть виконуватися в примусовому порядку. В іншій частині рішення про визнання і перетворення правовідносин не потребують примусового виконання внаслідок їх загальної обов' язковості (ст. 14 ЦПК), і виступають підставами для їх реалізації іншими способами, зокрема, реєстрацією компетентними органами держави встановлених судом правовідносин (бюро технічної інвентаризації - видачею свідоцтва про право власності на жилий будинок), чи правового статусу громадянина (органи реєстрації актів громадянського стану - свідоцтва про розірвання шлюбу, про смерть громадянина, тощо).

Підлягають примусовому виконанню і ухвали суду:

 

 

Питання, пов' язані із зверненням судового рішення до виконання, вирішує місцевий суд, який розглянув справу. За кожним судовим рішенням, яке набрало законної сили, за заявою осіб, на користь яких воно ухвалено, видається один виконавчий лист. Якщо на підставі ухваленого рішення належить передати майно, що перебуває в кількох місцях, або якщо рішення ухвалено на користь кількох позивачів чи проти кількох відповідачів, суд має право за заявою стягувачів видати кілька виконавчих листів, точно зазначивши, яку частину рішення треба виконати за кожним виконавчим листом.

Виконавчі документи про стягнення судового збору надсилаються судом до місцевих органів державної податкової служби.

Якщо судом було вжито заходів щодо забезпечення позову за заявою осіб, на користь яких ухвалено судове рішення, суд разом із виконавчим листом видає копію документів, які підтверджують виконання ухвали суду про забезпечення позову (ст. 368 ЦПК України).

Для примусового виконання рішення, ухвали, постанови суду видається виконавчий лист - це письмовий документ встановленої форми і змісту, який видається судом загальної юрисдикції, і зобов'язує боржника, інших юридичних і фізичних осіб точно і своєчасно виконати рішення суду і сприяти державному виконавцю у примусовому їх виконанні.

Відповідно до ст. 19 З.У. "Про виконавче провадження", яка встановлює вимоги до змісту виконавчого документа, у виконавчому листі має бути зазначено: назва документа, дата видачі та найменування суду, який його видав; дата і номер рішення, за яким видано виконавчий лист; найменування стягувача і боржника, їх адреси, дата і місце народження боржника та його місце роботи (громадян), номери рахунків у банківських установах (для юридичних осіб); резолютивна частина рішення; дата набрання законної сили рішенням; строк пред' явлення виконавчого листа до виконання.

Виконавчий лист повинен бути укладений суддею і скріплений печаткою. Він видається за заявою:

- стягувача або його представника;

- на вимогу органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб (ст. 45 ЦПК).

Суд за власною ініціативою може передати виконавчий лист до органу державного виконання для примусового виконання рішення суду:

- про стягнення аліментів;

- про відшкодування збитків, завданих злочином;

- про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров'я або втратою годувальника;

- про стягнення грошових сум з посадових осіб, винних у незаконному звільненні чи переведенні працівників або в невиконанні рішення суду про поновлення на роботі;

- про конфіскацію майна;

- про стягнення сум до державного бюджету (п. 3.1 Інструкції).

Виконавчий лист реєструється в суді, про що одночасно робиться відмітка в самому листі, і видається стягувачу чи іншій уповноваженій особі під розписку на зворотній стороні судового рішення.

Виконавчий лист може бути пред' явлений до примусового виконання органу державної виконавчої служби протягом трьох років з наступного дня після набрання рішенням законної сили чи закінчення строку, встановленого в разі відстрочки чи розстрочки виконання, а про стягнення періодичних платежів - протягом усього періоду, на який присуджені платежі (ст.21 Закону).

Стягувач, який пропустив строк для пред' явлення виконавчого листа до виконання, може звернутися із заявою до суду, який видав виконавчий документ, або до суду за місцем виконання про поновлення пропущеного строку. Така заява розглядається судом у десятиденний строк (ст.23 Закону „Про виконавче провадження") і за наслідками розгляду постановляється відповідна ухвала. У разі пропуску строку давності пред' явлення виконавчого листа до виконання з поважних причин він може бути поновлений, якщо інше не встановлено законодавством. Ухвала суду про відмову поновлення строку може бути оскаржена.

 

ОРГАНИ ПРИМУСОВОГО ВИКОНАННЯ виділяються серед учасників виконавчого провадження особливим становищем, обумовленим їх місцем у системі органів державної виконавчої влади. У відповідності зі ст. 2 зазначеного Закону безпосереднє виконання рішень покладається на державних виконавців районних, міських (міст обласного значення), районних у містах відділів Державної виконавчої служби. У випадках, передбачених законом, рішення судів і інших органів про стягнення коштів виконуються податковими органами, установами банків, кредитно-фінансовими установами. Рішення зазначених органів відповідно до закону можуть виконуватись також іншими органами, організаціями, посадовими особами і громадянами.

Згідно ст.5 Закону України «Про виконавче провадження» державні виконавці при здійсненні виконавчого провадження мають право:

- одержувати необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки, іншу інформацію;

- здійснювати перевірку виконання юридичними особами рішень у відношенні працюючих у них боржників;

- входити в приміщення і сховища, які належать боржникам чи зайняті ними, проводити огляд зазначених приміщень і сховищ, при необхідності примусово відкривати їх у встановленому порядку, опечатувати ці приміщення і сховища;

- накладати арешт на майно боржника, вилучати, передавати таке майно на збереження і реалізовувати його в порядку, установленому законодавством;

- накладати арешт на кошти та інші цінності боржника, у тому числі на кошти, які знаходяться на рахунках в установах банків, інших кредитних установах, на рахунках в цінних паперах;

- використовувати за згодою власника нежилі приміщення, що є в комунальній власності, і інші приміщення — для тимчасового збереження вилученого майна, а також транспорт стягувача чи боржника для перевезення майна;

- звертатися в орган, який видав виконавчий документ, за роз'ясненням рішення, порушувати клопотання про зміну порядку і способу виконання, відстрочку і розстрочку виконання рішення;

- звертатися до суду із поданням про розшук боржника або дитини;

- викликати громадян і посадових осіб із приводу виконавчих документів, які знаходяться у виконавчому провадженні;

- залучати до здійснення виконавчих дій понятих, інших осіб у встановленому порядку, а також експертів, спеціалістів, у тому числі для оцінки майна;

- накладати стягнення у вигляді штрафу на громадян і посадових осіб у випадках, передбачених законом.

ОСОБИ, ЯКІ БЕРУТЬ УЧАСТЬ У ВИКОНАВЧОМУ ПРОВАДЖЕННІ. До цієї групи учасників виконавчого провадження відносяться такі учасники, які мають юридичну зацікавленість (сторони виконавчого провадження — стягувач, боржник, співучасники, правонаступники; представники сторін; прокурор; органи опіки і піклування).

Юридична зацікавленість зазначених осіб може мати особисту зацікавленість або зацікавленість у силу функціональних обов' язків.

