Представництво Європейської організації публічного права в Україні

Міністерство освіти і науки України Маріупольський державний гуманітарний університет

Представництво Європейської організації публічного права в Україні

М.О. Баймуратов

МІЖНАРОДНЕ

ПУБЛІЧНЕ ПРАВО

Підручник

Харків

«Одіссей»

ББК67.9 Б22

Рекомендований до друку рішенням Вченої ради

Маріупольського державного гуманітарного

Університету й Представництвом Європейської організації

Публічного права в Україні

Світлій пам'яті батьків — батька та матері — присвячую

Рецензенти: Михайло Всеволодович Буроменський,доктор юридичних наук, професор,… Іван Микитович Пахомов,

З

цивілізованість своєї держави, а й досить точно і повно оцінювати ставлення держави до самих себе.

Трагічні події 11 вересня 2001 року, що відбулися в США, пере­конливо продемонстрували неготовність основних міжнародних акторів, усього світового співтовариства до нових глобальних ви­кликів сучасного світового розвитку. Тому застосування сили від­носно терористів, широкомасштабні операції США.і їх союзників проти терористичних організацій, можна оцінювати всього лише як першу й природну відповідну реакцію на зухвалий виклик людської

цивілізації.

Здається, що вирішення виниклих проблем, успішна боротьба з міжнародним тероризмом лежить саме в площині міжнародного публічного права, заснованого на багатоплановому й багаторівнево­му співробітництві держав як його основних суб'єктів. Це буде ще одним серйозним підтвердженням дієвості міжнародного права як універсального засобу, що забезпечує позитивний загальносвітовий

розвиток.

Сьогодні стало модним і навіть необхідним з кожного потрібного і непотрібного приводу посилатися на міжнародне право з позицій від­повідності або невідповідності йому Національного законодавства, дій органів держави та її посадових осіб. Проте такі посилання на загальновизнані принципи і норми міжнародного права мають зде­більшого загальний, абстрактний характер, без посилання на якийсь конкретний документ, його статтю або параграф. На наш погляд, це тривожний симптом, тому що така позиція є свідченням низької правової культури не тільки державних службовців, а й широкого загалу. Це перетворює міжнародне право в якийсь символ, а іноді й жупел, спустошує його раціональний зміст, знижує соціальну й індивідуальну значущість і необхідність.

Міжнародне право є не тільки вагомим елементом правової куль­тури особистості, а й необхідною частиною загальнолюдської куль­тури. Його знання допомагає людині більш упевнено орієнтуватися в складних хитросплетіннях політичних подій, що відбуваються на міжнародній арені, аналізувати позиції окремих держав з найбільш важливих проблем міждержавних відносин, співвідносити міжна­родні події із подіями, що відбуваються всередині своєї держави, робити достовірні висновки й узагальнення.

Особливої значущості набуває знання міжнародного права для молоді, студентів, особливо студентів-правознавців. Без знання його основних галузей, інститутів і термінологічного апарату дуже склад­но пізнати глибинні процеси й особливості становлення, розвитку і функціонування правової системи своєї держави й інших країн, що перебувають у процесі загальносвітового розвитку.

Нарешті, знання міжнародного права є своєрідною «перепуст­кою у майбутнє». Посилення європейської інтеграції держав та їх об'єднань, тенденції до стирання державних кордонів, поява єдиного громадянства і єдиної валюти свідчать про якісно нову перспективу розвитку людської цивілізації в третьому тисячолітті, при якому Земля перетвориться в єдину сім'ю народів — в основу її існування буде покладено міжнародне право.

Виходячи з цих позицій і побудований цей підручник, де в уза­гальненій формі, іноді досить лапідарно, висвітлюються основні галузі сучасного міжнародного публічного права. Підручник на­писаний на зразок видань, прийнятих у державах Західної Європи. Він може служити не тільки для формування в читача основних Опорних знань про міжнародне право, а й як довідкове видання з цієї специфічної системи права, відправною точкою для більш глибокого її пізнання.

Автор буде щиро вдячний усім, хто висловить свої зауваження і висуне пропозиції щодо подальшої роботи з удосконалення під­ручника.

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ 1

ПОНЯТТЯ І ОСОБЛИВОСТІ

МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

1.1. Поняття і визначення міжнародного права

Міжнародне право виникло внаслідок реальних суспільних про­цесів. Уже на ранніх стадіях розвитку первісні общини і племена не існували відокремлено, а були об'єднані неписаними родовими законами. Перші звичаєві норми зароджувалися ще в період пер­віснообщинного ладу, до становлення державності. Поява ж міжна­родного права в сучасному його розумінні як права міждержавного, безпосередньо пов'язана з процесами становлення державності.

Міжнародне право є результатом суспільної практики. З'я­вившись як засіб усвідомлення людьми (групами, класами) свого матеріального інтересу, особливо у зв'язку з міжнародними від­носинами, що постійно змінюються, воно справляло і справляє величезний вплив на розвиток держав і народів.

З огляду на особливу значущість міжнародного права як соці­ального феномену, пошуком його визначення займається доктрина

міжнародного права.

Міжнародне право — це система юридичних принципів і норм договірного і звичаєвого характеру, що виникають у результаті угод між державами й іншими суб'єктами міжнародного спілкування і регулюючих відносин між ними з метою мирного співіснування.

Виходячи з особливої значущості міжнародного права для ста­новлення, розвитку й існування людського співтовариства і світо­вого об'єднання держав, воно має різноманітні трактування, що даються як ученими-міжнародниками, так і різними міжнародними органами.

Так, наприклад, проф. Н.Т. Блатова вважала, що міжнародне право — це сукупність юридичних норм, договірних і звичаєвих, вироблюваних у результаті угоди між державами і регулюючих відносини між учасниками міжнародного спілкування. Л. Оппен-гейм бачив у міжнародному праві сукупність звичаєво-правових і договірних норм, визнаних цивілізованими державами, юридично обов'язкових у взаєминах між ними. В.П. Панов відзначає, що між­народне право — це особлива правова система, що регулює відносини між його суб'єктами за допомогою юридичних норм. Ж. Тускоз ви­значає міжнародне право як сукупність юридичних норм та інсти­тутів, що регулюють відносини в міжнародному співтоваристві з метою встановлення в ньому миру, справедливості і сприяння його розвитку.

Як приклад визначення міжнародного права міжнародними органами можна навести рішення Постійної палати міжнародного правосуддя в справі пароплава «Лотос», у якому зазначається: «Міжнародне право регулює відносини між незалежними держа­вами».

Отже, можна запропонувати узагальнене тлумачення міжнарод­ного права, відповідно до якого міжнародне право — це сукупність норм, що виникають у результаті угоди між державами, яка до­сягається в результаті взаємних поступок і компромісів, з метою підтримки міжнародного правопорядку й організації усіх форм спілкування між державами, реалізація яких забезпечена заходами примусового характеру.

Із наведених вище дефініцій можна виділити основні ознаки міжнародного права:

— міжнародне право — це сукупність юридичних норм і прин­ципів;

— ці норми створюються шляхом фіксованої (договір) або мов­чазно вираженої (звичай) угоди між суб'єктами міжнародного права;

— ці норми визнаються суб'єктами міжнародного права як юри-, дично обов'язкові;

— реалізація норм міжнародного права забезпечується приму­сом, форми, характер і межі якого визначаються в міждер­жавних угодах.

Важливою характерною рисою міжнародного права є те, що воно є окремою відособленою правовою системою зі своїми галузями й інститутами. Таким чином, воно не є галуззю внутрішньодержав­ного права і не входить у його правову систему.

Питання про співвідношення міжнародного і внутрішньодер­жавного (національного) права є одним із центральних у теорії

міжнародного права. Міжнародна доктрина в цьому питанні виро­била три основних напрямки: одне дуалістичне і два моністичних. В основу дуалістичного підходу покладено тезу про те, що між­народне право і право національне є два різні правопорядки. Від­значаючи це, основоположник даного напрямку німецький учений XIX сторіччя Г. Трипель писав: «Міжнародне і внутрішньодержавне право суть не тільки різноманітні галузі права, але й різноманітні правопорядки. Це два кола, що не більш ніж стикаються і ніколи

не перетинаються».

Суть моністичних концепцій полягає у визнанні єдності обох правових систем. Міжнародне і національне право розглядаються як частини єдиної системи права. При цьому прихильники цих концеп­цій розходяться тільки в питанні примату (першості, верховенства) цих правових систем. Одні з них виходять із примату внутрішньо­державного права над міжнародним (німецька юридична література другої половини XIX — початку XX ст.) Так, один із видатних пред­ставників цього напрямку німецький вчений А. Цорн писав: «Між­народне право юридично є правом лише тоді, коли воно є державним правом». А його колега А. Лассон стверджував, що «держава лишає за собою свободу вирішувати, дотримуватися міжнародного права чи ні, залежно від того, чи диктується це його інтересами».

Обґрунтування позиції прихильників іншого різновиду моніс­тичної концепції — примату міжнародного права над внутрішньо­державним, що набула великого поширення, міститься в працях австрійського юриста XX століття X. Кельзена, у повоєнні роки професора Каліфорнійського університету (СІЛА). Ототожнюючи державу з корпорацією, Кельзен писав: «Держава розглядається тільки як правове явище, як юридична особа, тобто корпорація». Тому співвідношення між міжнародним правопорядком і націо­нальними правопорядками «нагадує співвідношення національного правопорядку і внутрішніх норм корпорації».

Радянська концепція з цього питання ґрунтувалася на таких

посиланнях:

— міжнародне і внутрішньодержавне право як самостійні
правові системи перебувають у постійній взаємодії, що опо­
середковується волею держав — учасниць міжнародного

спілкування;

— оцінюючи обидві моністичні теорії як не відповідні об'єктивній реальності існування суверенних держав, не можна заперечу­вати можливого переважного значення тієї чи іншої системи права в процесі їхньої тісної взаємодії;

— якщо вплив норм внутрішньодержавного права на міжна­родне можна назвати первинним, тому що кожна держава, яка бере участь у створенні міжнародного права, виходить із

характеру і можливостей свого внутрішнього права, то в про­цесі взаємодії вже існуючих норм вона не може не визнавати принципу переважного значення норм міжнародного права. Цей принцип чітко визначений у ст. 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, відповідно до якої учасник договору «не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання ним договору». Таким чином, хоч і з досить туманними застереженнями, але визнавався примат норм міжнародного права над нормами націо­нального законодавства. У наш час такий примат норм міжнарод­ного права знаходить своє закріплення в поточному законодавстві України (див., наприклад, ч. 2 ст. 19 Закону України від 29 червня 2004 року «Про міжнародні договори України»).

Тут доречно торкнутися питання про взаємовплив міжнародного і національного права. Дійсно, з одного боку, міжнародне право справляє суттєвий вплив на становлення, формування і динаміку норм національного права, покладаючи на держави виконання зобов'язань, узятих ними під час підписання різних міжнародних договорів (наприклад, до цього їх зобов'язував Віденський документ НБСЄ 1989 p.). Але, з іншого боку, і саме міжнародне право може відчувати на собі вплив норм внутрішньодержавного права. Напри­клад, прийняття в 1951 році в СРСР Закону про заборону пропаганди війни призвело до того, що в ст. 20 Міжнародного пакту про грома­дянські та політичні права, прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН у 1966 році, з'явилася норма, відповідно до якої «будь-яка пропаганда війни повинна бути заборонена законом».

Норми міжнародного права створюють права та обов'язки тільки для суб'єктів міжнародного права. Органи державної влади й інші суб'єкти, що знаходяться на території держави, безпосередньо нор­мам міжнародного права не підпорядковуються.

Реалізація міжнародних зобов'язань на внутрішньодержав­ному рівні здійснюється шляхом входження норм міжнародного права в норми внутрішньодержавного права.

Сам процес входження норм міжнародного права в національне за­конодавство називається імплементацією. Засоби входження імену­ються трансформацією. У широкому тлумаченні трансформація, на думку Р.А. Мюллерсона, є «засобом здійснення міжнародного права за допомогою видання державою внутрішніх нормативних актів (за­конів, актів ратифікації і публікації міжнародних договорів, адміні­стративних постанов, розпоряджень і т.п.) і забезпечення виконання нею свого міжнародного зобов'язання або в інтересах використання нею своєї міжнародної правомочності». Таким чином, норма між-

народного права не перетворюється, вона зберігає свій статус. А от її змісту, правилу поводження надається статус норми національного права. Власне, як відзначає 1.1. Лукашук, мова йде про імплементацію міжнародної норми за допомогою національного права.

Трансформація може бути загальною й індивідуальною.

При загальній трансформації держава встановлює, що всі або тільки визначені види прийнятих нею міжнародно-правових норм є частиною національного права країни.

При індивідуальній трансфермацїі необхідно в кожному ви­падку вводити міжнародні норми в національне право країни спе­ціальним актом.

У деяких країнах, наприклад, у Великій Британії, щодо звичає­вого міжнародного права застосовується загальна трансформація, а щодо договорів — індивідуальна. В Україні до міжнародних догово­рів застосовується індивідуальна трансформація (Верховною Радою України видається спеціальний закон про ратифікацію).

У доктрині міжнародного права розрізняють декілька засобів

трансфер мації:

а) пряму рецепцію — коли норма міжнародного права без зміни
запозичується національним законодавством; має місце в
Україні (див., наприклад, ст. 9 Конституції України). Нерідко
цей засіб іменується інкорпорацією, тобто включенням;

б) бланкетну рецепцію — коли норма міжнародного права не
запозичується, але на неї робиться відповідне посилання (див.,
наприклад, ст. 18 Конституції України);

в) власне трансформацію — коли норма міжнародного права
змінюється шляхом створення словесної національної тран­
скрипції (перекладається іншою мовою) і закріплюється в
національному нормативному акті, але її смислове значення
при цьому не зазнає значних змін.

З посиленням інтеграційних процесів у Європі, точно позна­ченим визначенням входження України до Європейського Союзу (ЄС) в якості стратегічної мети зовнішньої політики нашої держави, актуалізується проблема основних способів європейської правової

інтеграції.

На основі тлумачення європейської правової інтеграції як про­цесу об'єднання й взаємного пристосування національних правових систем можна виділити такі основні його стадії:

1) наближення національних правових систем до європейських міжнародно-правових систем шляхом попередньої адаптації внутрішньодержавного (національного) законодавства;

2) входження їх у європейські міжнародно-правові системи в межах єдиного європейського правового простору і їх оста­точна правова адаптація.

Ефективність правової інтеграції багато в чому залежить від спо­собів, використовуваних державами на зазначених стадіях.

Варто вказати, що в останні роки під впливом інтеграційних тенденцій, що набирають силу в усьому світі й особливо в Європі й на Американському континенті, у науковий оборот став уводитися термін апроксимація — заміна одних нормативно-правових актів іншими, у тому або іншому значенні близькими до вихідного. Цей термін запозичений із природознавчих наук і часто більш точно може характеризувати процес «наближення», у контексті гармо­нізації.

Поняття «гармонізація» рівною мірою відноситься як до на­ціонального права, так і до міжнародного права. В останньому ви­падку мова може йти скоріше про гармонізацію правових систем держав. Структуровані на галузі, інститути, норми права, вони являють собою складні системи, елементи яких рідко виявляють повну гармонію.

Домогтися погодженості, стрункості, як мінімум несуперечності, у системі права й найбільш формалізованої його частині, у законо­давствах держав, є головною метою й дуже складним завданням. На сьогодні питання про гармонізацію вирішується відразу на декіль­кох рівнях і безліччю прийомів. Розрізняють кілька принципових рівнів гармонізації позитивного права. Нижчим є рівень узгодження елементів норми в межах самої правової системи; у межах одного акта по ряду ознак на основі вимог юридичної техніки; у межах блоку (пакета) нормативних актів, зв'язаних одним предметом правового регулювання. Проблеми гармонізації виникають і при узгодженні норм у межах різних галузей права, а також у співвід­ношенні правових норм приватноправового й публічно-правового характеру, що вимагає більш гнучкої взаємодії галузей права.

Накопичується великий досвід гармонізації в України із законо­давством країн Ради Європи й СНД. Тут активно реалізується досвід рамкових, модельних законів і інших прийомів, що впливають на склад і зміст відносин зацікавлених сторін. Практика пропонує безліч прийомів гармонізації й синхронного розвитку різних форм правового будівництва. До них відносяться:

а) гармонізація й зближення національних законодавств дер-

б) уніфікація правових рішень (прийняття ідентичних рішень)
з низки загальних проблем;

в) прийняття загальних нормативно-правових актів;

г) прийняття основ законодавства по предметах спільного ве­
дення.

Важливою методологічною основою необхідності гармонізації законодавства України з міжнародним правом є частина 1 ст. 9

Конституції України, що передбачає, що всі діючі міжнародні до­говори, згода на обов'язковість яких для України дана Верховною Радою України, є частиною її національного законодавства. Крім того, тут же, в частині 2 ст. 9, передбачається, що укладання між­народних договорів, що суперечать Конституції України, можливе тільки після внесення відповідних змін до неї.

Аналізуючи зміст цієї конституційної норми, важливо відзна­чити, що її перша частина дає можливість збагатити зміст на­ціонального законодавства України нормами й принципами, які уніфіковані й закріплені в міжнародних договорах і відображають досягнення світової цивілізації в міжнародному праві. Наведений вище зміст ст. 9 Конституції України дає змогу вважати міжнародні договори не тільки джерелом міжнародного права, але й джерелом

права України.

Включення до Конституції України положення про дію міжна­родних договорів як частини національного законодавства, сприяє зміцненню суверенних прав України й підвищує її авторитет у світі як держави, що стала на демократичний шлях розвитку, й у зовнішній сфері своєї діяльності. Разом з тим, слід зазначити, що конституції ряду держав взагалі обходять питання про включення міжнародно-правових норм у національне законодавство (Біло­русь, Молдова, Польща, Словаччина, Словенія, Чехія, Швеція, Узбекистан, Японія), що не заважає займати їм гідне місце в ряду демократичних держав. В Україні, однак, це питання набуває до­статньої гостроти. Систематичне тлумачення положень ст. 9 Кон­ституції України свідчить, що міжнародні договори можуть стати частиною національного законодавства тільки при дотриманні певної умовд, а саме, тільки ті, згода на обов'язковість яких дана Верховною Радою України.

Слід зазначити, що в чинному законодавстві України є відсут­ньою чіткість у використанні способів європейської правової інте­грації. Так відповідно до ст. 51 Угоди про партнерство й співробіт­ництво між Україною і Європейськими Співтовариствами і їхніми державами-членами, підписаної в Люксембурзі 16 червня 1994 року й ратифікованої Верховною Радою України 10 листопада 1994 року, «важливою умовою для укріплення економічних зв'язків між Україною й Співтовариством є зближення існуючого й майбутнього законодавства'України із законодавством Співтовариств». В Указі Президента ^країни від 11 червня 1998 року «Про затвердження Стратегії інтеграції України в Європейський Союз» визначається, що зближення національного законодавства буде відбуватися шля­хом адаптації законодавства України до законодавства ЄС. У ст. 2 Постанови Кабінету Міністрів України від 16 серпня 1999 року «Про

Концепцію адаптації законодавства України до законодавства Євро­пейського Союзу» вказується, що адаптація законодавства містить у собі три етапи, завершальним серед яких варто вважати підготовку розширеної програми гармонізації законодавства України із зако­нодавством ЄС.

Слід зазначити, що така плутанина не є навмисною, вона лише свідчить про достатню складність сприйняття норм європейського права національним законодавством. Однак вважаємо за необхідне відзначити, що зближення, гармонізація, адаптація, уніфікація законодавства, модельна правотворчість, відрізняються по формах і методах правового регулювання, а також за результатами, на до­сягнення яких спрямований кожний із цих процесів.

Звідси, під зближенням законодавства необхідно розуміти за­гальний курс держав на визначення загальних напрямків погодже­ного розвитку національних законодавств, на подолання правових розбіжностей і розробку загальних правових рішень (Ю.А. Тихо­миров).

Поняття «зближення законодавства» також може бути викорис­тане поряд або замість поняття гармонізації. Такий висновок можна зробити з аналізу положень Договору між Республікою Білорусь, Республікою Казахстан, Киргизькою Республікою й Російською Федерацією про поглиблення інтеграції в економічній і гуманітар­ній галузях, у якому цілі зближення й гармонізації законодавства є ідентичними.

Багато хто з фахівців-міжнародників, у тому числі й західних, думають, що поняття зближення законодавства виступає синонімом поняття апроксимація, що є одним з видів діяльності ЄС і означає зближення законодавств членів ЄС із законодавством власне ЄС, що складає невід'ємну частину становлення й розвитку Спільного ринку Співтовариства.

'Має місце й ототожнення гармонізації з уніфікацією. Однак більшість фахівців вважають, що ці поняття є різними по своєму змісту. Уніфікація законодавства є більш широким поняттям і означає процес введення в національні правові системи однакових (подібних) юридичних норм із метою їхнього зближення й адапта­ції. Основним способом її реалізації є міжнародні договори, у яких формулюються приписи, що підлягають у незмінному варіанті включенню в національні правові системи.

Виділяються певні форми правової уніфікації, що:

а) по своєму предметному вмісту може бути:

— матеріальною — коли охоплюються способи однакового регу­лювання прав і обов'язків однойменних суб'єктів;

— процесуальною — коли впроваджуються єдині процедурні правила;

б) по цілям і обсягу визначають:

— субрегіональну уніфікацію — охоплює законодавства групи держав (прикордонних, суміжних) усередині якого-небудь географічного регіону;

— регіональну — охоплює держави цілого географічного регіо­ну;

— універсальну — охоплює всі або переважну більшість дер­жав — членів світового співтовариства.

На відміну від уніфікації, при гармонізації міжнародний договір зобов'язує держави створити відповідні норми, які б відповідали загальним положенням договору, не нав'язуючи їм жорстко уніфі­кованого шаблону. Тобто при гармонізації законодавства має місце процес цілеспрямованого зближення законодавства держав шляхом усунення протиріч і формування мінімальних правових стандартів за допомогою лише затвердження загальних правових принципів.

Виходячи з вищевикладеного, можна виділити ряд організаційно-правових форм гармонізації:

а) укладання міжнародно-правових договорів, у рамках яких
установлюються взаємні зобов'язання держав-учасниць;

б) членство держав у міжнародних організаціях, у рамках яких
також розробляються й приймаються міжнародні договори;

в) членство держав у міждержавних об'єднаннях (Європейський
Союз, Рада Європи, СНД, ГУАМ і ін.), правовий статус яких перед­
бачає певні межі гармонізації законодавств держав-учасників.

Варто звернути увагу на те, що формування й виділення указаних способів європейської правової інтеграції насамперед обумовлюєть­ся потребами міжнародної практики. Саме ці способи на сучасному етапі розвитку міжнародних відносин, у своїй сукупності, найбільш яскраво ілюструють характер взаємодії й взаємозв'язку між націо­нальним і міжнародним правом, національними й міждержавними правовими системами.

Міжнародне право слід відрізняти від міжнародних відносин і дипломатії.

Міжнародні відносини набагато ширші, ніж міжнародне право. Вони можуть виникати між фізичними і юридичними особами й іншими суб'єктами різних держав і міжнародними суб'єктами, у тому числі такими, що не є суб'єктами міжнародного права.

Під міжнародними відносинами розуміють сукупність еконо­мічних, політичних, ідеологічних, правових, дипломатичних, вій­ськових, соціальних, культурних та інших зв'язків між державами, основними соціальними, економічними і суспільними рухами, що діють на міжнародній арені, тобто між народами в широкому тлу­маченні цього слова.

Основними рисами міжнародних відносин є:

— зміцнення різнопланового співробітництва між державами;

— розширення міжнародних відносин;

— забезпечення миру;

— зростання ролі науково-технічного прогресу;

— посилення глобальної тенденції інтернаціоналізації госпо­дарського життя і зміцнення світової системи господарських зв'язків;

— зростання ролі міжнародних організацій, у тому числі й не­урядових, і їхньої кількості;

— виникнення якісно нових міжнародних проблем (глобальні проблеми виживання людської цивілізації);

— актуалізація глобальних проблем виживання людської ци­вілізації (особливо проблем миру, запобігання ядерній війні, роззброювання);

— підвищення регулятивної, інтегруючої і координаційної ролі міжнародного права.

Отже, можна стверджувати, що міжнародні відносини у III ти­сячолітті стають усе більш універсальними, різноманітними, все-обіймаючими, рівнообов'язковими для всіх суб'єктів міжнародного права.

Міжнародні відносини частіше всього виявляються зовні в таких видах:

— міждержавні відносини (між державами, між державами і націями, що борються за незалежність); міждержавні від­носини недержавного характеру (наприклад, відносини між державами і міжнародними організаціями, а також держа-воподібними суб'єктами; між міжнародними організаціями; між державами, міжнародними організаціями, з одного боку, і фізичними і юридичними особами — з іншого; між фізичними і юридичними особами);

— внутрішньодержавні відносини, що входять, по суті, у внутрішню компетенцію держави, але не входять у сферу міжнародно-правового регулювання (питання оборони і між­народної безпеки, надання гуманітарної й іншої допомоги у разі стихійних лих в інших країнах і т.д.).

Міжнародні відносини стають міжнародно-правовими відно­синами в результаті угод (укладання договорів або усних угод) між державами й іншими суб'єктами міжнародного права, що містять правові норми, які регулюють їхню поведінку.

Практичне втілення міжнародно-правові відносини знаходять у дипломатії.

Дипломатією називають сукупність прийомів і методів реалі­зації зовнішньої політики держав та інших суб'єктів міжнародного права, за допомогою яких:

а) реалізується зовнішньополітична програма конкретної дер­
жави;

б) реалізуються статутні завдання й функції міжнародної орга­
нізації;

в) реалізуються на практиці норми міжнародного права.

1.2. Особливості міжнародного права

Міжнародне право відрізняється від усіх інших правових систем предметом і методами правового регулювання, об'єктом і суб'єктами права, а також засобом нормотворення і забезпеченням виконання приписів міжнародно-правових норм.

Предметом регулювання міжнародного права є політичні, економічні й інші відносини між державами, які відрізняються за своєю природою, характером, внутрішнім устроєм, територією, на­селенням і між іншими суб'єктами міжнародного права.

Таким чином, міжнародне право регулює суспільні відносини, що виходять за межі як внутрішньої компетенції кожної конкретної держави, так і її територіальних меж.

Має відмінності і метод правового регулювання, використову­ваний у міжнародному публічному праві. В основному тут застосо­вується імперативний метод правового регулювання суспільних відносин, який зумовлений насамперед їх суб'єктним складом і полягає в обов'язковому виконанні розпоряджень, передбачених нормами міжнародного права.

Особливість суб'єктів міжнародного права виявляється насам­перед у передустановленості їх персоніфікованого (названого, пойме­нованого) переліку, що є остаточним і не підлягає розширенню.

Якщо у внутрішньодержавному праві суб'єкт — це носій прав і обов'язків, то суб'єкт міжнародного права — це носій міжнарод­них прав і обов'язків.

Суб'єктами міжнародного права є:

а) держави;

б) нації і народи, що борються за своє національне визволення
(більш детально — ті, що борються за свободу, незалежність
і створення власної державності);

в) міжнародні організації;

г) державоподібні суб'єкти.

Серед самих суб'єктів міжнародного публічного права головне і визначальне місце належить суверенним державам, що виступають

основними суб'єктами міжнародного права. Саме від їх діяльності на міжнародній арені залежать стабільне існування і функціону­вання всієї міжнародної системи в цілому, збереження сформованої системи міжнародних відносин і ефективність самого міжнародного права. Адже тільки держави, діючи в рамках міжнародно-правових норм, мають реальну силу і можливості щодо забезпечення миру і міжнародної безпеки, у тому числі й стосовно примусового забез­печення дотримання і виконання всіма суб'єктами міжнародного права своїх зобов'язань.

Більш докладно характеристики й особливості суб'єктів між­народного права будуть розглянуті нижче.

Особливість об'єктів міжнародного права полягає в тому, що до них належить усе те, через що держави й інші суб'єкти між­народного права вступають у правовідносини між собою на основі загальновизнаних принципів і норм міжнародного права.

Таким чином, об'єктами міжнародного права є конкретні ма­теріальні і нематеріальні блага, що не належать безпосередньо до внутрішньої компетенції держави і можуть виходити за межі дер­жавної території. Причому слід мати на увазі, що тільки держави вправі вступати в будь-які правовідносини (визначати будь-який об'єкт взаємовідносин), які вони вважають необхідними і вигідними для себе. Єдиним обмеженням для держав у цьому плані може бути пряма заборона якогось об'єкта міжнародним правом (наприклад, не можуть бути об'єктом продажу жінки і діти, вирішення спорів між державами за допомогою оголошення війни і т.д.).

Об'єктами міжнародно-правових відносин можуть бути:

1) територія і міжнародний простір;

2) дії;

3) утримування від дій.

Територія дуже часто є об'єктом міжнародно-правових відносин, особливо після закінчення війн, наприклад, у мирних договорах. Дії можуть бути об'єктом у найрізноманітніших правовідносинах, наприклад, у пактах про взаємодопомогу і союзні договори. Утри­мування від дій також є об'єктом міжнародно-правових відносин, наприклад, у пактах про ненапад, про нейтралітет, про закони і звичаї війни.

Слід, однак, мати на увазі, що об'єкт міжнародно-правових від­носин, коли він виражається в дії або утримуванні від дії, має бути правомірним, тобто не повинен суперечити принципам і нормам між­народного права. Наприклад, втручання у внутрішні справи держав не може бути об'єктом міжнародно-правових відносин, тому що воно заборонено самим міжнародним правом, зокрема Статутом ООН.

Засоби створення і забезпечення виконання чинних норм між­народного права також мають свої особливості

Засоби створення норм міжнародного права мають координа­ційний характер, тобто норми міжнародного права створюються самими суб'єктами міжнародного права в результаті взаємних компромісів і поступок, що приводять до угоди з тих або інших питань міжнародних відносин. >

Тому норми міжнародного права є результатом узгодження воль держав.

Слід мати на увазі, що процес узгодження воль держав або ін­ших суб'єктів міжнародного права — це специфічний процес, який необхідно відрізняти, але не відривати від інших процесів, що від­буваються у світовій системі і навколишньому середовищі (основні аспекти узгодження волі держав будуть розглянуті нижче).

Особливість порядку примусу до дотримання норм міжна­родного права полягає в передбаченні в таких нормах можливості застосування примусових заходів для забезпечення їх беззапереч­ного дотримання. Такий примус здійснюється самими суб'єктами міжнародного права, як правило, державами, на основі чинних міжнародно-правових норм і в рамках відповідних міжнародних договорів.

Примус для дотримання норм міжнародного права здійсню­ється у формі індивідуальних або колективних (групових):

— репресалій — правомірних примусових дій держави (дер­жав), спрямованих на відновлення своїх прав, порушених державою-порушницею, за допомогою інших, ніж застосу­вання сили або погроза її застосування;

— реторсій — правомірних примусових дій держави (дер­жав), спрямованих на зустрічне обмеження прав держави-порушниці (наприклад, відповідні дискримінаційні заходи стосовно фізичних і юридичних осіб держави-порушниці, зустрічні митні обмеження і т.д.).

Якщо в основу правомірності репресалій покладено обов'язок держави, що має намір звернутися до них, використовувати для цього мирну процедуру відшкодування збитку, заподіяного їй пра­вопорушенням, то реторсії мають на меті відновлення принципу взаємності у відносинах відповідних держав. Слід мати на увазі, що міжнародне право забороняє збройні, тобто пов'язані з застосуван­ням сили репресалії. Лише відмова держави-порушниці від мирної процедури відшкодування збитку або від виконання рішення, при­йнятого внаслідок застосування такої процедури, дає правомірну можливість для звернення до таких репресалій. Причому заходи, використовувані як такі, мають бути пропорційні (домірні) право­порушенню, яке викликало їх, і підлягають припиненню з моменту відновлення положення, що йому передувало. Вимоги домірності й

адекватності ставлять і до реторсій. Причому дотримання прин­ципу домірності, а також категорична вимога незастосування військової сили були висловлені Комісією з прогресивного розвитку і кодифікації міжнародного права ООН при розробленні проекту міжнародної Конвенції про відповідальність держав.

1.3. Міжнародне право та міжнародна система

Міжнародне право — це самостійна, відмінна від національних правових систем конкретних держав система права. Міжнародне право функціонує в міжнародній системі, будучи їінормативною підсистемою.

Міжнародна система олсонлю є міжнародні (міждержавні) орга­нізації, різноманітні об'єднання держав (рух неприєднання, група 77 та інші), нації і народи, що борються за незалежність.

Міжнародна система містить не тільки зазначені суб'єкти, а й відносини між ними (міжнародні відносини у вузькому значенні слова), міжнародно-правові й інші соціальні норми (норми між­народної моралі, міжнародної ввічливості, міжнародні звичаї), а також взаємодії між усіма компонентами міжнародної системи і між нею та її компонентами.

Своєрідність міжнародної системи полягає в тому, що головні її компоненти — держави — лише частково інтегровані в ній. Вони існують і функціонують насамперед як самостійні системи — суве­ренні держави. Водночас кожна з них має різноманітні і постійні зв'язки з іншими державами й у цьому плані є інтегральним ком­понентом міжнародної системи, причому ступінь такої інтеграції в різних міжнародних системах неоднаковий.

