Гіпертрофія піднебінних мигдаликів частіше зустрічається в дитячому віці як прояв загальної гіперплазії лімфаденоїдної тканини. Гіпертрофія піднебінних мигдаликів може поєднуватися з гіпертрофією інших відділів горлового лімфаденоїдного кільця і головним чином з гіпертрофією горлового мигдалика. Існує низка гіпотез про причини гіпертрофії лімфаденоїдної тканини у дітей. Одна з най-старішіх гіпотез вважає причиною цього явища конституціональні особливості дитячого організму. Згідно із цією гіпотезою такі діти с носіями певного лімфатичного діатезу. Підтвердженням правильності цієї гіпотези є факт успадкування даного конституціонального типу від батьків. Проте слід ураховувати й інші чинники: неправильне харчування (перегодовування), несприятливі соціально-побутові умови, гормональні впливи (дисфункція вилочкової залози). Гіпертрофовані мигдалики блідо-рожевого кольору, різко збільшені, виступають за краї піднебінних дужок, рихлої консистенції з чітко означеними криптами, гладенькою поверхнею. У більшості випадків у мигдаликах відсутні запальні зміни. Під час мікроскопії виявляють велику кількість фолікулів з частими ділянками мітозів, що є ознакою високої функціональної активності лімфаденоїдної тканини. Окрім лімфоцитів у фолікулах зустрічаюься моноцити, виявляються змінені нервові елементи. Звичайно, з часом ці «фізіологічне» гіпертрофовані мигдалики зазнають зворотного розвитку і зменшуються до нормальних розмірів. Іноді ця інволюція затримується, тоді і в дорослих можна спостерігати відносно великі мигдалики без запальних змін.
Гіпертрофія піднебінних мигдаликів може поєднуватися з ознаками їх хронічного запалення. За цієї форми мигдалики більш щільні, аденоїдна тканина їх бідніша на лімфоїдні елементи і багата на сполучну тканину. Подальший розвиток і зморщування сполучної тканини призводять до зменшення й атрофії мигдаликів.
Розрізняють три ступеня гіпертрофії піднебінних мигдаликів: І -мигдалики займають 1/3 відстані від піднебінно-язикової дужки до середньої лінії зіва; II — 2/3 цієї відстані; III — мигдалики стикаються один з одним.
Симптоми гіпертрофії піднебінних мигдаликів такі: 1) порушення ротового дихання; 2) порушення ковтання; 3) порушення фонації; 4) кашель. Найбільш серйозні дихальні порушення іноді проявляються значною задишкою. Задишка ця пов'язана з порушенням дихання через гортань і спостерігається головним чином у маленьких дітей. Вона характеризується тим, що нижні полюси збільшених мигдаликів здавлюють надгортанник, розташований у маленьких дітей високо і під кутом, цим самим ускладнюючи доступ повітря до голосової щілини. Стан цей погіршується в горизонтальному положенні дитини, хоча за наявності схильності задишка може виникнути і в сидячому положенні. Порушення ковтання і фонації пояснюється зменшенням порожнини горла, а також значним обмеженням рухливості м'якого піднебіння. Голос набуває гнусаво-го відтінку, дихання вночі супроводжується хропінням. Збільшені мигдалики можуть бути причиною рефлекторного кашлю, частіше вночі. Діти з гіпертрофією мигдаликів звичайно тяжче переносять такі інфекції, як скарлатина, дифтерія та ін.
Лікування. У разі слабко вираженого ступеня гіпертрофії піднебінних мигдаликів можна призначати лужні або в'яжучі полоскання для зменшення набряклості і явищ запального подразнення. Користь приносить змащування мигдаликів розчином Люголя або 2—3% розчином азотнокислого срібла. Показано загальнозміцнювальне лікування: дієтичне (різноманітна їжа, багата на вітаміни, особливо А і О), медикаментозне (препарати заліза, йоду), кліматичне (перебування на березі Чорного моря і в горах).
Якщо мигдалики щільні, багаті на сполучну тканину, заважають дихальній і ковтальній функціям, а консервативне лікування мало ефективне, проводять тонзилотомію — операцію часткового видалення мигдаликів. Виконують її звичайно в амбулаторних умовах під місцевою термінальною анестезією за допомогою гільйотиноподібно-го ножа — тонзилотома. Протягом 2 год після операції дитина перебуває під наглядом лікаря, а наступні 3—5 днів дотримується домашнього режиму.