Сторони. Сторонами у виконавчому провадженні є стягувач і боржник (ст. 11 Закону України «Про виконавче провадження»). Стягувачем може бути фізична чи юридична особа, на користь або в інтересах якої виданий виконавчий документ. Боржником може бути фізична чи юридична особа, яка зобов'язана за рішенням виконати певні дії (передати майно, виконати інші обов' язки, передбачені рішенням) чи утриматися від їх виконання.

Співучасть. У виконавчому провадженні можуть брати участь кілька стягувачів чи боржників. Кожний з них стосовно іншої сторони має право брати участь у виконавчому провадженні самостійно чи може доручити участь у виконавчому провадженні одному зі співучасників.

Правонаступництво. У випадку вибуття однієї зі сторін державний виконавець зобов' язаний своєю постановою здійснити заміну цієї сторони її правонаступником, визначеним відповідно до закону. Для правонаступника всі дії, виконані до його вступу у виконавче провадження, обов' язкові в тій мірі, у якій вони були б обов' язкові для сторони, яку замінив правонаступник.

Сторони у виконавчому провадженні наділені широким колом процесуальних прав. Крім прав, які належать і іншим особам (знайомитися з матеріалами виконавчого провадження, представляти додаткові матеріали, висловлювати свої доводи й ін.), сторони згідно ст. 29 Закону України «Про виконавче провадження» наділені і додатковими правами. Стягувач вправі подати заяву про видачу дубліката виконавчого документа, про відновлення строку виконавчої давності, про відмову від стягнення і повернення виконавчого документа. Обидві сторони мають право укласти мирову угоду, заперечувати на належність майна і його оцінку.

Представники сторін у виконавчому провадженні. Сторони можуть реалізовувати свої права й обов' язки у виконавчому провадженні самостійно чи через представників. Особиста участь громадянина у виконавчому провадженні не позбавляє його права мати представника, за винятком випадків, коли боржник зобов' язаний відповідно до рішення виконати певні дії особисто.

Участь юридичних осіб у виконавчому провадженні здійснюється їх керівниками або органами, посадовими особами, які діють у межах повноважень, наданих їм законом, або через представників юридичної особи. Повноваження представника повинні бути підтверджені довіреністю, виданою і оформленою відповідно до вимог закону.

Прокурор бере участь у виконавчому провадженні в двох формах: 1) він може порушити виконавче провадження в інтересах громадянина або держави, якщо він представляв їх інтереси в суді, яке постановив рішення; 2) він може вступити вже розпочате іншими особами виконавче провадження.

Органи опіки і піклування беруть участь у виконавчому провадженні також у двох формах: 1) можуть порушити його, якщо виконується рішення, які винесені за їх заявою; 2) можуть залучатися державним виконавцем для виконання рішень про відібрання дитини (ст. 78 Закону України «Про виконавче провадження»).

ОСОБИ, ЯКІ ЗАЛУЧАЮТЬСЯ ДО ЗДІЙСНЕННЯ

ВИКОНАВЧИХ ДІЙ. До цієї групи учасників виконавчого процесу відносяться: експерти, фахівці, перекладачі, поняті, працівники органів внутрішніх справ, зберігачі майна й ін. Ці особи не володіють ні особистою, ні функціональною юридичною зацікавленістю і залучаються або допускаються державним виконавцем для надання сприяння йому в здійсненні виконавчих дій.

 

 

26.3. Повноваження суду, пов'язані з виконавчим

провадженням по примусовому виконанню його рішень.

Відповідно до ст. 368 ЦПК за кожним рішенням, яке набрало законної сили або допущене до негайного виконання, за заявою особи, на користь якої воно ухвалене, як вже було зазначено вище, видається один виконавчий лист. Підставою для виконання є також ухвали про забезпечення позову, визнання мирової угоди. Силу виконавчого документа має і судовий наказ.

Якщо на підставі ухваленого рішення належить передати майно, що є в кількох місцях, або якщо рішення ухвалено на користь кількох позивачів чи проти кількох відповідачів, суд має право за заявою стягувачів видати кілька виконавчих листів, точно зазначивши, яку частину рішення треба виконати за кожним листом. Виконавчі документи про стягнення виконавчого збору направляються до органів податкової служби, які у подальшому виступають стягувачами.

У порядку, встановленому цивільним процесуальним законом, можуть розглядатися справи з приводу:

• видачі дубліката виконавчого листа або судового наказу (ст. 370 ЦПК, ст. 111Закону);

• поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання (ст. 371 ЦПК, ст. 23 Закону);

• відстрочки або розстрочки виконання, зміни чи встановлення способу і порядку виконання (ст. 373 ЦПК, ст. 33 Закону);

• розгляду питання про затвердження мирової угоди та відмови від примусового виконання рішення (ст. 372 ЦПК, ст. ст.

37 Закону);

• вирішення питання про тимчасове влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу (ст. 374 ЦПК, ст. 78 Закону);

• вирішення питання про оголошення розшуку боржника або дитини (ст. 375 ЦПК, ст. 42 Закону);

• вирішення питання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння особи (ст. 376 ЦПК, ч. З ст. 5 Закону);

• вирішення питання про звернення стягнення на грошові кошти, що знаходяться на рахунках (ст. 377 ЦПК);

• заміни сторони виконавчого провадження (ст. 378 ЦПК, ст. 11 Закону);

• визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами (ст. 379 ЦПК, ч. 6 ст. 50 Закону);

• роз'яснення судового рішення (ст. 221 ЩІК, ст. 28

Закону);

• розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця (судового контролю за виконанням судових рішень) (розд. VII ЦПК, ст. 85 Закону);

• вирішення питання про поворот виконання (ст. ст. 380­382 ЦПК).

Втрачений оригінал виконавчого листа чи судового наказу може бути поновлений шляхом видачі дубліката за заявою стягувача або державного виконавця. Справа розглядається судом, який видав виконавчий документ, з викликом сторін та заінтересованих осіб, причому їхня неявка у судове засідання не є перешкодою для вирішення питання. За видачу дубліката виконавчого документа справляється плата (ст. 370 ЦПК).

У разі пропуску строку пред' явлення виконавчого документа до примусового виконання (виконавчої давності) стягувач може звернутися до суду із заявою про його поновлення. Заява про поновлення пропущеного строку подається до суду, який видав виконавчий лист, або до суду за місцем виконання і розглядається в судовому засіданні з повідомленням сторін, які беруть участь у справі, проте їх неявка не є перешкодою для вирішення питання про поновлення пропущеного строку. Суд розглядає таку заяву в десятиденний строк (ст. 371 ЦПК).

За наявності обставин, що ускладнюють або унеможливлюють виконання рішення за заявою державного виконавця або за заявою сторони суд, який видав виконавчий документ, у десятиденний строк розглядає питання про відстрочку або розстрочку виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання рішення в судовому засіданні з викликом сторін і, у виняткових випадках, може відстрочити або розстрочити виконання, змінити спосіб і порядок виконання рішення (ст. 373 ЦПК).

Мирова угода, укладена між сторонами, або відмова стягувана від примусового виконання в процесі виконання рішення подається в письмовій формі державному виконавцеві, який не пізніше триденного строку передає її до суду за місцем виконання рішення для визнання.