Міжнародних систем дуже багато. Насамперед існує загальна міжнародна система, що охоплює всіх суб'єктів, усі відносини між ними і всі інші компоненти. Але поряд із цим є універсальні, функціональні системи — такі, наприклад, як система міжнародних економічних відносин. Крім того, є значна кількість локальних між­народних систем різного характеру, зокрема система Європейських Економічних Співтовариств.

Основні риси сучасної загальної міжнародної системи визнача­ються також науково-технічним прогресом (НТП).

НТП впливає на міжнародну систему і міжнародне право:

— як безпосередньо, розширюючи сферу відносин між держава­ми й, отже, сферу міжнародної системи і міжнародного права (наприклад, поява міжнародного космічного, міжнародного екологічного права);

— так і через відповідні соціальні процеси, які вона викликає, і які в цілому ведуть до зміцнення прогресивних сил у світі.

На сучасному етапі розвитку НТП унаслідок накопичення ядер­ної зброї та інших засобів масового знищення, загострення світової екологічної кризи вперше виникає ряд глобальних проблем, від ви­рішення яких залежить подальше існування людської цивілізації. Це насамперед збереження миру й усунення загрози світового термо­ядерного конфлікту, охорона навколишнього середовища, боротьба з голодом і наслідками економічної кризи, використання Світового океану, міжнародні енергетичні проблеми тощо. У процесі визна­чення і вирішення цих проблем сучасне міжнародне право відіграє найважливішу інтегративну і координаційну роль.

 

— подолання класового підходу в міжнародному праві;

— подолання конфронтації та зміна політики стосовно третіх країн: ці держави оцінюються як рівноправні суверенні суб'єкти міжнародної політики;

— перехід від невизначеності в міжнародному праві до визначе­ності міжнародно-правових норм — відносини між державами закріплюються в міжнародних договорах, положення яких містять чітко визначені взаємні зобов'язання сторін (напри­клад, гарантії США і Росії щодо роззброєння України);

— взаємність і контрзаходи. Перше полягає у взаємному і найсуворішому дотриманні норм міжнародного права, дру­ге — у створенні ефективного механізму відповідальності для держав — порушниць міжнародного права.

 

1.4. Основні риси сучасного міжнародного права

Час виникнення сучасного міжнародного права є дискусійним питанням. Радянська школа міжнародного права вела відлік із мо­менту Великої Жовтневої соціалістичної революції. Представники західної школи міжнародного права вважають, що сучасне міжна­родне право бере свій початок із часу закінчення Першої світової війни і підписання системи Версальських договорів у 1919 році. Існує і третя точка зору. її представники переконані, що такий від­лік необхідно вести з моменту створення в 1945 році ООН.

Незважаючи на розбіжності в підходах до вирішення цього питання, переважна кількість учених-міжнародників сходяться в тому, що основними рисами сучасного міжнародного права є:

— визнання політичних змін останніх років у світі, що мають «приголомшливий» характер: зникнення глобального проти­стояння двох соціально-політичних систем (соціалістичної і капіталістичної), поява замість двох лише однієї наддержави США, модифікація міжнародно-правового регулювання зі сформованих реалій;

— сприяння забезпеченню безпеки у світі, взаємовигідному співробітництву держав, вирішенню глобальних проблем виживання людської цивілізації;

— зростання інтеграції між народами і державами в усіх регіонах світу, створення загальних ринків і митних просторів (напри­клад, Європейський Союз);

— усвідомлення необхідності об'єднання державами зусиль у вирішенні таких глобальних проблем сучасності, як загроза термоядерної катастрофи, загальної екологічної кризи, проб­лем економічного порядку в країнах, що розвиваються;

1.5. Глобалізація і глобальні проблеми виживання людської цивілізації

Наука про глобальний світ і його проблеми (глобалістика) — один з молодих напрямків сучасної політичної науки, хоча початок їй було покладено, по суті, ще в середині 20-х років XX століття. Саме тоді російський учений В.О. Базаров (Руднев) розробив проблемно-цільовий підхід до прогнозування майбутнього нашої планети, який через піввіку був покладений західними футуроло­гами в основу нового наукового напрямку — вивчення глобальних проблем сучасності. У колишньому СРСР інтерес до цієї галузі знань то загострювався, то загасав, а на початку 90-х років XX століття, уже після розвалу СРСР, набув сталого характеру.

Як інтегральна, міждисциплінарна наука глобалістика увібрала в себе дуже багато чого від політології, соціології, культурології, філософії. Однак на відміну від цих наук, у неї є свій підхід до дослі­джуваних проблем, свій ракурс, під яким вона їх розглядає. Можна виділити три особливості глобалістики як наукової дисципліни:

1) У її рамках система взаємозв'язків людини, суспільства й при­роди представляється єдиним цілим у масштабі всієї планети.

2) Крім того, глобалістика розглядає цю систему як перманентно кризову, причому в центрі її уваги перебувають усі напруженості, конфлікти, катастрофи, що характеризують людське буття. При цьому на відміну від інших наук вона характеризує їх не як ано­малію або патологію, а як зовсім нормальне й неминуче явище, як джерело розвитку суспільства.

3)1, нарешті, її раціональним елементом є те, що глобалістика зо­середжує свою увагу на розробці управлінських рішень із подолання кризових ситуацій, і тим самим прагне запобігти загибелі людства.

Таким чином, у центрі уваги сучасної глобалістики — антро­погенні (людські) проблеми планетарного масштабу, з якими зіткнулася людська цивілізація на рубежі століть і тисячоліть: екологічна, енергетична, продовольча, демографічна й ін. Всі вони виникли не раптом, а мають яскраво виражений історичний харак­тер і є результатом об'єктивного розвитку суспільства. З багатьма з них людина стикалася й раніше. Не випадково деякі дослідники одним із перших глобалістів світу називають англійського свяще­ника Т. Мальтуса, що обґрунтував демографічну проблему вже на початку XIX століття.

Є, однак, істотні розбіжності в тому, як впливали ці проблеми на людство в період його розвитку. У минулому вони загрожували тільки окремим народам або регіонам. Наприклад, загибель Шу­меру або античного світу практично не відбилася на китайській цивілізації, що автаркувалася від навколишнього світу за Великою китайською стіною. Сучасні ж кризи охоплюють, як правило, весь світ, усі форми й сфери життєдіяльності людини.

У цей час, відповідно до загального визнання більшості фахівців, глобальними можна вважати такі проблеми:

— збереження миру, зміцнення всеосяжної безпеки й роззбро­ювання;

— перенаселення планети, реалізацію розумної демографічної політики;

— ліквідацію відсталості, розриву в рівні розвитку, що росте між розвиненими країнами і країнами, що розвиваються;

— подолання екологічної кризи, перехід до сталого розвитку;

— боротьбу з голодом, убогістю й хворобами;

— раціональне використання мінерально-сировинних ресурсів;

— використання Світового океану й космічного простору в інте­ресах усього світового співтовариства.

Крім цих глобальних проблем, що стали вже традиційними, до їхнього переліку в останні роки додалися такі, як запобігання поши­ренню наркотиків, проблеми науки й науково-технічного прогресу, розвитку самої людини, соціально-політичних змін глобального масштабу та цілий ряд інших.

Можна визначити такі класифікаційні ознаки, характерні риси й специфічні особливості явищ, що розуміються як глобальні про­блеми виживання людської цивілізації:

— по-перше, ці проблеми викликаються діями людини (несвідо­мими або цілеспрямованими);

— по-друге, вони мають довгострокові негативні наслідки;

— по-третє, вони характеризуються не тільки економічними, а й соціальними наслідками;

 

— по-четверте, масштаб негативних наслідків виходить за межі конкретного регіону й носить загальнонаціональний чи між­державний характер;

— по-п'яте, їх вирішення вимагає колосальних витрат, що є не­посильними для окремої держави.

Слід зазначити, що деякими вченими називається понад 20 гло­бальних проблем (А. Габю, Е. Фонтела), які існують нині. Звичайно виділяють такі групи проблем, що мають синергетичний (погодже­ний) характер:

— раціоналізація природокористування, припинення деградації
природного середовища перебування людини й поліпшення
якісних характеристик біосфери;

— проведення активної демографічної політики й вирішення
. енергетично-сировинної та продовольчої проблем;

— створення передумов для ефективного розвитку світового господарства й ліквідація соціально-економічної відсталості країн «третього світу»;

— запобігання світової військової катастрофи й припинення гонки озброєнь;

— ефективне використання досягнень науково-технічного про­гресу й розвиток міжнародного співробітництва, розширення досліджень у галузі освоєння космічного простору й Світового океану;

— утвердження прав людини в сучасному суспільстві, прогрес її фізичного, соціального й духовного розвитку.

Із вищевказаного видно, що до глобальних прийнято відносити загальнопланетарні проблеми, які, зачіпаючи інтереси людства, вимагають для свого вирішення зусиль усього світового співтовари­ства. Всі вони разом й кожна окремо породжені комплексом специ­фічних причин, які обумовлені особливістю розвитку продуктивних сил, географічного середовища, природно-кліматичними умовами, рівнем прогресу техніки й іншими різноманітними причинами.

Кожна із глобальних проблем, що має системний і багаторівневий характер, у свою чергу може бути розділена на цілу систему проблем і своєрідних завдань-рівнів, ідентифікація й виділення яких указує на їхню множинність і складність. Переконливим прикладом щодо цього виступає, наприклад, глобальна екологічна проблема. У ній можна виділити такі основні аспекти:

— зміна клімату в планетарних масштабах унаслідок збільшення
концентрацій у земній атмосфері вуглекислого газу, що може
істотно змінити тепловий і радіаційний баланс на Землі;

— зменшення озонового шару атмосфери й виникнення «озо­
нових дір» у результаті широкого застосування хлоридів і
фторидів вуглеводу в холодильних установках, різного роду
розчинниках і теплоізоляторах;

— скорочення біологічної розмаїтості, яке викликане знищен­ням лісів, деградацією водних ресурсів, втратою родючості ґрунту на великих територіях і іншими факторами, а також зменшення запасів непоновлюваних природних ресурсів;

— посилення схильності навколишнього середовища різним ризикам, що пов'язане не тільки з концентрацією людської діяльності, урбанізацією й використанням нових технологій, але й удосконаленням технічних систем, звиканням суспіль­ства до більшої безпеки.

Певною новизною характеризується позиція французького дослідника Ж.-Ф. Рішара, який пропонує виділити два десятки проблем, які варто вважати споконвіку глобальними. Обліково він відносить їх до трьох категорій:

— у першу входять ті, вплив яких не залежить ні від яких кордо­нів, ні від яких би то не було фізичних меж нашого життєвого простору, тобто того, що часто називають «глобально загаль­ним» . Ці проблеми пов'язані з тим, як ми спільно володіємо планетою. До них відносяться: глобальне потепління; втрати біорізноманіття й екосистем; виснаження рибних запасів; зни­щення лісів; нестача чистої води; збереження і забруднення прибережних вод;

— У Другу входять соціальні й економічні проблеми глобальної значущості, вирішення яких вимагає критичної маси, яку можуть скласти тільки глобальні об'єднання. Ці проблеми пов'язані з тим, як ми спільно проявляємо людяність. До них відносяться: масовий наступ у боротьбі з бідністю; ми-ротворчість та миробудівництво, попередження конфліктів, боротьба з тероризмом; освіта для всіх; глобальні інфекційні захворювання; цифровий розрив (розрив в інформаційних і комунікаційних технологіях); попередження й зм'якшення наслідків стихійних лих;

— третя категорія містить у собі юридичні й регулятивні проб­
леми, які необхідно вирішувати глобально через те, що
всюди існують нахлібники й з'являються діри. Ці проблеми,
пов'язані з тим, як ми спільно виконуємо свій звід правил.
До них відносяться: відтворення системи оподатковування
для XXI століття; нормативне регулювання біотехнологій;
побудова глобальної фінансової структури; незаконний обіг
наркотиків; правила торгівлі, інвестування й конкуренції;
права на інтелектуальну власність; правила електронної тор­
гівлі; норми міжнародної праці й міграції.

Таким чином, можна констатувати, що глобальні проблеми, ви­ступаючи як особливий, специфічний і домінуючий види соціальних проблем планетарного масштабу, у цей час набули надзвичайну го-

строту, вони загрожують усьому людству, а отже, вимагають для сво­го вирішення об'єднаних зусиль усього світового співтовариства.

Іншою їхньою особливістю виступає, як ми вже відзначали, тісний взаємозв'язок. Тобто практично жодна із загальновизнаних глобаль­них проблем не існує сама по собі, у сукупності вони становлять досить складну систему негативних факторів, які системно ж впливають на людство. Із цієї причини їхнє вирішення є надзвичайно утрудненим, оскільки вимагає відповідного комплексного підходу.

Звідси представляється, що успіх у вирішенні таких глобаль­них проблем може бути досягнутий лише в результаті активного співробітництва держав і взаємодії багатьох соціальних факторів. Обставиною, що ускладнює таке вирішення, є й те, що практично не існує способів вирішення тієї або іншої проблеми раз і назавжди. Вирішення однієї з них неминуче призводить до появи нових, не менш хворобливих. У такий спосіб ці проблеми «висять» як дамоклів меч над людством, і ще невідомо, що буде для нього кращим — їхнє радикальне вирішення або обрання еволюційного підходу. Так, на­приклад, по оцінці багатьох фахівців, світова продовольча проблема може бути відносно успішно вирішеною за допомогою біотехнологій, однак при цьому світ зіткнеться із цілим букетом досить неприєм­них наслідків: генетичною однаковістю, зникненням цілих галузей традиційного госгіодарства, зростанням безробіття й т.п. Вирішення демографічної проблеми у світі, що розвивається, пов'язують із політикою обмеження народжуваності, однак саме така політика веде в перспективі до руйнування вікового демографічного балансу, «старіння» людства, а отже, до вповільнення темпів економічного розвитку держав, появи складних соціальних проблем.

Можна по-різному ставитися до глобалізації і її наслідків. Без­перечним є лише те, що національно-державні форми людської організації усе більше втрачають свою самодостатність і привабли­вість. На наших очах формується якісно новий взаємозалежний і взаємоуразливий світ. Особливо чітко таке відчуття з'явилося в дні вересневої трагедії 2001 року в СІЛА. Найсильніша держава світу виявилася не в змозі протистояти купці фанатиків-терористів. Зви­чайно ж, події 11 вересня 2001 року ще довго будуть як предметом відвертих політичних спекуляцій, так і скрупульозного наукового аналізу, але навряд чи варто сумніватися в тому, що головний ви­сновок уже зроблений. Світ змінився. Кілька трагічних хвилин у Вашингтоні й Нью-Йорку змінили його більше, ніж всі останні десятиліття.

Американська трагедія, здавалося б, дає супротивникам гло­балізації ще один безперечний аргумент їхньої правоти. Конфлікт Цивілізацій, про який з великим скепсисом говорили в останні роки

аналітики, після терористичних акцій у Нью-Йорку й Вашингтоні раптом зовсім зненацька набув цілком реальних рис. Це виявилося насамперед у тому, що дивлячись на екрани телевізорів, де роз­горталася людська драма, мільйони людей плакали, у той час як інші мільйони аплодували. Саудівський король Фахд, єгипетський президент Хосні Мубарак, палестинський лідер Ясір Арафат, полі­тичні лідери Пакистану й інших ісламських країн заявляють про своє обурення злочином терористів, а власники кафе й закусочних у палестинських містах на західному березі ріки Йордан і в секторі Газа пригощають безкоштовно всіх бажаючих.

Таким чином, американська трагедія, безумовно, поділила світ на два конфронтуючі табори. Було б нерозумним цього не бачити. Але ще більш нерозумно було б робити на цій підставі висновок про те, що людство дійсно стоїть на порозі цивілізаційного конфлікту. Не можна забувати, що антиамериканський синдром є характерним не тільки для прихильників ісламу, його розділяє чимала частина європейців, у тому числі й наших співгромадян. Конфлікт у наяв­ності, але конфлікт різних полюсів цивілізацій.

Міжнародний тероризм, перетворившись в одну з небезпечних по своїх масштабах і наслідках суспільно-політичних і моральних проблем, виявив себе як крайня форма вираження соціального, етнічного, релігійного радикалізму й екстремізму, він не схильний зупинятися ні перед чим для досягнення своїх цілей. Тероризм і екстремізм у будь-яких їхніх проявах усе більше загрожують без­пеці багатьох країн і їхніх громадян, тягнуть за собою величезні політичні, економічні й моральні втрати,

В останні десятиліття тероризм інтернаціоналізувався. Заявили про себе міжнародні й транснаціональні угрупування, посилилася взаємодія між алжирськими і європейськими, чеченськими й аф­ганськими терористичними організаціями. Найнебезпечнішим це явище стає тоді, коли воно ініціюється, створюється й підтримується державними режимами диктаторського й сепаратистського типів. За останніх 40 років під егідою ООН прийнято більше десятка уні­версальних конвенцій і протоколів про боротьбу з різними формами тероризму на суші, на морі й у повітрі. Розроблено основні принципи міжнародного співробітництва в боротьбі з тероризмом. Проблеми боротьби з тероризмом регулярно обговорюються на зустрічах глав держав і урядів. І все-таки, проблема далека від її вирішення.

Сплескові тероризму, особливо в нестабільних регіонах, сприяє руйнування старих глобальних і регіональних структур міжнарод­ної безпеки, що були властивими колишній схемі біполярного світу. Механізми державного, регіонального й міжнародного контролю за процесами, що відбуваються у світі, все частіше дають збої. Ця

обставина вимагає консолідації зусиль усього світового співтова­риства держав.

Усе більше фахівців наполегливо виділяють ще одну глобаль­ну проблему — кризу сучасної системи освіти. Усвідомлення глобальності цього явища, що вразило як розвинені країни, так і країни, що розвиваються, відбулося вже на початку 70-х років XX століття. З цього часу ситуація хоча й змінилася на краще, але не втратила своєї гостроти. Можна сказати, що у світі в цілому склалася така ситуація, що саме від розвитку освіти в майбутньому залежить доля цивілізації.

Слід зазначити, що форми прояву всесвітньої кризи освіти в різних країнах різні. Для країн, що розвиваються, актуальною є проблема доступу до освіти (близько мільярда людей її взагалі не мають). Серйозні протиріччя в системі освіти існують у розвинених країнах: консерватизм традиційних систем освіти, відставання їх від запитів сучасного життя; недемократичність; нездатність адап­тації до масштабів і темпів соціальних змін. Примітними є факти на прикладі США: мільйони американців, точніше від 23 до 84 млн, є функціонально неграмотними; близько 25 млн дорослих американ­ців не настільки добре читають, щоб зрозуміти зміст попередження на флаконі з ліками, а 22% дорослих не можуть правильно написати адресу на конверті.

Масштабність проблеми реформування освіти була визнана й учасниками загальноєвропейської наукової конференції «Європей­ська програма змін у вищій освіті в XXI столітті», яка відбулася в 1997 році в Палермо (Італія). Як відзначалося на конференції, проб­лема освіти зачіпає інтереси приблизно 25-30% громадян кожної держави. Все більше число фахівців приходить до усвідомлення незаперечності того факту, що освіта, поряд із проблемами екології, енергетики, харчування й ін., увійшла до числа глобальних проб­лем людства, що модель освіти XXI століття повинна кардинально трансформуватися й орієнтуватися у своїй основі не на минуле, а на майбутнє людської цивілізації. Головним механізмом освітньої революції повинна стати інформатизація, що забезпечує доступ до інформаційних ресурсів суспільства й надає ефективних засо­бів їхнього освоєння. Не менш важливою стороною цієї проблеми виступає екологічна освіта, яка покликана сприяти створенню ситуації, при якій економічний розвиток людства не буде супере­чити законами природи.

Створення нового глобального співтовариства далеке від сво­го логічного завершення, воно стикається з важко переборними бар'єрами, породженими нерівністю стартових можливостей, куль­турним різноманіттям людства, фундаментальними розбіжностями

в рівні соціально-економічного й політичного розвитку окремих держав і народів, у способі життя, у відношенні до основних проб­лем буття. Все це несе в собі насіння конфліктів майбутнього, є дуже непростими викликами сучасному людству, відповіді на які ще треба відшукати вченим і політикам, всьому людству.- Цьому пошукові, об'єднанню всіх суб'єктів, зацікавлених у вирішенні глобальних проблем, може й буде сприяти міжнародне право як продукт колективного розуму людства, універсальний алгоритм його виживання.

Міжнародне публічне і міжнародне приватне право

Існує тісний взаємозв'язок міжнародного публічного і між­народного приватного права: — і те, й інше, у широкому розумінні, регулюють міжнародні відносини; — у загальних засадах: відбувається переломлення основних принципів міжнародного публічного права в доктрині…

Галузі й інститути міжнародного права

Система міжнародного права — це об'єктивно існуюча ціліс­ність внутрішньо взаємозалежних елементів:

— загальновизнаних принципів;

— норм міжнародного права (договірних і звичаєво-правових);

— рішень і рекомендаційних резолюцій міжнародних організа­цій;

—■ рішень міжнародних судових органів;

— а також інститутів міжнародного права.

Існують такі інститути міжнародного права, як інститут міжнародного визнання, інститут правонаступництва стосовно до­говорів, інститут міжнародної відповідальності й інші.

Усі ці елементи системи в різних сполученнях складають галузі міжнародного права, наприклад, галузь морського права, галузь дипломатичного права, галузь права міжнародних договорів та інші.

Кожна галузь є самостійною системою, але кожна може вважа­тися і підсистемою в рамках цілісної, єдиної системи міжнародного права.

Література

Баскин Ю.Я., Фельдман Д.И. История международного права. — М., 1990.

Буткевич В.Г. Соотношение внутригосударственного и между­народного права. — К., 1981.

Василенко В.А. Основы теории международного права. —- К., 1988.

Гавердовский А.С. Имплементация норм международного пра­ва.—К.,1980.

Георгіца А.З., Чикурлій СО. Міжнародне публічне право: Навчально-методичний посібник. — Чернівці, 2002.

Курс международного права. В 7 т. Т.1. Понятие, предмет и систе­ма международного права /Ю.А. Баскин, Н.Б. Крылов, Д.Б. Левин и др. — М., 1989.

Мережко А.А. Введение в философию международного права. Гносеология международного права. — К., 2002.

Реализация международно-правовых норм во внутреннем праве / Отв. ред. В.Н. Денисов, В.И. Евинтов. — К., 1982.

Ришар Ж.-Ф. На переломе. Двадцать глобальных проблем — двадцать лет на их решение. —- М.: Ладомир, 2006.

Суверенітет України і міжнародне право /В.Н. Денисов, В.І. Євін-тов, В.І. Акуленко та ін. — К., 1995.

Тункин Г.И. Право и сила в международной системе. — М., 1983.

Тункин Г.И. Теория международного права. — М.,1999. Тураев В.А. Глобальные вызовы человечеству. — М., 2002. Тускоз Ж. Міжнародне право. — К., 1998.

Уткин А.И. Глобализация: процесе и осмысление. — М., 2001. Ушаков Н.А. Правовое регулирование использования силы в международных отношениях. — М., 1997.

Фединяк Г.С. Міжнародне приватне право. Курс вибраних лек­цій. - К., 1997.

Цыганков П.А. Теория международных отношений. — М., 2002.

Теория международных отношений на рубеже столетий /Под ред. К.Буса и С. Смита. — М., 2002.

Черниченко СВ. Теория международного права. В 2-х томах. Том 2: Старые и новые теоретические проблемы. — М., 1999.

Спеціальні терміни

Глобалізація, глобалістика, глобальні проблеми виживання людської цивілізації, імплементація норм міжнародного публічного права в національне законодавство, інститути міжнародного публіч­ного права, міжнародне співтовариство, міжнародне публічне право, міжнародне приватне право, міжнародний правопорядок, міжна­родна система, система міжнародного права, способи європейської правової інтеграції, галузі міжнародного публічного права.

Контрольні питання

\ Які відносини регулюються міжнародним публічним правом?

Які фактори міжнародного життя впливають на розвиток між­народного публічного права?

Які особливості міжнародного публічного права?

У чому є специфіка міжнародно-правового методу регулюван­ня?

Який суб'єктно-об'єктний склад міжнародного публічного пра­ва?

Як співвідносяться міжнародне публічне право й внутрішньо­державне (національне) право?

Які існують форми реалізації міжнародного права у внутрішньо­державному правопорядку?

Яка теорія: монізму або дуалізму сприйнята сучасним україн­ським законодавством?

У чому полягає суть процесу імплементації норм міжнародного публічного права?

Як охарактеризувати трансформацію норм міжнародного пра­ва?

Які особливості способів європейської правової інтеграції?

Як співвідносяться міжнародне публічне право й міжнародна ' система?

Які основні риси сучасного міжнародного права?

Як співвідносяться міжнародне публічне й міжнародне приватне право? У чому проявляється їхня єдність і диференціація?

Що розуміється під інституціональними й договірними формами міжнародного співробітництва?

Яка роль міжнародного публічного права в становленні системи міжнародних відносин?

Як співвідносяться міжнародне право й дипломатія?

У чому проявляється єдність і диференціація системи міжна­родного права?

Розділ 2^ч

ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ

МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

2.1. Поняття, значення й періодизація історії міжнародного права

Історія міжнародного права являє собою науку, що вивчає ста­новлення й наступний розвиток міжнародного права в різних сферах життя. Необхідно відзначити, що історія міжнародного права й у цей час впливає на сучасні міжнародні відносини, які складаються між державами, між ними й міжнародними організаціями, а також між іншими суб'єктами міжнародного публічного права.

Питання про походження міжнародного права є досить склад­ним і багатогранним. Говорячи про походження міжнародного права, варто мати на увазі його первинне виникнення. Необхідно .вказати, що до питання про час зародження міжнародного права в міжнародно-правовій доктрині немає єдності.

У юридичній науці присутні різні точки зору на те, коли виник­ло міжнародне право, у яку епоху. Деякі юристи-міжнародники припускають, що міжнародного права немає й у цей час. Одні вчені вважають, що міжнародне право виникло одночасно з виникненням держав і формуванням відносин між ними. Цю позицію розділяють більшість вітчизняних і пострадянських юристів-міжнародників. Представники зарубіжної міжнародно-правової науки також не мають єдиної думки щодо того, коли й де виникло міжнародне пра­во. Одні вважають, що міжнародні правові норми виникли в епоху Стародавнього світу, інші думають, що вони склалися в епоху Се­редньовіччя, коли в Європі вже була система суверенних держав.

Варто враховувати, що коли говорять про походження права, то мають на увазі певну вихідну точку, що у відповідному ступені є умовною. Ця пояснюється насамперед існуючими розбіжностями в розумінні права. Розбіжність думок юристів-міжнародників з питання виникнення права деякою мірою пов'язане з різним розу­мінням ними самого міжнародного права як такого.

Саме по собі питання про те, коли виникло міжнародне право, у сучасний період є складним тому, що в юридичній науці відбуваєть­ся перегляд та переоцінка усього апарата вітчизняної юриспруден­ції. Основні юридичні поняття, до яких відносяться й такі основні, як «дерзкав^а»> «право», «міжнародне співтовариство», ґрунтовно Переосмислюються. Все це впливає на наукове осмислення проблеми походження міжнародного права.

Разом з тим, переважна більшість позицій учених з цього питан­ня можна звести до наступних чотирьох версій:

1) виникнення міжнародного права пов'язане з періодом розвит­ку міжплемінних відносин, що характеризується яскраво вираже­ним і більш вузьким регіоналізмом і локальним обсягом здійснення таких відносин;

2) міжнародне право виникає одночасно з виникненням держав, коли регіоналізм виявляє тенденцію до істотного розширення;

3) поява міжнародного права приблизно в середині Середньовіччя, конкретно пов'язана з укладанням Вестфальського миру 1648 р., піс­ля якого сфера дії міжнародного права ще більше розширюється;

4) міжнародне право виникає в середині Середньовіччя, але «ре­альне загальне міжнародне право склалося лише після 1917 p.», тому щодо попереднього періоду мова може йти тільки лише як про його передісторію (з кінця Середньовіччя), а усе XIX сторіччя є пе­ріодом розвитку фіктивного міжнародного права (І.І. Лукашук).

Отже, вирішуючи питання про час появи міжнародного права, необхідно враховувати зазначені положення. Крім того, здається, що говорити про походження міжнародного права можна лише відтоді, коли воно стало мати певні, відповідні для нього риси: до-говірність, нормативність, формальну визначеність. До важливих ознак також варто віднести системність міжнародного права і його забезпеченість відповідним механізмом реалізації.

Виникнення перших норм міжнародного права пов'язане з по­чатковим формуванням міждержавних відносин, що представляли собою формально певні правила поведінки, які були створені в ре­зультаті угоди між державами.

Одним із найперших описів міжнародних правовідносин є поема «Енмеркар і правитель Аратти», що була написана близько 2000 р. до н.е. У даній поемі описаний конфлікт між шумерським містом-державою Уруком і містом-державою в Персії — Араттою.

У відношенні основних історичних етапів становлення й розвит­ку міжнародного права в його доктрині розбіжностей не спостеріга­ється. Прийнято вважати, що у, своєму розвитку воно пройшло:

— рабовласницький період;'

— феодальний період;

— буржуазний період;

— перехідний період;

— сучасний період.

Відносини між народами й державами почали складатися ще в Стародавньому світі, але вони мали зовсім інший характер. У ста­родавності правове регулювання й систематизація міжнародних відносин були менш досконалі в порівнянні з теперішнім часом, але заперечувати їхню наявність не можна.

Розбіжності між давнім міжнародним правом і сучасним є оче­видними. У стародавності не знали систематизації й системи між­народного права, не було уявлення про єдиний, науково оброблений і загальновідомий звід міжнародно-правових приписів і постанов, який би об'єднав у ціле всі наявні матеріали різних окремих на­станов міжнародного права за попередній історичний період і дав би можливість при укладенні нових договорів ґрунтуватися на положеннях даної системи. У давньому міжнародному праві такі приписи й постанови були розбиті по окремих договорах, угодах, законах і не зводилися в єдине ціле.

Рабовласницький період розвитку міжнародного права харак­теризується тим, що:

а) кожна держава ставила саме себе в центр розвитку людської
цивілізації й у зв'язку із цим прагнула диктувати свої умови на
міжнародній арені. Така позиція знайшла своє яскраве вираження
в практичній діяльності Стародавніх Риму, Греції, Єгипту, Китаю,
Індії, Персії й ін.;

б) раби розглядалися як товар (res vocale) і цілком виключалися
зі сфери захисту міжнародного права;

в) єдиними й природними засобами вирішення міжнародних
суперечок визнавалася війна.

У рабовласницький період регіоналізм і локальний обсяг у розвитку міжнародного права були обумовлені насамперед тим, що, хоча держави й були роз'єднані, але кожна з них самостійно формулювала й створювала різні правові інститути в галузі регу­лювання міжнародних відносин, які найчастіше були схожими з аналогічними інститутами інших держав.

Так, наприклад, у Законах Ману (стародавній індійський звід моральних і юридичних приписів IX ст. до н.е., деякі історики права період появи Законів Ману відносять до II або навіть III тисячоріччя до н.е.) були сформульовані положення, спрямовані на захист жертв війни. Такі ж положення можна знайти в стародавніх греків і рим­лян. Давньогрецький інститут проксенів (заступництва іноземців) мав аналог також і в Римському праві. У рабовласницький період великий вплив на розвиток міжнародного права зробило Римське право народів (jus gentium). Спочатку давньоримські юристи сфор­мулювали правила, які регламентували правове положення народів,

скорених Римом. Це було зроблено у зв'язку з необхідністю введення деяких елементів самоврядування (муніципії), а потім воно було перетворено в Право народів. Одним з важливих інститутів цього права було преторське право, що регламентувало правове положення іноземців. Право народів мало такі інститути права, як право війни, право полону, право рабовласництва, право мирних договорів, по­сольське право, право заборони шлюбів із чужоземцями й ін. Теза римських юристів «Слово, яке дано навіть ворогові, повинне бути дотримане» лягла в основу нині чинного принципу «pacta sunt servanda» («Договори повинні дотримуватися»). Римському праву також були відомі погоджувальні комісії, які створювалися для вирішення спірних питань.

Міжнародне право середніх віків відрізняється від давнього. Піс­ля Великого переселення народів на короткий час виникає Франк­ська монархія, що прагнула відродити порядки Римської імперії. Але після смерті Карла Великого Франкська монархія розпадається на велику кількість незалежних держав, а останні у свою чергу — на величезну кількість незалежних і напівнезалежних феодальних володінь. Настає час феодалізму.

Відносини, що виникають між феодалами, носили договірний характер, але така система здебільшого була нестійка й часто пору­шувалася більш сильними. Війни між власниками феодів (земель­них володінь) були звичайним явищем. Однак існуюче в той період договірне право накладало відповідний відбиток на всі відносини. Це було викликано тим, що у свідомості європейських народів міцно укоренилася думка про їхню загальну спільність унаслідок того, що їх насамперед поєднувала християнська релігія. Така спіль­ність відіграла свою історичну роль і вплинула під час Хрестових походів, коли практично вся Європа об'єдналася у боротьбі проти арабів і турків.

Незважаючи на весь розвиток договорів, у середні віки не скла­лося певної системи міжнародного права, і його діючі положення були розкидані по окремих трактатах і договорах.

Тільки в Новий час міжнародне право стає систематизованим. Початок систематизації було покладено Вестфальським миром, що закінчив Тридцятирічну війну. Значення цього договору було не тільки в його окремих постановах, а в самому факті з'єднання європейських держав в одне міжнародне співтовариство.

