від забруднення з наземних джерел, а в 1982 році — Протокол про райони Середземного моря, що підлягають спеціальному захисту. В 1989 році в Кувейті був підписаний Протокол, що стосується забруднення моря внаслідок дослідження й експлуатації континентального шельфу.
У цей час договірний механізм захисту морських екосистем існує також, наприклад, у Перській затоці (Кувейт, 1978 рік), у Західній й Центральній Африці (Абіджан, 1981 рік), у Південно-Східній частині Тихого океану (Ліма, 1981 рік) і в Східній Африці (Найробі, 1985 рік), у регіоні Червоного моря й Перської затоки (Джидда, 1982 рік), у великому Карибському регіоні (Картахена, 1983 рік), у південній частині Тихого океану (Нумєя, 1986 рік), у Чорному морі (Бухарест, 1992 рік), у регіоні Північно-Східної Атлантики (Париж, 1992 рік) і в Балтійському морі (Гельсінкі, 1992 рік).
З 1973 року екологічні програми починають прийматися в Європейському Економічному Співтоваристві (їхня офіційна назва — Програми дій в інтересах навколишнього середовища). Всі вони по своїй природі є політико-юридичними документами, що визначають перспективи розвитку правотворчості й іншої діяльності у сфері природокористування й охорони навколишнього середовища в рамках Співтовариства на позначений період: перша — 1973-1976 роки; друга — 1977-1981 роки; третя — 1982-1986 роки; четверта — 1987-1992 роки; п'ята — 1993-2000 роки; і, нарешті, шоста — 2001-2010 роки.
Якщо перша й друга програми ЄЕС акцентували увагу на вирішенні першочергових проблем, спрямованих на усунення наслідків забруднення, то третя й четверта програми виходять із пріоритету «превентивного» підходу, що повинен запобігти виникненню екологічних проблем, тобто в рамках ЄЕС відбулася зміна підходу до вирішення проблеми в цілому.
За кілька тижнів до прийняття Конвенції ООН з морського права ГА ООН урочисто прийняла Всесвітню хартію природи (28 жовтня 1982 року), що складається із преамбули й 24 статей. У преамбулі документа знайшли своє закріплення положення світоглядного характеру:
— людство є частиною природи;
— цивілізація взаємозалежна з навколишньою природою;
— кожна форма життя унікальна й заслуговує поваги, незалежно
від її цінності для людини тощо.
Таким чином, будь-яка діяльність людини, що могла впливати на навколишнє середовище, повинна відповідно до Хартії здійснюватися й оцінюватися відповідно до заявлених принципів.
Самі принципи встановлюють повагу до природи, а також те, що її фундаментальні закони не повинні порушуватися, генетична
життєздатність Землі не повинна піддаватися ризику, і що чисельність популяцій всіх форм життя, диких і одомашнених, повинна бути, принаймні, достатньою для їхнього виживання. Крім того, особливий захист повинен бути наданий унікальним районам земної кулі як на суші, так і на морі. Екологічні системи й види, також, як інші природні ресурси, повинні управлятися таким чином, щоб досягалося й підтримувалося їхнє оптимальне відтворення й невичерпність.
Хартія передбачає облік природоохоронних аспектів при розробці й здійсненні стратегій соціально-економічного розвитку, беручи до уваги здатність природи забезпечувати їжу людським населенням. Майже половина принципів Хартії стосується її застосування й поступового перетворення в юридично обов'язкові норми. Вони передбачають створення фондів, програм й відповідних адміністративних структур, які необхідні для забезпечення охорони навколишнього середовища. І хоча по своїй природі принципи Хартії являли собою норми «м'якого» міжнародного екологічного права, вони, проте, вплинули на процес кодифікації й прогресивного розвитку галузі, і зокрема, на формування принципів сталого розвитку.
Більше того, вони були сприйняті багатьма конвенціями, зокрема, Угодою країн АСЕАН про охорону природи й природних ресурсів 1985 року, а також знайшли своє відбиття в національному законодавстві держав. Так, відповідно до даної Угоди (стаття 1) держави зобов'язалися прийняти в рамках національного законодавства, індивідуально або у взаємодії (при необхідності), всі необхідні заходи з метою захисту найважливіших екологічних процесів і процесів, необхідних для підтримки життя, збереження генетичної розмаїтості й забезпечення підтримки стійкого рівня використовуваних природних ресурсів, що перебувають під їхньою юрисдикцією.
Після Стокгольмської конференції для світового співтовариства прояснилися ті проблеми, які не були сприйняті раніше, такі, наприклад, як виснаження озонового шару. У зв'язку із цим, у Відні 22 березня 1985 року була прийнята Конвенція про охорону озонового шару.
Віденська конвенція разом g Монреальським протоколом по речовинах, що руйнують озоновий шар, 1987 року створили ефективний міжнародний механізм скорочення емісії озоноруйнівних речовин. Ті єднальні процедури, які в них були закріплені, стали зразком для інших угод, що стосуються захисту навколишнього середовища.