Суд має право перевірити і не визнати мирову угоду або не прийняти відмову стягувана від примусового виконання, якщо це суперечить закону або порушує права чи свободи інших осіб.

За результатами розгляду мирової угоди або відмови від примусового виконання суд постановляє ухвалу відповідно до загальних правил щодо розпорядження матеріальними правами сторін цивільного процесу (ст.ст. 174-175, 372 ЦПК).

Питання щодо тимчасового влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу вирішується судом за поданням державного виконавця у десятиденний строк з викликом в судове засідання сторін та за обов'язковою участю представників органів опіки та піклування. Проте неявка сторін не є перешкодою для вирішення питання про тимчасове влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу (ст. 374 ЦПК).

Розшук у виконавчому провадженні оголошується за місцем виконання рішення або за останнім відомим місцем проживання (перебування) боржника чи місцезнаходженням його майна, або за місцем проживання (перебування) стягувана.

Суд має право витребувати від державного виконавця всі необхідні документи для вирішення питання про оголошення розшуку. Подання державного виконавця розглядається у десятиденний строк (ст. 375 ЦПК).

Для забезпечення конституційного принципу недоторканості житла державний виконавець у разі проведення виконавчих дій, пов'язаних із примусовим проникненням до житла чи іншого володіння особи, повинен звернутися до суду. Заявником у справі виступає державний виконавець, який подає до суду заяву, погоджену із начальником відділу державної виконавчої служби. Ці питання вирішуються судом негайно за участю державного виконавця, без виклику чи повідомлення сторін або інших заінтересованих осіб (ст. 376 ЦПК).

Законом допускається можливість звернення стягнення на належні боржникові від інших осіб грошові кошти, що знаходяться на поточних, депозитних чи інших рахунках цих осіб.

Вирішення такого питання, а також можливості звернення стягнення на грошові кошти, які знаходяться на рахунках самого боржника, здійснюється судом за поданням державного виконавця, погодженим з начальником відділу державної виконавчої служби, за участю державного виконавця без виклику чи повідомлення сторін чи інших заінтересованих осіб (ст. 377 ЦПК).

Питання про правонаступництво у виконавчому провадженні судом розглядається у десятиденний строк за поданням державного виконавця або за заявою особи, яка бажає вступити правонаступником. Суду повинні бути представлені документи, що підтверджують правонаступництво у матеріальних правовідносинах (ст. 378 ЦПК).

У разі звернення стягнення на майно, яке перебуває у спільній власності, постає потреба визначення у ній частки боржника. Тому державний виконавець повинен звернутися до суду із відповідним поданням, яке розглядається судом у десятиденний строк з повідомленням сторін та заінтересованих осіб, їхня неявка не перешкоджає вирішенню питання (ст. 379 ЦПК).

 

26.4. Поворот виконання.

Поворот виконання - це спосіб захисту майнових прав відповідача, який полягає у поверненні позивачем (стягувачем) відповідачеві (боржникові) всього одержаного за скасованим рішенням.

Загальних правил, які б передбачали поворот виконання, немає, що примушує знову звертатися до процесуального, процедурного чи іншого законодавства, яке регламентує винесення і виконання юрисдикційного рішення, що підлягає виконанню у порядку ст. З Закону.

Питання про поворот виконання вирішує суд, який переглядає судові рішення (постанови) і до компетенції якого належить скасування рішення, закриття провадження в справі, залишення позову без розгляду, відмова у позові повністю або частково, зміна рішення (ст. 380 ЦПК). Якщо питання не було вирішене цим судом, то його може вирішити місцевий суд, в якому перебуває справа, у межах позовної давності. Така заява розглядається у судовому засіданні з повідомленням сторін і вирішується постановленою ухвалою (ст. 381 ЦПК).

Якщо рішення після його виконання скасовано і справу повернено на новий розгляд, а при новому розгляді справи в позові відмовлено або позовні вимоги задоволене в меншому розмірі, суд, ухвалюючи рішення, повинен зобов'язати позивача повернути відповідачеві безпідставно стягнене з нього за скасованим рішенням. У разі неможливості повернути майно в рішенні чи ухвалі суду передбачається відшкодування вартості цього майна в розмірі суми, одержаної від його реалізації (ст. 380 ЦПК).

Чинним цивільним процесуальним законом встановлено спеціальні правила про поворот виконання в окремих категоріях справ.

Наприклад, у разі скасування у зв'язку з нововиявленими обставинами рішень у справах про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, поворот виконання допускається, якщо скасоване рішення було обґрунтоване повідомленими позивачем неправдивими відомостями або поданими ним підробленими документами. Відповідно до ст. 382 ЦПК та ст. 238 КЗП у справах про стягнення аліментів, а також у справах про стягнення заробітної плати чи інших виплат, що випливають з Поворот виконання — це спосіб захисту майнових прав відповідача, який полягає у поверненні позивачем (стягувачем) відповідачеві (боржникові) всього одержаного за скасованим рішенням.

Загальних правил, які б передбачали поворот виконання, немає, що примушує знову звертатися до процесуального, процедурного чи іншого законодавства, яке регламентує винесення і виконання юрисдикційного рішення, що підлягає виконанню у порядку ст. З Закону.

Питання про поворот виконання вирішує суд, який переглядає судові рішення (постанови) і до компетенції якого належить скасування рішення, закриття провадження в справі, залишення позову без розгляду, відмова у позові повністю або частково, зміна рішення (ст. 380 ЦПК). Якщо питання не було вирішене цим судом, то його може вирішити місцевий суд, в якому перебуває справа, у межах позовної давності. Така заява розглядається у судовому засіданні з повідомленням сторін і вирішується постановленою ухвалою (ст. 381 ЦПК).

Якщо рішення після його виконання скасовано і справу повернено на новий розгляд, а при новому розгляді справи в позові відмовлено або позовні вимоги задоволене в меншому розмірі, суд, ухвалюючи рішення, повинен зобов'язати позивача повернути відповідачеві безпідставно стягнене з нього за скасованим рішенням. У разі неможливості повернути майно в рішенні чи ухвалі суду передбачається відшкодування вартості цього майна в розмірі суми, одержаної від його реалізації (ст. 380 ЦПК).

Чинним цивільним процесуальним законом встановлено спеціальні правила про поворот виконання в окремих категоріях справ.

Наприклад, у разі скасування у зв'язку з нововиявленими обставинами рішень у справах про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, поворот виконання допускається, якщо скасоване рішення було обґрунтоване повідомленими позивачем неправдивими відомостями або поданими ним підробленими документами. Відповідно до ст. 382 ЦПК та ст. 238 КЗІІП у справах про стягнення аліментів, а також у справах про стягнення заробітної плати чи інших виплат, що випливають з трудових правовідносин, поворот виконання не допускається незалежно від того, у якому порядку ухвалене рішення, за винятком випадків, коли рішення було обґрунтоване підробленими документами або на завідомо неправдивими відомостями позивача.

 

26.5. Судовий контроль за виконанням судових рішень.