Поступово міжнародне спілкування здобуває все більшу право­мірність і правильність. Загальновизнаним стає положення про те, Що дійсно правильними є тільки ті державні взаємини, у процесі яких строго й неодмінно дотримуються рівність і незалежність держав. Під час військових зіткнень держави стали дотримувати правил ведення війни.

Найбільш широкий розвиток і систематизацію міжнародні від­носини одержали в XIX ст.

Міжнародне право в цей час дозволяє досягти гармонії у відно­синах між державами й міжнародними організаціями.

Виходячи з того, що розвиток міжнародного права в історичній ретроспективі характеризується величезною кількістю фактоло­гічного й нормативно-правового матеріалу, зупинимося тільки на найбільш важливих моментах, що характеризують сутність між­народного права на основних етапах його розвитку.

2.2. Міжнародне право Стародавнього світу2.2.1. Єгипет і Двохріччя (Тигрі Євфрат)

З утворенням перших рабовласницьких держав у долинах Нілу й Двохріччя, між ними складалися відносини, які згодом стали носити правовий характер. Спочатку дані відносини були епізодичними, але вже до кінця III ст. до н.е. і в II тисячоріччі вони стають систематичними, поступово наділяючись юридичними нормами.

Становлення й розвиток таких норм відносять до більш ран­нього періоду, коли ще при первіснообщинному ладі на підставі багатовікового звичаю склалися перші правила спілкування між племенами й союзами племен. До наших днів дійшли численні приклади, пов'язані з веденням переговорів і поступовим поши­ренням недоторканності послів, із проведенням релігійних обрядів і приношенням клятв, які являли собою одні з засобів забезпечення укладених угод.

Праву рабовласницького періоду широко відома практика укладення міжнародних договорів, що мала місце ще наприкінці IV тисячоріччя. Так, у 3100 р. до н.е. був укладений договір між правителями месопотамських міст Лагаш і Умма. Даний договір під­тверджував існування між ними державного кордону й установлював недоторканність його знаків. Виниклі розбіжності сторони договору зобов'язалися вирішувати мирним шляхом. Виконання договору було гарантовано клятвами й звертанням до богів. Текст договору був написаний шумерською мовою й висічений на камені.

Треба, однак, відзначити, що клятви, які давалися сторонами договору, не завжди дотримувалися, тому після збройних зіткнень знову виникали колишні проблеми.

Досить показовим є зміст мирного договору, укладеного в 3278р. до н.е. між фараоном Єгипту Рамзесом II і царем хетів Хат-тушилем III (Хаттусілісом, Хатусілем). У даному договорі сторони

клялися тисячами своїх богів про те, що між ними буде мир, що вони будуть допомагати один одному у випадках нападу ворогів, а також у випадках внутрішніх безладів, бунтів рабів, у пійманні перебіжчиків і в інших питаннях. Вони також зобов'язувалися виконувати зобов'язання по прямих договорах, називаючи дані договори справедливими.

Багато уваги в міжнародних відносинах тих часів приділялося шлюбним договорам, особливо тим, які регламентували династичні шлюби. Такі шлюби розглядалися як важливі політичні акції, які ведуть^о встановлення тісних дружніх відносин між державами й обопільного економічного, військового й культурного розвитку. При­кладом такого шлюбного договору може служити шлюб вавилонської царівни Семіраміди з ассірійським царем Шамаші-Адіді II.

Суб'єктами міжнародного права тоді виступали не держави, а фараони, царі, князі, правителі окремих міст. Звідси велика кіль­кість договорів про шлюби, у яких урегульовані питання посагу, рангу й прав цариці серед інших дружин і т.п. Найбільш частими були прохання й обіцянки подарунків.

Давньосхідна цивілізація не визнавала рівності суб'єктів міжна­родного права. У середині тисячоріччя до н.е. вважалися рівноправ­ними суб' єктами Єгипет, Вавилон, Мітанія й Хетська держава, потім до них приєдналася Ассирія. Єгипетський фараон займав чільне положення. Інші держави були залежні від Єгипту, тобто вони як фактично, так і юридично не претендували на рівність. Надалі, у міру розвитку цих держав, положення суверенів зрівнювалося. Це вплинуло й на характер і поширення практики договорів.

Уже до кінця II тисячоріччя до н.е. коло питань, що вирішува­лися за допомогою міжнародних договорів, значно розширилося. Зустрічаються договори про нейтралітет, державні кордони, обмін спірними територіями, зміцнення й нейтралізацію прикордонних фортець і міст, про торгівлю.

У період ведення війни панувала безмежна сваволя сильної дер­жави, тому що війни велися заради захоплення рабів і панування ,над джерелами води. Переможений народ і його майно ставали здобутком переможця.

Норми міжнародного права, прийняті в Єгипті й Двохріччі, були сприйняті іншими державами.

2.2.2. Стародавня Греція

У цей період значний розвиток міжнародно-правових відносин спостерігався на грецьких територіях, і цей розвиток істотно відріз­нявся від того, що відбувався в Єгипті й Двохріччі Тигру і Євфрату (Месопотамії).

Стародавня Греція являла собою сукупність міст-полісів, де їхнє домінування постійно змінювалося. Навіть у період свого розквіту території давньогрецьких держав були невеликі: Фокида, що містила в собі 22 поліси, розташовувалася на площі 1650 кв. км; Эвбея, що складалася з 6 полісів, — 3770 кв. км. Найбільшими давньогрець­кими державами були Аттика й Аргос, які мали площу відповідно 2550 і 1400 кв. км.

Давньогрецькі рабовласницькі відносини носили приватний характер, тобто раби належали конкретному власникові, а не дер­жаві в цілому. Розвиток рабовласницьких відносин позначився й на міжнародному праві.

Стародавні греки розуміли під полісом особливу політичну одиницю, і внаслідок цього вони виступали суб'єктами міжнарод­них правовідносин, а отже, й міжнародного права. Виходячи із загальногрецького демократизму, спочатку між полісами існувала формальна рівноправність. При всіх явних і неявних державних і політичних розходженнях і розбіжностях мали місце такі момен­ти, які поєднували всіх греків як еллінів: спільність релігійних уявлень і основних культів. У зв'язку із цим, всі грецькі держави розглядалися як рівні одна одній, суверенні й незалежні. Але таке положення носило формальний характер, насправді не було не тільки фактичної, але й навіть юридичної рівності.

Членами поліса могли бути тільки вільнонароджені вітчизняні громадяни. Тільки вони могли користуватися всією повнотою прав, але також і відповідали за долю своєї держави. Тому порівняно ши­роко був розвинений інститут громадянства й навіть здійснювалися чищення, при яких з'ясовувався родовід грецького громадянина аж до третього коліна. Адже тільки такий громадянин мав всю повно­ту прав грецького громадянина, інших же відносили до варварів і чужоземців.

Згодом була розвинена система способів обмеження міжнародної правосуб'єктності окремих полісів і навіть держав, і в такий спосіб повної рівності в греків не стало. Був розвинений інститут заступни­цтва над найбільш слабкими полісами й державами. Дуже важли­вим представляється те, що визнання поліса (народу) суб'єктом між­народного права базувалося на визнанні Народних зборів (ареопагу) органом, що має право виступати на міжнародній арені від імені свого народу. Таким чином, усі зовнішні відносини велися від імені самих громадян і Народних зборів, які у період розквіту грецьких держав визнавалися вищим органом у сфері зовнішніх зносин. На­родні збори призначали послів і приймали їхні звіти, оголошували війну й укладали мир. Разом зі зборами цими питаннями відали й деякі інші державні органи. У цьому бачаться коріння зародження юридичної формули «суверенітет належить народу».

Державний лад Стародавньої Греції відрізнявся від східної деспотії. Розвиток держави в Стародавній Греції йшов по іншому шляху, на відміну від країн Стародавнього Сходу. Греція не мала у своєму розпорядженні родючих ґрунтів і великих рік, тому створити систему зрошення ґрунту було неможливо. Розташування на березі Егейського моря сприяло розвитку Греції як морської цивілізації. Море відігравало одну з головних ролей у житті античного поліса, воно забезпечувало його зв'язок із зовнішнім світом, з іншими по­лісами й колоніями.

Природні умови були величезною перешкодою для політичного об'єднання держави, вони робили також неможливим і фактично не потрібним централізоване керування. Поліс був самокерованою адміністративно-територіальною одиницею, зі своїми кордонами, що мають у випадку початку бойових дій стратегічне значення. Населення давньогрецьких міст у кількісному аспекті було нерівно­мірним, від декількох сотень до 2000 чоловік.

Замкнутість поліса (як географічна, так і політична) при поділі праці робила його прямо залежним від морської торгівлі. Кожне давньогрецьке місто мало свої предмети експорту й імпорту. З роз­витком мореплавства формувався погляд на море як на вільний про­стір. Перикл (афінський стратег IV ст. до н.е., архонт 467-428 pp. до н.е.) вважав за необхідне: «Щоб усі могли плавати, не побоюючись нападу, і щоб між всіма греками був мир». В 336 р. свобода плавання була встановлена в договорі з Пилипом Македонським і потім під­тверджена Олександром Великим (338 p.).

Давньогрецька держава являла собою закриту маленьку держа­ву, що виникла за допомогою з'єднання декількох сусідніх громад. У результаті останньої підстави грецька громада одержала назву громадянської.

Широкий розвиток у той період набуло посольське право, третей­ський розгляд, арбітраж, а також право війни. Досяг свого істотного розвитку інститут проксенів.

Інститут дипломатичного представництва в Стародавній Греції не мав істотного значення для життя давньогрецького народу, у зв'язку із чим наявність постійного дипломатичного представни­цтва не була необхідною. Посольства носили одноразовий характер і мали конкретні цілі. Виключенням тут були відносини з Персією. Питання, стосовні до компетенції послів, не визначалися, і час їх­нього перебування був досить тривалим (квазіпостійні дипломатичні представництва). Здебільшого мова йшла про діяльність, що мала певні цілі. Звичайно це було укладення або підтвердження договорів про союз або мирних договорів, а також прийняття й приношення присяги. На послів також була покладена місія оголошення війни.

Вона була протилежною місії укладення миру й складалася у вру­ченні документа про її оголошення.

Послом могла бути обраною одна людина, але звичайно це були колегії з декількох осіб. Колегії послів з декількох осіб представляли ті поліси, у яких існували демократичні форми правління. У цьому випадку переговори велися послами спільно. Але на практиці були випадки, коли через розбіжності посли здійснювали переговори не­залежно один від одного.

Після закінчення дипломатичної місії, по поверненні на батьків­щину, посли особисто й окремо один від одного надавали звіт раді, народним зборам або іншому вищому державному органу. У ви­нятковому порядку послами могли виступати й іноземці. Держава постачала послів грошима, продовольством і засобами пересування, а також іншим майном, але це було необов'язковим. Звичайна вина­города послам носила символічний характер. Наприклад, в Афінах члени посольства одержували в день одну драхму, що рівнялося платі легкоозброєного воїна. Тому послам доводилося брати видатки на свій кошт. Перед відправленнням послам вручалися особливі грамоти — дипломи.

У період виконання своєї місії посли були недоторканні. Дана норма була загальновизнаною всіма стародавніми державами, і її порушення вважалося неприпустимим. Порушення розглядалося як ворожий акт. Якщо на посла держави був зроблений напад або він був ображений, то держава, представником якої був посол, могла зажадати видачу винних.

Посли користувалися різними почесними знаками уваги: вони запрошувалися на врочисті прийоми та обіди, одержували почесні місця під час процесій і видовищ, при здійсненні релігійних обрядів та ін. Послів урочисто представляли народним зборам, але тільки після з'ясування мети їхнього прибуття.

Строк перебування послів в іноземній державі був обмежений, Так, в 446-445 pp. до н.е. афіняни ухвалили, що посли Халкідону можуть пробути в місті не більше 10 днів, у противному випадку їх могли вислати. Саме так учинили спартанці з посольством Андро-нікіда в 392-391 pp. до н.е. Якщо посадові особи держави не були задоволені попередньою бесідою з послами, їх взагалі могли не до­пустити в столицю поліса.

Від послів відрізнялися глашатаї, або вісники. їхні функції укладалися в передачі письмових або усних послань. Але й вони, як і посли, користувалися недоторканністю. В історії був випадок убивства афінського вісника мегарянами. Народними зборами було ухвалено, «що ворожнеча між Афінами й Мегарами буде вічною й не може бути припиненою шляхом релігійного примирливого акту або шляхом відправлення посла. Усякий мегарянин, що вступив на територію Афін, підлягає страті».

Під війною греки розуміли збройні зіткнення між полісами. Як ми вже відзначали, існував звичай, відповідно до якого війни оголо­шувалися за допомогою врученням спеціального документа. Греки розрізняли війни законні й незаконні. До законних відносили захист держави від нападу, виконання союзницьких зобов'язань, захист релігійних святинь. Однією з ознак законної війни було її урочисте оголошення. Оголошення війни супротивникові супроводжувалося рядом церемоніальних дій, які носили релігійно-обрядовий харак­тер. До них, зокрема, відносилося жертвопринесення для благопо­лучного переходу під час війни через кордон (діабатерія).

Війна являла собою боротьбу всіх громадян одного поліса із громадянами іншого, тому вбивство мирних жителів, у т.ч. жінок і дітей, уважалося правомірним. В окремих випадках гинули тисячі людей.

У звичаєвому праві стародавніх еллінів існували норми, що обмежували застосування зброї, але їхня кількість була невели­ка. Основною з них була нейтралізація храмів і інших культових установ. Тому в період загальногрецьких свят установлювалося свя­щенне перемир'я. На час Олімпійських і інших загальноеллінських ігор також установлювалося перемир'я. Від цих перемир'їв, що тривали короткий час, відрізнялися загальні перемир'я, на час яких припинялися воєнні дії, але вони не прирівнювалися до укладення мирного договору. Такі перемир'я в основному застосовувалися для відновлення дипломатичних відносин і ведення переговорів. У цей же час посли й глашатаї ходили від однієї держави до іншої для переговорів про те, як може бути скінчена війна. Перемир'я також установлювалися для поховання вбитих.

Переможені народи, яких греки вважали варварами, оберталися в рабство, в інших варіантах до них могло бути застосоване насиль­ницьке переселення. Так зробили Афіни із громадянами Пітідеї в 429 р. до н.е., а через 3 роки Спарта так розрахувалася з мессинцями. Своїх одноплемінників греки не брали в полон, вони їх піддавали катуванням, а потім убивали. Відомий випадок, коли афіняни, за­хопивши Мілет, умертвили дорослих чоловіків-мілетян, а дітей і жінок перетворили в рабів.

У деяких випадках для вирішення спору греки застосовували об­меження контингенту воюючих шляхом виділення з кожної сторони по рівному числу воїнів, бій між якими вирішував результат війни. В окремих випадках спір вирішувався шляхом єдиноборства.

У ході війни могло відбутися повне скорення ворога, завоювання й, як наслідок, приєднання переможеної держави, яка позбувалася при цьому незалежності. Але здебільшого у війнах між греками справа до цього не доходила, а укладалися мирні договори.

Майно супротивників (як державне, так і особисте) могло бути захоплене й знищене. Найбільш часто піддавалися знищенню й вирубці посіви й маслинові дерева. Це робилося й після укладення миру, перш ніж територія звільнялася від окупаційних військ, що її займали. Заборонено було позбавляти майна громадян союзників, що перебувають на території ворога.

У період воєн широко застосовувалися інститути заручників, контрибуції, нейтралітету, невтручання й ін. Причому стародавні греки вже розрізняли нейтралітет і невтручання. Нейтралітет, на їхню думку, міг мати місце тільки під час війни у сфері зовнішніх відносин. Однак нейтралітет міг застосовуватися й у мирний час у внутрішніх відносинах. Серед зовнішніх і внутрішніх відносин най­поширенішим була відмова від військової й матеріальної допомоги ворогуючим політичним угрупованням за допомогою невтручання. Слід зазначити, що питання про невтручання виникало досить час­то, тому що політичне життя в Стародавній Греції було заповнено міжусобною боротьбою.

Порівняно широко було розвинене право міжнародних договорів, яких налічувалося близько 20 типів. Серед них: про мир, про союз, про взаємодопомогу, про ненапад, про кордони, про арбітраж, про торгівлю, про шлюби з іноземцями, про правову допомогу тощо.

Спочатку часті війни й міжусобиці в Стародавній Греції привели до того, що переважали договори, які стосувалися питань укладення миру, союзні договори та ін.

Але вже починаючи з V-IV ст. до н.е. предмет їх значно розши­рився: договори про мир; союзні (оборонні — сімахії, наступальні — зпімахії); про взаємну допомогу й ненапад, кордони й арбітражі; торговельні; про право одружуватися з іноземцями, брати участь у громадських іграх, набувати нерухомість, створювати свої поселен­ня; про особисту свободу, охорону власності й компетенцію судів по спорах між громадянами договірних держав.

Особливе місце займають договори, що регулюють різні аспек­ти положення й життя іноземних громадян. Це стало своєрідною віхою в розвитку міжнародного права й було досить важливим, оскільки греки довгий час прирівнювали іноземців до ворогів. Але вже починаючи з IV ст. внутрішнє право полісів Стародавньої Греції стало зм'якшуватися, і головну роль у цьому відіграли міжнародні договори.

Поліс, будучи об'єднанням тільки його громадян, довгий період часу не надавав іноземцям (і навіть грекам) ніяких юридичних прав. Тому вони могли бути в будь-який час виселені із країни. Але це правило істотно перешкоджало різним взаєминам між державами. Тому вже в ранній період грецької історії почав складатися інститут проксенів.

На первісному етапі проксенія ґрунтувалася винятково на осо­бистих відносинах і не регулювалася юридичними нормами. Вона скоріше володіла моральним і релігійним потенціалом, і на початку носила взаємний характер. У давньогрецькій державі правом на захист іноземців володів тільки вітчизняний громадянин. Але у по­дальшому, з розвитком взаємин усе більш необхідною ставала потреба правового й державного регулювання даного інституту. У зв'язку із цим стали виникати внутрішньодержавні юридичні норми, а згодом і укладатися міжнародні договори.

Іноземець за особливі заслуги перед державою міг одержати часткове громадянство (ісполітію). Ісполітія надавала іноземцеві право володіти землею й нерухомістю. Повне громадянство інозем­цям могло бути надане тільки у виняткових випадках. Але брати участь у політичному житті поліса для іноземців уважалося непри­пустимим у принципі.

У деяких випадках проксени виступали посередниками між зацікавленими державами. До них зверталися посли, і вони забез­печували їхній доступ у народні збори й до відповідних посадових осіб.

Набагато менша увага в міжнародних договорах приділялася питанням режиму території. Відносно переходу території від одно­го поліса до іншого й установлення державних кордонів, необхідні положення включалися звичайно в мирні договори. Іноді мала міс­це демаркація кордонів (позначення лінії кордонів на місцевості), здійснювана за допомогою прикордонних стовпів.

2.2.3. Стародавній Рим

У багатовіковій історії Римської держави можна виділити З основних періоди, які мають істотне значення для становлення й розвитку міжнародного права: 1) до кінця Пунічних воєн; 2) від їхнього закінчення й до III ст. н.е.; 3) період пізньої Римської імперії (до VI ст. н.е.).

Істотні розбіжності в підході до сутності й завдань міжнародного права й особливо до поняття й практичного визнання його суб'єктів виходили з їх політичної й військової сили. У зв'язку із цим у пер­ший із зазначених періодів Рим широко визнавав принцип незалеж­ності всіх держав, у другому періоді свого розвитку — заперечував його, у третьому він був змушений повернутися до вихідних позицій і визнати незалежними варварів, з якими Рим довгі сторіччя не ви­знавав взагалі ніяких юридичних відносин.

Населення Давнього Риму становили дві основні групи: 1) патри­ції (громадяни Риму); 2) плебеї.

Патриції ділилися на 3 племені, кожне з яких складалося зі 100родів. Сукупність 10 родів утворювала курію. Курії у свою чергу утворювали загальні народні збори римської громади.

Загальні народні збори римської громади були наділені правом приймати або відхиляти запропоновані законопроекти, призначати вищих посадових осіб римської держави. Вони також являли собою вищу апеляційну інстанцію при вирішенні питань, що стосуються страти, оголошували війну.

Безпосереднє керування державою, розробка законопроектів і укладення миру здійснювалися Сенатом, у який входили старій­шини всіх 300 родів. Останні були потомственною аристократією всієї римської громади.

Плебеї стояли поза племінною організацією й не могли брати участь у керуванні громадою. Вони займалися землеробством, ре­меслом, торгівлею. Плебеї були вільними, несли військову службу й платили податок нарівні з патриціями. Зосередивши у своїх руках торговельне й промислове багатство, плебеї вважали принизливим займатися якою-небудь іншою справою, крім землеробства, полі­тичної діяльності й військової служби.

Надалі був зроблений розподіл громадян по майнових розрядах, яких налічувалося п'ять. Перший розряд становили патриції й плебеї, майно яких оцінювалося в 100 000асів (ас — дрібна дав­ньоримська монета). До другого відносили громадян, майно яких оцінювалося в 75 000 асів, до третього — в 50 000асів. В особливий розряд були віднесені т.зв. вершники, вартість їхнього майна пере­вищувала 100 000 асів.

У IV ст. Рим був розбитий на 4 територіальні округи — триби, кожна з них мала певні політичні права й самоврядування. Старі роди й курії поступово втрачали своє значення, залишаючи в ми­нулому первіснообщинний лад.

Головним органом влади Римської республіки, як відзначалося, був Сенат. Кількість сенаторів рівнялася кількості родів — 300чоловік. Сенаторів призначали особливо уповноважені особи, які обиралися загальними народними зборами. У своїй більшості при­значення сенаторів було довічним. Необхідна вимога містилася в тому, щоб сенатор походив з родової сім'ї, був багатий і до цього займав який-небудь важливий пост.

Уперше римське право кодифікувалося в середині V ст. до н.е. і називалося «Законом XII таблиць». Закон XIIтаблиць протягом багатьох століть був основним джерелом публічного й приватного права. Він чітко розділяв речі на 2 категорії. До 1-ї категорії від­носилися земля, раби, худоба, а до 2-ї — всі інші речі. Закон XIIтаблиць узаконював боргове рабство, що відрізнялося крайньою суворістю. Складався своєрідний договір наймання, де засобом

забезпечення був сам боржник, його «м'ясо й кров». Борг у Римі називався нексумом (кабалою). Але в 326 р. до н.е. правляча вер­хівка Риму скасувала боргове рабство. І саме з цього часу боржник відповідав тільки своїм майном.

Як ми вже відзначали, позиції Риму у сфері основних положень міжнародного права багато в чому залежали від його міжнародного становища. До кінця Пунічних воєн Рим визнавав правосуб'єктність, і отже, незалежність всіх держав. Досягши значних перемог у Пу­нічних війнах III—II ст. до н.е. і перетворившись у державу світового значення, Рим перестав рахуватися з усіма навколишніми держава­ми і їхньою міжнародною правосуб'єктністю. Однак, починаючи із IIIст. н.е., коли Римська імперія почала втрачати свій вплив, вона стала визнавати правосуб'єктність тих, кого не визнавала в період свого розквіту.

Серйозного розвитку в Римі досягло посольське право й особли­во його процедурна (процесуальна) частина (церемонії, ритуали й т.д.), принципи недоторканності послів, дотримання даного слова, що вело до зміцнення принципу «pacta sunt servanda», і практика ратифікації міжнародних договорів Народними зборами, Сенатом, а надалі імператором.

Римляни вважали, що ведення зовнішніх зносин повинні здійсню­вати особи й державні органи, що володіють вищою владою. Спочатку це були царі, потім Сенат і загальні Народні збори, а пізніше — дик­татори. У підсумку це право було передано імператорам.

У республіканському Римі послів приймав Сенат, він проводив із ними всі попередні переговори, розглядав питання про оголо­шення війни й укладення миру. Але останнє слово залишалося за Народними зборами.

Процедура прийому послів і ведення переговорів була розроблена вже в IIIст. до н.е. Посли, що прибували в Рим, спочатку розміща­лися за міськими стінами, чекаючи рішення Сенату. Поступово дане положення перестало застосовуватися до послів і глав держав, з якими римляни перебували в дружніх відносинах.

Набагато пізніше, ставши світовою державою, Рим постійно приймав посольства залежних держав, посли яких знаходилися на повному утриманні Риму. Вони одержували подарунки й корис­тувалися церемоніальними почестями. У призначений день посли в супроводі посадової особи, спеціально виділеної для цих цілей, з'являлися в Сенат, де й викладали мету свого перебування, свої прохання й пропозиції, після цього посли повинні були вийти. Сенат обговорював поставлені послом питання в їхню відсутність. Якщо посол повідомляв про початок війни або пропонував укласти мир, то питання після його обговорення в Сенаті виносилося на

затвердження Народних зборів, рішення якого було остаточним. Послів могли відправити назад, не давши їм ніякої відповіді.

Крім легатів, а також ораторів, які тільки передавали послання, посли направлялися Римом у складі колегії з 2-3 або 5 чоловік. При укладенні мирних договорів склад колегії включав 10 чоловік. При цьому римляни припускали, що саме такий склад посольства не тільки забезпечить якісне виконання покладеної на нього місії, але й стане ефективною перешкодою до можливої змови посла з іноземною державою. Після виконання своєї місії кожний посол окремо надавав свій звіт.

У період розквіту республіки й на початку Римської імперії посла­ми призначалися сенатори, а також члени комісії феціалів (колегії жерців). Надаване грошове утримання було невеликим, а часто й взагалі не видавалося. Тому основні видатки посли несли за свій раху­нок, у зв'язку із цим спостерігалися кількаразові спроби ухилитися від виконання дипломатичної місії. Місцеві влади були зобов'язані забезпечувати послів необхідними транспортними засобами.

У часи Римської імперії виник і став застосовуватися на практиці принцип дипломатичної недоторканності. Зразком цього вважалося поводження Сципіона Африканського, котрий не порушив імунітет карфагенських послів у відповідь на їхні ворожі дії стосовно послів Риму. Римляни вважали, що посли перебувають під захистом богів. Звичайно, були випадки, коли це правило порушувалося.

Щоб уникнути насильства над послами, римляни видали декрет, що забороняв залучати їх до суду за борги, зроблені до прибуття в Рим. їм заборонялося позичати в Римі гроші під час виконання своїх обов'язків.

Для виконання покладеної на посла місії він забезпечувався вірчою грамотою й одержував інструкції. У цих документах вказу­вався предмет переговорів і межі компетенції посла.

Оскільки договори, що укладалися, підлягали ратифікації, а римляни завжди дорожили своєю репутацією, то перед Сенатом і Народними зборами періодично виникало питання, як відмовити в ратифікації вже укладеної угоди.

У Римі добре було розвинене право міжнародних договорів. Рим­ляни в перші сторіччя своєї держави укладали здебільшого договори про мир і про союзницькі відносини. Римська імперія не знала ніяких угод по окремих питаннях (особливо торговельних), а також про по­ложення іноземців. Але вже до кінця республіки предмети договорів стали досить численними, у їхньому арсеналі, особливо починаючи з III ст. до н.е., налічувалося до 30 позицій (предметів), по яких вони могли укладатися. Серед них: договори про мир, союзи (наприклад, з Карфагеном 501р. до н.е., і особливо — з Ганнібалом), пізніше — договори про торгівлю, про дружбу, про взаємодопомогу тощо.

У першому договорі Риму з Карфагеном, датованим 501 р. до н.е., римляни для дотримання дружніх відносин із союзниками зобов'язалися дотримувати деяких умов, однією із яких була забо­рона римлянам і союзникам римлян плисти далі Прекрасного мису, якщо вони не будуть до цього змушені бурею або ворогом. Якщо хто-небудь буде занесений туди проти бажання, то йому буде заборонено купувати що-небудь і брати більше того, скільки буде необхідно для ремонту судна або для жертви. Протягом 5 днів дана особа повинна була піти. Торговці не могли робити ніяких угод без посередництва глашатая або переписувача. Держава виступала поручителем перед продавцем за все те, що в присутності цих свідків не буде продане в Лівії або в Сардинії. Римляни, що з'явилися в підвладну карфаге­нянам Сицилію, користувалися рівними з карфагенянами правами. Карфагенянам було заборонено кривдити всякий латинський народ, підлеглий римлянам. Карфагенянам було заборонено споруджувати укріплення в Лаціумі.

Більш значущі положення були закріплені в договорі Риму з Ганнібалом. Відповідно до цього договору карфагенянам надавалося право володіти містами Лівії, якими вони володіли до оголошення війни римлянам, володіти даною землею разом зі стадами, рабами й іншим надбанням. Також закріплювалося, що після укладання договору карфагеняни будуть жити за власними законами й зви­чаями, не розташовуючи в себе римського гарнізону. Укладений договір також покладав на карфагенян обов'язок відшкодувати римлянам усі втрати, які вони понесли під час перемир'я, повернути полонених і перебіжчиків за увесь час війни, видати римлянам усі військові судна, а також усіх слонів. Карфагеняни були не вправі оголосити війну без дозволу римлян жодному з народів за межами Лівії, ні в самій Лівії. Укладений договір зобов'язував карфагенян сплачувати 10 000 талантів грошима протягом 50 років, вносячи щорічно по 200 євбейських талантів. Для забезпечення договору карфагеняни зобов'язані були надати 100 заручників, яких укаже римський воєначальник. Вік заручників при цьому повинен був бути не молодше 14 та не старше ЗО років.

Усі договори в Римі ділилися на рівні (foeda aequa) і нерівні (foeda nonaequa).

Рівні договори укладалися з незалежними державами й не об­межували суверенітету. Нерівні його обмежували.

Найчастіше римляни укладали договори про мир і дружбу, а також про союз. Договори про союз передбачали не тільки мирні від­носини, а й взаємну допомогу. Але незважаючи ні на що, найбільше число договорів виявлялися укладеними після війни.

Пізніше договір у Давньому Римі являв собою угоду двох або більше осіб про встановлення того або іншого зобов'язання. До-

говори спочатку йменувалися контрактами й укладалися в строго встановленій формі. Надалі стали укладатися т. зв. формальні до­говори, які йменувалися пактами. Вони, на відміну від контрактів, укладалися без дотримання особливих процедур, а тому не кори­стувалися позовним захистом.

Найбільш давнім видом договору був вербальний контракт (тобто усний). Даний договір установлював зобов'язання словами, тобто договір набував чинності після проголошення відповідних формул

і фраз.

Особливий розвиток одержало право війни, яке у стародавніх римлян у порівнянні із греками було більш розробленим, мало філософське й політичне обґрунтування. З позицій римської право­свідомості, Рим (тобто римський народ) міг вести війни тільки на справедливій основі: «все корисне для Риму завгодно богам». Звідси, вони вели тільки справедливі війни, завойовуючи й знищуючи інші

(варварські) народи.

Разом з тим, війна була законною тільки при дотриманні певних ритуальних дій про її оголошення, які містили в собі складні про­цедури висловлення претензій. Якщо останнім вони не задовольня­лися, то через 33 дні претензії повторювалися в більш категоричній формі. Спрямування претензій супроводжувалося проголошенням священної формули: «Слухай, Юпітер, і ти, Янус, і Ви, Боги не­бесні, і Ви, земні, і Ви, підземні, — слухайте! Вас я беру у свідки тому, що цей народ порушив право й не бажає його відновити. Про це ми, перші й найстарші в нашій батьківщині, будемо радитися, яким чином здійснити своє право». Після цього в Сенаті відкритим голосуванням вирішували питання про оголошення війни. Рішення Сенату затверджувалося Народними зборами, після чого у бік во­рога на кордоні з ним кидався закривавлений спис. Із часів війни з Пірром дана процедура як символ початку війни здійснювалася не на кордоні, а біля храму Белоні, що розташовувався за римськими міськими стінами. Там стояла спеціальна колона війни. З початку війни й до її закінчення ворота храму Марса залишалися відкрити­ми. На час миру вони закривалися.

Римляни розглядали війну як волю тільки їхніх богів і довгий час не визнавали у відношенні її ніяких обмежень. Боги ворога не були для них богами, у зв'язку із цим ворожі храми й інші святині вони могли руйнувати. У деяких випадках римляни намагалися залучити чужих богів на свою сторону, приносили їм жертви й звер­талися до них з молитвою. Згодом іноземні боги стали включатися до римського пантеону.

Міста, узяті штурмом, або які здалися, а також їхні жителі й майно визнавалися здобутком переможця без усяких обмежень. Римляни вважали звичайним, правомірним і навіть бажаним богам

убивати не тільки взятих зі зброєю в полон, але й мирних жителів, включаючи жінок і дітей. Тих, хто залишився в живих, продавали в рабство. Так, у 262 р. до н.е., у період 1-ї Пунічної війни, римляни продали в рабство 25 000 чоловік, у 167 р. після скорення ворожих міст Епиру — 150 000 чоловік, у 146 р. були продані в рабство всі жителі Карфагену. Але поступово перетворюючись у світову держа­ву, Рим не міг утримувати таку масу рабів. Тому частина скореного населення залишалася на волі.

Якщо війна не кінчалася скоренням народу, то її результатом був мирний договір. Однією з головних форм такого договору стало заступництво (deditio). Звичайно воно здійснювалося за допомогою здачі всієї зброї, вождів супротивника й видачі заручників. При ньому не наставала військова окупація (occupatio bellica), але пе­реможений віддавав на повний розсуд Риму свою територію, своїх громадян і своїх богів, залишаючись при цьому суб'єктом міжна­родного права.

