Латиноамериканські НІК на другому етапі індустріалізації фактично не змогли забезпечити випереджаюче зростання експорту над імпортом. В результаті, темпи економічного зростання виявилися недостатніми для вирішення внутрішніх економічних проблем. Для багатьох економік Латинської Америки 80-і роки стали «втраченим десятиліттям». Після стрімкого зростання на першому етапі індустріалізації ці країни мали багато боргів до початку 80-х років. Свою увагу уряди країн сконцентрували на внутрішньо орієнтовану економічну політику, розвиваючи свою промисловість для задоволення внутрішнього попиту з використанням високих торгових бар'єрів. Це негативно вплинуло на конкурентоспроможність продукції латиноамериканських НІК і зменшило, в результаті їх можливостей, обслуговування величезного зовнішнього боргу, велика частина якого «проїдалася», а не йшла не виробничі інвестиції. Ситуацію погіршили високі процентні ставки долара, які ще більше підвищили вимоги по обслуговуванню боргу цих країн і глибока рецесія того часу в США, яка спричинила зниження попиту на експорт латиноамериканських країн і відповідно зниження цін на нього. В результаті платежі з обслуговування зовнішнього боргу НІС латиноамериканського регіону різко перевищили експортні надходження. При такій політиці технологічне відставання країн поглиблювалося.
До початку 90-х років спільними зусиллями під керівництвом США та інших розвинених країн-кредиторів, а також МВФ і Світового банку багато латиноамериканських країн реформували свою економіку і реструктуризували свої борги, тому криза була подолана. Багато хто з НІС латиноамериканського регіону відновили зростання в 90-і роки.
| Найбільшого успіху досягла Чилі, відкрита, ліберальна економіка якої зростала більш, ніж на 6% щорічно з 1983р. Одночасно третина найбіднішої частини населення підвищила рівень своїх доходів до показника середнього. Інші економіки також зростуть. З 1993 р. реальне зростання в Бразилії становило 4% на рік. Бразилія також подолала надзвичайну інфляцію. Ще більш відчутніше відродження економіки Аргентини, яка зростала на 6% щорічно протягом 80-х років. |
Однією з основних тенденцій розвитку цієї групи країн у другій половині XX століття є випереджаючі темпи зростання ВВП у порівнянні із розвинутими країнами. За статистикою ООН, за 1951-1997 рр. ВВП групи країн, що розвиваються зріс в 10,3 рази, а розвинутих країн - в 5,5 рази. Але за цей період населення країн, що розвиваються зросло в 2,8 рази, а розвинених - тільки в 1,5 рази.
В 1997-1998 рр. більшість НІС Азії опинилося в епіцентрі міжнародної фінансової кризи. Найбільшою мірою від нього постраждали Таїланд і Республіка Корея. Почалися розмови про кінець «азіатського економічного дива». Однак азіатські НІК продемонстрували здатність до швидкої економічної регенерації. Після девальвації національних валют і антикризових заходів, вжитих урядами спільно з МВФ, з 1999 р. зростає (хоча повільніше, ніж до кризи) реальний ВВП, спостерігається справжній експортний бум, відновлюються фондові ринки, збільшуються золото-валютні резерви, ростуть курси валют по відношенню до долара США. У той же час криза показала вразливі місця «азіатської моделі» і поставила на порядок денний необхідність регіональної економічної інтеграції на кшталт ЄС. Без неї країни Східної і Південно-Східної Азії приречені на постійне відставання на один крок від «багатого Заходу», займаючись масовим тиражуванням вже відпрацьованих технологій.
Особливості розвитку країн, що розвиваються
Головною причиною соціально-економічної відсталості можна вважати те, що перехід спочатку до ринкової економіки (капіталізму), а потім і до сучасної ринкової економіки (сучасному капіталізму) в країнах, що розвиваються почався пізніше, ніж у нині розвинених державах. Це сталося через нерозвиненість їх інститутів, перш за все таких, як права і форми власності, права індивіда і організацій, а також сила звичаїв і традицій. В умовах поширення общинної власності слабка конкуренція (а значить і тяга до інновацій), не схвалюється індивідуалізм (а значить і підприємництво), у звичаях відображене скептичне ставлення до заробляння прибутку за рахунок підприємницьких здібностей. Саме відсталі соціальні відносини породжують відсталу економіку (хоча існує і зворотний зв'язок), і тому відсталість не ліквідовується тільки економічними і технологічними методами, не змінюючи соціальні відносини (прикладом може бути петровська Росія чи сучасна Саудівська Аравія). Сусідство з розвиненими країнами демонструє відсталим країнам великий розрив у рівні розвитку і штовхає їх на шлях наздоганяючого розвитку.
В результаті модернізації в економіці країн, що розвиваються зазвичай сусідять два сектори - сучасний і традиційний. Сучасний сектор представлений капіталістичними підприємствами (вітчизняними та іноземними товариствами, індивідуальними та фермерськими господарствами), а традиційний - докапіталістичними (кустарними промислами, поміщицькими і общинними господарствами). У міру підвищення рівня розвитку країни частка в економіці першого сектору зростає, другого - зменшується.