Низкою норм законодавства про виконавче провадження (ст. ст. 7, 83, 17, 24, 26, 32, 36, 37, 40, 401, 42, 45, 46, 57, 59, 87, 88 Закону) передбачене право на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця та інших посадових осіб Державної виконавчої служби. Процесуальний порядок розгляду та вирішення цієї категорії справ визначений розд. VII (ст. ст. 383­389) ЦПК.

Предметом оскарження є рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби з виконання лише судових рішень у цивільних справах, однак відповідно до ст. 85 Закону до судової юрисдикції належать справи за скаргами на будь-які рішення, дії чи бездіяльність державних виконавців, незалежно від того, що є підставою виконання. У такому разі слід керуватися положеннями ст. 15 ЦПК щодо цивільної юрисдикції суду. Отже, не належать до цивільної юрисдикції суду справи щодо контролю за виконанням рішень господарських та адміністративних су дів, оскільки щодо них встановлений інший порядок судового вирішення (ст. 1212ГПК, ст. ст. 181, 267 КАС).

Правом на звернення до суду наділені учасники виконавчого провадження та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, якщо вони вважають, що їх права порушені (ст. 383 ЦПК).

Цивільним процесуальним законом встановлено правила альтернативної юрисдикції у цій категорії справ, тобто відповідно до ст. 384 ЦПК скаргу може бути подано до суду безпосередньо або після оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби до начальника відповідного відділу державної виконавчої служби. Однак інколи рішення державного виконавця можуть оскаржуватися виключно до суду, як, наприклад, постанова державного виконавця про стягнення виконавчого збору (ст. 46 Закону).

Право на звернення до суду строкове. Скаргу може бути подано до суду:

• У десятиденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав чи свобод;

• У триденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав чи свобод, у разі оскарження постанови про відкладення провадження виконавчих дій.

Пропущений з поважних причин строк для подання скарги може бути поновлено судом (ст. 385 ЦПК).

Скарга на дії (бездіяльність) державного виконавця або начальника відділу державної виконавчої служби з виконання судових рішень подається до суду, який видав виконавчий документ. Скарги на виконання інших рішень подаються до суду за місцем знаходження відповідного відділу державної виконавчої служби, крім скарг на дії (бездіяльність) державних виконавців та посадових осіб Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України та відділів державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласного, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції, які подаються до апеляційного суду за місцем знаходження відповідного органу державної виконавчої служби (ст. 85 Закону).

Про подання скарги суд має повідомити відповідний відділ державної виконавчої служби не пізніше ніж наступного після прийняття її судом.

Скарга розглядається у десятиденний строк у судовому засіданні за участю заявника і державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби, рішення, дія чи бездіяльність якої оскаржується.

Якщо заявник, державний виконавець або інша посадова особа державної виконавчої служби не можуть з'явитися до суду з поважних причин, справу може бути розглянуто за участю їхніх представників.

Якщо суд встановить, що особа, рішення, дія чи бездіяльність якої оскаржуються, не працює на попередній посаді, він залучає до участі в справі посадову особу, до компетенції якої належить вирішення питання про усунення порушення прав чи свобод заявника (ст. 386 ЦПК).

За результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу. У разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов'язує державного виконавця або іншу посадову особу державної виконавчої служби задовольнити вимогу заявника та усунути порушення або іншим шляхом поновлює його порушені права чи свободи.

Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби і права чи свободи заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги (ст. 387 ЦПК).

Окрім вирішення справи по суті, судове рішення має дати відповідь на питання про розподіл судових витрат у справі. Суд покладає їх на заявника, якщо було ухвалене судове рішення про відмову в задоволенні його скарги, або на відділ державної виконавчої служби, якщо було ухвалене судове рішення про задоволення скарги заявника (ст. 388 ЦПК).

Про виконання такого судового рішення відповідний орган державної виконавчої служби повідомляє суд і заявника не пізніше місячного строку з дня одержання ухвали суду (ст. 389 ЦПК).

Контрольні питання:

1. Охарактеризуйте виконавче провадження.

2. Охарактеризуйте відстрочку, розстрочку виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання.

3. Охарактеризуйте порядок вирішення питань про поворот виконання.

4. Порядок оскарження дій або бездіяльності державного виконавця.

5. Які рішення звертаються до примусового виконання?

6. Яку форму і зміст має виконавчий лист?

7. У якому випадку суд видає дублікат виконавчого листа?

8. Хто здійснює контроль за виконанням судових рішень?

 

 

Тема 27. Визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні.

 

27.1. Поняття та джерела міжнародного цивільного процесуального права

Процеси міжнародної інтеграції, налагодження тісних міжнародних зв'язків, уніфікація норм матеріального права обумовлюють необхідність створення ефективного механізму захисту прав та інтересів учасників правовідносин, розгляду та вирішення правових спорів між ними та забезпечення можливості виконання відповідних судових рішень за участю іноземного елементу. Під «іноземним елементом» розуміють:

1) суб'єкта, який має іноземну належність (громадянство, місце проживання — щодо фізичних осіб; «національність» — щодо юридичних осіб);

2) об' єкта, який перебуває на території іноземної держави;

3) юридичний факт, що мав чи має місце за кордоном. Порядок провадження в цивільних справах з іноземним елементом та вирішення питань, пов'язаних з наданням правової допомоги судам інших країн, врегульований нормами різноманітних систем права (внутрішньодержавного та міжнародного), має назву міжнародного цивільного процесу.

Регулювання порядку розгляду цивільних справ за участю іноземного елементу, визначення правил підсудності, питань правової допомоги нормами ЩІК не вирішує всіх проблем, що виникають у правозастосовній діяльності. У правовідносинах з іноземним елементом взаємодіють різні національні правопорядки, врегульовані внутрішньодержавними нормами різних держав. В сучасних умовах одним із найефективніших засобів правового регулювання порядку вирішення цивільно-правових спорів за участю іноземного елементу є укладення міжнародних двосторонніх та багатосторонніх договорів. Це, своєю чергою, зумовило виникнення в юридичній науці дискусії з приводу місця правових норм, які регулюють порядок відправлення правосуддя у цивільних справах з іноземним елементом, у системі права. Наприклад, одні дослідники відносять міжнародне цивільне процесуальне право до міжнародного приватного права, інші — виходять з концепції його внутрішньодержавної природи.

Систему міжнародного цивільного процесуального права складають норми щодо:

• компетенції судів України відносно цивільних справ за участю іноземного елемента: міжнародної підсудності та підвідомчості (юрисдикції);

• процесуально-правового становища учасників цивільного судочинства — іноземних фізичних та юридичних осіб, держав, їх дипломатичних представництв та консульських установ, посадових осіб міжнародних організацій, осіб без громадянства;

 

• допустимості тих чи інших засобів доказування або судових доказів у цивільних справах з іноземним елементом;

• правової допомоги у цивільних, сімейних, трудових справах, в тому числі судові доручення, виконання іноземних доручень;

• визнання та виконання рішень іноземних судів;

• порядку визначення змісту іноземного (матеріального та процесуального) права та його застосування та ін.