Питання, які стосувалися території, звичайно також вирішу­валися й закріплювалися в мирних договорах, у яких, природно, домінувала римська позиція.

Від мирних договорів римляни відрізняли договори про перемир'я (sponsio), які укладалися на певний строк. Даний договір попередньо підписувався командуючим армії, а потім підлягав ратифікації, але до її здійснення він умовно набував чинності.

У пізній період Римської імперії (III ст. н.е.) одержав розвиток інститут нейтралітету.

Інститут правового положення іноземців був складовою частиною преторського права, для його реалізації в Римі була встановлена спеціальна посада «praetor peregrini» (захисник іноземців).

З кінця IV — на початку III ст. до н.е. число іноземців у Римі значно збільшилося. Це стало проблемою загальнодержавного характеру. Положення іноземців не було однорідним, кожна їхня категорія мала різну сукупність прав і обов'язків. Першу категорію з них становили жителі міст Лаціуму. Вони не домоглися після війни 340-338 pp. до н.е. прав повного римського громадянства, хоча й одержали деякі пільги, які в сукупності становили т.зв. jus latini. Повністю прирів­няні до римських громадян вони були тільки в 90 р. до н.е.

Потім ішли громадяни союзних держав. Але більшість іноземців розглядалися як вороги або як подібні до ворогів. Вони не мали ні особистих, ні майнових прав і повинні були перебувати під заступ­ництвом хазяїна-римлянина.

Іноземців у Давньому Римі називали Перегринами. На первіс­ному етапі вони займали положення, у якому перебували взагалі іноземці в ранніх суспільствах, вони вважалися ворогами й могли з'являтися в чужих володіннях лише як гості під заступництвом

їхнього хазяїна, члена даного суспільства, що дав їм притулок по праву гостинності.

Завдяки торговельним зв'язкам Риму це положення незабаром змінилося. Латиняни й інші іноземці починають користуватися публічною гостинністю й одержують деякі права.

Утворений у Римі спеціальний інститут praetor peregrini уста­новлював принципи й норми, що відносилися до іноземців, та фор­мували їх правове положення.

Спочатку обмежені права іноземців поступово почали розши­рюватися за рахунок шлюбного й торговельного права. У підсумку виникло право захисту в спеціально створених для іноземців судах (recuperatio). За ними визнавалося право жити по своїх звичаях, здійснювати між собою угоди й укладати шлюби, здобувати фактич­не володіння речами тощо.

Правова охорона перегринів була неоднаковою в порівнянні з римськими громадянами, римське право і його деякі інститути були для них недоступні. Вони охоронялися в особливому порядку, у результаті чого утворилося право jus gentium, що дало можливість перегринам здобувати деякі права.

Поступово кількість іноземців в Римі зростала, особливо багато їх стало після 2-ї Пунічної війни. З'являються іноземці, які беруть ак­тивну участь у настільки жвавих торговельних і цивільно-правових відносинах з римлянами й між собою, що для розбору суперечок між ними був заснований другий претор. У його юрисдикції вироблялася й нова система судочинства, і нова система права, котра відтіснила норми старого права.

У принципі, юридичні розбіжності в положенні перегринів і римських громадян існувало до дарування Каракалою прав грома­дянства всім вільним жителям імперії. Із часів Каракали утвори­лися 2 види перегринів: піддані Римської імперії, рівні в правах із громадянами, і піддані інших держав, що одержували права по договорах із цими державами.

Із часів Юстиніана погіршилося лише положення перегринів-дедитиціїв, які були позбавлені прав вільних людей і зробилися напіввільними. Оскільки за межами Римської імперії існували лише нецивілізовані народи, то в погляді римлян на іноземців від­бувається зміна — вони стали їх називати варварами.

В остаточному підсумку імператор Каракала в 212 p. зрівняв у правах усіх підданих імперії, хоча фактично між ними збереглися істотні розбіжності. Із цього часу правоздатність римських громадян і перегринів стала однаковою. Потім права перегринів одержали законодавче закріплення в Кодексі Юстиніана, а теоретичне — у працях римських юристів.

Римському праву був властивий і розгляд питань, пов'язаних із використанням моря. Римські юристи Ульпіан і Цельзус, розгля­даючи море як «res communis» (річ загальна) і як «res nullis» (річ нічия), виводили із цих положень загальну формулу: «море — річ, якою можуть користуватися всі» (маючи на увазі всіх римлян). Ке­руючись цим принципом і зважаючи на те, що Середземне море в ті часи, загалом, було внутрішнім морем Римської імперії, на якому лютували пірати, Рим доручив Гнею Помпею знищити піратство й тим забезпечити вільне плавання в Середземне море в інтересах розвитку морської торгівлі.

В історії розвитку міжнародного права Стародавньої Греції й Стародавнього Риму спостерігалося багато подібних моментів. Так, наприклад, у зазначений період у міжнародній позиції Греції і її полісів 'стали позначатися зачатки міжнародного гуманітарного права. Один із правителів союзу грецьких міст — амфекріону — Есхен, жахнувшись наслідків, яких зазнали грецькі міста під час військових конфліктів — вони безжалісно піддавалися розграбу­ванню й руйнуванню, видав закон, у якому дав клятву й взяв на себе зобов'язання: «Школи не руйнувати міста, які належать союзу амфекріону, і не відводити від них воду. Якщо ж який-небудь народ насмілиться зробити щось подібне, я оголошу йому війну й зруй­ную його міста». Наведена клятва-закон свідчить, по-перше, про прагнення встановити в міжнародному праві гуманне відношення до мирного населення в містах; по-друге, про бажання встановити принцип справедливості в міжнародному праві; по-третє, про ста­новлення інституту репресалій, тобто якщо ти зруйнував міста, то я теж зруйную твої міста.

Пізніше французький філософ Шарль Луї Монтеск'є (1689-1755) розцінив цей закон як справедливий, але нерозумний. Однак при­клад із цим законом характеризує рабовласницький період розвитку міжнародного права як період спроб окремих мислителів розвивати міжнародне право на принципах справедливості. Іноді це приводило до парадокса: «Я рішуче проти руйнування міст, але я сам же можу їх запросто зруйнувати».

Підтвердженням прагнення до справедливості служить відомий вираз, що належить Гаю Юлію Цезареві й Олександрові Македон­ському: «Іду на Ви» — що означало оголошення війни, але його не можна було розглядати як початок нападу.

2.2.4. Стародавній Схід (Індія, Китай)

Перші державні утворення на території нинішньої Індії з'явилися наприкінці II тисячоріччя до н.є. До середини І тисячоріччя до н.е. уже існувало близько двох десятків державних утворень (типу

князівств) і відносини між ними регулювалися різними нормами міжнародного-правого характеру. Однак рівності суб'єктів між­народного права не було через те, що всі індійські державні утво­рення по своєму правовому положенню ділилися на вищі (подоба королівств), рівні (князівства) і залежні (ослабілі магараджати). У всіх випадках під суб'єктами міжнародних відносин розумілися правителі цих державних утворень.

Існував інститут визнання, однак визнання не гарантувало захисту від втручання у внутрішні справи з боку вищих держав. Також було розвиненим посольське право, у якому вже була за­кладена різниця між дипломатами. Існувало три ранги дипломатів: повноважні посли, посли з обмеженими повноваженнями й «ті, що передають послання» (тобто гінці, у сучасному розумінні — дипломатичні кур'єри). Всі ці категорії користувалися особистою недоторканністю. Посли сприяли розвитку права договорів, для забезпечення яких відбувався обмін заручниками. У рамках цього права одержав поштовх розвиток своєрідного заставного права, що надалі зникло, однак залишило після себе подання поручництв, які породили інститут гарантій, приношення клятвених зобов'язань і укладення династичних шлюбів. Договори ділилися на договори, укладені в мирний час, і договори, породжені війною.

Норми війни одержали велике поширення в Індії в другій по­ловині І тисячоріччя до н.е. і в перші століття нашої ери. Право війни було досить гуманним. У Законах Ману відзначалося, що війна є крайнім засобом вирішення споров або засобом репресалій. Початковим моментом, що передує оголошенню війни, повинен бути ультиматум з висловленням конкретних вимог до іншої сторони, по­тім, у випадку відмови від виконання цього ультиматуму, повинне бути офіційне оголошення війни.

Оголошення війни спричиняло припинення всіх дипломатичних відносин, але не виключало обміну спеціальними місіями. Укладені до війни договори втрачали свою юридичну чинність і припиняли свою дію. Торгівля з жителями воюючих сторін, а також інші форми зносин розглядалися як ворожий акт. Супротивників, позбавлених правового захисту, можна було брати в полон і вбивати. їхнє майно могло бути піддане конфіскації, а будинки зруйновані.

Безпосереднє ведення воєнних дій обмежувалося різними забо­ронами. Так, заборонялося вбивати старих, жінок, дітей, воїнів, які здаються в полон, парламентерів, а також поранених, беззбройних, хворих, полонених. Недоторканністю володіли храми, їхні служи­телі, охоронці мостів, колодязів. Заборонялися віроломні способи знищення людей (зубчасті стріли, стріли, що отруюють, і стріли з розпеченими наконечниками, і все це — за Законами Ману).

Захоплення майна супротивника під час воєнних дій уважалося правомірним: частина віддавалася цареві, а інша — тому, хто ним безпосередньо опанував.

Шпигунство вважалося законним. Але парламентери не могли ним займатися, інакше вони втрачали недоторканність.

Досить докладно регламентувалися правила ведення морської війни. Згідно із цими правилами, торговельні судна ворога могли бути захоплені й знищені, судна, на борті яких перебував ворожий вантаж, також могли бути знищені, навіть якщо вони належали нейтральній державі, тобто домінував ворожий характер вантажу. Регламентувалася морська блокада ворожого берега, портів, контра­банда підлягала конфіскації, винні притягувалися до кримінальної відповідальності. Війна закінчувалася капітуляцією або укладен­ням мирного договору. Широко використовувалися посередництво й третейські суди. Значний вплив на гуманізацію воєнних дій робив буддизм (Будда — V ст. до н.е.).

Таким чином, порівняльний аналіз становлення й розвитку між­народного права в Середземноморському регіоні й в Індії свідчить, що ці регіони, розвиваючись досить автономно відносно один одного, породили досить подібні один одному інститути міжнародного права (право договорів, право війни, посольського права, третейського розгляду й ін.).

Разом з тим, слід зазначити, що індійський варіант розвитку міжнародного права характеризується значно більшою гуманніс­тю й часом істотною деталізацією такої гуманності. Це особливо виявилося в питанні регламентації воєнних дій. На думку вчених -істориків, це зумовлено тим, що на Сході розвиток рабства не набув таких страшних форм, як це було в регіоні Середземномор'я, і ця обставина породила більш гуманне відношення до людини. Саме це значною мірою робило позитивний вплив і сприяло збереженню впливу родоплемінних відносин, які й визначали розвиток міжна­родних відносин у гуманізаційному аспекті.

У середині першої половини II тисячоріччя до н.е. на території ни­нішнього Китаю (хоча є думка, що держави в Китаї стали з'являтися лише в III тисячоріччі до н.е.) існували держави, серед яких домі­нувала держава Інь. Правові джерела цього періоду практично не збереглися, але з наявних можна почерпнути відомості про те, що вже в той час у вжитку були звичаї, які регулювали відносини між державами. Протягом усього І тисячоріччя до н.е. у Китаї йшов перманентний і досить активний процес дроблення більших і утво­рення малих держав або державодібних формувань.

На рубежі II і І тисячоріч до н.е. імперія Чжоу (1122 (1050)-256 pp. до н.е.), що утворилася на місці Інь, проводила активну зовнішню політику, внаслідок чого почали складатися певні звичаї в цій сфе-

pi. Згодом, у VII-VI ст. до н.е., число їх стає досить великим, і до середини тисячоріччя складаються не просто зовнішньополітичні, а саме міжнародно-правові відносини практично в сучасному їхньому

розумінні.

В VII-VI ст. до н.е. у Китаї існувало 7 великих державних утво­рень і велика кількість дрібних і найдрібніших. Деякі історики нараховують їх до 200. У зв'язку з великою кількістю державних утворень часто спалахували міжусобні війни, що утворило політику, яка одержала назву цаньші. Дослівний переклад даного терміна невідомий, але приблизно його можна перекласти як «поступове поїдання земель сусідів, подібно тому, як шовковичний хробак поїдає листя».

Наявність постійних воєн актуалізувало появу звичаїв по їх­ньому початку й веденню. Регламентація воєнних дій розвивалася так само, як і в Індії, під прапором гуманізму. Формально проголо­шувалися заборони вбивати скореного ворога, знищувати релігійні святині, руйнувати й спалювати житло, знищувати продовольство, посіви, знаряддя праці. У той же час на практиці мали місце числен­ні відхилення від офіційно заявленого поводження — масові вбив­ства полонених, продаж захоплених людей у рабство, приношення їх у жертву богам. Так, у битві Сима Ціня під Чонгпінгом (250 р. до н.е.) царський Ван переміг чжоусців і вони здалися, після чого Сима Цінь порушив дану обіцянку дарувати життя, винищивши всіх полонених, котрих налічувалося 400 000 чоловік.

Варто вказати, що військова думка Давнього Китаю бере свій по­чаток з періоду конфліктів між селищами неоліту, які відбувалися майже 5000 років тому. Тактичне ведення бойових дій викликало необхідність удосконалювання зброї. Так, до II ст. до н.е. Китай пройшов через тисячоріччя постійних військових конфліктів і був об'єднаний у велику й потужну імперію. З'явилося багато полко­водців, і відбулася велика кількість найважливіших боїв.

Протягом багатьох тисячоріч китайська військова думка, форму­ючи стратегію й удосконалюючи правила ведення бою, відображала еволюцію зброї. Слідом за ростом чисельності військ, модернізацією зброї (з'явилася колюча й стрілецька зброя) удосконалювалася й тактика ведення війни. У часи правління династії Шань більшість військових зіткнень відбувалися в результаті набігу й сутичок між поселеннями. З підйомом і затвердженням Шань централізується влада й створюється постійна гвардія чисельністю близько 1000 чоловік. При необхідності чисельність гвардії могла бути збільшена. Проведені династією Шань війни мали за мету встановлення або зміцнення сюзеренітету, а також масове захоплення полонених і скарбів. Завойований і награбований здобуток збільшував багатство правлячого будинку. Деяких бранців робили рабами й використову-

вали, але більшість із них приносилося в жертву, що було частиною шаньських релігійних обрядів.

Протягом усього правління династії Шань кожним воїном була отримана зброя із бронзи. Найпоширенішою зброєю була алебарда, потім спис і лук. У ближньому бої перевага віддавалася кинджалам і сокиркам, а шкіряна збруя й особливо щити служили захистом від колючої й метальної зброї. Бронзові шоломи відбивали стріли й ковзні удари.

Перемігши у вирішальній битві династію Шань, до влади при­йшла династія Чжоу. Додатково до постійно діючих 6 армій прави­телі Чжоу організували 8 армій з переможених шаньців.

Суверенної рівності між китайським державами не було. На чолі стояла Серединна, або Піднебесна імперія. Тому були розвинені такі інститути, як васалітет і визнання. Розрізняли дві форми визнання: de facto і de jure. Також існував інститут правомірності втручання, що могло носити колективний характер.

Великий вплив на розвиток міжнародного права в Китаї зроби­ло вчення Конфуція (551-478 р. до н.е.), особливо в питаннях про церемоніал, ритуал, шанобливість до авторитетів. У сполученні із цим у вживанні був постулат «чого не хочеш собі — не роби іншим». Ці положення лежали в основі вирішення спорів й правил ведення війни.

Широко розвиненою була практика міжнародних переговорів, на які іноді збиралося до 10 і більше держав, і практика укладен­ня міжнародних договорів. Такі договори носили політичний, військовий і інший характер. І це був помітний крок у розвитку міжнародного права.

Практика міжнародного спілкування давніх китайських дер­жав знає також факти створення значних міжнародно-правових об'єднань на чолі із президентом, яким, звичайно ж, був правитель найбільш могутньої держави. У договорах, які оформляли такі об'єднання, передбачалося закріплення й регламентація питань відповідальності за дотримання умов договору й засоби колектив­ного тиску у випадках порушення договірних зобов'язань, аж до застосування збройної сили. Але були й інші договори, у яких учас­ники договору відмовлялися взагалі від війни як засобу вирішення спірних питань. Відомим є факт спроби в 546 р. до н.е. створити та скликати загальнокитайський конгрес, метою якого з'явилося б проголошення відмови від воєн. Уважається, що це було фактично новим і якісно іншим напрямком у розвитку цивілізації в Китаї. Однак ця спроба залишилася нереалізованою.

Практика й предметна характеристика китайських договорів була різноманітною: укладалися мирні договори, про взаємодопо­могу, договори по територіальних питаннях, особливо по нейтра-

лізації територій, ненанесенню шкоди територіям, особливо рікам. У Китаї був також розвинений і інститут посередництва, арбітраж­них судів, а також інститут «мандрівних вельмож» — професійних дипломатів, які виконували вказівки й дипломатичні доручення за дорученням князів. Це є яскравим свідоцтвом розвитку посоль­ського права. До числа інститутів, які мали місце в міжнародному праві Давнього Китаю, можна віднести також інститути заручників, права притулку, видачі злочинців. Однак вся ця порівняно розви­нена система міжнародного права носила класовий характер, тобто обслуговувала правлячі класи, а народ залишався поза сферою дії міжнародного права.

2.2.5. Вплив Арабського Сходу на формування міжнародного права

У державах Арабського Сходу формування й розвиток міжнарод­ного права відрізняється значною своєрідністю. Воно насамперед пов'язане з Кораном, що був основною релігійною книгою. Таке положення речей залишається в державах Арабського Сходу й по теперішній час. Коран, крім релігійних положень, містить у собі політико-юридичні й моральні норми. їхнє дотримання визнається обов'язковим для всіх тих, хто сповідає мусульманство.

У перші роки свого існування мусульманство стало не тільки державною релігією, але й призвело до утворення теократичних режимів, коли глава держави став визнаватися не тільки вищим посадовцем, але й вищою духовною особою.

Перший шехад говорить про те, що «Він — Аллах, немає боже­ства, крім Нього, цар, святий, мирний, вірний, охоронець, могутній, великий». Аллах визнається творцем Всесвіту, Землі, всіх форм життя. Він є вершителем доль людей і ходи історії.

Мусульманство ґрунтується на раніше встановлених правилах поведінки, звичаях. Кожній людині, як і державі, визначена своя власна доля. Наслідування цих положень є вищою чеснотою, що є немаловажним й для всього міжнародного права.

У державах Арабського Сходу для того, щоб здійснювати волю Аллаха, кожний віруючий повинен виконувати 4 головні заповіді: вимовляти 5 разів на день молитву, дотримувати поста в місяці Рамадан, сплачувати релігійний податок і зробити паломництво в Мекку. Найістотнішим є те, що кожний, хто сповідує мусульман­ство, повинен ратувати за встановлення даної релігії в усьому світі, тому що вважається, що кожна людина повинна бути залученою до віри в Аллаха. Всі щирі прихильники ісламу є разом з тим його воїнами, але це не означає заклику до війни за світове визнання їхньої релігії.

І дійсно, якщо спочатку іслам намагався мирними засобами здій­снити поширення своєї віри на увесь світ, то поступово це прагнення стало носити військово-політичний характер. На самому ж початку війна носила оборонний характер.

У доктрині мусульманського права розрізнялося 5 справедливих воєн: з невірними, з тими, хто відхилився від ісламу, з тими, хто не згодний із тлумаченням Корану, з розбійниками й християнами. Війна повинна була бути оголошеною главою держави або за його дорученням, інакше війна вважалася несправедливою. До моменту оголошення війни визнавався необхідним вступ у переговори із про­позицією вступу в іслам або сплати данини. Якщо сторона, до якої була звернена дана пропозиція, відмовлялася від запропонованих умов, то війна вважалася розпочатою на законних підставах.

Війна припиняла всі договори, якщо зворотне не було засте­реженим спеціально. Дипломатичні представники, які в мирний час користувалися імунітетом, могли бути арештовані. Невірними визнавалися піддані ворожої держави, торгівля з ними вважала­ся незаконною. Війна могла завершитися завоюванням, сплатою контрибуції або мирним договором.

Однак мусульманською доктриною визнавалося, що засобом вирішення суперечки може бути не тільки війна. Аналогічне по­ложення визнавалося й міжнародним правом.

З поширенням мусульманства, зміцненням військового й полі­тичного положення держав Арабського Сходу одержали поширення і їхні міжнародно-правові відносини. Стали укладатися договори відносно питань, що стосуються не тільки війни. Своє регулюван­ня одержали дипломатичні відносини. Були укладені договори з Візантією, а потім з іншими державами, головною релігією яких було християнство.

2.3. Роль Візантії у розвитку міжнародного права

Візантійська імперія утворилася в 395 р., коли імператор Феодо-сій І розділив Римську державу на східну й західну частини. Після перейменування грецького міста Візантія в 330 p., столицею схід­ної частини став Константинополь. Державний лад Візантійської імперії характеризувався наявністю сильної імператорської влади й сталого централізованого керівництва імперією, що об'єктивно зумовлювало необхідність формування й здійснення сильної зов­нішньої політики.

З IX ст. виборність трону замінюється переходом у спадщину. Причому, звичайно спадкоємець престолу призначався співпра-

вителем ще за життя імператора. Маючи незаперечне зовнішнє шанування, влада імператора опиралася на централізований апарат керування. Міністерства внутрішніх справ, іноземних, військових справ відносилися до вищих відомств імперії. Заміщення міністер­ських і інших вищих посад було особливим привілеєм сенаторської знаті, що являла собою вищий стан імперії.

Важливий внесок Візантії в розвиток історії права взагалі, і міжнародного права, зокрема, прямо пов'язаний зі створенням найбільшої кодифікації — зводу законів Юстиніана. Звід законів більш систематизовано виклав норми римського класичного права й римської юриспруденції, а також послужив основним джерелом утворення римського права в середні віки.

Кодифікація Візантійської імперії була виконана в короткий строк з 529 по 534 pp. н.е.

У ході створення своєї кодифікації Юстиніан І прагнув перетво­рити старе право, що було успадковане від Риму і яке не відповідало часам, що настали. Також Юстиніан прагнув зміцнити монархію й «додати блиск правлінню імператора».

Імператор Юстиніан у своїй діяльності був незвичайно актив­ний. Головною його мрією було воскресити минулу велич Риму й об'єднати його колишні володіння. Звідси бере початок і активне використання наробітків Римської держави у сфері посольського й договірного права.

Велику увагу Юстиніан приділяв праву й судовому розгляду. Його втручання в судову діяльність як вищого судді було звичайною справою. Юстиніан, як і стародавні римляни, вважав, що безпека держави гарантується зброєю й законом.

Керівником кодифікаційних робіт був призначений Трибоніан, що займав один із головних постів у Візантійській державі. Йому було виділено на допомогу 15 співробітників і всього через 3 роки були готові 2 головні частини кодифікації — дигести та інституції. Дигести (перекладаються як «зібране») були складені з витягів творів видатних римських юристів, переважно у сфері приватного права. У дигестах було викладено, уніфіковане й прокоментоване діюче право. Вони являли собою найтовстішу книгу кодифікації й становили 1600сторінок.

Інституціями називалися підручники для студентів візантій­ських юридичних закладів. У них містилися короткі відомості по загальних початках юриспруденції. Інституції були складені на базі досить старого підручника римського юриста Гая.

У Візантійській імперії були 3 вищі юридичні школи: у Констан­тинополі, у Римі, у Бейруті. Навчання в юридичних школах тривало 5 років, програма навчання складалася державою. Серед предметів вивчення були також дисципліни міжнародної спрямованості.

Третьою й останньою частиною зводу законів було зібрання імпе­раторських постанов — Кодекс Юстиніана. Всі наступні доповнення й зміни, які вносилися у звід законів Юстиніана, склали особливу ча­стину— «Новелу». Від «Новели» істотно відрізнялися інтерполяції, які являли собою зміни тексту Дигестів, що були необумовлені.

Із наступних візантійських кодифікацій слід зазначити «Еклогу» (VII ст.), «Землеробський закон», що одержав широку популярність у слов'янських державах, а також «Базиліки» імператора Лева VI (890 p.), який повернув Візантійську імперію до законодавства Юстиніана. Коротким викладом основних візантійських законів був виданий раніше «Прохірон».

Колонізація

Для проведення колоніальної політики зазначені держави готу­вали своїх колоніальних працівників і населення всієї держави, по­яснюючи їм, що… Колоніалізм виник з утворенням держави, існував ще в рабо­власницьку й… Пік розвитку колоніалізму в епоху феодалізму припав на період різкого загострення внутрішніх протиріч у європейських…

Вестфальський мир (1648)

Саме в цей день у Прагу прибула делегація протестантів з Богемії, що входила в той період до складу Священної Римської імперії, із приводу… ський уряд і створили невелику армію. Так почалася Тридцятирічна війна. Ця… Слід зазначити, що у Священній Римській імперії католицизм сповідався меншостями, але його підтримували правляча…

Роль Великої французької революції в розвитку міжнародного права

всього людства. Основні права й свободи людини знайшли своє закріплення в Декларації прав… З XIX ст. способи й засоби захисту прав людини як на держав­ному, так і на міжнародному рівнях істотно збагатилися й…

Конгресий конференції XIXст. іміжнародне право

в посиланнях на статті Заключного акту конгресу, у яких було за­пропоноване встановлення міжнародного режиму по прикордонних і міжнародних ріках, а… Декларація про припинення торгівлі неграми була прийнята 8 лютого 1815 р. У… Паризький конгрес 1856 р. Паризький конгрес поклав початок новому періоду європейських міжнародних відносин, що не…

Роль Великої Жовтневої соціалістичної революції в становленні нового міжнародного права

і експлуатації людьми один одного, почало перехід до суспільства, що ґрунтується на суспільній власності, до суспільства без класів і експлуатації.… Поява світової системи соціалізму і її міжнародний вплив іс­тотно позначилися… У результаті звільнення колоній утвориться цілий ряд неза­лежних держав, що зроблять вплив на міжнародне право в тому…

Тенденції розвитку міжнародного права до початку Другої світової війни

На даній Конференції була прийнята велика кількість докумен­тів, що регулюють взаємини між державами. Основним документом був Рейнський пакт,… Після проведеної Локарнської конференції Німеччина була вклю­чена в… Локарнські угоди були укладені з Німеччиною на принципі рівності, як з рівноправною державою, при цьому була…

Вплив Другої світової війни на розвиток міжнародного права

гітлерівська коаліція, що уже в ході війни стала створювати норми профільного характеру й механізми їхньої реалізації. Одним з перших документів у цій сфері була Декларація про від­повідальність… У Декларації не знайшло вирішення питання про головних зло­чинців, злочини яких не були пов'язані з тим або іншим…

Контрольні питання

Охарактеризуйте міжнародне право Стародавнього світу. Назвіть інститути міжнародного права, що діяли в стародавні часи. Охарактеризуйте міжнародне право Єгипту й Двохріччя.

Поняття норми міжнародного права

Оскільки міжнародне право розвинулося зі звичаю, що й до сьогодні не втратив свого значення, норми міжнародного права поділяються на дві групи:норми… У процесі створення договірних норм міжнародного права зна­ходить свій прояв… Ця теорія спирається на такі основні положення:

Структура норм міжнародного права

Гіпотеза норми міжнародного права містить опис умов, за наявності яких застосовується правило поведінки. Наприклад, відповідно до ст. 1 Конвенції… Диспозиція міжнародно-правової норми вказує на саме пра­вило поведінки (права… У деяких випадках міжнародні норми можуть складатися лише з однієї диспозиції. Так, наприклад, ст. З Угоди СНД про…

Види міжнародно-правових норм

J. За змістом і місцем у системі міжнародного права: — цілі розглядаються як телеологічні (цільові) настанови, що реалізуються в… — принципи — під ними розуміють загальні імперативні принципи міжнародного права, що є основою міжнародного…

Допоміжні джерела міжнародного права

До допоміжних джерел також необхідно віднести міжнародні звичаєвості і міжнародну ввічливість. Історично міжнародна звичаєвість передувала звичаю. їх від­мінність полягає в… Хоча міжнародна ввічливість і є неправовою категорією, вона є особливим джерелом міжнародного права. її розцінюють як…

Кодифікація міжнародного права

Перші згадки в літературі з міжнародного права про корисність кодифікації належать до періоду буржуазних революцій. Вважаєть­ся, що першим, хто… Кодифікація передбачає не тільки приведення в єдину систему чинних… а) установлення точного змісту і чіткого формулювання вже іс-

Спеціальні терміни

Доктрина, міжнародна ввічливість, міжнародно-правовий до­говір, міжнародно-правовий звичай, «м'яке право», звичаєвість, звичай, міжнародна мораль, загальновизнані норми міжнародного права, opinio juris, прогресивний розвиток міжнародного права.

Контрольні питання

Які основні параметри теорії узгодження воль держав? Чим характеризується процесуальний аспект створення норм міжнародного… У чому складаються особливості створення імперативних норм міжнародного публічного права?

Юридична природа основних принципів міжнародного права

Принципи міжнародного публічного права виконують одно­часно дві функції: — сприяють стабілізації всього комплексу міжнародних відно­син, обмежуючи їх… — закріплюють усе нове, що з'являється в практиці суб'єктів міжнародного права в рамках міжнародних відносин, і в…

Принцип суверенної рівності держав

Об'єктивні закономірності міжнародних відносин, їх поступова де­мократизація призвели до розширення змісту принципу суверенної рівності держав. У… Відповідно до Декларації про принципи міжнародного права 1970 року поняття… а) держави юридично рівні;

Принцип незастосування сили або погрози силою

Вперше ця об'єктивна закономірність була закріплена як принцип міжнародного права в Статуті Організації Об'єднаних Націй, підпи­саному в… Відповідно до ст. 2 Статуту (п. 4) «усі Члени Організації Об'­єднаних Націй… Згодом наведена формула Статуту була конкретизована в доку­ментах, прийнятих у формі резолюцій ООН. Серед них…

Принцип територіальної цілісності держав

Заключний акт НБСЄ 1975 року містить окреме і найбільш пов­не формулювання принципу територіальної цілісності держав: «Держави-учасниці будуть… Зміст принципу територіальної цілісності держав виходить за рамки положень про… Значення принципу територіальної цілісності держав дуже велике з погляду стабільності в міждержавних відносинах. Його…

Принцип непорушності (недоторканності) державних кордонів

Принцип непорушності (недоторканності) державних кордо­нів є логічним продовженням принципу територіальної цілісності держав і складає одну з найважливіших основ безпеки, насамперед європейських держав. Фактично цей принцип закріплює непо­рушність державних кордонів країн Європи за підсумками Другої світової війни.

Принцип мирного вирішення міжнародних спорів

Еволюція принципу мирного вирішення міжнародних спорів від­значена серією міжнародних договорів і угод, які, у міру обмеження права звертатися до… — принцип закріплений у Статуті ООН і у всіх міжнародних актах, що викладають… — першим багатостороннім актом, що встановив обов'язок мирного вирішення спорів, був Статут Ліги Націй. її члени…

Принцип поваги прав людини

Затвердження в міжнародному праві принципу поваги прав людини вносить зміни в саму концепцію сучасного міжнародного права. Ставлення держави до свого населення стає об'єктом уваги між­народного… У цілому ж затвердження в міжнародному праві принципу по­ваги прав людини — важливе свідчення ступеня цивілізованості…

Принцип рівноправності та самовизначення народів і націй

Принцип рівноправності та самовизначення народів і націй як обов'язкова норма сучасного міжнародного права одержав свій розвиток у Статуті ООН. Одна… Зміст принципу рівноправності і самовизначення народів уперше розкритий у… Самовизначення означає право народів вибирати такий шлях розвитку, що найбільшою мірою відповідає їх історичним,…

Принцип міжнародного співробітництва

Ідея міжнародного співробітництва держав, незалежно від роз­біжностей у їх політичному, економічному і соціальному ладі, у різноманітних сферах… Після прийняття Статуту ООН принцип співробітництва був зафіксований у… З прийняттям Статуту ООН принцип співробітництва посів своє місце в ряді інших принципів, обов'язкових для дотримання…

Принцип сумлінного виконання міжнародних зобов'язань

Принцип сумлінного виконання міжнародних зобов'язань

Як загальновизнана норма поведінки суб'єктів зазначений принцип закріплений у Статуті ООН, преамбула якого підкрес­лює прагнення членів ООН створити… Розвиток міжнародного права підтверджує універсальний харак­тер принципу, що… Сфера дії розглянутого принципу помітно розширилася в останні роки, що було відбито у формулюваннях відповідних…

Література

Алексидзе Л.А. Некоторые вопросы теории международного права:императивные нормы (jus cogens). — Тбилиси, 1982.

Бараташвили Д.И. Принцип суверенного равенства государств в международном праве. — М., 1978.

Волова Л.И. Нерушимость границ — новый принцип междуна­родного права. — Ростов-на-Дону, 1987.

Каламкарян Р.А. Принцип добросовестности в современном международном праве. — М., 1991.

Карташкин В.А. Права человека в международном ивнутриго­сударственном праве. — М., 1995.

Корецкий В.М. «Общие принципы права» в международном

праве. — К., 1957.

Купчишин A.M., Рудько Е.Т. Характерные черты и система принципов современного международного права. — К., 1979.

