При типології важливо враховувати рівень розвитку та структуру продуктивних сил держави і ті риси соціально-економічної дійсності, які найбільш точно відображають і сьогоднішнє становище, і найближчі перспективи країни. Використовуючи ці критерії, можна виділити сім груп країн, що розвиваються.
1. Нові індустріальні країни (НІС), що включають країни Південно-Східної Азії (Південна Корея, Сінгапур, Гонконг, Тайвань) і країни Латинської Америки (Мексика, Бразилія, Аргентина, Чилі). Сплеск у розвитку для НІК почався з кінця 1950-х рр., вони показали виключно високі темпи економічного зростання впродовж 50-80-х років, їх довгострокова економічна стратегія націлена на побудову західної моделі капіталізму. НІС у вищій мірі інтегровані в міжнародну торгівлю, для них характерний бурхливий розвиток галузей національного господарства, продукція яких призначена для експорту. Але справа не обмежувалася лише вражаючими успіхами в індустріалізації всієї економіки. За три-чотири десятиліття відбулися глибокі суспільні перетворення, здійснені воістину революційні зрушення в сфері освіти, охорони здоров'я, розвитку інформаційно-інноваційних технологій, що доводить принципову можливість прориву окремих країн, що розвиваються до групи розвинених держав протягом життя одного-двох поколінь. Незважаючи на великі досягнуті успіхи, НІК ще не досягли показників, що дозволяють зарахувати їх до групи розвинутих країн.
2. Країни з централізовано керованою економікою (Північна Корея, В'єтнам, Лаос, Куба). Незважаючи на те, що ринкові відносини все більш проникають в економіку цих країн, в них зберігаються командно-адміністративні методи організації та управління господарством. Країни централізовано керованої економіки успішно вирішують окремі проблеми розвитку господарства, зокрема техніко-економічні питання індустріалізації, для них характерні високий рівень усуспільнення виробництва, широке застосування системи державного планування. Однак, в економіці цих країн відсутні механізми саморегулювання господарства, об'єктивного розподілу та регулювання ресурсів, зусилля держави в управлінні економікою перетворюється на стримуючий чинник розвитку.
3. Китай (1339000 чол. + 9596000 км2), який слід виділити окремо як країну, що займає унікальне місце у світовій економіці, де будується модель співіснування ринкової і планової економіки, являє собою соціалістичний ринок з елементами вільного підприємництва, але під керівництвом комуністичної партії. Сам по собі Китай також неоднорідний: тут є приморські регіони, близькі за рівнем свого розвитку до провідних країн світу, а є і території на заході і в центрі країни, украй відсталі за характером свого розвитку. У результаті, усереднені показники Китаю дозволяють говорити про нього лише як про країну, яка розвивається. Проте, для Китаю характерні надзвичайно високі темпи економічного зростання, завдяки яким поки низький середній рівень добробуту населення з кожним роком помітно зростає. Щорічний приріст ВВП - 9-10%, позитивне сальдо в торгівлі навіть з США, великий приплив іноземного капіталу. За економічної потужності Китай є другою державою в світі (після США).
4. У четверту групу варто виділити Індію (1,177 млрд. чол + 3287000 км2), Пакистан (168 800 000 чол + 0,803 млн. км2 ) та Індонезію (229 965 000 чол + 1919440 км2) - країни з величезним населенням (більше 1 , 5 млрд чол) і територіями (більше 6 млн км2), природно-ресурсним потенціалом і можливостями економічного розвитку. Ці держави зайняли чільне місце в системі міжнародних економічних зв'язків, викликали потужний приплив зовнішніх ресурсів у вигляді вкладень іноземного капіталу. Але через незатребуваність своїх ресурсів, низький рівнь показників виробництва, споживання та доходів на душу населення (ВВП на душу населення близько 300-500 дол) помітно гальмують їх соціально-економічний розвиток.
5. Група, яку утворюють відносно благополучні країни, що розвиваються: країни - експортери енергоресурсів і країни - туристичні і фінансові центри.