До міжнародного цивільного процесуального права не належать правові норми, які визначають порядок розгляду справ у різноманітних міжнародних юрисдикційних органах, наприклад Європейському суді з прав людини. Ці норми належать до міжнародного публічного права, оскільки одним з суб' єктів відносин є не національний суд, а міжнародна організація, в тому числі суди, які діють за спеціальною процедурою.

Міжнародним цивільним процесуальним правом є сукупність норм різноманітних систем права (внутрішньодержавного та міжнародного), які регулюють цивільні процесуальні правовідносини щодо відправлення правосуддя в цивільних справах між національними судами та іншими учасниками процесу, один з яких є іноземним елементом.

Джерелами міжнародного цивільного процесуального права є:

• норми національного законодавства:

1) Конституція України, яка поширила національний правовий режим на іноземців та осіб без громадянства (ст. 6);

2) Цивільний процесуальний кодекс України (розд. III), який визначає порядок здійснення правосудця в цивільних справах;

3) закони України: «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», «Про біженців», «Про правовий статус закордонних українців», «Про дипломатичні ранги України», «Про дипломатичну службу», «Про правонаступництво України», «Про виконавче провадження», «Про міжнародні договори України», «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів» та ін.;

4) підзаконні нормативно-правові акти: укази Президента
України (наприклад, «Про заходи щодо вдосконалення координації
діяльності органів виконавчої влади у сфері зовнішніх зносин», «Про
Перелік посад, приписаних до дипломатичних рангів України»),
постанови Кабінету Міністрів України («Положення про порядок
укладення, виконання та денонсації міжнародних договорів України
міжвідомчого характеру») тощо;

• міжнародні договори, згода на обов' язковість яких дана Верховною Радою України, що відповідно до Конституції України складають частину національного законодавства. До міжнародних норм належать:

1) двосторонні договори України про правову допомогу та правові відносини в цивільних і кримінальних справах: з Республікою Грузія (підписано 9 січня 1995 р., ратифіковано Україною 22 листопада 1995 р.), з Естонською Республікою (відповідно 15 лютого 1995 р., 22 листопада 1995 р.); з Республікою Молдова (13 грудня 1993 р., 10 листопада 1994 р.); з Республікою Польща (24 травня 1993 р., 4 лютого 1994 р.); з Китайською Народною Республікою (31 жовтня 1992 р., 5 лютого 1993 р.); про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах із Литовською Республікою (7 липня 1993 р., 17 грудня 1993 р.); про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних, трудових та кримінальних справах із

Латвійською Республікою (23 травня 1995 р., 22 листопада 1995 р.); про правову допомогу в цивільних і кримінальних справах із Монголією (27 червня 1995 р., 1 листопада 1996 р.); про правову допомогу та правові відносини в цивільних і сімейних справах із Республікою Узбекистан (19 лютого 1998 р., 5 листопада 1998 р.) та ін.;

2) багатосторонні угоди: Угода про порядок вирішення спорів,
пов' язаних зі здійсненням господарської діяльності підписана
урядами держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав (м.
Київ, 20 березня 1992 р.) та ін.;

3) конвенції: Конвенція, що скасовує вимогу легалізації
іноземних офіційних документів (5 жовтня 1961 р., набула чинності
для України з 22 грудня 2003 р.); Конвенція про отримання за
кордоном доказів по цивільних та торгових справах (18 березня 1970
р. Україна із заявами і застереженнями приєдналася 19 жовтня 2000
р.) — Конвенція про вручення за кордоном судових та позасудових
документів у цивільних або комерційних справах (15 листопада 1965
р. Україна із заявами і застереженнями приєдналася 19 жовтня 2000
р.); Конвенція про правову допомогу і правові відносини у
цивільних, сімейних та кримінальних справах укладена державами-
членами Співдружності Незалежних Держав (м. Мінськ, 22 січня

1993 р., ратифікована 10 листопада 1994 р.).

Згідно зі ст. 7 Закону України «Про правонаступництво України» на реалізацію положень Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо договорів (23 серпня 1978 Україна приєдналась 17 вересня 1992 р.) Україна відповідними нотами у січні

1994 року визнала для себе обов' язковими ряд двосторонніх
договорів, які були укладені СРСР (наприклад, з Народною
Республікою Албанія (30 червня 1958 р.) Алжирською Народною
Демократичною Республікою (23 лютого 1982 р.), Народною
Республікою Болгарія (19 лютого 1975 р. Угорською Народною
Республікою (15 липня 1958 р. і Соціалістичною Республікою
В' єтнам (10 грудня 1981 р. ) Республікою (21 травня 1981 р.),
Фінляндською Р 11 серпня 1978 р.), Італійською Республікою 1979
р.) та ін.

У зв'язку з офіційним оформленням правонаступництва України для неї залишається чинною Конвенція з питань цивільного процесу (м. Гаага 1 березня 1954 р., набула чинності для СРСР 26 липня 1967 р.). Крім того, 14 липня 1993 р. Україна приєдналась до

Європейської конвенції про інформацію щодо іноземного законодавства (7 червня 1968 р.).

27.2. Визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні

Юридична сила рішення суду певної держави обмежена територією цієї держави. Проте за умов, передбачених ЦПК, Законом України «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів» та міжнародними договорами України, рішення іноземних судів можуть визнаватися та виконуватися на території нашої держави.

Рішення іноземного суду може бути пред'явлене до примусового виконання в Україні протягом трьох років з дня набрання ним законної сили, за винятком рішення про стягнення періодичних платежів, яке може бути пред' явлено до примусового виконання протягом усього строку проведення стягнення з погашенням заборгованості за останні три роки (ст. 391 ЦПК).

Клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду подається до суду за місцем проживання (перебування) або місцезнаходженням боржника. Якщо боржник не має місця проживання (перебування) або місцезнаходження на території України, або останнє невідоме, питання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду розглядається судом за місцезнаходженням в Україні майне боржника. Таке клопотання, як правило, подається безпосередньо заінтересованою особою (стягувачем), проте, якщо міжнародними договорами, згода на обов' язковість яких надана Верховною Радою України, передбачено подання такого клопотання через органи державної влади України, суд приймає до розгляду клопотання, що надійшло через орган державної влади України (ст. 393 ЦПК).

Клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду має відповідати вимогам ЦПК щодо форми та змісту (ст. 394). Крім того, окремо законодавче визначено перелік документів, що мають додаватися до такого клопотання. Як правило, цей перелік визначається міжнародним договором з відповідною іноземною державою, проте, якщо такого договору немає або в ньому немає вказівок з цього приводу, то застосовується положення ч. 2 ст. 394 ЦПК. У разі подання клопотання, яке не відповідає вищевказаним вимогам, суд залишає його без розгляду та повертає клопотання разом з доданими до нього документами стягувачеві або його представникові.

Порядок розгляду та вирішення клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду, а також порядок оскарження відповідного судового рішення визначено ЦПК. У разі задоволення клопотання, на підставі рішення іноземного суду та ухвали про надання дозволу на його примусове виконання, що набрала законної сили, суд видає виконавчий лист, який надсилається для виконання в порядку, встановленому законом.

Клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, розглядається та вирішується в тому самому порядку, що і рішення, яке підлягає примусовому виконанню, з окремими особливостями, визначеними ЦПК: особливий суб' єктний склад учасників процесу (немає стягувача та боржника, є лише заінтересовані особи); специфічне правове регулювання вимог до оформлення клопотання; своєрідний перелік документів.

Контрольні питання:

1. Якими законодавчими актами врегульовані відносини, пов' язані із визнанням (невизнанням) і виконанням рішень іноземних судів в Україні?

2. Поняття рішення іноземного суду.

3. Що таке «визнання рішення іноземного суду»?

4. Що означає «виконання рішення іноземного суду»?

5. Порядок подання клопотання про надання дозволу на примусове виконання або визнання рішення іноземного суду.

6. Порядок розгляду клопотання про надання дозволу на примусове виконання або визнання рішення іноземного суду.

 

 

Тема 28. Провадження у справах за участю іноземних осіб.

 

28.1. Право на судовий захист та правовий статус іноземців, осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб та держав у цивільному процесі

Відповідно до ст. 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних під ставах, користуються тими самими правами та свободами несуть такі ж обов' язки як і громадяни України за винятками, встановленими законодавством. Зокрема, відповідно до ст. 410 ЦПК іноземні фізичні та юридичні особи, особи без громадянства, іноземні держави (їх органи та посадові особи) та міжнародні організації мають право звертатися за захистом своїх прав та законних інтересів до судів України та можуть бути суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин.

Національне законодавство України встановлює національний правовий режим в галузі захисту прав та інтересів іноземних осіб. Це означає, що на іноземців, осіб без громадянства, іноземні організації поширюється такий самий режим, як і на фізичних та юридичних осіб України, однакові процесуальні права (ст. 22 Закону України «Про правовий статус іноземців»). Причому поширення національних засад на вищевказаних осіб ґрунтується на принципі безумовності, тобто не пов'язане з якими-небудь вимогами щодо обов' язковості проживання останніх на території України тощо.

Цивільна процесуальна правоздатність та дієздатність іноземця визначається правом держави, громадянином якої він є. Цивільна процесуальна правоздатність та дієздатність особи без громадянства —. правом держави, в якій ця особа постійно або переважно проживає. Проте, навіть якщо особа відповідно до права своєї держави не є процесуальне дієздатною, вона може бути визнана такою на території України, якщо вона має цивільну процесуальну дієздатність відповідно до цивільного процесуального законодавства України.

Процесуальна правоздатність іноземної юридичної особи визначається правом держави, в якій її засновано. Тому правосуб' єктність цієї категорії учасників цивільних процесуальних правовідносин має бути підтверджена документами відповідної держави, які повинні бути легалізовані з особливостями, визначеними Конвенцією, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів (5 жовтня 1961 р.).

Отже, норми національного права, якими визначаються правила процесуальної правосуб' єктності, підвідомчості та підсудності справ з іноземним елементом, процесуального становища учасників справи, поширюються на фізичних та юридичних осіб іноземних держав незалежно від того, чи передбачено законодавством їхніх держав рівнозначні права для громадян та юридичних осіб України. Проте законом України можуть бути встановлені відповідні обмеження щодо фізичних та юридичних осіб тих держав, в яких допускаються спеціальні обмеження цивільних процесуальних прав фізичних або юридичних осіб України.

Суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин можуть бути не тільки вищевказані особи, а й іноземні держави. На відміну від всіх інших суб'єктів, іноземні держави користуються судовим імунітетом (від лат. недоторканість, звільнення від чого-небудь): до іноземної держави не може бути пред' явлений позов, застосовано забезпечення позову, звернене стягнення на її майно, що знаходиться на території іншої держави. Отже, судовий імунітет базується на суверенній рівності держав і полягає у непідсудності іноземних держав суду інших держав. В деяких країнах судовий імунітет держави надається лише у разі, якщо йдеться про дії держави публічно-правового характеру. В Україні зберігається дія принципу абсолютного імунітету, тобто іноземці, як і громадяни України, можуть пред' явити позов до іноземної держави, просити суд про забезпечення позову шляхом звернення стягнення на її майно, що знаходиться на території України, лише за згодою компетентних органів відповідної іноземної держави.

Судовий імунітет поширюється також на акредитовані в Україні дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав, їх службових осіб. На відміну від іноземних держав, вони підлягають юрисдикції судів України, проте лише в межах, визначених принципами та нормами міжнародного права або міжнародними договорами з відповідною державою.

Процесуальна правоздатність міжнародної організації визначається на основі міжнародного договору, відповідно до якого її створено, її установчих документів або угоди з компетентним органом України.

Міжнародні організації підлягають юрисдикції судів України у цивільних справах у межах, визначених міжнародними договорами, згода на обов' язковість яких надана Верховною Радою України, або законами України.

28.2. Підсудність цивільних справ з іноземним елементом. Підготовка та розгляд справи

Підсудність цивільних справ з іноземним елементом — це компетенція національних судів (зокрема судів України) щодо розгляду та вирішення цивільних справ та вчинення окремих процесуальних дій за участю іноземного елемента.

Підсудність у справах, в яких беруть участь іноземні особи, а також у спорах, в яких хоча б одна з сторін проживає за кордоном, визначається законодавством України. Тобто при вирішенні питання про розгляд цивільних справ з іноземним елементом в Україні діє так званий «закон суду», за яким застосовуються правила загальної територіальної, альтернативної, виключної та договірної підсудності.

Проте, вирішуючи питання про підсудність цивільних справ з іноземним елементом, слід враховувати не тільки норми внутрішньодержавного права, а й колізійні, які містяться в конвенціях і двосторонніх договорах України та інших держав про правову допомогу. Наприклад, за загальним правилом внутрішньої територіальної підсудності позов подається за місцем постійного проживання (місцезнаходження) боржника. Якщо така особа не має в Україні місця проживання, позов може бути пред'явлено за місцем знаходження його майна тощо.

Проте, за угодою сторін, одна з яких є іноземним елементом, конкретна цивільна справа, підсудна національному суду, може бути віднесена до юрисдикції іноземної держави чи, навпаки, справа, підсудна іноземному суду, може бути в силу угоди сторін віднесена до юрисдикції місцевого суду. Угоди сторін, якими визначається підсудність, називають пророгацій-ними угодами.

На стадії підготовки такої справи до судового розгляду суддя має вирішити питання про належність поданих сторонами доказів, допустимість засобів доказування і, якщо необхідно, вирішити клопотання сторін про витребування доказів, у тому числі на території іншої держави.

Оскільки суди України можуть діяти тільки в межах території нашої держави, виконання такої та ряду інших процесуальних дій за межами України можливе лише шляхом звернення за сприянням до судових органів інших держав (судове доручення), яке охоплюється поняттям «міжнародної правової допомоги».