Левин Д.Б. Принцип мирного разрешения международных спо­ров. — М., 1977.

Менжинский В.И. Неприменение силы в международных отно­шениях. — М., 1974.

Мовчан А.П. Международный правопорядок. — М., 1996.

Талалаев А.Н. Право международных договоров. — М., 1985. —

Т.2.

Тиунов A.M. Принцип соблюдения международных обяза­тельств. — М., 1979.

Ушаков Н.А. Невмешательство во внутренние дела госу­дарств. — М., 1971.

Ушаков Н.А. Правовое регулирование использования силы в международных отношениях. — М., 1997.

Фельдман Д.И. Система международного права. — Казань, 1983.

Спеціальні терміни

Кодифікація основних принципів міжнародного публічного права, нормативний зміст основних принципів міжнародного пуб­лічного права, загальне визнання й загальнобов'язковість основних

принципів міжнародного публічного права, принципи jus cogens, універсальність, функції основних принципів міжнародного пуб­лічного права.

Контрольні питання

Яке тлумачення терміна «принцип міжнародного права» у док­трині й практиці міжнародного публічного права? Яке значення основних принципів міжнародного публічного права? Який юридичний статус основних принципів міжнародного публічного права?

Поняття і властивості суб'єкта міжнародного права

Це також особа (у збірному значенні), поведінка якої регулю­ється міжнародним правом і яка вступає або може вступати в між­народні публічні… Для того щоб бути суб'єктами міжнародного права, ці особи повинні мати певні… — певна зовнішня відособленість;

Види суб'єктів міжнародного права

— основні (первинні) суб'єкти — це держави, нації і народнос­ті, що борються за своє національне визволення і створення власної національної… їх поява є об'єктивною реальністю, результатом природно-історичного процесу.… Створені як суб'єкти соціального буття, вони неминуче вступають у контакт один з одним, визначаючи при цьому для себе…

Держави — основні суб'єкти міжнародного права

Держави відіграють провідну роль на міжнародній арені не тільки тому, що вони мають територію, населення, апарат влади і управління (публічна… Державний суверенітет означає повну самостійність і неза­лежність держави та… До елементів суверенітету держави належать:

Правосуб'єктність міжнародних організацій

ММУО — стабільна форма міжнародних відносин між її члена­ми — суверенними державами, що має узгоджені учасниками цілі, компетенцію діяльності і свої… Міжнародні неурядові (громадські) організації (МНУО), загальна кількість яких… Початок такому порядку було покладено в резолюції 1296 «За­ходи щодо консультацій із неурядовим організаціями»,…

Проблема міжнародної правосуб'єктності фізичних осіб

Водночас зазначені суб'єкти є активними суб'єктами між­народного приватного права. Крім того, у передбачених міжна­родним правом випадках, фізичні… Разом з тим, слід відмітити, що в доктрині міжнародного пуб­лічного права… На користь визнання фізичної особи суб'єктом міжнародного публічного права свідчать такі факти:

Обмеження міжнародної правосуб'єктності

і підопічні території, а також території, що не визначилися зі статусом (sub judice) і «нічийна земля» (terra nullis). Всі ці відносини і… сторіччя. Відносини васалітету, наприклад, існували між Великобри­танією і численними індійськими князівствами ще в XIX сторіччі…

Конституюваласяв 1960році в незалежну державу Камерун, а ан­глійська частина розпалася на дві території, північна приєдналася в червні I960року до Федерації Нігерії, а південна — у жовтні 1961 року — до Республіки Камерун).

Несамоврядні території (території, що не мають самовряду­вання), відповіднодо радянськоїдоктрини міжнародного права визначалися«як власне колонії імперіалістичних держав».

Деклараціящодо народів,які немають самоврядування, вклю­чена главою XIу Статут ООН, закріпила відповідальність членів Організаційза управління територіями, народи яких не досягли ще повного самоврядування. Відповіднодо ст. 73 Статуту держави — члени ООН «визнають той принцип,що інтереси населення цих те­риторій є першорядними,і як священний обов'язок зобов'язуються максимально сприяти добробутунаселення цих територій у рамках системи міжнародного миру ібезпеки... і з цією метою... допомага­ти їм у прогресивномурозвитку їх вільних політичних інститутів відповідно доспецифічних обставин, властивих кожній території та її народам...»

З цьогоформулювання можна зробити висновок, що території, які несамоврядовуються,не мають міжнародної правосуб'єктності, і на міжнароднійарені їх представляє керуюча держава.

У першому списку, складеному в 1946році Австралією, Бельгією, Великобританією,Данією, Нідерландами, Новою Зеландією, СШАі Францією, налічувалося 72території, що перебувала під їхнім управлінням. До 1959 року вісіміз цих територій стали незалеж­ними державами— суб'єктами міжнародного права і набули повної міжнародноїправосуб'єктності, а 21територія (у тому числі Гаваї, Гренландія, Пуерто-Ріко) де-фактовтратила режим несамоврядо-ваних з різних причин, часто одностороннімрозсудом керуючої держави (наприклад, Гренландія,що залишалася на положенні колонії Даніїпонад 200років, за конституцією 1953 року набула статусу заморського амта (губернії)і була оголошена «рівноправною частиною Датського королівства», у 1979році вона була проголо­шена «самоврядною територією вскладі Датського королівства»).

До несамовряднихтериторій відразу ж були віднесені колоні­альні володіння країнантигітлерівської коаліції, що не набували статусу підмандатної абопідопічної території. З 1960 р. до 1990-х років 53 із цих територій одержалиту чи іншу форму самовряду­вання. До 1995року збереглося 17несамоврядних територій. Серед них ЗахіднаСахара, яка управлялася до 1975 року Іспанією (у наш час під егідою ООНпроходить процес самовизначення народу цієї країни), і Східний Тимор,щодо якого Португалія у квітні 1977

року проінформувала Генерального секретаря ООН, що ефективне здійснення нею суверенітету над його територією припинилося в серпні 1975 року.

Залишилися в режимі несамоврядних територій і перебувають під управлінням США Американське Самоа, Гуам і Віргінські остро­ви США; Великобританії — Піткерн, Ангілья, Британські Віргінські острови, Кайманови острови, Фолклендські (Мальвінські) острови, Гібралтар, Монтсеррат, острів Святої Єлени, острови Тертці і Кай-кос; Нової Зеландії — Токелау; Франції — Нова Каледонія.

Правовий режим території з невизначеним статусом (sub judice) не припускає наявності над нею суверенітету держави, що володіє цією територією, але і не перетворює територію в нічийну (terra nullis). Статус території, що не визначений, слід визнати за територією, що перебуває під окупацією або під незаконним володінням. У першому випадку ситуація триває до завершення війни і повоєнного врегулювання, а в другому — до досягнення міждержавної домовленості.

Правовий статус «нічийної землі» (terra nullis) визначається

тим, що:

а) такі території вільні для загального користування й експлу-

атації усіма;

б) збереженням правового захисту світового співтовариства за
особами, які на них проживають. Відсутність суверенітету
якої-небудь держави не є цьому перешкодою.

До Паризької конференції 1920 року нічийною територією були острови Шпіцберген, що підтверджувала угода між Росією, Норве­гією і Швецією 1872 року. За колективним договором від 9 лютого 1920 року, учасниками якого були Великобританія, Данія, Італія, Нідерланди, Норвегія, США, Франція, Швеція і Японія, за архіпе­лагом Шпіцберген був закріплений суверенітет Норвегії (до Другої світової війни до договору приєдналося ще 25 держав, у тому числі СРСР). Суверенітет Норвегії над островами був визнаний повним і абсолютним, але за учасниками договору були закріплені права у сферах мореплавання, рибальства, полювання і гірського промислу; громадянам держав — учасниць договору гарантувалася свобода ви­робничої і комерційної діяльності на умовах повної рівноправності.

Резюмуючи, слід зазначити, що в Декларації про принципи міжнародного права 1970 року при проголошенні принципу рівно­правності і самовизначення народів світовим співтовариством було визнано, що територія колонії або іншої несамоврядної території має відповідно до Статуту ООН статус, окремий і відмінний від статусу території держави, що управляє нею; такий окремий і відмінний

статус буде існувати доти, поки народ даної колонії або несамовряд­ної території не здійснить своє право на самовизначення відповідно до Статуту, і особливо до його цілей і принципів.

5.9. Міжнародна правосуб'єктність державоподібних суб'єктів

Суб'єктами міжнародного права з обмеженою дієздатністю є не тільки різноманітного роду території, але і державоподібні суб'єкти (квазідержави).

Основною особливістю таких суб'єктів є те, що вони не тотожні державам (хоча і мають майже всі ознаки такого утворення, бу­дучи немов міні-державами), не мають державного суверенітету, але виконують роль самостійних, хоча й певною мірою обмежених учасників міжнародно-правових відносин.

Такий спеціальний міжнародно-правовий статус державоподіб­них суб'єктів установлюється відповідно до міждержавних догово­рів, їх міжнародна правосуб'єктність визначається тим, що вони спроможні самостійно і незалежно від держав та інших суб'єктів міжнародного права здійснювати встановлені права та обов'язки.

До квазідержав раніше належали «вільні міста», Західний Берлін;унаш час — Ватикан, Андорра, Монако, Сан-Марино, що перебувають під протекторатом суміжних держав, і Маль­тійський орден.

У минулому вільні міста мали спеціальний міжнародно-правовий статус, їх правоздатність визначалася відповідними між­народними договорами. Так, відповідно до Віденського трактату 1815 року «вільним, незалежним і цілком нейтралізованим» містом був проголошений Краків (1815-1846); Версальський мирний до­говір 1919 року наділив статусом «вільної держави» Данциг(1920-1939); мирний договір з Італією 1947 року передбачав створення «Вільної території Трієст», що так і не була створена, а її частини ввійшли до складу Італії і Югославії.

Норми відповідних міжнародних договорів і дипломатич­ної історії свідчать про такі характерні риси їх міжнародної правосуб' єктності:

— вільні міста були похідними суб'єктами міжнародного права, оскільки їх статус визначався групою держав і фіксувався в укладеному цими державами договорі;

— реалізація міжнародних прав і обов'язків була опосередкована участю в цій діяльності держав-«фундаторів» або міжнарод-

ної організації (Краків перебував «під заступництвом» трьох держав — Росії, Австрії і Пруссії; Данциг був поставлений під захист Ліги Націй, а його дипломатичне представництво здійснювалося Польщею; статус Трієста має забезпечуватися Радою Безпеки ООН); — демілітаризація і нейтралізація вільного міста розглядалися як невід'ємна ознака його міжнародно-правового статусу, у зв'язку з чим заборонялося зведення військових споруд, створення військових баз, розміщення іноземних військових частин, залучення вільного міста до військових союзів. Особливий статус мав Західний Берлін, який відповідно до чоти­ристоронньої угоди 1971 року між СРСР, США, Великобританією і Францією, ставав специфічним суб'єктом міжнародного права. За цією угодою західні сектори Берліна (розташовувалися на території колишньої НДР) були об'єднані в особливе і самостійне політичне утворення зі своїми органами влади (Сенатом, прокуратурою, судом, поліцією і т.д.). В угоді підтверджувалося, що західні сектори Бер­ліна, як і раніше, не є складовою частиною ФРН і не будуть управ­лятися нею надалі. Органам влади Західного Берліна була передана частина повноважень, наприклад, право на нормотворчу діяльність. Ряд повноважень здійснювався владою держав-переможниць.

Угоду 1971 року було доповнено рядом угод між НДР, сенатом Західного Берліна і ФРН з різноманітних питань. Зокрема, такими угодами був урегульований порядок зовнішніх відносин цього утво­рення (насамперед із НДР і ФРН), процедура представництва його інтересів у міжнародних відносинах. Інтереси населення Західного Берліна в міжнародних відносинах представлялися і захищалися консульськими посадовими особами ФРН. Після об'єднання Ні­меччини дію чотиристоронньої угоди було припинено й у червні 1991 року Берлін був проголошений столицею єдиної німецької держави.

Ватикан — місто-держава, що є міжнародним та ідеологічним центром римо-католицької церкви. Історично теперішній Ватикан став спадкоємцем Папської області, що існувала з 756 року, коли франкський король Пипин Короткий подарував Папі Стефану II Рим і кілька провінцій центральної Італії. У 1870 році, у ході за­вершення об'єднання Італії папська держава припинила своє само­стійне існування одночасно з іншими державами Апеннінського півострова.

Ватикан розташований у межах західної частини столиці Італії Риму, на пагорбі Монте-Ватикано і має площу 0,44 кв. км. У само­му Римі Ватикану належать три собори (Санта-Марія Маджоре,

Сан-Джовані ін Латерно і Сан-Паоло), ряд палаців і вілл загальною площею в 0,7 кв. км. У Ватикані розташована резиденція глави католицької церкви — Папи Римського. Постійне населення Ва­тикану досягає 1 тисячі чоловік, більшість із яких є службовцями ватиканських установ.

Ватикан — абсолютна теократична монархія. Глава держави — Папа Римський, якому належить законодавча і судова влада. Ви­конавча влада належить уряду — Римській курії, до якої входять Державний секретаріат, 9 конгрегацій (духовні відомства), 3 три­бунали, 12 папських комісій та інші відомства. Функції прем'єр-міністра виконує Державний секретар. Адміністративне управління територією здійснює губернатор, призначуваний Папою.

Ватикан — виборна монархія. Папа обирається довічно колегією (конклавом) серед кардиналів католицької церкви.

Правове положення Ватикану визначене Латеранськими уго­дами, підписаними між Італією і Святим престолом (так дотепер іменується в міжнародних договорах Ватикан) 11 лютого 1929 року. Цей договір, що поклав кінець багаторічним непорозумінням між Італією і Ватиканом, був укладений з ініціативи глави фашист­ського уряду Б. Муссоліні, який після приходу до влади потребував політичної підтримки такої потужної сили, як католицька церква. Від імені Ватикану договір був підписаний папським представни­ком Гаспарі.

У преамбулі Латеранського договору міжнародно-правовий статус держави «Місто Ватикан» визначений таким чином: «для забезпечення абсолютної і явної незалежності Святому престолу, що гарантує явний суверенітет на міжнародній арені, виявилася необхідність створення «держави» Ватикан, признаючи стосовно Святого престолу його повну власність, виняткову й абсолютну вла­ду і суверенну юрисдикцію». У відповідь на визнання Італією його суверенітету Ватикан заявляв, що не бажає і не буде брати участь у «світському суперництві між іншими державами... за винятком випадку, коли сторони звернуться зі спільним закликом до миро­творчої місії Святого престолу».

Відповідно до цих документів Ватикан має певні суверенні права: свою територію, законодавство, громадянство (громадянами (під­даними) Ватикана є понад 700 чоловік), квазівійськові сили (рота швейцарських гвардійців) і т.ін.

У 1984 році Латеранські угоди були переглянуті в бік зниження формального втручання церкви в політичні та цивільні справи Італії (так, католицизм уже не визнається єдиною релігією Італійської держави, італійським громадянам було дозволене розірвання шлюбу і т.д.).

Роль Ватикану в міжнародній політиці, його вплив у світі ба­зуються на величезній кількості віруючих-католиків, яких налі­чується понад 800 млн чоловік (у т.ч. 280 млн — у Європі, 390 — в Америці, 60 — в Африці, 65 — в Азії і близько 5 млн — в Австралії й Океанії). Провідником його політики є католицьке духовенство (1,7 млн чоловік священнослужителів, 0,4 млн священиків), майже 2 тис. чернечих орденів, найбільшими з яких є ордени єзуїтів (26 тис), францисканців (40 тис), салезіанців, капуцинів, бенедик­тинців, домініканців.

Ватикан бере активну участь у міжнародних відносинах, засно­вує в інших державах постійні представництва (представництво Ватикану є і в Україні), очолювані папськими послами (нунціями або інтернунціями), бере участь у діяльності міжнародних органі­зацій, є членом ряду з них (МАГATE, Всесвітній поштовий союз та ін.), або виконує при них роль постійного спостерігача (ООН, ЮНЕСКО, ФАО).

Відповідно до Апостоличної конституції «Пастор Бонус», що набрала чинності 1 березня 1989 року, право представляти держа­ву Ватикан на міжнародній арені належить главі католицької церкви — Папі. Він же вправі укладати міжнародні договори Ва­тикану як глава католицької церкви стосовно справ церкви (кон­кордати — Італійський конкордат (Латеранські угоди), Польський конкордат та ін.), так і світські договори від імені держави Ватикан. Так, наприклад, Ватикан брав участь у Нараді з безпеки і співробіт­ництва в Європі, що проходила в 1975 році в Гельсінкі, і підписав Заключний акт (багатосторонній міжнародний договір), прийнятий за його результатами.

Андорра — це держава, що може вважатися однією з найкращих європейських демократій, вона розташована на південному заході Європи між Францією та Іспанією. Перші літописні згадки про Андорру датуються 805 роком.

У Конституції Андорри, прийнятій 28 квітня 1993 року, зафіксо­вана офіційна назва держави — Принципат (Князівство) Андорра. Така форма правління має свою давню історію. У 1278 році після примирення єпископа Урхельського (Іспанія) і графа де Фуа (Фран­ція), над нею був установлений подвійний суверенітет Іспанії і Фран­ції. У наш час від імені Іспанії правління Андорри здійснює єпископ міста Сео-де — Урхеля, а від імені Франції — президент цієї країни, який автоматично стає князем Андорри (до нього це право перейшло «у спадщину» від короля Наварри, що став королем Франції, Ген­ріха IV). Виконуючи функції глави держави, співправителі мають рівні повноваження. Згідно зі ст. 44 Конституції вони пов'язані зі

«здійсненням арбітражу між публічною владою та її інститутами і стримуванням їх діяльності». До 1993 року, перебуваючи під по­двійним протекторатом, Андорра сплачувала символічну грошову данину Франції в розмірі 960 франків і епискому Урхельському — 460 песет, а також останньому данину в натурі — 12 головок сиру, 12 каплунів, 12 куріпок, 6 окороків. До останнього часу існували посади французького й іспанського вікаріїв — представників пре­зидента Франції і єпископа Урхельського.

Перша конституція Андорри була прийнята в 1866 році, на її осно­ві в 1933 році було впроваджене загальне виборче право для чоловіків, а в 1970 році — для жінок. За конституцією 1993 року, прийнятою на референдумі, Андорра є суверенним парламентським князівством, а фактично — республікою, тому що в країні є законодавчий орган — однопалатна Генеральна Рада (найстаріший після Ісландії парламент у Європі, що діє з 1419 року), який обирається загальним прямим голосуванням на 4 роки і складається з 28 членів (половина членів проходить ротацію кожні 2 роки). Найважливішими парламентськи­ми функціями є прийняття бюджету і контроль за діяльністю уряду. Генеральна Рада здійснює також затвердження (ратифікацію) між­народних договорів Андорри. Виконавча рада (уряд) Андорри діє в складі 5 міністрів, у т.ч. міністра зовнішніх зв'язків. Збройні сили в цій державі відсутні, але існують невеликі поліцейські формування, що забезпечують охорону громадського порядку.

І хоча Андорра, що набула в 1993 році повного суверенітету, є членом ООН, відповідно до підписаного Францією й Іспанією до­говору саме глави дипломатичних місій цих двох держав (держав-протекторів) представляють інтереси Андорри при ООН і в інших країнах.

Князівство Монако — держава, розташована в південній Європі, на узбережжі Середземного моря, оточена із суші територією Франції і фактично перебуває під протекторатом цієї держави. Саме князівство, площа якого становить лише 1,89 кв. км, складається з трьох округів-міст, які злилися: Монако, Монте-Карло і Кондаміна. Столиця кня­зівства — місто Монако, у якому мешкає 3 тис. чоловік (близько 10% населення країни), населення всієї країни досягає ЗО тис. чоловік, із яких лише 6 тис є корінними жителями країни — монегаски. Незважаючи на те, що офіційною мовою Монако є французька, тут поширені також монегаська, італійська, англійська мови.

У минулому Монако перебувало під фактичним і юридичним протекторатом багатьох держав, насамперед Франції. У 1861 році був укладений франко-монегаський договір, за яким визнавалася політична незалежність Монако. На його основі в 1911 році актом

глави держави князя Монако була октрарована (дарована) перша конституція Монако — так званий конституційний ордонанс. Проте у франко-монегаському договорі від 17 липня 1918 року знову були закріплені відносини протекторату. Відповідно до договору Франція «забезпечує князівству Монако захист його незалежності і суверені­тету і гарантує недоторканність його території», а його міжнародні відносини завжди повинні бути «предметом попереднього узгоджен­ня» між двома урядами. Проте відповідно до цього договору, 2 місця з 4 в Урядовій раді Монако (уряд) займають представники Франції, включаючи посаду Державного міністра.

Монако є конституційною монархією. Главою держави є пред­ставник княжої династії Гримальді, який здійснює законодавчу владу разом із Національною радою (парламентом), що складається з 18 депутатів, які обираються на 5 років шляхом загального, пря­мого і таємного голосування. Монако зберігає свою державність доти, поки в князя є спадкоємці. У тому випадку, якщо виявиться, що престол не зайнятий «через відсутність прямого або усиновле­ного спадкоємця», Монако буде поглинене Францією — увійде до її складу на правах територіальної автономії.

Відповідно до конституції 1962 року Монако є «суверенною і незалежною державою в рамках загальних принципів міжнарод­ного права і конвенцій із Францією». Таким чином, міжнародна правосуб'єктність цієї країни реалізується Францією.

Сан-Марино — держава, розташована в північно-східній частині Апеннінського півострова, в оточенні території Італії; має терито­рію 61 кв. км. Населення країни складає понад 25 тисяч чоловік, причому більшість сан-маринців постійно мешкає за її межами, головним чином в Італії, Франції та СІЛА.

Сан-Марино — одна з найстаріших республік у Європі, засно­вана у 801 році, хоча перша згадка про «республіку Сан-Марино» з'являється тільки в документах X століття. Функції глави держави й уряду (Державний конгрес) виконують 2 рівноправних капітани -регенти, що обираються Великою генеральною радою (парламен­том) з її членів (60 депутатів) на 6 місяців: з 1 квітня до ЗО вересня і з 1 жовтня до 31 березня щорічно. До Державного конгресу входять 10 міністрів, які одночасно є депутатами парламенту.

Чинна конституція республіки прийнята в 1600 році (зі змінами 1906 року). З 1862 року Сан-Марино перебуває під протекторатом Італії (останній договір був укладений у 1953 році). Відповідно до договору суверенітет республіки має обмежений характер: вона не має права збирати митні збори, випускати повноцінні грошові знаки (перебуває в обігу італійська ліра, із 1972 року республіка

чеканить з нумізматичною метою власну монету), вирощувати тютюн, робити тютюнові вироби і винний спирт, організовувати на своїй території радіо- і телестанції, гральні будинки. За відмову від цих прав Сан-Марино одержує від Італії щорічну компенсацію в розмірі 9 млрд лір. Сан-Марино перебуває в митному і поштовому союзі з Італією, економіка країни найтіснішим чином пов'язана з економікою сусідньої держави.

У зовнішній політиці Сан-Марино дотримується принципів ней­тралітету і неприєднання (не бере участі у військових і економічних угрупованнях). Країна бере участь у ряді міжнародних договорів, є постійним учасником процесу європейського співробітництва в рамках СБСЄ—ОБСЄ, членом Ради Європи з 1988 року. У травні 1992 року Сан-Марино вступило до ООН.

Мальтійський Лицарський орден (офіційна повна назва — Су-верений Військовий Орден госпітальєрів Святого Іоанна Єрусалим­ського, Родоський і Мальтійський, італ. Ordine di Malta, Sovrano Militare Ordine di San Giovanni di Gerusalemme, di Rodo e di Malta) був визнаний у 1889 році суверенним утворенням. Іноді він роз­глядається як карликова держава-анклав, як найменша держава світу (на території Риму, але незалежна від Італії), іноді — як екс­територіальне державне утворення, іноді — просто як лицарський орден. У міжнародному праві суверенітет Ордену розглядається на рівні дипломатичних відносин (дипломатичних місій), але не як суверенітет держави.

Виникненню Ордену передувало створення у XII столітті в Палестині духовно-лицарського ордену іоаннітів (госпітальєрів). Початковою резиденцією ордену був єрусалимський госпіталь (бу­динок для прочан) святого Іоанна. Наприкінці XIII століття іоанніти пішли зі Сходу і переїхали на острів Мальта, де з 1530 до 1798 року функціонував створений ними Мальтійський орден. З 1834 року після занепаду лицарського острова-держави місцеперебуванням Ордену є Рим.

Після залишення Мальти і островів Середземномор'я Орден воло­діє тільки комплексом особняків у Римі (Мальтійський палац на Via Condotti, 68, резиденція) і на Мальті (Fort Saint Angel), територія яких іноді розглядається як територія найменшої держави світу. Таким чином, Орден формально має територію, над якою здійснює власну юрисдикцію, однак питання про фактичний статус цієї території (власна територія Ордену або територія дипломатичного представництва, яка тимчасово передана під його потреби) є пред­метом для абстрактних юридичних дискусій. Фактично, Орден є вкрай впливовою структурою і його політичні позиції є такими,

що питання про уточнення статусу його штаб-квартири навряд чи постане найближчим часом.

У воротах резиденції мальтійських лицарів на Авентині по проекту архітектора Пиранезі зроблено спеціальну дірку. Звідти видні купол собору Святого Петра й цілих три держави: Мальта (якій належить резиденція Ордену), Ватикан (до якого приписаний собор Святого Петра) і Італія (до якої відноситься все те, що є в проміжку). Відрізнити отвір з видами від простої замкової щілини дуже просто: біля нього завжди чергує наряд карабінерів.

Існує близько 10,5 тисяч підданих Ордену, що мають його пас­порт. Паспорт мальтійського Ордену визнається багатьма країнами, його власник має право безвізового в'їзду в 32 країни.

Офіційними мовами Ордену є латинська, італійська.

У цей час резиденція Ордену перебуває в Римі. Італійська Респуб­ліка визнає існування Мальтійського Ордену на своїй території як сувереної держави. Глава Ордену — Великий Магістр (Grand Master) (з 2008 р. Метью Фестинг), голова виконавчої влади — Канцлер.

Орден має некомерційну планову економіку. Джерела дохо­дів — у першу чергу пожертвування, продаж поштових марок, сувенірів і т.п.

Орден має дипломатичні відносини з 81 державою, статус спосте­рігача при ООН. Однак суверенітет і міжнародна правосуб'єктність Мальтійського Ордену залишається правовою фікцією.

Російський імператор Павло І встановив з Орденом тісне спів­робітництво, прийнявши статус Великого Магістра й протектора Ордену. Однак, після вбивства Павла І відносини з Орденом досить швидко були розірвані й були відсутні до кінця існування Росій­ської Імперії. Російські пріорства Ордену були ліквідовані в період 1803-1810 років.

Література

Баймуратов М.А. Проблема международной правосубъектности органов местного самоуправления Украины. — Одесса, 1996.

Курдюков Г.И. Государства в системе международно-правового регулирования. — Казань, 1979.

Курс международного права. В 7 т. Т. 1. Понятие, предмет и систе­ма международного права / Ю.А. Баскин, Н.Б. Крылов, Д.Б. Левин и др. — М.,1989.

Международная правосубъектность/ Отв. ред. Д.И. Фельд­ман. — М., 1971.

Мартыненко А.П. Права народов в современном международном праве. — К., 1993.

Морозов Г.И. Международные организации: некоторые вопросы теории. — М., 1974.

Нешатаева Т.Н. Международные организации и право. Новые тенденции в международно-правовом регулировании. — М., 1998.

Тарасов О.В. Международные неправительственные организации и международное право. — X., 1999.

Тиунов О.И. Нейтралитет в международном праве. — Пермь, 1968.

Тункин Г.И. Теория международного права. — М., 1970.

Тункин Г.И. Международная правосубъектность (некоторые вопросы теории). — М., 1971.

Ушаков Н.А. Государство в системе международного регулиро­вания. — М., 1997.

Фельдман Д.И., Курдюков Г.И. Основные тенденции развития международной правосубъектности. — Казань, 1974.

Черкес М.Е. Международное право: Учебное пособие. — Одесса, 2004.

Черниченко СВ. Теория международного права. В 2 т. Т.1. Современные теоретические проблемы. — М., 1999.

Шаповал В. Державний лад країн світу. — К., 1999.

Спеціальні терміни

Васалітет, держава-мандатарій, держави — основні суб'єкти між­народного права; держава-сюзерен; державоподібні суб'єкти (ква-зідержави); дієздатність, деліктоздатність суб'єкта міжнародного публічного права; колонії, колонізація, кондомініуми; особиста й реальна унії; міжнародна правосуб'єктність; міжнародні організа­ції як суб'єкти міжнародного публічного права; нації й народності, що борються за національне визволення як суб'єкти міжнародного публічного права; несамоврядні території; обмеження міжнародної правосуб'єктності; основні й похідні суб'єкти міжнародного публіч­ного права; правоздатність; суверенітет державної влади; проблема міжнародної правосуб'єктності фізичних осіб; протекторат; система опіки; суб'єкт міжнародного публічного права; унітарна держава; керуюча держава; федерація, конфедерація як суб'єкти міжнарод­ного публічного права; terra nullis, sub judice.

Контрольні питання

Яка структурна характеристика міжнародної правосуб'єкт-ності? Який елементний склад міжнародної правосуб'єктності? Чи є коло суб'єктів міжнародного публічного права закритим?

Контрольні питання

Якими нормами міжнародного публічного права регулюються питання визнання?

У чому міститься суть доктрини Тобара?

У чому міститься суть доктрини Естради?

Яка з теорій визнання: конститутивна або декларативна більше відповідає інтересам світового співтовариства?

Охарактеризуйте форми міжнародно-правового визнання.

За допомогою яких актів відбувається міжнародно-правове ви­знання?

Як здійснюється міжнародно-правове визнання по відношенню

до:

а) держав;

б) урядів;

в) урядів у вигнанні;

г) повсталої сторони;

д) воюючої сторони?

Розділ 7

ПРАВОНАСТУПНИЦТВО

У МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ

Поняття і види міжнародного правонаступництва

Таким чином, у правонаступництві беруть участь дві сторони, що становлять суб'єктний склад цього процесу: держава-правопопередник, яка була замінена іншою державою в процесі… держава-правонаступник, яка замінила іншу державу за під­сумками процесу правонаступництва держав.

Правонаступництво держав стосовно

Державної власності, державних архівів

І державних боргів

Віденською конвенцією 1983 року встановлено правила право­наступництва стосовно державної власності, державних архівів і

державних боргів.

Відповідно до Конвенції державна власність — це майно, а також права й інтереси, що на момент правонаступництва нале­жали відповідно до внутрішнього права держави-попередниці цій

державі.

Державні архіви являють собою сукупність документів різного роду будь-якої давнини, зроблені або набуті державою-попере дницею у ході її діяльності і належать державі на момент правонаступництва відповідно до її внутрішнього права та зберігаються під її контролем як архіви для різноманітних цілей.

Під державним боргом розуміють будь-яке фінансове зобо­в'язання держави стосовно іншої держави, міжнародної організації або будь-якого іншого суб'єкта міжнародного права, що виникло відповідно до міжнародного права.

Перехід власності, архівів і боргів при право наступництві регулюється угодами між державою-попередницею і державою-спадкоємницею. За відсутності угод діють такі правила:

а) при передачі частини території держави іншій державі до
правонаступника переходять:

— усе нерухоме майно, що знаходиться на відповідній території, а також рухоме майно, пов'язане з діяльністю держави на даній території;

— частина архівів, що стосується відповідної території і необ­хідна для її нормального управління;

— державний борг (у справедливій частці).

б) при створенні нової незалежної держави на території держави-

попередниці до держави-правонаступниці переходять:

— нерухоме майно, що знаходиться на її території, а також не­рухомість, що належить державі-попередниці і знаходиться за кордоном. До правонаступника переходить також рухоме майно, що знаходиться на території держави-попередниці;

— архіви, що належать її території, а також частина інших ар­хівів, необхідних для нормального управління.

Державні борги до правонаступника не переходять.

в) при об'єднанні декількох держав в одну до правонаступника

переходить уся власність держав-попередників, їх архіви і борги.

г) при відділенні частини території від держави до правонаступ-

ника переходять:

— нерухоме майно, що знаходиться на даній території, а також усе пов'язане з нею рухоме майно і частина іншого рухомого майна (у справедливій частці);

— частина архівів, що стосується даної території, а також інші архіви, необхідні для управління нею;

— державний борг (у справедливій частці).

д) при поділі держави, коли частини території утворюють дві
або декілька держав-правонаступниць, до правонаступників
переходять:

— нерухоме майно, що знаходиться на їх території, а також рухома власність, що відноситься до неї;

— частина архівів, що стосується даної території, а також інші архіви, що мають безпосереднє відношення до неї;

— державний борг (у справедливій частці).

Правонаступництво України у зв'язку

З припиненням існування Союзу Радянських

Соціалістичних Республік

Україна в особі своїх вищих органів влади визначила право­наступництво в тих випадках, коли внаслідок міжнародного права це підлягає вирішенню… Одностороннім волевиявленням установлені безперервність дер­жави України, її… У Декларації оголошувалося правонаступництво на свою частку в загальносоюзному багатстві, зокрема, в загальносоюзних…

Спеціальні терміни

Держава-правонаступник, держава-правопопередник, державні архіви, державні борги, державна власність, міжнародне право­наступництво, відсутність правонаступництва (tabula rasa), право­наступництво повне, правонаступництво часткове, правонаступни­цтво відносно договорів, правонаступництво відносно державних архівів, правонаступництво відносно власності, власність держави за кордоном.