5.1. Країни-нафтоекспортери, котрі мають унікальні ресурси, образно кажучи, «набили кишені» нафтодоларами (Алжир, Ангола, Бахрейн, Венесуела, В'єтнам, Габон, Єгипет, Індонезія, Ірак, Іран, Камерун, Катар, Колумбія, Конго, Кувейт, Лівія, Мексика, Нігерія , ОАЕ, Оман, Саудівська Аравія, Сирія, Тринідад і Тобаго, Еквадор). Їх характерні ознаки: високий дохід на душу населення, солідний природно-ресурсний потенціал розвитку, важлива роль на ринку енергетичного сировини і фінансових коштів, вигідне економіко-географічне положення. Співвідношення між доходами від нафти і чисельністю населення створює специфічні умови, що дозволяють накопичувати гігантські багатства. Так, доходи від продажу нафти в Кувейті складають 95% дохідної частини бюджету, а в Саудівській Аравії - 80%. На кожного громадянина Кувейту в 2005 р. припадало 7000 нафтодоларів. Для порівняння: в США на кожного громадянина припадає в середньому 90 нафтодоларів, а в Росії - 11,3.
5.2. Острівні держави - туристичні і фінансові центри, податкові гавані, що володіють розвиненою інфраструктурою, політичною стабільністю і ліберальною економікою (Багамські, Бермудські, Кайманові острови, Ямайка, Кіпр, Мальта, Науру, Гваделупа і т. д.). Для країн характерний високий показник рівня ВВП на душу населення і значний ступінь соціального захисту, практично впритул наближає окремі держави до відповідних показників розвинутих країн.
Всі вищевказані країни з допомогою прискореного економічного зростання домоглися відносного скорочення тієї дистанції, яка відділяла їх від розвинених країн в одновимірному економічному просторі.
6. Найбільш численна група, об'єднує країни з середнім для країн, що розвиваються рівнем загальноекономічного розвитку, середнім розміром ВВП на душу населення (близько 1 тис. дол) і мають аграрно-індустріальний тип економіки. Суспільний лад досить традиційний і консервативний, у промисловості одержав розвиток винятково комплекс видобувних галузей, а в сільському господарстві переважають примітивні, доіндустріальні форми праці. Більшість країн групи складають держави Африки, менш розвинені країни Азії і Латинської Америки (Колумбія, Гватемала, Парагвай, Туніс та ін).
7. В останню групу входять найменш розвинуті країни (НРС) світу. Іноді цю деградуючих частину периферії називають «четвертим світом». Одні з них не мають виходу до моря, а інші - слабо пов'язані із зовнішнім світом. Вкрай невисоко можна оцінити й економічний потенціал даних країн, де, найчастіше, навіть промисловість не представлена ні в якому вигляді, а про рівень освіти і розвиток охорони здоров'я взагалі не варто говорити. Загальна чисельність населення НРС в 2000 р. становила 555 млн. чол. У цій групі країн надзвичайно низький дохід на душу населення (наприклад, в Ефіопії - 120 дол), повсюдно переважають доіндустріальні форми праці, а в економіці панівні позиції займає сільське господарство: частка промисловості у ВВП в «четвертому світі» в середньому 19 %, сільського господарства (в основному натурального і напівнатурального) - 37%. Темпи зростання населення тут перевищують приріст виробництва продовольства. Середня тривалість життя - трохи більше 50 років. Середній показник грамотності дорослого населення в цій групі країн становить лише 40%.
Саме ці країни складають основу затвердженого ООН списку найменш розвинених країн (Афганістан, Ангола, Бангладеш, Бенін, Буркіна-Фасо, Бурунді, Бутан, Вануату, Габон, Гаїті, Гамбія, Гана, Гвінея, Гвінея-Бісау, Джібуті, Демократична Республіка Конго (колишній Заїр), Замбія, Зімбабве, Йемен, Кабо-Верде, Камбоджа, Камерун, Кенія, Кірібаті, Коморські о-ви, Конго, Котд-Івуар, Лаос, Лесото, Ліберія, Мавританія, Мадагаскар, Малаві, Малі, Мозамбік, Нігер, Нігерія, Непал, Руанда, Західна Самоа, Сан-Томе і Прінсіпі, Сенегал, Соломонові о-ви, Сомалі, Судан, Сьєрра-Леоне, Того, Тувалу, Танзанія, Уганда, Центральноафриканська Республіка, Чад, Екваторіальна Гвінея, Еритрея, Ефіопія).