Примітно, що в серпні того ж 1985 року було ухвалене рішення про створення без'ядерної зони в південній частині Тихого океану й підписаний так званий Договір Раротонга. Відповідно до договору, його учасники зобов'язуються:
а) не робити або не здобувати, не володіти або не мати контролю
над будь-яким ядерним вибуховим пристроєм будь-якими засобами будь-де — усередині або за межами без'ядерної зони в південній частині Тихого океану;
б) не прагнути до одержання або не одержувати будь-якої допо-
моги у виробництві або придбанні будь-якого ядерного вибухового пристрою;
в) не вживати будь-яких дій з надання допомоги або заохочення
виробництва або придбання будь-якого ядерного вибухового пристрою будь-якою державою.
Стаття 5 Договору Раротонга містить зобов'язання його учасників запобігати розміщенню на своїй території ядерних вибухових пристроїв, стаття 6 зобов'язує «запобігати випробуванням будь-якого ядерного вибухового пристрою на своїй території» і «не вживати будь-яких дій з надання допомоги або заохочення випробувань будь-якого ядерного вибухового пристрою будь-якою державою», стаття 7 містить зобов'язання «не скидати радіоактивні відходи й інші радіоактивні речовини в море будь-де у без'ядерній зоні в південній частині Тихого океану» і не заохочувати будь-кого до подібних дій.
У свою чергу, безпрецедентна ядерна катастрофа в Чорнобилі в 1986 році привела до негайного прийняття двох угод: Конвенції про оперативне оповіщення про ядерну аварію й Конвенцію про допомогу у випадку ядерної аварії або радіаційній аварійній ситуації.
Учасники зазначених конвенцій взяли на себе зобов'язання суворо стежити за станом ядерних об'єктів, а у випадку виникнення ядерних аварій або аварійних ситуацій, поряд із вживанням захисних заходів, негайно сповіщати інші договірні сторони. Вони зобов'язалися також надавати різноманітну технічну, соціальну й іншу допомогу (оперативно й у довгостроковому контексті) тим державам і народам, які виявилися жертвами ядерної аварії або аварійної ситуації. Було прийнято й здійснюється безліч програм, пов'язаних із реалізацією міжнародних екологічних правовідносин в галузі розвитку атомної енергетики й забезпечення радіаційної безпеки.
Розгляд третього етапу в розвитку міжнародного екологічного права можна завершити двома конвенціями, зміст яких має важливе значення й підводить до розуміння сутності сучасного етапу в розвитку міжнародного екологічного права. Це Конвенція Європейської економічної комісії (ЄЕК) ООН про оцінку впливу на навколишнє середовище в трансграничному контексті 1991 року і Конвенція про трансграничний вплив промислових аварій 1992 року.
Відповідно до Конвенції 1991 року її учасники вживають всі належні й ефективні заходи щодо запобігання значного шкідливого
трансграничного впливу в результаті планованої діяльності, зменшення такого впливу й контролю за ним. Ця конвенція стала першою міжнародною угодою, що закріпила права громадськості на доступ, до інформацїі про пропоновані види діяльності й прийняття рішень, пов'язаних з ними. Сторони Конвенції розробили процедуру оцінки впливу на навколишнє середовище, що дає можливість участі громадськості в цьому процесі. Конвенція встановлює:
— можливість громадськості брати участь у процедурах оцінки
впливу на навколишнє середовище;
—- необхідність забезпечення доступу громадськості до інформації (документації) про пропоновані види діяльності;
— можливість громадськості коментувати пропоновані види
діяльності.
Цей документ стосується видів діяльності, що можуть зробити значний трансграничний вплив. Такі види діяльності перераховані в додатку до Конвенції. Вказані права відносяться як до громадськості «країн, з яких виходять впливи», так і країни, що піддається
впливу.
Друга Конвенція, підписана в м. Гельсінкі 17 березня 1992 року, була укладена з метою запобігання промислових аварій, забезпечення готовності до них і ліквідації наслідків аварій, які можуть призвести до трансграничного впливу, включаючи вплив аварій, викликаних стихійними лихами. Конвенція вимагає, щоб на додаток до зусиль, що вживаються на національному й міжнародному рівнях, сторони вживали відповідних заходів і співробітничали з метою захисту людей і навколишнього природного середовища від промислових аварій шляхом запобігання таких аварій, наскільки це можливо, зменшення їхньої частоти й серйозності та зм'якшення їхнього впливу.
У Конвенції визначено, що за допомогою обміну інформацією, консультацій і інших спільних заходів сторони розробляють і здійснюють без необґрунтованого зволікання політику та стратегію для зниження ризику промислових аварій і вдосконалювання заходів щодо їхнього запобігання, забезпечення готовності до них і ліквідації їхніх наслідків, включаючи відбудовні заходи.
Сучасний етап розвитку міжнародного екологічного права бере свій початок з Конференції ООН з навколишнього середовища й розвитку, що проходила в Ріо-де-Жанейро (Бразилія) у червні 1992 року. З огляду на особливу актуальність документів, прийнятих у рамках цієї конференції й фактичне настання глобальних екологічний наслідків негативного характеру, розглянемо їх у наступних параграфах цієї глави.