 

Література

Аваков М.М. Правопреемство освободившихся государств. — М.,1983.

Власова Л.В. Правопреемство государств в отношении догово­ров. —Минск, 1982.

Контрольні питання

Хто виступає як суб'єкт правонаступництва? Що є об'єктом правонаступництва? Як можна роз'яснити дефініцію «правонаступництво держав»?

Поняття міжнародного правопорушення

Міжнародне правопорушення характеризують такі основні ознаки: — міжнародна суспільна небезпека; — протиправність;

Міжнародного права. Не знімається питання про відповідальність міжнародної організації і при порушенні нею (її органами) норм внутрішньодержавного права.

У наш час у ряді міжнародних договорів містяться певні положен­ня про відповідальність міжнародних організацій. Так, наприклад, ст. 57 Статуту ООН передбачає відповідальність спеціалізованих установ ООН у відповідних галузях (економічній, соціальній, культури і т.д.). Відповідно до ст. V і XII Конвенції про міжнародну відповідальність за шкоду, заподіяну космічними об'єктами, 1972 року, міжнародна організація, що здійснює або організує запуск космічного об'єкта, відповідає за будь-яку заподіяну цим об'єктом шкоду. При цьому несуть відповідальність і держави, що беруть участь у такій організації — суб'єктивна сторона міжнародного правопорушення полягає у ставленні правопорушника до вчине­ного ним діяння і його наслідків і виявляється у формі провини. Проте в міжнародній доктрині стосовно провини єдиного погляду не існує. Слід зазначити, що й у міжнародній практиці і доктрині склалася думка, що будь-яка міжнародно-протиправна поведінка держави винна.

Водночас деякі вчені вважають, що суб'єктивна сторона міжнародного правопорушення може виражатися як у формі на­міру, так і у формі необережності. Але міжнародна доктрина, як правило, не використовує поділ наміру на прямий і непрямий, а необережності — на злочинну недбалість і злочинну самовпевне­ність. Тому в міжнародних конвенціях дуже часто використовують терміни «навмисне», «переднавмисне» і т.д. Більше того, деякі склади міжнародних злочинів сконструйовані таким чином, що суб'єктивна сторона як обов'язковий елемент складу правопору­шення в них відсутня. Йдеться про так звану «відповідальність незалежно від провини», зокрема, про відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки (наприклад, зброєю масового знищення, повітряними силами, космічними об'єктами, ядерними об'єктами і т.д.).

Дії або утримання від дій не можуть бути визнані міжнародним правопорушенням, якщо вони не мають всіх ознак правопорушення. Не вважаються міжнародними правопорушеннями:

а) недружній акт;

б) злочинні проступки фізичних осіб проти міжнародного права
(злочини міжнародного характеру);

В) спірні ситуації.

Недружній акт — це така поведінка держави, яка завдає шкоди іншій державі й суперечить її інтересам, але не порушує норм між­народного права.

До недружніх актів можна віднести: — надмірне обмеження прав іноземних фізичних і юридичних осіб; — націоналізацію іноземної власності;

Види міжнародних правопорушень

наприклад, у Декларації глав союзних держав від 24 травня 1915 року, прийнятої з ініціативи Росії у зв'язку з геноцидом вірменів у турецькій… До другої половини XX ст. міжнародна доктрина починає поді­ляти… Слід зазначити, що нормативне визначення поняття «міжнарод­ний злочин » одержано шляхом закріплення в Статуті…

Обставини, що виключають відповідальність держав

Проте в повсякденній дійсності можуть мати місце обставини, що перешкоджають на даному етапі виконанню державою своїх зобов'язань, у тому числі… Обставини, що виключають протиправність діяння, повинні бути юридично… ст.ст. 29-34 про обставини, що виключають відповідальність дер­жав. До таких обставин належать:

Відповідальність міжнародних організацій

Варто враховувати, що відповідальність міжнародних орга­нізацій не тотожна відповідальності держав і має ряд своїх особливостей. Питання про відповідальність міжнародних організацій одержало відображення й… Питання про відповідальність міжнародних організацій також регулюється рядом статутних документів таких організацій.…

Спеціальні терміни

Держава-деліквент, контрибуція, матеріальна відповідальність, міжнародні делікти, міжнародно-правова відповідальність, міжна­родний злочин, політична відповідальність, злочин міжнародного характеру, розрив або призупинення дипломатичних або консуль­ських відносин, репарації, репресалії, реституція, ресторація, ретор-

сії, самооборона, санкції, міжнародно-правові санкції, сатисфакція, субституція, ембарго.

Контрольні питання

Дайте характеристику джерел права міжнародної відповідаль­ності. З яких правових інститутів складається право міжнародної від­повідальності? … Які ви знаєте принципи права міжнародної відповідальності?

Кодифікація права міжнародних договорів

Об'єктом цієї найстарішої і, безсумнівно, найважливішої галузі міжнародного права є сам міжнародний договір у широкому зна­ченні слова, що давно… Договірна форма відносин між державами має тривалу історію. Першим таким… Становленню системи договірних відносин на міжнародній арені сприяли процеси створення і розвитку національних держав…

Порядок і стадії укладання міжнародних договорів

Укладання конкретного договору може бути й обов'язком держав, коли це випливає з інших договорів. Обов'язком може бути і вступ у переговори з… Саме укладання міжнародного договору — це складний процес, що складається з… Віденська конвенція 1969 року, хоча і не подає повного визна­чення терміна «укладання» міжнародного договору, але…

Спеціальні терміни

Альтернат, анулювання, автентичність, декларація, денонсація, депозитарій, джентльменська угода, картель, комюніке, конвенція, конкордат, міжнародний договір, меморандум, «модус вівенді», недійсність міжнародного договору, нотифікація, обмін нотами, загальні багатосторонні договори, застереження, однобічний між­народний юридичний акт, протокол, угода, пакт, парафування,

підписання ad referendum, приєднання, пролонгація, промульгація, ратифікація, ратифікаційна грамота, реєстрація, трактат.

Контрольні питання

З яких правових інститутів складається право міжнародних договорів? У чому містяться особливості права міжнародних договорів у порівнянні з іншими… З якими галузями міжнародного публічного права тісно взаємо­діє право міжнародних договорів?

Історичні аспекти створення міжнародних організацій

Міжнародні організації є основною інституціональною формою співробітництва держав, вони є основним організатором міждер­жавного спілкування. Хоча в сучасному розумінні міжнародні організації як правовий феномен виникли… Ці об'єднання стали прообразами майбутніх міжнародних органі­зацій. Недаремно Ф.Ф. Мартене у своїй праці «Сучасне…

Поняття і види міжнародних організацій

З цього визначення можна виділити такі ознаки будь-якої між­народної організації: — членство трьох ібільше держав. За меншої кількості держав виникає їх спілка, але не міжнарод­на організація, що створюється з метою колективного…

Правосуб'єктність міжнародних організацій

Проте міжнародна організація не може розглядатися як проста сума держав-членів або як їх колективний уповноважений, що ви­ступає від імені всіх. Для… На думку багатьох учених-міжнародників, правосуб'єктність міжнародної… а) правоздатність, тобто здатність мати права та обов'язки;

Міжнародного права.

Про визнання за ММУО якості міжнародної особистості з боку інших ММУО свідчить ряд фактів: — участь ряду ММУО більш високого рангу в роботі інших ММУО (наприклад,… — укладання ММУО між собою угод загального (наприклад, про співробітництво) або конкретного (про виконання окремих…

Наявність відособлених прав і обов'язків.

ММУО мають такі права і обов'язки, що відрізняються від прав і обов'язків держав і можуть бути здійснені тільки на міжнародно­му рівні. Наприклад, у Статуті ЮНЕСКО визначені такі обов'язки організації: а) сприяння зближенню і взаємному розумінню народів шляхом використання всіх наявних засобів інформації; б) заохочен­ня розвитку народної освіти і поширення культури; в) допомога у збереженні, збільшенні і поширенні знань.

Право на вільне виконання своїх функцій.

Вільне і самостійне виконання ММУО своїх функцій передбачає, що ММУО мають право: — давати розширене тлумачення власної компетенції; — вступати у певні правовідносини з державами, що не є їх чле­нами. Наприклад, ООН забезпечує, щоб держави, що не є…

Міжнародно-правова відповідальність.

Виступаючи на міжнародній арені як самостійні об'єднання, ММУО є суб'єктами міжнародно-правової відповідальності. Вони, наприклад, повинні відповідати за протиправні дії своїх посадових осіб. Відповідальність організацій може настати й у разі зловживан­ня ними привілеями та імунітетами.

ММУО можуть нести як політичну, так і матеріальну від­повідальність.

Політична відповідальність організації може настати у разі порушення нею своїх функцій, невиконання угод, укладених з ін­шими організаціями та державами, втручання у внутрішні справи суб'єктів міжнародного права.

Матеріальна відповідальність ММУО може виникнути у разі порушення законних прав своїх співробітників, експертів, над­мірної витрати коштів і т.д. Вони також зобов'язані відповідати перед урядами тієї держави, на території якої розміщуються їхні штаб-квартири, за протиправні дії, наприклад, за необґрунтоване відчуження землі, несплату комунальних послуг та ін.

Організація Об'єднаних Націй: історія створення, правовий статус, головні органи

14 серпня 1941 року Президент Сполучених Штатів Америки Франклін Делано Рузвельт і Прем'єр-міністр Сполученого Королів­ства Великобританії та… 1 січня 1942 року представниками 26 союзних держав, що воюва­ли проти країн… У декларації, яка була підписана в Москві ЗО жовтня 1943 року в ході спеціальної конференції (Московська конференція),…

Проблема реформування Організації Об'єднаних Націй

Ця проблема одержала додатковий імпульс у період Косовської кризи 1999 року й воєнної операції США в Іраку в 2003 році. ООН дорікали в тому, що в… для здійснення того, за що він несе відповідальність, — підтримки миру й… У такий спосіб був зафіксований очевидний конфлікт між ви­могою міжнародного права поважати суверенітет держав і…

Контрольні питання

Які особи є співробітниками міжнародної організації? На основі яких критеріїв обіймають вони свої посади? Яким чином регулюється праця співробітників міжнародних організацій?

Міжнародна правосуб'єктність фізичних осіб

Під фізичними особами прийнято розуміти: — громадян даної держави; — іноземців;

Покоління прав людини

До першого покоління прав людини відносяться ті традиційні ліберальні цінності, які конституювалися й були сформульовані в процесі здійснення… На формування другого покоління прав людини вплинули проце­си боротьби народів… Слід зазначити, що в період соціальних перетворень у Радянсько­му Союзі разом ішло досить серйозне реформування…

Основні міжнародно-правові акти про права людини

До основних міжнародно-правових актів у галузі прав людини належать:  

Міжнародні акти про права людини і законодавство України

прав і свобод людини. Такий аналіз вважається актуальним не тільки з пізнавальної точки зору (що є… Рівність прав і свобод людини і громадянина

X УіСЬЛ/TCUt

«Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жін­кам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у… Специфіка захисту прав жінок на рівність обумовлюється рядом чинників. Річ у… Відповідно до міжнародної Конвенції «Про ліквідацію усіх форм дискримінації у відношенні до жінок» 1979 року,…

Принцип презумпції невід'ємності прав і свобод людини і громадянина, неприпустимості їх обмеження

Дана стаття підтверджує невідчужуваність і непорушність за­кріплених Конституцією прав і свобод людини і громадянина, а також неприпустимість їх… Відповідно до Закону України « Про надзвичайний стан » від 26 черв­ня 1992… Правовий режим надзвичайного стану спрямований на гаранту­вання безпеки громадян у разі стихійних лих, аварій і…

Право народів на самовизначення

Ці принципи, настільки актуальні в сучасному світі, були про­голошені і незмінно проводяться в життя Українською державою, її перші конституційні… У Декларації підкреслювалося, що «Українська РСР як суве­ренна національна… Таким найважливішим етапом на шляху затвердження сувере­нітету українського народу стало проголошення Верховною…

Право на життя

2. У країнах, що не скасували страти, смертні вироки можуть виноситися тільки за найтяжчі злочини відповідно до закону, що діяв під час учинення… 3. Коли позбавлення життя полягає у злочині геноциду, слід мати на увазі, що… 4. Кожний присуджений до страти має право просити про по­милування або пом'якшення вироку. Амністія, помилування або…

Право на мирні збори

Це ж право закріплене в статті 11 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини. «Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги,… Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної…

Право на освіту

2. Держави, що беруть участь у даному Пакті, визнають, що для повного здійснення цього права: а) початкова освіта повинна бути обов'язковою і безкоштовною для усіх; б) середня освіта в її різноманітних формах, включаючи профе­ сійно-технічну середню освіту, повинна бути вікрита і…

Право на участь у культурному житті.

Право на користування результатами наукового прогресу

а) участь у культурному житті; б) користування результатами наукового прогресу і їх практич­ ного… в) користування захистом моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з будь-якими науковими, літератур­…

Спеціальні терміни

Внутрішні засоби захисту, міжнародні акти про права людини, міжнародне гуманітарне право, міжнародні органи з захисту прав людини, право прав людини, покоління прав людини, проблема міжнародної правосуб'єктності фізичних осіб.

Контрольні питання

У чому полягає проблема міжнародної правосуб'єктності інди­віда? Яким чином міжнародне право регулює права індивіда? Які основні напрямки співробітництва держав у галузі захисту прав людини?

Громадянство та його значення для міжнародного права

У вітчизняній науці міжнародного права і законодавстві з питань громадянства є багато визначень інституту громадянства, але, як вважається, усі вони… Так, наприклад, у семитомному «Курсі міжнародного права» міститься така… Щодо такого формулювання громадянства виникає низка пи­тань. По-перше, викликає сумнів, що громадянин, незалежно від…

Загальні положення (субінститути).

1. Поняття громадянства та принципи його законодавчого регулювання.

2. Подвійне громадянство, безгромадянство й іноземне грома­дянство.

3. Захист, заступництво і сприяння зберіганню і набуттю грома­дянства.

Належність до громадянства або визнання громадянства.

4. Визначення поняття належності до громадянства та її най­простіші форми.

5. Визнання громадянства.

6. Особливі форми визначення належності до громадянства в різних країнах.

Набуття громадянства, його способи і умови.

7. Визначення (закріплення) підстав та інших загальних умов набуття громадянства.

8. Прийняття у громадянство, його реєстрація й оптація.

9. Відновлення в громадянстві.

Припинення громадянства.

10. Підстави (види) припинення громадянства.

11. Вихід із громадянства.

12. Втрата і позбавлення громадянства.

Інші субінститути законодавства про громадянство: набуття громадянства народженням і зміна громадянства дітей; громадян­ство недієздатних осіб; державні органи у справах громадянства і їх повноваження; виконання рішень у справах про громадянство і їх оскарження — охоплюють не тільки суміжні інститути сімей­ного, цивільного, конституційного й адміністративного законо­давства конкретних держав, але й знаходять своє закріплення в багатосторонніх міжнародних угодах між державами з питань громадянства.

Способи набуття громадянства

— філіація; — натуралізація (іноді именована укоріненням); — оптація і трансферт;

Правовий статус біженців і переміщених осіб

До цієї категорії осіб не належать так звані «економічні біжен­ці», що залишають свою країну в пошуках кращого економічного становища. Найчастіше біженці з'являються внаслідок міжнародних або внутрішніх військових… У міжнародному праві термін «біженці» з'явився після Першої світової війни. Проте постійне зростання локальних і…

Право притулку

Право притулку одержало свій розвиток і правову регламентацію як у національному законодавстві держав, так і в міжнародному праві. В Україні це… У статті 14 Загальної декларації прав людини 1948 року визна­чено: «1. Кожна людина має право шукати притулку від переслідуван­ня в інших країнах і користуватися цим притулком.

Державна територія

У Конституції України закріплено, що земля, її надра, атмосфер­не повітря, водні й інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України,…

Територіальне верховенство держави безпосередньо пов'язане здержавним суверенітетом і є одним з його складових елементів. Недарма стаття 2 Конституції України проголошує, що суверенітет України поширюється на всю її територію. У міжнародному праві, відповідно до визначення Міжнародного суду, територіальне верхо­венство розуміється як територіальний суверенітет.

Територіальний суверенітет можна визначити як право держави здійснювати виняткову юрисдикцію стосовно всіх осіб і предметів на своїй території. Отже, правовий режим усіх суб'єктів і об'єктів, що знаходяться на території держави, визначається і регулюється винятково її законами, і держава вправі не допускати на своїй те­риторії діяльності будь-якої іншої держави або організації.

Територіальний суверенітет — це дуже складне і комплексне поняття, що має системотвірні характеристики. При практичній реалізації він виявляється у вигляді територіального верховенства народу і держави. Таке верховенство передбачає:

— право народу на самовизначення, тобто право кожного народу вільно установлювати свій політичний статус, вільно вибирати і забезпечувати свій політичний, економічний і культурний розвиток без будь-якого втручання ззовні (див. статті 1 Між­народного пакту про громадянські та політичні права і Між­народного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 року);

— визнання того, що будь-які територіальні зміни статусу дер­жавної території або її частини як у бік збільшення, так і у бік зменшення, будь-яка зміна державних кордонів повинні про­вадитися винятково згідно з прямим волевиявленням народу, згодою держави і міжнародного права без будь-якого втручан­ня ззовні, погрози силою або її застосування, з обов'язковим подальшим затвердженням будь-яких територіальних змін вищим законодавчим органом держави. Будь-які територі­альні спори повинні вирішуватися винятково мирними спо­собами шляхом переговорів згідно зі статтею 33 Статуту ООН і чинними міжнародними угодами;

— право держави на прийняття законів і правил, що регулюють режим державної території й окремих її складових частин, питання громадянства, місця проживання, переміщення, в'їзду і виїзду з країни й інших прав і свобод людини;

— виняткову й абсолютну владу держави в межах державної території, що виключає владу будь-якої іншої держави, якщо інше не встановлено спеціальною міжнародною угодою. Це означає, що на території держави виключається будь-яка діяльність публічної влади іншої держави і що вища влада держави здійснюється системою державних органів у зако­нодавчій, виконавчій, адміністративній і судовій сферах;

 

— невтручання у внутрішні справи держави з боку інших дер­жав, міжнародних організацій, іноземних фізичних і юри­дичних осіб;

— визнання недоторканності державної території, що виключає будь-які дії інших держав проти територіальної цілісності,

політичної незалежності або єдності будь-якої держави, за­стосування сили або погрози силою, а також будь-яку воєнну окупацію в порушення міжнародного права;

— наявність невід'ємного права держави всіма наявними закон­ними способами захищати недоторканність своєї території і державних кордонів, політичну незалежність і цілісність своєї держави, а також життя, майно, честь і гідність громадян, майнові та інші немайнові права фізичних і юридичних осіб;

— право держави на застосування всіх законних способів влад­ного примусу для дотримання законів і правил як до власних фізичних і юридичних осіб, так і до іноземців, що знаходяться на її території, якщо інше не встановлено чинними міжнарод­ними угодами. Отже, влада даної держави є вищою владою стосовно всіх фізичних і юридичних осіб, що знаходяться в межах її території;

— виняткове право територіального суверена на надання дозволу із використання державної території і її природних ресурсів іноземними фізичними і юридичними особами і здійснення безпосереднього контролю за цим. Отже, ніхто не вправі насильно позбавляти державу в належній її території відпо­відних природних ресурсів і змінювати державні кордони. Земля і надра держави не можуть використовуватися іншими державами або їхніми представниками в промислових цілях без згоди територіального суверена.

Межі дії територіального верховенства кожної держави обме­жуються її державними кордонами. Правда, у ряді випадків дер­жави вправі здійснювати свою юрисдикцію стосовно осіб і дій, вчинених за межами своєї території. Є загальновизнаним, що юрис­дикція держави може поширюватися за межами її кордонів тільки на свої військові кораблі у відкритому морі, повітряні судна поза своєю територією і на космічні об'єкти та їхні екіпажі. Крім того, в ординарних умовах за межами державних кордонів держави можуть здійснювати лише визначені права на живі і мінеральні ресурси окремих морських районів (наприклад, у межах своїх економічної зони і континентального шельфу) та іншу точно обмежену ціле­спрямовану юрисдикцію, що допускається міжнародними угодами і міжнародними звичаями (наприклад, у межах приналежної зони та виняткової економічної зони, в Антарктиці і т.д.).

Слід пам'ятати, що сучасне міжнародне право забороняє зловжи­вання територіальним верховенством. Такими зловживаннями вва­жаються: підготовка і засилання збройних формувань на територію іншої держави; перенесення морського, річкового і повітряного за­бруднення на територію іншої держави; пропаганда війни і расизму,

розпал ненависті до народів сусідніх держав; попуск і неприйняття заходів для припинення злочинів, наслідки яких поширюються або можуть поширюватися на територію іншої держави та ін.

Державна територія складається із сухопутної, водної і по­вітряної території, а також надр.

Сухопутною територією держави є вся суша в межах держав­них кордонів, острови й анклави незалежно від їхнього місцезна­ходження.

Водна територія держави містить у собі водні простори, що зна­ходяться на сухопутній території й островах (озера, ріки, канали, водоймища), а також внутрішні води і територіальне море.

Повітряна територія держави являє собою стовп повітря ви­значеної висоти і містить весь повітряний простір над її сухопутною і водною територіями.

Надра — частина земної кори, розташована нижче ґрунтового прошарку і дна водойм, що простирається до глибин, технічно до­ступних для геологічного вивчення й освоєння.

Тепер охарактеризуємо зазначені види державної території до­кладніше.

Прийнято вважати, що сухопутна територія містить всю сушу, незалежно від місця розташування її окремих складових частин. Бу­динки і споруди, що спираються на ґрунт або проникають усередину його, розглядаються як належність території, і все, що відбувається на них або в них, відбувається в межах державної території.

Острівні території або анклави характеризують окреме роз­ташування частин сухопутної території. Острів, відповідно до Кон­венції ООН з морського права 1982 року, — це природно утворений простір суші, оточений водою, що знаходиться вище рівня води під час припливу (ч. 1 статті 121). За винятком скель, не придатних для підтримки життя людини або самостійної господарської діяльності, острови однаковою мірою з іншими частинами сухопутної території держави можуть мати територіальні води, зону, що прилягає, або континентальний шельф, економічну зону. У певних випадках на­явність острова поруч із континентальним узбережжям може стати фактором, що впливає на проходження прямих вихідних ліній для визначення ширини територіальних вод. При розміщенні острова поблизу території іншої держави або у вузькому морському проході нерідко виникає необхідність у міжнародних угодах для визна­чення статусу морських проходів (наприклад, шведсько-датська конвенція 1938 року у зв'язку з наявністю в протоці Зунд острова Кіркхольм). Відповідно до чинного в Україні законодавства, остро­ви, що належать Україні (зокрема, острів Зміїний, розташований у Чорному морі), мають територіальні води, економічну зону і кон­тинентальний шельф.

Анклав — частина території однієї держави, що оточена зі всіх боків сухопутною територією іншої держави і не має морського бе­рега. Анклав є невід'ємною частиною території тієї держави, якій належить. На цей час відомі лише декілька анклавів: на території Швейцарії розташовані анклави Бюзінген (ФРН) і Кампіоне-д'їталія (Італія), на території Нідерландів — Барле-Нассау, Барле-Хорті (Бельгія) і навпаки — Варле-Дус (Бельгія) у Нідерландах, іспанське місто Плівія розташоване у межах французького департаменту Східні Піренеї і відділене від Іспанії французькою сухопутною територією.

Існування анклавів зумовлює необхідність забезпечення досту­пу до них (вирішення питань проїзду в них через територію іншої держави, інших життєво важливих питань існування території та її населення), що звичайно вирішується міжнародними угодами.

Якщо частина території однієї держави відрізана частково сухо­путною територією і частково морською територією іншої держави, вона розглядається як напіванклав, оскільки є морський берег, до якого можливий доступ із боку моря (наприклад, Калінінград і Ка-лінінградська область Росії, що мають вихід до Балтійського моря; іспанські території Сеута і Мелілья, оточені територією Марокко, але які мають вихід до Середземного моря).

Деякі автори включають до складу сухопутної території держа­ви також надра на технічно доступну для геологічного вивчення й освоєння глибину, не виділяючи їх в окремий вид державної території. Теоретично глибина надр не обмежена і поширюється до центра земної кулі у вигляді сегмента земної кулі з вершиною в центрі планети й основою у вигляді поверхні території кожної даної держави. Правовий режим надр регламентується в Україні Конституцією України і Кодексом України про надра 1994 року. Надра є винятковою власністю народу України і надаються тільки в користування. Угоди або дії, що у прямій або непрямій формі по­рушують право власності народу України на надра, є недійсними. Народ України здійснює право власності на надра через Верховну Раду України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим і місцеві ради (стаття 4 Кодексу України про надра).

До надр належать суцільні породи, породи, що перебувають у рідкому і газоподібному стані, у тому числі такі, що містять ко­рисні копалини й енергетичні ресурси, і наявні серед порід при­родні пустоти. Надра містять у собі не тільки підземні ділянки, але й ділянки дна водойм, континентального шельфу і виняткової (морської) економічної зони. Правовий режим штучних об'єктів у надрах — підземних споруд і виробіток — визначається Гірничим Законом України від 6 жовтня 1999 року лише в межах, необхідних

для забезпечення охорони надр і безпеки гірничих робіт. Право­вий режим підземних вод визначається також і Водним кодексом

України 1995 року.

Водна територія держави складається з внутрішніх морських та інших вод і територіальних вод (територіального моря).

Внутрішні морські води — це моря, повністю оточені сушею однієї і тієї держави (наприклад, Аральське море в колишньому СРСР, в цей час воно розташоване на території Узбекистану (Кара­калпакія) та Казахстану); моря, узбережжя яких і обидва береги з'єднані з іншим морем або океаном, знаходяться в межах однієї держави (наприклад, Біле море); води морських портів і рейдів; морські бухти, губи, лимани і затоки, береги яких належать одній державі, а затоки в тому випадку, якщо ширина входу у затоку дорівнює подвоєній ширині територіальних вод. Крім того, сюди належать води «історичних заток». До внутрішніх вод належать також води рік і озер, що омивають береги однієї держави.

Закон України «Про державний кордон України» від 18 грудня 1991 року до внутрішніх вод України відносить:

1) морські води, розташовані в бік берега від прямих вихідних ліній, прийнятих для обчислювання ширини територіального моря України;

2) води портів України, обмежені лінією, що проходить через постійні портові споруди, які найбільше виступають у бік

моря;

3) води заток, бухт, губ і лиманів, гаваней і рейдів, береги яких

повністю належать Україні, до прямої лінії, проведеної від берега до берега в місці, де з боку моря вперше утворюються один або декілька проходів, якщо ширина кожного з них не перевищує 24 морських милі;

4) води заток, бухт, губ і лиманів, морів і проток, що історично

належать Україні;

5) обмежена лінією державного кордону частина вод рік, озер та

інших водоймищ, береги яких належать Україні (стаття 6). Територіальне море (раніше — територіальні води) у п. 1 стат­ті 2 Конвенції ООН з морського права 1982 року визначається як «морський пояс, який прилягає» до сухопутної території держави. Відповідно до цього міжнародно-правового акта кожна держава вправі встановлювати ширину свого територіального моря до межі, що не перевищує 12 морських миль і відміряється від вихідних ліній (стаття 3). Під вихідною лінією розуміється лінія найбільшого від­ливу уздовж берега, зазначена на офіційно визнаних прибережною державою морських картах значного масштабу (стаття 5). У разі відсутності припливів (як, наприклад, на Чорному морі) ширина

територіальних вод відміряється від берегової смуги. За наявності островів, розташованих на атолах, або островів, оточених рифами, для виміру ширини територіального моря використовується звер­нена до моря лінія рифу при найбільшому відливі (стаття 6). Прямі вихідні лінії, на відміну від вихідних ліній, проводяться тоді, коли лінія берега порізана і звивиста або близько до неї є ланцюг остро­вів, що утруднює судоводіння (стаття 7). Такі лінії проводяться по береговій смузі шляхом з'єднання на ній вихідних точок через кожні 40-60 км.

У п. 1 статті 2 Конвенції ООН з морського права закріплено, що на територіальне море поширюється суверенітет прибережної держави. Він поширюється також на повітряний простір над територіальним морем, на його дно і надра.

Згідно зі статтею 5 зазначеного вище Закону України «Про держав­ний кордон» до територіальних вод України належать морські води шириною 12 морських миль, що відраховуються від лінії найбільшого відливу як на материку, так і на островах, які належать Україні, або від прямих вихідних ліній, що з'єднують відповідні точки. Географіч­ні координати цих точок затверджуються в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. В окремих випадках інша ширина те­риторіального моря України може встановлюватися міжнародними договорами України, а в разі відсутності договорів — відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права.

Повітряна територія держави — це стовп повітря над сухопут­ною і водною територією держави в межах її державних кордонів. Таким чином, нижньою межею повітряної території держави є її сухопутний і водний кордони.

Слід зауважити, що верхня межа повітряного кордону, яка відокремлює державну територію від космічного простору, що є міжнародною територією, дотепер конвенційно не визначена. У за­конодавстві України це питання також не врегульоване. Проблема визначення верхньої межі повітряної території особливо актуалізу­валася останніми десятиліттями й обумовлена появою літаків, що літали за межами досяжності протиповітряної оборони держав, і появою супутників та космічних кораблів, орбіта яких знаходилася над територією багатьох держав і змінити яку було практично не­можливо. Існує звичайна норма міжнародного права, відповідно до якої верхня межа повітряної території держави знаходиться на висоті 100-110 км над рівнем моря, оскільки саме на такій висоті розміщені мінімальні перигеї орбіт штучних супутників Землі (най­ближча до Землі точка орбіти, що знаходиться на межі космічного і повітряного простору, після перетинання якої космічні апарати згорають у повітряних шарах атмосфери).

Правовий режим повітряного простору держави установлюється винятково даною державою. Але держави на засадах взаємності і за взаємною згодою беруть на себе міжнародні зобов'язання про польо­ти на їхню територію і через їхню територію (транзитом) іноземних повітряних апаратів. Ці зобов'язання є предметом регулювання міжнародного повітряного права.

Слід пам'ятати, що повітряний простір над сухопутною тери­торією, внутрішніми водами і територіальним морем держави — невід'ємна частина її державної території.

Під умовною (квазі) територією держави в міжнародному пра­ві розуміють територію її дипломатичних представництв, розташо­ваних у закордонних державах, територію торгових суден у відкри­тому морі, повітряних суден і космічних апаратів, що несуть прапор або знак якоїсь держави, підводні кабелі, трубопроводи, надводні споруди у відкритому морі (над шельфом). Така територія деякими авторами іноді іменується «плаваючою», «літаючою», «космічною» та іншими територіями. Вони ж виділяють абсолютну і відносну (умовну) території. Під абсолютною розуміють, наприклад, військові судна, що повсюдно прирівнюються до території власної держави; відносною деякі автори вважають, наприклад, транспорт глави дипломатичного представництва і навіть автотранспорт гро­мадянина конкретної держави, що знаходиться за кордоном.

У міжнародному праві розрізняють демілітаризовані і нейтра­лізовані території.

Демілітаризована територія — це така частина держав­ної території, відносно якої дана держава прийняла міжнародне зобов'язання скоротити або не мати в її межах військових укріплень і споруд, певних видів озброєнь і збройних сил.

Такі території створюються на основі міжнародних угод (до­говорів) між заінтересованими державами з метою забезпечення взаємної міжнародної безпеки.

Демілітаризація може застосовуватися:

а) стосовно передбачених відповідними актами частин територій
(районів) тієї або іншої держави або стосовно самостійних
політико-територіальних одиниць;

б) стосовно держави в цілому як способу міжнародного примусу,
покарання за агресивну війну;

в) стосовно певних просторових сфер, що не знаходяться під
державним суверенітетом і якими можуть користуватися в
мирних цілях усі держави.

У своєму обсязі демілітаризація може бути повною або частковою. Повна демілітаризація являє собою ліквідацію всіх наявних вій­ськових об'єктів і заборону спорудження нових військових об'єктів

і укріплень, заборону усіх видів зброї, виведення і заборону утри­мання збройних сил, крім поліцейських, а також заборону ввезення і провезення військових матеріалів, заборону прольотів військових літаків і т.д. У цілому все це зводиться до заборони використання даної території у військових-цілях.

Часткова демілітаризація полягає в тому, що на таких тери­торіях реалізується один або декілька з таких заходів: ліквідація визначених військових об'єктів, заборона будівництва таких нових об'єктів, заборона використання нових видів озброєнь, обмеження контингенту збройних сил і заборона введення нових частин і т.п.

Приклади демілітаризації певних територій дуже різноманітні. Так, за Угодою між СРСР і Фінляндією від 11 жовтня 1940 року і за Мирним договором країн антигітлерівської коаліції з Фінляндією від 10 лютого 1947 року, режим повної демілітаризації встанов­лений для Аландських островів, що належать Фінляндії. Згідно з багатостороннім Паризьким договором від 9 лютого 1920 року, до якого в 1935 році приєднався СРСР, демілітаризованою територією є архіпелаг Шпіцберген, що перебуває під суверенітетом Норвегії. Цілком демілітаризовані на підставі міжнародних угод Місяць та інші небесні тіла. Заходи для часткової демілітаризації Суецького каналу були передбачені Константинопольською конвенцією 1888 року. У Кореї у зв'язку з укладанням перемир'я в 1953 році була утворена демілітаризована зона вздовж 38-ї паралелі, що розділяє КНДР і Південну Корею.