Суди України можуть звертатися до іноземних судів з дорученням про виконання окремих процесуальних дій. Порядок таких зносин регулюється законами України і міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Вітчизняні суди виконують передані їм в установленому порядку доручення іноземних судів про проведення окремих процесуальних дій (вручення повісток та інших документів, допит сторін і свідків, проведення експертизи, огляду на місці тощо), за винятком випадків, коли виконання доручення: порушує суверенітет України або загрожує національній безпеці України; не належить до юрисдикції цього суду. Процесуальний порядок виконання судових доручень у кожній країні регулюється її внутрішнім законодавством та міжнародними договорами, в яких вона бере участь (зокрема Конвенцією від 18 березня 1970 р.).

На стадії підготовки при визначенні судом складу осіб, які беруть участь у справі, та забезпеченні їх своєчасної явки в судове засідання, у міжнародному цивільному процесі можуть використовуватися судові виклики та повідомлення. Особливість вчинення цієї процесуальної дії полягає в тому, що повістки національного суду на території України мають обов' язків характер для одержувача, а за межами нашої держави вони втрачають обов' язковість.

Для того, щоб забезпечити вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах, Україна приєдналась до відповідної Конвенції (15 листопада 1965 р.), якого передбачено вимоги до оформлення документів, що передаються для вручення в іншій державі, порядок та способи вручення документів.

Розгляд цивільних справ з іноземним елементом здійснюється за «законом суду», тобто, якщо справа розглядатиметься судом України, то розгляд відбувається в порядку, передбаченому цивільним процесуальним законодавством України.

При вирішенні цивільної справи з іноземним елементом суд, як правило, застосовує норми національного права. Однак відповідно до ч. 6 ст. 8 ЦПК норми права інших держав застосовуються судом лише у разі, коли це встановлено законом України чи міжнародним договором, згода на обов' язковість якого надана Верховною Радою України. Суд може застосовувати не тільки іноземні закони, але й звичаї та судову практику в тих межах, у яких останні визнаються джерелами права у відповідних державах. Причому, норми права інших держав мають застосовуватися відповідно до їх офіційного тлумачення та практики застосування. Тому для застосування норми іноземного права суд перш за все повинен з'ясувати її зміст. З цією метою суд може звернутися до Міністерства юстиції України чи іншого компетентного органу або залучити експертів.

Зміст права може встановлюватись не тільки судом, а й сторонами, які в цьому заінтересовані. Наприклад, відповідно до ст. 9 ЦПК особи, які беруть участь у справі, можуть подавати відповідні документи, що підтверджують зміст норм права іншої держави, на які вони посилаються в підтвердження своїх вимог або заперечень, а також іншими засобами сприяти суду у з' ясуванні їх змісту.

Якщо зміст норм права іншої держави, незважаючи на вжиті з цією метою заходи, в розумні строки не з' ясовано, суд застосовує відповідні норми законів та інших нормативно-правових актів України.

Провадження в цивільних справах з іноземним елементом здійснюється відповідно до нормативно-правових актів, чинних на час вчинення конкретних процесуальних дій, розгляду та вирішення справи. Тому для застосування норми іноземного права суд повинен не лише з' ясувати її зміст, а й переконатися, що норма є чинною на момент застосування.

Контрольні питання:

1. Чи можуть іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуватися тими самими правами і свободами, нести такі самі обов' язки, як і громадяни України?

2. Чи поширюється цивільна юрисдикція судів України на акредитованих в Україні дипломатичних представників іноземних держав?

3. Правила підсудності судам України цивільних справ у спорах, в яких беруть участь іноземці, а також у спорах, в яких хоча б одна із сторін проживає за кордоном.

4. Чи може суд України звернутися з дорученням до суду іншої держави, на території якої потрібно вчинити певну дію? В якому порядку?

 

 

Тема 29. Відновлення втраченого судового провадження.

 

29.1. Порядок відновлення втраченого судового провадження, значення, зміст наказного провадження

Цивільна справа в суді фіксується за допомогою письмових матеріалів, які зібрані в одному або декілька томах. Тимчасовою

інструкцією з діловодства в місцевому загальному суді, затвердженою наказом Державної судової адміністрації України від 17 лютого 2005 р. № 20, регламентовано правила ведення діловодства стосовно цивільних справ, в тому числі оформлення справи.

Втрата судового провадження може мати місце з декількох підстав: знищення пожежею, знищення особою, яка брала участь у справі, не повернення цивільної справи тощо. Крім того, цивільні справи зберігаються в архіві лише протягом встановленого законодавством часу і після закінчення відповідного терміну підлягають ліквідації.

Судове провадження може бути втрачене внаслідок об'єктивних причин (наприклад, пожежа, стихійне лихо), недбалості або навмисних дій працівників суду чи інших осіб (крадіжки, підпалу, пошкодження тощо).

Втрата судового провадження може бути повною або частковою.

Відповідно до ст. 402 ЦПК України відновленню підлягає втрачене повністю або частково судове провадження в цивільній справі, закінченій ухваленням рішення або у якій провадження закрито.

Звернутись до суду про відновлення втраченого судового провадження мають право особи, які брали участь у справі, або за ініціативою суду.

Підсудність. Заява про відновлення втраченого судового провадження подається до суду, який ухвалив рішення по суті справи або постановив ухвалу про закриття провадження у справі.

Відповідно до ст. 405 ЦПК у заяві повинно бути зазначено:

1) назва суду, до якого вона подається;

2) ім'я (найменування) заявника, його місце проживання або місцезнаходження, номер засобів зв'язку;

3) про відновлення якого саме провадження просить заявник;

4) чи було у справі ухвалено рішення по суті справи або постановлена ухвала про закриття провадження;

5) якою саме особою з числа осіб, які брали участь у справі, був заявник;

6) хто конкретно і в якості кого брав участь у справі, місце проживання чи місцезнаходження цих осіб;

7) що відомо заявнику про обставини втрати провадження;

8) про місцезнаходження копій документів провадження або
відомостей щодо них;

9) поновлення яких саме документів заявник вважає необхідним;

10) для якої мети необхідне їх поновлення.

До даної заяви додаються документи або їх копії, навіть якщо вони не посвідчені в установленому порядку, що збереглися у заявника чи у справі.

Судовий збір та витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи не сплачується.

У разі, коли подана заява не відповідає вимогам ст. 405 ЦПК України, суд залишає її без руху і встановлює заявнику строк, необхідний для усунення недоліків. При невиконанні такої вимоги заява вважається неподаною і повертається заявнику. Разом з тим, не може бути підставою для цього неподання необхідних документів, що знаходяться в інших осіб.

Судове провадження, втрачене до закінчення судового розгляду, не підлягає відновленню. Заявник у цьому разі може пред' явити новий позов. В ухвалі суду про відкриття провадження у новій справі у зв' язку з втратою незакінченого провадження про цю обставину повинно бути обов' язково зазначено.