Демілітаризація території нерідко супроводжується її нейтра­лізацією.

Нейтралізована територія — поняття більш широке, ніж демілітаризована територія, оскільки під нею розуміється встанов­лення міжнародними угодами такого статусу території, при якому забороняється її використання як театру воєнних дій або як бази для ведення воєнних дій в інших районах світу.

Нейтралізація частини державної території не накладає на дер­жаву зобов'язання бути нейтральною в процесі ведення воєнних дій, але при цьому з театру воєнних дій повинна бути виключена нейтральна територія.

Прикладом нейтралізованої території може бути Магелланова протока, що за договором між Аргентиною і Чилі від 23 липня 1881 року оголошена «нейтралізованою назавжди». Договором між СІЛА і Панамою від 7 вересня 1997 року Панамський канал оголошений «постійно нейтральним». Нейтралізація Антарктики випливає зі змісту і духу Вашингтонського договору від 1 грудня 1959 року, у якому закріплено, що Антарктика використовується винятково в мирних цілях і в її межах забороняються будь-які заходи воєнного характеру.

Особливою формою нейтралізації є проголошення постійного нейтралітету держави. Постійний нейтралітетозначає такий міжнародно-правовий статус держави, відповідно до якого вона зобов'язується у випадку війни не вступати в неї з боку будь-якої во­юючої держави, не надавати воюючим безпосередню допомогу. Інші держави, у тому числі і воюючі, зобов'язані поважати постійний нейтралітет держави. У мирний час постійно нейтральна держава не повинна вступати у військові союзи і блоки.

У міжнародному праві розрізняють два види постійного нейтра­літету:

а) договірний (гарантований) — нейтралітет, який закріп­
люється в багатосторонніх міжнародних договорах або
деклараціях (наприклад, декларацією держав — учасниць
Віденського конгресу від 20 листопада 1815року був визна­
ний і гарантований «вічний нейтралітет» Швейцарії, який
був підтверджений Версальським договором 1919року);

б) декларативний (негарантований) — нейтралітет, який
заявляється в односторонньому порядку, звичайно шляхом
нотифікації (наприклад, Австрія за федеральним консти­
туційним законом про нейтралітет від 26 жовтня 1955 року
заявила про свій постійний нейтралітет).

Відомі випадки скасування постійного нейтралітету. Напри­клад, «вічний нейтралітет» Бельгії (за Лондонськими договорами 1831і 1839 років) і Люксембургу (за Лондонським договором 1807 року) були скасовані Версальським і Сен-Жерменським мирними договорами.

Від постійного нейтралітету слід відрізняти нейтралітет у пе­ріод ведення воєнних дій, при якому держава, що не воює, заявляє про свою неучасть у воєнному конфлікті з боку будь-якої з воюючих держав. У випадку надання державою, що не воює, допомоги одній з воюючих сторін, інша воююча держава вправі розцінювати таку нейтральну державу як свого супротивника з усіма наслідками, що випливають.

У сучасний період особливого значення набуває одночасне вста­новлення демілітаризації і нейтралізації визначеної території, що призводить до виникнення так званих зон миру (без'ядерних зон). Так, наприклад, у Мехіко (Мексика) 14 лютого 1967року 14 лати­ноамериканських держав на підставі регіонального Договору про заборону розміщення ядерної зброї в Латинській Америці (Договір Тлателолко) створили зону, вільну від ядерної зброї. Контроль за дотриманням положень цього договору здійснюється на підставі спільних інспекцій.

До територій зі змішаним режимом відносять континен­тальний шельф, територію, що прилягає, і виняткову економічну

зону, а також міжнародні протоки і канали. Вони не перебувають під суверенітетом конкретної держави (крім міжнародних проток і каналів), але прибережні держави володіють на цих територіях пе­реважними економічними інтересами на їхні природні ресурси, що захищаються не тільки внутрішньодержавним законодавством, але й міжнародним правом. З огляду на те, що ці об'єкти є категоріями міжнародного морського права, докладніше про них буде сказано в інших розділах.

Способи надбання державної території

Слід зазначити, що сучасне міжнародне право визнає лише за­конні способи надбання територій. Хоча поняття правомірності таких способів, як і… У міжнародному праві здавна склалося, що держава володіє територією, якщо: —■ здійснює над нею державну владу;

Цесія (поступка території) — передання території однієїдер­жави іншій за згодою між ними. Історично цесія є односторонньоюугодою заінтересованих держав на територіальну зміну. Ранішедержава поступалася частиною своєї території під певним тиском іпрактично без усякої компенсації. Пізніше цесія стала здійснювати­ся на відплатних початках, тобто супроводжуватися компенсацією в грошовій або іншій формі. Крім того, цесія потребує укладанняміж відповідними державами міжнародного договору, що повинний

відповідати всімосновним принципам сучасного міжнародного пра­ва. Прикладомцесії може бути поступка в 1867 році Росією СПІА Аляски (1519 тис.кв. км; для порівняння: площа України складає 603,7 тис. кв. км)за 7,2 млн доларів. Є приклади цесії й у більш пізній практиціміждержавних відносин. Так, у 1946 році СРСР по­ступився Афганістанучастиною водної території Амудар'ї, а роком пізніше Фінляндіяцесувала СРСР за 700 млн фінляндських марок 176 кв. км своєїтериторії в районі гідроелектростанції Яніскоскі і греблі Ніскакоскіна ріці Паатсо-йокі.

Міжнародномуправу відома подвійна цесія, або обмін терито­ріями. Так, у 1951році СРСР і Польща на підставі угоди обмінялися ділянками своїхтериторій у районах Люблінського воєводства ПНР і Дрогобицької(нині Львівської) області УРСР, тому що населен­ня цих територійісторично тяжіло до суміжних районів СРСР і Польщі. У1999році прийняте рішення про обмін територіями між Одеською областюУкраїни і Молдавією (район села Паланка), у результаті якого Молдавіяодержує доступ до ріки Дунай і віддає приналежну їй ділянку,що проходить територією України.

Одним із видівдоговірної поступки є плебісцит — всенародне голосування зпитання про територіальні зміни (державної належ­ності визначеній території). Плебісцит може проводитися як на підставівнутрішньодержавного акта, так і відповідно до міжнарод­ного договору.Залежно від цього його проведення може доручатися державному органуабо міжнародній організації. Плебісцит уперше був проведенийу період Великої Французької революції 1789-1894 років. За підсумкамиПершої світової війни, відповідно до рішень Паризькоїмирної конференції 1919-1920 років була проведена ціла серія плебісцитів. У1944 році Ісландія на основі плебісциту вийшла з Датського королівстваі стала незалежною державою. На підставі плебісциту, проведеного в 1967 році, був вирішений територіальний спір між Іспанією іВеликобританією щодо Гібралтару.

У сучасній міжнародній практиці також є випадки входження однієї держави до складу якоїсь іншої держави, відділення від будь-якої держави зі створенням власної державності. Так, на під­ставі волевиявлення населення в 1990 році відбулося об'єднання ФРНі НДР у єдинунімецьку державу ФРН, у 1965 році Сінгапур вийшов зі складуФедерації Малайзії й утворив самостійну держа­ву — член ООН.

Слід зазначити, щореалізація принципу самовизначення наро­дів можлива тількив тісному взаємозв'язку з іншими основними принципамиміжнародного права. Отже, при його реалізації не по­винний бути порушений принцип територіальної цілісності держав. Водночас на практиці дуже важко досягти гармонічного поєднання

цих принципів. Проблема Чечні в Росії, Придністров'я в Молдавії, Нагірного Карабаху в Азербайджані, Тибету в Китаї є яскравим тому підтвердженням.

До договірних способів надбання державної території належить продаж території. Так, наприклад, США в 1803 році купили у Франції Луїзіану, у 1916 році — у Данії групу Антильських ост­ровів.

До правомірних способів територіальних змін сучасна між­народна доктрина відносить відторгнення частини території держави-агресора як санкції. Така міра застосовується до кон­кретної держави не тільки як форма відповідальності за розв'язану агресію проти іншої держави або держав, але і як превентивна міра, спрямована на запобігання агресії з територій, що відриваються, у майбутньому. Така практика мала місце після Другої світової війни, коли відповідно до рішень Берлінської (Потсдамської) конференції 1945 року в Німеччини була відірвана північна частина Східної Пруссії з містом Кенігсбергом і передана СРСР, — у наш час місто Калінінград і однойменна область у складі Російської Федерації, а південна частина Східної Пруссії була передана Польщі; за мирним договором з Італією 1947 року Греції на правах повного суверенітету були передані Додеканезькі острови, а Югославії — острів Пелагоза і прилягаючі острівці.

Міжнародному праву відомо тимчасове користування те­риторіями. Під цим розуміють оренду територій, транзит через території, кондомініум, територію загального користування та ін. У «старому» міжнародному праві це іменувалося міжнародними сервітутами (ще в римському цивільному праві під сервітутами розумілося право обмеженого користування чужою земельною ді­лянкою). Слід зазначити, що ряд учених-міжнародників ставили­ся до цього поняття негативно. Так, у 1920 році комісія юристів, призначена Лігою Націй для з'ясовування питання про Аландські острови, у своєму висновку відзначила, що існування міжнародних сервітутів не є загальновизнаним. Проте цей термін продовжує вживатися в зарубіжній літературі для позначення закріпленого договором або в деяких випадках звичаєм права однієї, декількох або всіх держав на певну форму користування територією іншої дер­жави або на певний стан ділянки такої держави. При цьому об'єктом сервітуту є саме територія, і обов'язки за ним, що мають постійний характер, переходять до іншої державі при правонаступництві.

Розрізняють сервітути позитивного характеру, що полягали в обов'язку держави допускати на своїй території дію влади іншої держави (наприклад, право проходу або проїзду, право користуван­ня водоймищем іншою державою) і сервітути негативного ха-

рактеру — під ними розуміється обов'язок держави утримуватися від певних дій на своїй території (найбільш показовим прикладом є демілітаризовані і нейтралізовані зони).

Практично цей термін нині застосовується до права транзиту або прольоту через визначену зону, до права проходу деякими ріками і до права оренди державної території. Під орендою в міжнародному праві розуміють тимчасове використання однією державою части­ни території іншої держави для цілей, що не суперечать основним принципам міжнародного права і не пов'язаних із установленням політичного панування на даній території. Договір міжнародної оренди відрізняється від інших видів тимчасового користування території тим, що:

— він укладається на певний строк і є відплатним;

— він має суто цільовий характер використання арендованої території, і тому вона не може бути використана в інших ці­лях, крім зазначених у договорі (будівництво й експлуатація транспортних шляхів, створення вільних економічних зон, розміщення наукових об'єктів і т.д.);

— цілі, закріплені в договорі, не можуть суперечити основним принципам міжнародного права;

— у міжнародному договорі про оренду застерігається, що суве­ренітет над орендованою територією зберігається за державою-орендодавцем або таке положення саме випливає зі змісту даного договору.

Прикладом міжнародно-правової оренди території може бути Договір між СРСР і Фінляндією про передачу в оренду Фінляндії радянської частини Сайменського каналу й острова Малий Висо-цький від 27 вересня 1962 року.

Кондомініум — це спільне володіння двох і більше держав ви­значеною територією, на яку поширюється їхній суверенітет. На цей час кондомініуми практично не зустрічаються, колись вони були єдиним компромісним заходом для задоволення домагань декількох держав на право володіння визначеною територією. Тому правовою основою створення кондомініумів була угода між заінтересованими державами, що визначало характер і межі адміністративної влади кожної з них. Наприклад, на підставі Віденського договору 1864 року земля Шлезвіг-Гольштейн і Лауенбург знаходилися під кон­домініумом Австрії і Пруссії з 1864 по 1866 роки; на підставі угоди між Бельгією і Пруссією, укладеної на початку XIX сторіччя, був утворений кондомініум у Морені, що, проіснувавши більше ста років, припинив своє існування в 1919 році відповідно до Версаль-ського мирного договору, який визнав повний суверенітет Бельгії над цією територією.

У сучасний період існує єдина сухопутна державна територія загального користування— відповідно до Паризького договору про Шпіцберген (архіпелаг Свальбард) від 9 лютого 1920року, він, з одного боку, є суверенною частиною Королівства Норвегії, а з ін­шого — на ньому діє режим спільного користування.

Нарешті, міжнародному праву відомі деякі інші правомірні за­соби надбання державної території, зокрема, на підставі рішення арбітражу або суду у разі мирного вирішення територіального спору. Таким способом є ад'юдикація — передання частини території од­нієї держави іншій на підставі рішення судового органу. Вона буде вважатися правомірною тільки в тому випадку, якщо, по-перше, при зверненні в судовий орган держави, що сперечаються, мають у сукупності достатні правові підстави на володіння територією, що оспорюється, і, по-друге, якщо обидві держави визнають над собою юрисдикцію даного суду.

Сучасне міжнародне право, яке спирається на загальновизнані принципи, повністю заперечує будь-яку можливість насильницької зміни території держав з порушенням положень Статуту ООН, не визнає переходу суверенітету від переможеної держави до держави-переможниці навіть при тривалій фактичній окупації території переможеної держави (наприклад, окупація Іраком території Ку­вейту), заперечує давнину набувача. Не визнаються правомірними і такі способи придбання території, як дебеляція (завоювання, за­хоплення території за допомогою сили) і анексія (подарунок пере­можцю, незаконне відторгнення території).

Ніяка оку нація не визнається законою. У Заключному актіНБСЄ 1975 року держави взяли на себе зобов'язання «шанувати терито­ріальну цілісність кожної з держав-учасниць,.. утримуватися від того, щоб перетворювати територію одна одної в об'єкт військової окупації або інших прямих чи непрямих засобів застосування сили в порушення міжнародного права або в об'єкт придбання за допо­могою таких засобів або погрози їхнього здійснення. Ніяка окупація або придбання такого роду не буде визнаватися законним».

У наш час загальновизнано, що вищим і основним принципом правомірного розмежування державної території є вибір самого на­роду, що проживає на даній території, і принцип самовизначення народів і націй, що, як правило, здійснюється і проводиться в життя мирним шляхом, а в деяких випадках, допустимих міжнародним правом, і за допомогою застосування сили (при боротьбі колоніаль­них і залежних народів за своє національне звільнення й утворення власної державності, при боротьбі проти іноземної окупації або вторгнення).

Державні кордони

У міжнародній доктрині є різні визначення державних кордонів. Одні автори визначають державні кордони як лінію, що встановлює межі сухопутної або… Є також і нормативні визначення державних кордонів, що міс­тяться в… Слід відрізняти державні кордони, що розділяють і розме­жовують території суміжних суверенних держав, і…

Міжнародна (недержавна) територія

Міжнародна територія перебуває за межами юрисдикції дер­жав, тобто за межами державної території даної держави, зокрема, за зовнішніми межами територіального моря, знаходяться великі простори морів і океанів, включаючи товщу морів і океанів, їхні надра і повітряний простір над ними, а також космічний простір, що не перебуває під суверенітетом якоїсь держави.

Юридичний статус цих територій визначається в багатосторонніх міжнародно-правових актах і міжнародній доктрині як територія загального користування або загальна спадщина людства.

На практиці юридичний статус таких просторів визначається винятково нормами міжнародного права — звичайно-правовими і конвенційними (договірними), а іноді також додатково угодами між суміжними державами. Наприклад, правовий статус відкри­того моря закріплений у Конвенції про відкрите море 1958 року й у Конвенції про континентальний шельф 1958 року; міжнародного району морського дна — у Конвенції ООН з морського права 1982 року; Антарктики — у Договорі про Антарктику 1959 року; по­вітряного простору — у Чиказьких конвенціях про міжнародну цивільну авіацію 1944 року; міжнародних проток і каналів — у Конвенції про режим Чорноморських проток 1936 року, у Договорі між Чилі й Аргентиною щодо Магелланової протоки 1941 року, у Конвенції щодо забезпечення вільного плавання Суецьким каналом (Константинопольська конвенція) 1888 року й ін.; космічного про­стору (включаючи Місяць та інші небесні тіла) — у Договорі про принципи діяльності держав із дослідження і використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла 1967 року; міжнародних рік — у Конвенції про режим судноплавства

на Дунаї 1948 року й ін.; багатонаціональних рік— в Угоді між Аргентиною й Уругваєм щодо вод ріки Уругвай 1946 року, в Угоді між ОАР і Суданом про використання вод ріки Ніл 1959 року і ін. Враховуючи, що багато хто з названих об'єктів є об'єктами регулювання відповідно міжнародному морському, повітряному і космічному праву, вони будуть розглянуті в наступних розділах.

Міжнародні і багатонаціональні ріки

а) національні — які протікають по території однієї держави і перебувають під її суверенітетом, режими яких установ­ люються винятково цією державою… законодавства; б) міжнародні — які протікають територією двох і більше держав

Спеціальні терміни

Ад'юдикація, анексія, анклав, водна територія, повітряна територія, державний кордон, державна територія, дебеляція, делімітація, демаркація, демілітаризована територія, історична затока, кондомініум, міжнародна територія, міжнародні ріки, бага­тонаціональні ріки, надра, нейтралітет, нейтралізована територія, плебісцит, полярний сектор, загальна спадщина людства, при­рощення території, редемаркація, сервітут, сухопутна територія, тальвег, територія зі змішаним режимом, території з особливим міжнародним режимом, територіальне верховенство, територіаль­ний суверенітет, умовна (квазі) територія, цесія.

Контрольні питання

Які існують види територій з погляду міжнародного публічного права?

З яких частин складається державна територія?

Яке значення принципу територіальної цілісності держави й принципу непорушності кордонів?

Які способи набуття й втрати державної території існують у між­народному публічному праві?

Яким чином здійснюється встановлення державного кордону?

Які ріки вважаються міжнародними?

Визначте основні параметри міжнародно-правового режиму Дунаю.

У чому полягають особливості правового режиму міжнародних каналів?

У чому полягають особливості правового режиму міжнародних проток?

Визначте міжнародно-правовий режим Чорноморських кана­лів.

Які загальні й відмітні риси є в правовому режимі Арктики й Антарктики?

Розділ 14 ДИПЛОМАТИЧНЕ ПРАВО

Право зовнішніх зносин

потреб та інтересів. Практичне здійснення державами зовнішніх зносин порушує питання про їхнє… Прийнято розрізняти зовнішні зносини держав у широкому і вузькому тлумаченнях. У широкому тлумаченніпід ними…

Органи зовнішніх зносин держави

Під органом зовнішніх зносин держави розуміють посадову особу, організацію, установу, на яку покладене відправлення зов­нішніх справ суб'єкта… Слід зазначити, що будь-яка держава, створюючи свій орган зовнішніх зносин,… Органи зовнішніх зносин поділяються на:

Поняття дипломатичного права та його джерела

Початок становлення цієї галузі пов'язаний з розвитком люд­ської цивілізації, тому вона вважається однією з найбільш давніх у міжнародному… Зі створенням держав стали виникати звичаї, що знаходили ви­раження й у… Значні міжнародні зв'язки в Давній Греції привели до виник­нення класу особливих осіб — «вісників» (ангелос, керюкос)…

Дипломатичні представництва

Слід мати на увазі, що дипломатичне представництво є родовим поняттям, яке визначає різні види закордонних органів зовнішніх зносин держави, що… Існують два види дипломатичних представництв — посольства і місії. Суттєвих… Як уже зазначалося, дипломатичні зносини встановлюються на підставі угоди між відповідними державами, у якій…

Функції дипломатичного представництва

— представницька функція, що полягає в представництві дер­жави, яка акредитує, у державі перебування; — захист у державі перебування інтересів акредитуючої дер­жави і її громадян… — ведення переговорів з урядом держави перебування;

Торгові представництва

У період існування СРСР, відповідно до радянського законодав­ства, торгові представництва були частиною дипломатичного пред­ставництва Союзу РСР і… нішньоекономічної діяльності Радянської держави, забезпечували захист її… Після розпаду СРСР у 1991 році, однією з основних причин якого став «супермонополізм» у політичній та економічній…

Постійні представництва держав при міжнародних організаціях

Постійні представництва при міжнародних організаціях можуть відкривати тільки держави — члени таких організацій. Держави, що не є членами таких… Слід мати на увазі, що відкриття при міжнародній організації по­стійного… Питання про розміщення штаб-квартири міжнародної організації або її відділення повинно бути узгоджене із державою, що…

Спеціальні місії

Раніше ця форма зовнішніх зносин держав іменувалася ди­пломатією ad hoc (створення дипломатичних органів в окремому випадку або з конкретного… місіями не є. Діяльність спеціальних місій регламентується Віденською конвенцією про спеціальні місії від 16 грудня 1969 року…

Контрольні питання

З яких правових інститутів складається міжнародне право зов­нішніх зносин? Дайте поняття дипломатичного права. У чому особливості дипломатичного права в порівнянні з іншими галузями міжнародного права?

Консульські представництва

Міграція населення, зростання кількості змішаних шлюбів, зміцнення наукових, технічних зв'язків між державами привели до того, що діяльність… підрозділів дипломатичних представництв України, 7 генеральних консульств, 1… Основним джерелом консульського права тривалий час був між­народний порядок. З огляду на позитивний результат, що…

Консульські привілеї та імунітети

своїх функцій. Розрізняють два види консульських привілеїв та імунітетів: 1) привілеї та імунітети консульської установи як закордонного

Література

Бобылев Г.В., Зубков Н.Г. Основы консульской службы. — М., 1986.

Гріненко О.О. Особливості правового статусу консула при вико­
нанні нотаріальних функцій// Автореф. дис______ к.ю.н. Спеціальність

12.00.11 — міжнародне право. — К., 2005.

Гуменюк Б.І. Основи дипломатичної та консульської служби. — К., 1998.

Дипломатический словарь. В трех томах /Гл. редакция А.А. Громыко, А.Г. Ковалев, П.П. Севостьянов, С.Л. Тихвинец-кий. — М., 1986.

Ковалев Ан. Азбука дипломатии. — М., 1988.

Ковалев А.Г. Привилегии и иммунитеты в современном меж­дународном праве. — М., 1986.

Курс международного права. В 7 т. Т.4. Отрасли международного права. — М., 1991.

Петренко Н.И. Основы консульского права. — М., 1986.

Плотникова О.В. Консульские отношения и консульское право: Учебник для вузов. — М., 1998.

Репецький В.М. Дипломатичне та консульське право. — Львів, 2002.

Фельтхэм Р. Дж. Настольная книга дипломата. — Минск, 2000.

Спеціальні терміни

Консул, консульська екзекватура, консульський патент, кон­сульський округ, консульська установа, консульські імунітети й привілеї, почесний консул.

Контрольні питання

У чому складаються особливості консульського права в порів­нянні з дипломатичним правом і іншими галузями міжнародного права? З якими галузями міжнародного права тісно взаємодіє консуль­ське право? Дайте характеристику джерел консульського права.

Поняття і просторова дія міжнародного морського права

Отже, основним об'єктом міжнародного морського права є Сві­товий океан і складові його простори і ресурси в ефективному зв'яз­ку з діяльністю… Оскільки просторова сфера дії сучасного міжнародного права містить у собі не… Міжнародне морське право є однією з найстарших галузей між­народного права, тому що з давніх часів Світовий океан, що…

Внутрішні морські води і їхній правовий режим

Правовий режим внутрішніх морських вод регулюється Консти­туцією України, Кодексом торгового мореплавання України, Зако­ном України «Про державний… У внутрішні води входять: вода морських портів, заток, бухт, губ, лиманів,… Правовий режим морських портів в основному регулюється нормами національного права. В Україні правовий режим портів…

Територіальнеморе (територіальні води) і його правовий режим

Кожна держава має право встановлювати ширину свого терито­ріального моря до межі, що не перевищує 12 морських миль. Із 134 прибережних держав 78… Данія, Австралія та ін.). Водночас є держави, що встановили в одно­сторонньому… Існують три основних способи відліку територіальних вод:

Континентальний шельф

Необхідність міжнародно-правового регулювання режиму кон­тинентального шельфу є природним наслідком досягнень науки і науково-технічного прогресу. Континентальний шельф багатий на нафту, газ, у… У 1942 році Великобританія від імені Тринідаду уклала з Вене­суелою договір про підводні райони затоки Парі. За цим…

Міжнародні протоки і міжнародні канали

Хоча у світі існує велика кількість проток, лише частина з них може бути віднесена до категорії міжнародних. Якщо виходити з критерію їх… Визначальним моментом для віднесення тієї чи іншої протоки до категорії… а) розміщення протоки на світових морських шляхах;

Спеціальні терміни

Архіпелажні води, внутрішні води, держави-архіпелаги, держа­ва прапора, держава континентальна, замкнуті або напівзамкнуті моря, виняткова економічна зона, штучний острів, історична за­тока, вихідні лінії, континентальний шельф, міжнародний орган з морського дна, морське дно за межами юрисдикції держави (між­народний район морського дна), морське дно в межах юрисдикції держави, морські наукові дослідження, національність судна, відкрите море, піратство, протоки, використовувані для міжнарод­ного судноплавства, право мирного проходу, прилегла зона, район, територіальне верховенство, територіальне море.

Контрольні питання

Які ви знаєте основні інститути міжнародного морського пра­ва? Які основні напрямки співробітництва держав у галузі викори­стання морського… У чому особливості міжнародного морського права в порівнянні з іншими галузями міжнародного публічного права?

Міжнародне право в період збройних конфліктів — галузь міжнародного права

Уже в давнину, а потім і в середні віки майже в усіх цивілізаціях існували правила, що накладають обмеження на право воюючих завдавати шкоди… У своєму сучасному вигляді право війни почало складатися під впливом… били також праці різних учених у галузі міжнародного публічного та державного права, зокрема таких, як Г. Гроцій, Е.…

Початок війни і її правові наслідки. Театр війни

Таким чином, міжнародне право вимагає оголошення війни. Воно може здійснюватися в різноманітних формах: — шляхом звернення до власного народу; — шляхом звернення до народу або уряду держави-супротив-ника;

Учасники збройних конфліктів

населення). У свою чергу, міжнародне право розрізняє дві категорії осіб, які належать до… 1) воюючі (комбатанти);

Обмеження засобів і методів ведення війни

Таким чином, міжнародне право обмежує законні засоби іметоди ведення війни. Під засобами ведення війни розуміються зброя й інші засоби, застосовувані… Методи ведення війни — це способи застосування засобів ві­йни.

Кожний військовополонений при його допиті зобов'язаний по­відомити тільки своє прізвище, ім'я, звання, дату народження й особистий номер.

Держава, що захопила в полон, може піддати військовополоне­них інтернуванню. Військовополонені розташовуються в спеціаль­них таборах, начальниками… букв PW або PG. Військовополоненим може бути також заборонено виходити за… Військовополонені забезпечуються помешканням, харчуван­ням, одягом, медичною допомогою. До них повинен допускатися…

Захист цивільних об'єктів ікультурних цінностей під час збройних конфліктів

Відповідно до положень міжнародних норм військові об'єкти — це ті об'єкти, які внаслідок свого розташування, призначення або використання роблять ефективний внесок у військові дії і руйнацію, захоплення… Об'єкти, що не є військовими, вважаються цивільними. До них належать:

Нейтралітету війні

У міжнародному праві розрізняють: — постійний нейтралітет (Швейцарія з 1815 року, Австрія з 1955 року йін.); — евентуальний нейтралітет (уданій війні);

Закінчення війни та її міжнародно-правові наслідки

Перемир'я — тимчасове припинення воєнних дій на умовах, узго­джених воюючими сторонами. Розрізняють місцеве перемир'я (на окремій ділянці фронту) і… Перемир'я може укладатися на певний строк або бути безстро­ковим. Місцеве перемир'я має тимчасовий характер, воно укладається для обмеженого театру воєнних дій, із конкретними цілями…

Спеціальні терміни

Агресія, ангарія, анексія, блокада, війна, військова контрабанда, віроломство, воєнна хитрість, збройний конфлікт міжнародного характеру, збройний конфлікт неміжнародного характеру, військо­вий об'єкт, цивільний об'єкт, гуманітарна інтервенція, держава-покровителька, доброволець (волонтер), укладення мирного до­говору, закони й звичаї війни, індульт, інтернування, каперство, капітуляція, комбатант, лазутчик (шпигун), методи ведення війни, найманець, нейтралітет, некомбатант, оголошення війни, окупація, відкрите місто, парламентер, партизани, перемир'я, право Гааги, право Женеви, право Нью-Йорка, припинення стану війни, приз у морській війні, призовий суд, розвідник, реквізиція, стан війни, засоби ведення війни, театр війни, трофей, ультиматум, емблема Червоного Хреста, casus belli.

Контрольні питання

Назвіть основні інститути міжнародного права збройних кон­фліктів. У чому особливості міжнародного права збройних конфліктів у порівнянні з… З якими галузями міжнародного публічного права тісно взаємо­діє міжнародне право збройних конфліктів?

Поняття і джерела міжнародного повітряного права

Тим часом у вітчизняній доктрині міжнародного права запропо­нована значна кількість визначень міжнародного повітряного права, які суттєво… Це привело до формування в міжнародному повітряному праві особливого інституту… Слід мати на увазі, що цивільна авіація держави використовує по­вітряний простір цієї держави для перевезення…

Адміністративні формальності при міжнародній аеронавігації

при міжнародній аеронавігації зумовлена насамперед тим, що ця група норм міжнародного повітряного права й внутрішньодержав­ного (національного)… а) на створення сприятливих умов для міжнародної аеронаві­ гації; б) охорону інтересів користувачів повітряним транспортом, тре-

Міжнародна регламентація боротьби

З актами незаконного втручання в діяльність

Цивільної авіації

по-перше, виділення ряду об'єктів міжнародно-правового регу­лювання; по-друге, визначення процесуальних аспектів застосування на­явних… по-третє, необхідність урахування системного підходу до такої діяльності з боку держав — членів світового…

Спеціальні терміни

сполучень; принцип захисту повітряних суден від актів незаконного втручання; принцип відшкодування збитку, заподіяного повітря­ним суднам; «свободи…

Контрольні питання

З яких правових інститутів складається міжнародне повітряне право? Які основні напрямки співробітництва держав у галузі викори­стання повітряного простору?

Основні принципи космічної діяльності

Цей принцип має системний характер, і з нього можна виді­лити ряд інших принципів: — здійснення діяльності з дослідження і використання космосу і небесних тіл… — свобода дослідження і використання космічного простору і небесних тіл;

Література

Василевская Э.Г. Правовой статус природных ресурсов Луны и планет. — М., 1978.

Верещетин B.C.Международное сотрудничество в космосе: правовые вопросы. — М., 1977.

Верещетин B.C.Правовые проблемы полета человека в кос­мос. — М.,1986.

Жуков Г.П.Космическое право. — М., 1966.

Жуков Г.П. Космос и мир. — М., 1985.

Жуков Г.П. К истории советской доктрины международного космического права. — М., 1990.

Каменецкая Е.П. Космос и международные организации: международно-правовые проблемы. —М., 1980.

Колосов Ю.М., Сташевский С.Г. Борьба за мирный космос: правовые вопросы. — М., 1984.

Космічне право України: Зб. нормативно-правових актів та міжнародних документів /За ред. О.О. Негоди та Ю.С. Шемшучен-ка. — К.,1998.

Космос и международное право/ Отв. ред. Е.А. Коровин. — М., 1962.

Международное космическое право/Отв. ред. А.С. Пирадов. — М.,1985.

Международное космическое право /Отв. ред. Г.П. Жуков и Ю.М. Колосов. — М., 1999.

Новое в космическом праве (на пути к международному частному космическому праву)/Под ред. B.C. Верещетина. — М., 1990.

Нозари Ф. Космическое право. — М., 1979.

Правовые проблемы полетов человека в космос /Под ред. B.C. Ве­рещетина. — М., 1986.

Рудев А.И. Международно-правовой статус космических стан­ций. — М., 1982.

Рубанов А. А. Международная космическо-правовая имуществен­ная ответственность. — М., 1977.

Словарь международного космического права. — М., 1992.

Спеціальні терміни

Геостаціонарна орбіта, дистанційне зондування Землі, космічний об'єкт, космічний простір, космонавт, небесні тіла, шкода.

Контрольні питання

З яких правових інститутів складається міжнародне космічне право? Які основні напрямки співробітництва держав у галузі дослі­дження й… У чому складаються особливості міжнародного космічного права в порівнянні з іншими галузями міжнародного права?

Дискусій.

Попереднійпорядок денний і проект процедури конференції був схваленийрезолюцією 2850 (XXVI), прийнятою ГА ООН в 1971

Році.

Конференціявідкрилася 5 червня 1972 року. У її роботі взяли участь представники 114держав, спеціалізованих установ ООН, багатьох ММУО й МНУ О.

Істотниморганізаційним недоліком даної конференції стало те, що застосуваннядискримінаційної так званої Віденської формули, прийнятої ГАООН,призвело до того, що серед учасників Конферен­ції не було НімецькоїДемократичної Республіки, що у той час не булані членом ООН,ні членом якої-небудь спеціалізованої установи ООН. У порядкусолідарності із НДР і в знак протесту проти дис­кримінаційної практикиООН на конференцію відмовилася приїхати більшість країнсоціалістичного табору, що активно брали участь у її підготовці. Всеце, природно, призвело до істотного перекручування політичного значенняконференції й знизило цінність її рішень.