29.2. Розгляд справи та постановлення рішення про відновлення втраченого судового провадження

При розгляді справи суд використовує:

- частину провадження, що збереглася;

- документи, видані зі справи фізичним чи юридичним особам до втрати провадження, копії цих документів;

- інші довідки, папери, відомості, що стосуються справи, виконавчого провадження:

- показання свідків осіб, які були присутніми під час вчинення процесуальних дій, осіб (їх представників), які брали участь у справі;

- показання осіб, які входили до складу суду, що розглядав справу, з якої втрачено провадження;

- показання осіб, які виконували судове рішення.

На підставі зібраних і перевірених матеріалів суд може ухвалити такі рішення:

- про відновлення втраченого провадження повністю або в частині, яку, на його думку, необхідно відновити. В цьому разі у рішенні суду про відновлення втраченого судового провадження зазначається, на підставі яких конкретно даних, поданих суду і досліджених у судовому засіданні з участю всіх учасників цивільного процесу з утраченого провадження, суд вважає установленим зміст відновленого судового рішення, наводяться висновки суду про доведеність того, які докази досліджувалися судом і які процесуальні дії вчинялися з утраченого провадження;

- ухвалу про закриття розгляду заяви про відновлення провадження і роз' яснює особам, які беруть участь у справі, право на повторне звернення з такою самою заявою за наявності необхідних документів. Така ухвала постановляється за недостатності зібраних матеріалів для точного відновлення втраченого судового провадження.

Строк зберігання судового провадження не має значення для вирішення заяви про його відновлення, крім випадку звернення з такою заявою для виконання рішення, якщо строк на пред' явлення виконавчого листа для виконання закінчився і судом не поновлено.

Контрольні питання:

1. Що розуміють під поняттям «втрачене судове провадження»?

2. В яких випадках втрачене судове провадження відновлюється?

3. Хто має право ініціювати відновлення втраченого судового провадження?

4. Які вимоги закон пред'являє до заяви про відновлення втраченого провадження?

5. Особливості підготовки справи про відновлення втраченого провадження до судового розгляду.

6. Порядок розгляду справи про відновлення втраченого провадження.

7. Яке рішення може прийняти суд за результатами розгляду справи про відновлення втраченого провадження?

 

 

Тема 30. Третейське судочинство.

Третейський розгляд являється однією із форм захисту порушеного чи оспорюваного права або інтересу громадян чи підприємств, прав і свобод людини та громадянина і захищаються судом, як проголошено ст. 55 Конституції України. Третейські суди здійснюють захист цивільних прав у встановлених законом порядку на рівні з судами загальної юрисдикції та господарськими судами.

Слід зазначити, що 16 червня 2004 р. набрав законної сили Закон України «Про третейські суди». До цього часу порядок розгляду спору про право між громадянами регулювався Положенням про третейський суд, що був додатком № 2 до ЦПК України. З 20 коротких статей у Положенні Новий кодекс становить 59 статей .

Цей Закон регулює порядок утворення та діяльності третейських судів в Україні та встановлює вимоги щодо третейського розгляду з метою захисту майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних та юридичних осіб.

 

30.1. Поняття про правовий статус третейського суду.

Згідно ст. 5 юридичні та/або фізичні особи мають право передати до третейського суду за угодою сторін будь-який спір, що виникає з цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом.

Якщо чинним міжнародним договором, згода на обов' язковість якого надана Верховною Радою України, встановлений інший порядок організації, діяльності та вирішення спорів третейським судом, ніж той, що встановлено цим Законом, то застосовуються норми міжнародного договору.

Дія цього Закону не поширюється на міжнародний комерційний арбітраж.

Завданням третейського судочинства є захист майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів сторін третейського розгляду шляхом всебічного розгляду та вирішення спорів відповідно до закону.

Відповідно до ст. 17 ЦПК України, яка визначає право сторін на передачу спору на розгляд третейського суду, та відповідно до ст. 6 Закону встановлюється підвідомчість справ третейським судам. Так третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком:

1) справ у спорах про визнання недійсними нормативно-
правових актів;

2) справ у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб;

3) справ, пов'язаних з державною таємницею;

4) справ у спорах, що виникають із сімейних правовідносин, крім справ у спорах, що виникають із шлюбних контрактів (договорів);

5) справ про відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом;

6) справ, однією із сторін в яких є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт під час здійснення ним владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, державна установа чи організація, казенне підприємство;

7) справ у спорах щодо нерухомого майна, включаючи земельні ділянки;

8) справ про встановлення фактів, що мають юридичне
значення;

9) справ у спорах, що виникають з трудових відносин;

10) справ, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, пов'язаних із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цих товариств;

11) інших справ, які відповідно до закону підлягають вирішенню виключно судами загальної юрисдикції або Конституційним Судом України;

12) справ, коли хоча б одна із сторін спору є нерезидентом України (тобто, дія цього Закону не поширюється на комерційний арбітраж, а спори з нерезидентом України можуть вирішуватися у відповідності із Законом України «Про міжнародний комерційний арбітраж» від 24 лютого 1994 р.);

13) справ, за результатами розгляду яких виконання рішення третейського суду потребуватиме вчинення відповідних дій органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими чи службовими особами та іншими суб'єктами під час здійснення ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.

Також слід відмітити, що компетенція третейського суду не поширюється на справи окремого провадження. Також третейський суд не вправі вирішувати спір, який вирішується судовими органами

між тими ж сторонами по тому предмету за тими ж підставами.

Види і порядок утворення третейських судів. В даний час в Україні відповідно до ст. 7 можуть створюватися і діяти два види судів постійно діючі третейські суди та третейські суди для вирішення конкретного спору (суди асі пос).

Постійно діючі третейські суди та третейські суди для вирішення конкретного спору утворюються без статусу юридичної особи, який очолює голова третейського суду, порядок обрання якого визначається Положенням про постійно діючий третейський суд.

Постійно діючі третейські суди можуть утворюватися та діяти при зареєстрованих згідно з чинним законодавством України:

1. всеукраїнських громадських організаціях;

2. всеукраїнських організаціях роботодавців;

3. фондових і товарних біржах, саморегулівних організаціях професійних учасників ринку цінних паперів;

4. торгово-промислових палатах;

5. всеукраїнських асоціаціях кредитних спілок, Центральній спілці споживчих товариств України;

6. об'єднаннях, асоціаціях суб'єктів підприємницької діяльності — юридичних осіб, у тому числі банків.

Постійно діючі третейські суди не можуть утворюватися та діяти при органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

Місцезнаходженням постійно діючого третейського суду є місцезнаходження його засновника, що не обмежує засновника третейського суду в праві визначати розташування третейських суддів за адміністративно-територіальним принципом.

Порядок утворення третейського суду для вирішення конкретного спору визначається третейською угодою, умови якої не можуть суперечити положенням цього Закону.

Постійно діючий третейський суд підлягає державній реєстрації. Державна реєстрація постійно діючого третейського суду здійснюється Міністерством юстиції України, Головним управлінням юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласними, Київським, Севастопольським міськими управліннями юстиції протягом п'ятнадцяти днів з дня подання його засновником заяви.

Про державну реєстрацію постійно діючого третейського суду видається свідоцтво встановленог