Інцидент ізформуванням складу учасників Стокгольмської конференціїоб'єктивно призвів до того, що її рішення були при­йняті з порушеннямпринципів універсальності й справедливого географічногопредставництва.

Конференціювідкрив Генеральний секретар ООН. На 1-му пленарномузасіданні були обрані: голова конференції — міністр сільського господарстваШвеції І. Бентсон, 26 його заступників, головний доповідач(укладач заключної доповіді конференції), ке­рівні органи трьохсесійних комітетів, інші допоміжні органи. До порядку денного,зокрема, були включені такі питання: декларація про навколишнєсередовище, що оточує людину; планування насе­лених пунктів ікерування ними з урахуванням якості навколиш­нього середовища;аспекти керування природними ресурсами, що пов'язані з навколишнімсередовищем; визначення забруднювачів, що мають важливеміжнародне значення, і боротьба з ними; освітні, інформаційні,соціальні й культурні аспекти проблем навколиш­нього середовища;розвиток і навколишнє середовище; міжнародні організаційні наслідкипропозицій про заходи; затвердження плану дій і доповіді конференції.

ПідсумкомСтокгольмської конференції стало прийняття Де­кларації принципів,Плану дій і Резолюції про організаційні й фінансові заходи. Цідокументи стали основою для активної на-

ступної діяльності держав і міжнародних організацій. Безсумнів­но, що саме під визначальним впливом рішень даної Конференції протягом наступних 20 років склалася система універсальних і регіональних міжнародних конвенцій, угод, договорів, протоколів і т.п., присвячених питанням охорони навколишнього природного середовища.

Декларацію принципів прийнято відносити до категорії джерел «м'якого» права, що вимагають особливих способів для імплемен­тації. Як відзначав ще в 1976 році французький юрист А. Киці, Де­кларація є джерелом міжнародного права тому, що в ній зафіксовані принципи, з якими держави повинні рахуватися, але які не можуть бути застосовані традиційними способами. Декларація, пише він, може служити загальним базисом для будь-яких майбутніх між­народних дій, що стосується охорони навколишнього середовища.

Аналіз 26 принципів, що ввійшли в Стокгольмську декларацію, показує, що вони є різнорідними за своїм характером. Деякі з них не є нормами права.

Таким, наприклад, є Принцип 1: «людина має право на свободу, рівність і сприятливі умови життя в навколишнім середовищі, якість якого дозволяє вести гідне й процвітаюче життя, і несе головну від­повідальність за охорону й поліпшення навколишнього середовища на благо нинішнього й майбутнього поколінь...» У цьому положенні міститься певна ідея, воно сформульовано як декларація, і його формулювання носить занадто загальний і абстрактний характер, щоб бути призначеним для перетворення в норми права.

Принципи 2-5 Стокгольмської декларації, незважаючи на те, що вони є більш конкретними по своєму змісту, також не можуть бути визнані нормативними. Вони містять у собі заклики до збере­ження поновлюваних і непоновлюваних рідних ресурсів Землі, а також запобіганню забруднення навколишнього середовища. Це так звані принципи-ідеї, що відбивають біосферний підхід до проблем співіснування людини й природи.

Принципи Стокгольмської декларації, за винятком принципів 7, 21-24, які носять правовий характер, часто мають форму загальних суджень і навіть заяв. Це пояснюється тим, що положення Сток­гольмської декларації мають філософський, світоглядний зміст, але це в жодному разі не применшує їхнього значення для розвитку міжнародного екологічного права.

Поряд із принципами-ідеями Стокгольмська декларація містить і принципи-норми, які згодом перетворилися в правові норми між­народного екологічного права. Так, положення Принципу 7 Де­кларації, у якому говориться, що «держави вживають всі можливі заходи для запобігання забруднення морів речовинами, які можуть

поставити під загрозу здоров'я людини, завдати шкоди живим ре­сурсам і морським видам, завдати шкоди судноплавству або ство­рити перешкоди для інших законних видів використання морів», знайшли своє договірне закріплення в Конвенції щодо запобігання забрудненню із суден 1973 року, зміненої пізніше Протоколом 1978 року (Конвенція МАРПОЛ 73/78), у Лондонській конвенції з запо­біганню забруднення моря скиданнями відходів і інших матеріалів 1972 року й інших міжнародно-правових документах у цій галузі. На ньому засновані положення прийнятої в 1982 році Конвенції ООН по морському праву, що містить загальні принципи, які стосуються всіх видів забруднення моря.

У Стокгольмській декларації також сформульовані й такі принципи-норми, які по своєму змістові й характеру мають най­більш загальне значення для всієї галузі міжнародного екологічного права (Принципи 21, 22 і 24).

Для вирішення завдань екологічного розвитку людство потребує не тільки відповідної нормативно-правової бази, але й структурно-інституціональних, предметно-організаційних засад діяльності у вигляді плану дій, програми або стратегії. У такого роду документах, що стосуються охорони навколишнього природного середовища, звичайно містяться всебічний аналіз і оцінка сформованої ситуації, виокремлюються пріоритетні проблеми, визначаються строки, шля­хи й засоби їхнього вирішення. Одним з таких документів саме і є План дій, прийнятий на Стокгольмській конференції. Це документ програмного характеру, що адресований в основному ООН і між­народним організаціям системи ООН і спрямований на об'єднання зусиль всіх держав — членів організації у сфері охорони навко­лишнього середовища, на підвищення централізації й концентрації природоохоронної діяльності в системі ООН.

План дій намітив шляхи переходу міжнародної діяльності в галузі навколишнього середовища з рівня окремих установ на рівень системи ООН, хоча й мав ряд недоліків, пов'язаних зі склад­ністю його структури, а також різними планами й масштабністю рекомендацій, що містяться в ньому.

Важливим рішенням Конференції стала рекомендація Генераль­ній Асамблеї ООН заснувати ЮНЕП як спеціальний інституційний механізм для консолідації й розвитку природоохоронних програм держав з урахуванням поставлених Декларацією принципів і Пла­ном дій якісно нових завдань у цій сфері.

ЮНЕП була заснована на підставі резолюції ГА ООН 2997 (XXVII) від 15 грудня 1972 року, що визначила обсяг компетенції й напрямки діяльності чотирьох головних органів Програми: Ради керуючих, Секретаріату, Фонду з навколишнього середовища й

Ради з координації в галузі навколишнього середовища (в 1977 році рішенням Г А ООН Рада з координації була скасованою як така, що не виправдала надій, і її функції були передано Адміністративному комітету ООН з координації).

Оперативність, з якою ООН відреагувала на рекомендацію Сток­гольмської конференції, свідчить про гостру зацікавленість прак­тично всіх членів ООН у виробленні ефективного інституційного механізму в даній сфері.

У підсумку оул-j прийнято иолоішвчасте рішення: заснувати ЮНЕП, що є допоміжним органом Г А ООН і функціонує в тісному співробітництві з ЕКОСОС.

Аналізуючи ізищезазаазсне. можла стверджувати, що учасники Конференції гісопу.лили. _Рідк> ло>:кліо.лоіь створення не просто ді­ючого міжнародного, а іЦіД^йціоігальноіо механізму в даній сфері. Тим часом у гооуло .--илист v о;-ооо.олпо..олог<; природного середовища у зв 'язлу з глс'оолмлій, Аорокоеїлол цього питання, потреба в таких наднаціональних меланізм;^-л оо^ґціу;л оться усе більш гостро.

Для підвищення ііЗголоі л Юі:!-'.). і оув винайдений спеціальний термін «кагалітиопа роль? ;;o ноглй-і рц.і-ювид функції керування, іцо виник як розу.:о.і лі орлооос Оіолооя. організаційної структури системи ООН до глоилльи-ї щл.^С,-;'.Ott.ofякі-. Разом з тим, аналіз такої ролі вказує на '"о. :цо тут оідс-оґяо лорушшня в традиційному субординаціиному зміст; нього <. лоол, а мас місце звичайна коорди­нація. Свідченням чело/стан? иконооеоно. даної функції: * В умовах, коли в діяльності по тій обо іт'нііо г.ііобольйій проблемі потенційно може й повинна брати у^!і"ото полика і.'цп.кісті. різних установ ООН, центральна коордизутооа інотооилр системи ноншіна прагнути не стільки брати на себе ликоиакня загальної робочої програми, скіль­ки виступали з рот; ініціатор.- проелтіго, оперативне виконання яких варто пєоед"-зло г відповідним ■ "ог.ог.му профілю підрозділам загальної системи ООН *

Звідси, є невипндкоЕим. що молл-є відразу піотя заснування ЮНЕП стали вноситися різні пропозиції щодо її трансформування в спеціалізовану установу ООН (Велико Британія, 1983 рік) або в Раду екологічної безпеки {f'PCV- • Q8P рік). Усі сходяться на тому, що ЮНЕП полішчн боти перетворена в повноцінну міжнародну організацію на оопоаї міжнародного договору, яку останнім часом все частіше й частіше пропонують іменувати Міжнародною еколо­гічною адміністрацією і МЁ/i/,

В 1972 році в .і їарижі ЮНЕьлОпрпйняла Конвенцію про охорону всесвітньої культурної й природної спадщини, до якої приєднала­ся більшість країн світу. Держави, на території яких розташовані об'єкти всесвітньої спадщини, берулъ на себе зобов'язання по їх­ньому збереженню.

Згідно до ст. 2 Конвенції під природною спадгциіюю розумі­ються:

— природні пам'ятки, отворен: фізичними в біологічними утво­реннями або групами таких утворень, що мають видатну уні­версальну цінність із погляду естетики або науки;

— геологічні й фізіографічні утворення й строго обмежені зони, що представляють ареал видів, які піддаються загрозі, тварин і рослин, що мають видатну універсальну цінність із погляду науки або збереження;

— природні визначні місця або строго обмежені природні зони,
що мають видатну універсальну цінність із погляду науки,
-збереження або природної кооси.

Статус об'єкта всесвітньої спадптиии дао наступні переваги:

додаткові гарантії схоронносте й цілісності унікальних природ­них комплексів;

підвищує престиж територій і керуючих янми устаног;

сприяє популяризації нколоченлх у список об'єкті.¹* і розвитку альтернативних видів прироо-.скористуї'.апня і у першу чергу еко­логічного туризму);

забезпечує нріоритетніеоо у залученні фінансових засобів для підтримки об'єктів всесвітньої культурної й природної спадщини, у першу чергу з Фонду ве.еск.тіьої спадщини:

сприяє організації моніторингу й контролю за станок схоронності

природних об'єктів.

За станом на 200г> рік у списку всесвітньої спадщини значиться 812 об'єктів (у тому числі ^р>28 культурних, 1Ь0 природних і 24 змі­шаних) зі 137 країн

Удосконалюючи міжнародно-правоілш режим захисту окремих видів дикої флори й фауни. 12 держав --- учасниць консультатив­них нарад Договору про Антарктику разом з ФАО в тому ж 1972 році зібралися в Лондоні на міжнародну конференцію й прийняли Конвенцію про збереження тюленів Антарктики. Конвенція вста­новлює дуже строгі правила з регулювання наукових досліджень антарктичних тюленів і, особливо, по їхньому можливому промис­лу. Конкретні заходи щодо збереження й раціональному промислу антарктичних тюленів містяться в Додатку до Конвенції, що є її невід'ємною частиною. У Конвенції перераховані райони, які оголошуються заповідниками, зазначені шість промислових зон і встановлений порядок черговості їхнього закриття для промислу на певний період (пп. 4 і 5 Додатку).

15 листопада 1973 року арктичними країнами (Данія, Канада, Норвегія, СРСР і США) у м. Осло (Норвегія) була укладена Угода про збереження білих ведмедів, яка після її ратифікації й набрання

чинності (1976) стала міжнародно-правовою основою для охорони, вивчення й використання цього біологічного виду. Як сказано в преамбулі Угоди, держави арктичного району визнають за собою «особливу відповідальність і особливі інтереси відносно захисту фауни й флори арктичного району», а також те, що «білий ведмідь є важливим видом ресурсів арктичного району, який має потребу в додатковому захисті».

Такий захист повинен бути забезпечений за допомогою скоор­динованих національних заходів держав арктичного району щодо його збереження й раціонального використання. Держави також зобов'язалися вживати відповідних заходів з метою захисту еко­систем, частиною яких є білі ведмеді, приділяючи особливу увагу таким компонентам місць їх перебування, як барлоги, місця видо­бутку корму, а також характеру міграції, і регулювати використан­ня популяції білого ведмедя відповідно до раціональної практики охорони, заснованої на новітніх наукових даних (стаття II).

Полярна проблематика пізніше одержала подальший розвиток у трьох міжнародно-правових актах: у Конвенції про збереження морських живих ресурсів Антарктики 1980 року, Конвенції з регу­лювання освоєння мінеральних ресурсів Антарктики 1988 року й у Протоколі про охорону навколишнього середовища 1991 року до Договору про Антарктику.

З метою боротьби з нелегальним видобутком і незаконною тор­гівлею найбільш уразливими об'єктами живої природи з ініціативи МСОП була прийнята Конвенція про торгівлю дикими видами фауни й флори, що перебувають під загрозою зникнення — СІТЕС. Конвен­ція була укладена в м. Вашингтоні (США) 3 березня 1973 року.

СІТЕС, регулюючи міжнародну торгівлю, побічно охороняє біль­ше 30 тис. видів флори й фауни. З моменту набрання Конвенцією чинності, не зник у результаті торгівлі жоден вид, що перебуває під її захистом.

Основна мета Конвенції — забезпечити міжнародний контроль над торгівлею дикими видами тварин і рослин, чисельність яких підірвана або може бути підірваною через те, що вони є популярними об'єктами торгівлі. Вигода, одержувана від міжнародного продажу живих тварин, продукції, є серйозним стимулом до їхнього добуван­ня й головною загрозою для виживання рідких і зникаючих видів флори й фауни. Відповідно до положень Конвенції система заходів охорони видів, що перебувають під загрозою вимирання, поширю­ється на сфери як зовнішньої, так і внутрішньої торгівлі, включаючи міри суворого контролю за переміщенням через державні кордони видів тварин, що потребують особливої охорони, жорсткої право­вої регламентації всіх операцій (включаючи правила перевезення,

розміри кліток, контейнерів і т.п.), посилення відповідальності, підвищення неминучості покарання, а також організацію спеці­альних служб і органів. Торгівля цими видами дозволяється тільки у виняткових випадках і по спеціальних дозволах, видаваним з урахуванням висновків наукових організацій.

Істотний внесок у розвиток міжнародного екологічного права вніс Заключний акт, прийнятий в м. Гельсінкі (Фінляндія) Нарадою по безпеці й співробітництву в Європі в 1975 році. Центральне місце в цьому документі належить Декларації принципів, якими держави-учасниці повинні керуватися у взаємних відносинах. На основі цілей і принципів, закріплених в Статуті ООН, у Декларації розвинений й конкретизований зміст десяти загальновизнаних принципів між­народного права стосовно до умов європейського регіону.

Розділ 5 Заключного акта спеціально присвячений захисту на­вколишнього середовища як однієї із проблем, що мають «велике значення для добробуту народів і економічного розвитку всіх кра­їн». У цьому розділі підтверджені й розвинені деякі спеціальні принципи міжнародного екологічного права, зокрема ті, які були встановлені в Стокгольмській декларації ООН 1972 року (принцип раціонального використання природних ресурсів; принцип заборони трансграничного забруднення навколишнього середовища й т.д.). У Заключному акті вперше одержав своє закріплення такий новий спеціальний принцип, як екологічна рівновага.

Підкресливши вирішальне значення превентивних (профілак­тичних) заходів у вирішенні проблем у галузі захисту й збереження навколишнього середовища, Заключний акт визначив основні цілі й сфери загальноєвропейського співробітництва в даному напрямку. При цьому, з огляду на особливості європейського регіону, встанов­лений певний порядок черговості таких сфер, а стосовно до кожної з них окремо проведена подальша специфікація.

Поряд із цілями й сферами загальноєвропейського співробіт­ництва із захисту навколишнього середовища в Заключному акті визначені також форми й методи їх здійснення. Тут, зокрема, встановлено, що «проблеми, які стосуються охорони й поліпшення навколишнього середовища, будуть вирішуватися як на двосторон­ній, так і на багатосторонній основі», у тому числі регіональній й субрегіональній, при повному використанні існуючих форм спів­робітництва. Поряд із цим у даному документі підкреслена необ­хідність всебічного, комплексного підходу до вирішення проблем в галузі захисту навколишнього середовища, у тому числі й у Євро­пі. У цьому зв'язку в Заключному акті відзначалася необхідність тісного співробітництва всіх держав для ефективного вирішення нагальних проблем.

Таким чином, Заключний акт ІШСЄ, намітивши широку програ­музагальноєвропейської о опі врооітництва в вирішенні екологічнихпроблем, підтвердив, що захист навколишнього середовища вийшовза рамки соціально-економічних і технічних проблем і перетворивсяв актуальну політичну проблему глобального значення.

Свідченням реалізації державами відповідних домовленостей,закріплених у Заключному акті И.БСЄ,на практиці стала Конвенціяпро трансграничне забруднення повітря на далекі відстані, прийнятав 1979 році Нарадою на високому рівні в рамках Європейськоїеко­логічної комісії (ЄЕК) ООН з охорони навколишнього природногосередовища.

Виступаючи як «рамкова» угода, Конвенція в цей час нараховує8 додаткових протоколів, шо є її невід'ємними частинами:

Протокол про довгострокове фінансування спільної програми змоніторингу й оцінки трансграничного переносу атмосферних по-лютантів (ЕМЕП) від 2,8 вересня 1984 року;

Протокол про скорочення викидів сірки або їх трансграничнихпотоків щонайменше на ЗО відсотків від 8 липня 1985 року;

Протокол про обмеження викидів окислів азоту і їх трансгранич­нихпотоків від 31 жовтня 1988 року;

Протокол про обмеження викидів летучих органічних сполук абоїх трансграничних потоків від 18 листопада 1991 року;

Протокол про подальше скорочення викидів сірки від 14 червня 1994року;

Протокол по важких металах від 24. червня 1998 року;

Протокол по стійких органічних забруднювачах від 24 червня1998 року;

Протокол про боротьбу з підкисленням, евтрофікацією і при­земнимозоном від ЗО листопада 1999 року.

Під впливом результатів Стокгольмської конференції із проблемнавколишнього середовища, що оточує людину, в період з 1973до 1982 роки проходила робота НІ Конференції ООН з морськогоправа, що завершилася прийняттям в 1982 році Конвенції ООН зморського права. Ця Конвенція об'єднала в собі й поставила вчіткі рамки усе раніше існуюче міжнародно-правове регулюваннязахисту йзбереження екосистем Світового океану. У ній знайшовсвоє закріплення такий спеціальний і важливий принцип, відповід­нодо якого всі держави несуть обов'язок захищати й зберігати морське середовище.

Загалом можна сказати, що ця Конвенція підсилює відповідаль­ністьдержави прапора, розширює права прибережної держави(пе­редбачаючи певні права з боротьби із забрудненням в економічнійзоні) івводить так звану універсальну юрисдикцію держави-порту.

Конвенція усуває прогалину відносно визначення просторових меж юрисдикції прибережних держав з регулювання поховання відходів, ясно вказуючи, що вони можуть регулювати й контролювати похо­вання не тільки в територіальному морі, але також і в економічній зоні й на континентальному шельфі.

Є примітним, що в Конвенції стосовно до різних джерел забруд­нення передбачений різний взаємозв'язок міжнародних норм і стандартів із національними законами й правилами. Так, стосовно міжнародних норм закони й правила відносно до забруднення із суден повинні бути «щонайменше настільки ж ефективними» (п. 2 статті 211); стосовно до забруднення із суші, а також з атмосфери або через неї — «братися до уваги» (п. 1 статті 207 і п. 1 статті 212), а відносно інших джерел забруднення (діяльність на морському дні, поховання) — «бути не менш ефективними» (п. З статті 208, п. 2 статті 209 і п. 6 статті 210).

Велику роль у створенні міжнародно-правових засад регіональ­ної морської екологічної безпеки відіграла ЮНЕП з її Програмою регіональних морів.

Уже на перших сесіях Ради керуючих ЮНЕП був вироблений ре­гіональний підхід до проблем контролю за забрудненням морського середовища й керування морськими й прибережними ресурсами.

ЮНЕП вважає, що такий підхід дозволяє їй сконцентрувати увагу на специфічних високопріоритетних для держав окремого регіону проблемах і тим самим допомогти цим країнам більш повно мобілізувати свої ресурси для боротьби із забрудненням морського середовища. У той же час, за задумом ЮНЕП, такий регіональний підхід у перспективі повинен створити базу для розгляду екологіч­них проблем Світового океану в цілому, у глобальному масштабі.

Програма регіональних морів ЮНЕП, що у цей час включає 14 регіонів і більше 120 держав, почала здійснюватися з 1974 року.

В 1975 році був вироблений План заходів щодо регіону Серед­земного моря, а в 1976 році ЮНЕП скликала в Барселоні (Іспанія) конференцію середземноморських країн із проблем захисту Серед­земного моря, на якій були прийняті три регіональних міжнародних

угоди:

— Конвенція по захисту Середземного моря від забруднення;

— Протокол щодо попередження забруднення Середземного моря скиданнями із суден і літальних апаратів;

Протокол про співробітництво в боротьбі із забрудненням Середземного моря нафтою й іншими шкідливими речови­ нами.

Травня 1980 року в Афінах (Греція) середземноморськими державами був підписаний Протокол про захист Середземного моря

У цей час договірний механізм захисту морських екосистем існує також, наприклад, у Перській затоці (Кувейт, 1978 рік), у Західній й Центральній… З 1973 року екологічні програми починають прийматися в Євро­пейському… Якщо перша й друга програми ЄЕС акцентували увагу на вирі­шенні першочергових проблем, спрямованих на усунення…

Поняття, джерела й принципи міжнародного екологічного права

є голослівною заявою, що підтверджує хоча б один такий факт. За даними Всесвітнього фонду дикої природи (WWF), отриманими в результаті аналізу даних… На доказ серйозності ситуації, що склалася на Землі, фонд наво­дить такі… Таким чином, перед людством постало найскладніше завдання відшукати вихід із критичної ситуації, що створилася: або…

Не прибігати до військового або будь-якого іншого ворожо­го використання засобів впливу на навколишнє природне

— не допомагати, не заохочувати й не спонукувати суб'єктів міжнародного права до здійснення військового або іншого ворожого використання засобів… — використовувати засоби впливу на навколишнє природне середовище в мирних… — вживати будь-які законні заходи щодо заборони й запо­ бігання будь-якої діяльності, що суперечить здійсненню заходів…

Міжнародне співробітництво в галузі охорони навколишнього середовища

— глобальним; — регіональним; — субрегіональним;

Ж) повага до міжнародного права й забезпечення захисту на­вколишнього природного середовища в період збройних конфліктів.

Крім універсальних міжнародних організацій проблемами охо­рони навколишнього природного середовища займаються на регіо­нальному рівні співробітництва багато регіональних організацій загальної й спеціальної компетенції.

Так, Маастрихтський договір про Європейський союз (ЄС) закріп­лює природоохоронні цілі цієї організації — сприяти на міжнарод­ному рівні мірам, що належать до регіональних і загальносвітових проблем навколишнього середовища. Додатками до Маастрихтсько­го договору є три декларації з екологічної тематики: директиви про шкідливі викиди; про вплив заходів ЄС на охорону навколишнього середовища; про захист тварин.

У рамках ЄС у травні 1990 року були створені Європейське агентство по навколишньому середовищу і Європейська мережа інформації й спостереження за навколишнім середовищем.

Основним завданням цього Агентства є надання ЄС і державам-членам об'єктивної інформації з метою розробки й реалізації ді­ючої й ефективної політики відносно навколишнього середовища. Агентство складає щоквартальні звіти про якість, інтенсивність і характер впливу на навколишнє середовище, розробляє єдині оцінні критерії, дані про стан середовища. Пріоритетними об'єктами спо­стереження в діяльності Агентства є:

— повітря, його якість і викиди в атмосферу;

— вода, її якість і агенти, що забруднюють водні ресурси;

— ґрунт, його стан, флора, фауна, біоструми і їхній стан;

— землекористування й природні ресурси;

— утилізація й повторне використання відходів, безвідхідні технології;

— шумове забруднення;

— хімічні речовини, що наносять шкоду навколишньому сере­довищу й т.д.

Інші регіональні організації (ОБСЄ, РЄ, СНД) приділяють усе більше уваги проблемам екологічної безпеки. Так, у рамках ОБСЄ в Софії в 1989 році була проведена Нарада з захисту навколишнього середовища. У рекомендаціях Наради, які були пізніше прийняті Паризькою зустріччю на вищому рівні (1990 рік), підкреслювалася важливість співробітництва державу науково-технічному, адміні-

стративному, правовому й освітньому аспектах захисту навколиш­нього середовища.

До регіональних організацій спеціальної компетенції можна від­нести Комісію для країн південної частини Тихого океану, що була створена в 1947 році. її основним завданням є сприяння поліпшен­ню економічних, соціальних і культурних умов, а також охороні навколишнього середовища за допомогою взаємних консультацій урядів держав регіону.

Прикладом міжнародного субрегионального співробітництва держав у сфері природоохоронної діяльності може служити Про­грама із захисту Чорного моря, розроблена в рамках створеної в червні 1992 року Організації Чорноморського економічного спів­робітництва.

Велику роль у захисті навколишнього природного середовища відіграють міжнародні неурядові організації (Всесвітній фонд охорони дикої живої природи, Гринпіс, Міжнародний інститут з навколишнього середовища й розвитку, Міжнародна рада з при­родоохоронного права, Міжнародний екологічний суд тощо). їхня діяльність активізується й здобуває на міжнародній арені усе більш дієвий характер, забезпечуючи громадську підтримку й контроль міжнародної громадськості в питаннях екологічної безпеки. Між­народна практика в останні роки дає приклади позитивної взаємодії держав і міжнародних міжурядових організацій із цими громад­ськими структурами в екологічній сфері.

Література

Виноградов СВ. Международное право и охрана атмосферы. —

М., 1987.

Горбунов С.Н., Миронов В.О., Молчанов Б.А. Права коренных на­родов на благоприятную окружающую среду. — Владимир, 2002.

Кириленко В.П., Сидорченко В.Ф. Мореплавание и предотвра­щение загрязнения Мирового океана (международно-правовые

аспекты). — М., 1985.

Колбасов О.С. Международно-правовая охрана окружающей

среды. — М., 1982.

Копылов М.Н. Введение в международное экологическое пра­во. — М., 2007.

Короткий Т.Р. Международно-правовая охрана морской среды

от загрязнения с судов. — Одесса, 2002.

Кукушкина А.В. Становление принципа экологической безопас­ности в современном международном праве// Московский журнал международного права. — 1994. — № 4. — С. 34-42.

Курс международного права. В 7 т. Т. 5. — М., 1992. •

Микієвич М.М., Андрусевич Н.І., Будякова Т.О. Європейське право навколишнього середовища. — Львів, 2004.

Соколова Н.А. Теоретические проблемы международного права окружающей среды. — Иркутск, 2002.

Сперанская Л.В. Международно-правовая ответственность госу­дарств за загрязнение Мирового океана. — М., 1984.

Сперанская Л.В., Третьякова К.В. Международное право окру­жающей среды. — М., 1995.

Сурилова Е.А. Сравнительное экологическое право. — Одесса, 2006.

Тимошенко А.С. Формирование и развитие международного права окружающей среды. — М., 1986.

Чичварин В.А. Охрана окружающей природной среды и меж­дународные отношения. — М., 1970.

Шишко А.А. Предупреждение трансграничного загрязнения (международно-правовые проблемы). — К., 1990.

Экология и международные права /Авт.-составитель А.Г.Ана-тов. — М., 1996.

Збірник нормативно-правових актів Європейського Союзу у сфері охорони навколишнього середовища. — Львів, 2004.

Kiss A.Ch. Survey of Current Developments in International Environmental Law. — Morges, 1976.

Спеціальні терміни

Атмосфера, біосфера, біота, геосфера, гідросфера, кислотні дощі, літосфера, озоновий шар, що оточує природне середовище, парнико­вий (тепличний) ефект, потепління клімату, радіоактивні відходи, трансграничне забруднення, фауна, флора, екоцид.

Контрольні питання

У чому складається предмет регулювання міжнародного еколо­гічного права? Як ви розумієте термін «навколишнє природне середовище»? Які елементи (об'єкти) містить у собі навколишнє природне середовище?

Поняття міжнародного спору

Проте з моменту закінчення Другої світової війни на планеті спостерігалося більше 100 збройних конфліктів, включаючи такі великі, наприклад, як… Водночас міжнародне співтовариство напрацювало і викори­стовує певні механізми… До міжнародно-правових способів забезпечення міжнародної безпеки належать:

Засоби вирішення міжнародних спорів

Безпосередні переговори передбачають установлення контакту й обмін думками між державами, що сперечаються, з метою досяг­нення угоди з різних… Під добрими послугами міжнародне право розуміє сукупність дій держав, що не… Посередництво — це сприяння держав або інших суб'єктів міжнародного права, що не беруть участі у даній суперечці, з…

Безпосередні переговори, посередництво, добрі послуги

ся), які вирішують питання про метод, зміст вирішення спірної проблеми у певному місці переговорів, частіше за все на території третьої держави або… Багато держав світу при вирішенні міжнародних конфліктів стоять на позиції… Переговори можуть вестися через звичайні дипломатичні канали або на нарадах, що спеціально скликаються. Звичайно…

Міжнародна процедураз примирення

У міжнародних спорах, що не зачіпають ні честі, ні суттєвих інтересів держав і фактичних обставин, що виникають із розбіж­ностей в оцінці ситуації,… Комісії формуються на паритетних засадах із однаковою кіль­кістю представників… Завдання слідчих комісій полягає в з'ясовуванні фактичних об­ставин спору. їхнє створення було передбачено Гаазькими…

Міжнародна судова процедура

На відміну від арбітражу, склад, процедура, юридичні джерела рішень Міжнародного суду визначаються не спеціальною угодою сторін, що сперечаються, у кожному окремому випадку, а постій­ним Статутом… Держави — не члени ООН можуть стати учасниками Статуту на умовах, визначуваних Генеральною Асамблеєю за рекомендацією…

Розв'язання спорів у міжнародних організаціях

Процедура вирішення спорів міжнародними організаціями, на відміну від судової, має переважно політичний характер. Організація Об'єднаних Націй — основний орган співробітництва держав у… Статут ООНробить акцент на інтересах підтримки міжнародного миру і безпеки при вирішенні спорів. Одна з головних цілей…

Спеціальні терміни

Добрі послуги, консультації, міжнародна ситуація, міжнародний арбітраж, міжнародний спір, посередництво, примирення, слідчі комісії, установлення фактів, естопель.

Контрольні питання

Опишіть предмет регулювання права вирішення міжнародних спорів.

Із яких правових інститутів складається міжнародне право ви­рішення міжнародних спорів?

Дайте характеристику джерел права вирішення міжнародних спорів.

Які ви знаєте принципи права вирішення міжнародних спо­рів?

Яка роль ООН і її органів у формуванні й реалізації норм права вирішення міжнародних спорів?

Які розбіжності між поняттями «спір» і «ситуація»?

Порівняєте арбітражну й судову процедури вирішення міжна­родних спорів.

Які умови розгляду спорів міжнародним арбітражним судом?

Які вимоги пред'являються до суддів міжнародних судів?

Які існують підстави юрисдикції Міжнародного Суду ООН?

Які судові інстанції передбачені в рамках Міжнародного Суду ООН?

Які функції виконує Міжнародний Суд ООН?

Які правові наслідки винесення Міжнародним Судом ООН рі­шення по спорах між державами?

Які правові наслідки винесення Міжнародним Судом ООН кон­сультативного висновку?

У чому особливості вирішення спорів у міжнародних організа­ціях?

ЗМІСТ

Передмова......................... ,..................................................................... ,................ З

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА....,..................................................................................... 6

Розділ 1. ПОНЯТТЯ І ОСОБЛИВОСТІ

МІЖНАРОДНОГО ПРАВА................................................................................. 6

1.1.Поняття і визначення міжнародного права....................................... 6

1.2. Особливості міжнародного права...................................................... 10

1.3. Міжнародне право та міжнародна система..................... ,............. 1 9

1.4. Основні риси сучасного міжнародного права................................ 20

1.5. Глобалізація і глобальні проблеми виживання людської цивілізації 21

1.6. Міжнародне публічне і міжнародне приватне право................... 28

1.7. Галузі й інститути міжнародного права.................................... ....29

Розділ 2. ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ ТА

РОЗВИТКУ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА....................................................... 32

2.1. Поняття, значення й періодизація історії міжнародного права... 32

2.2. Міжнародне право Стародавнього світу........................................... 36

 

2.2.1. Єгипет і Двохріччя. (Тигр і Євфрат)................................................ 36

2.2.2. Стародавня Греція....................................................... ..................... 37

2.2.3. Стародавній Рим.................................................................................. 43

2.2.4. Стародавній Схід (Індія, Китай)..................................................... 51

2.2.5. Вплив Арабського Сходу на формування міжнародного права , 56

 

2.3. Роль Візантії у розвитку міжнародного права................................. 57

2.4. Колонізація................................................................................................ 59

2.5. Вестфальський мир (1648) ............................................................ .....60

2.6. Роль Великої французької революції

в розвитку міжнародного права................................................................... 62

2.7. Конгреси й конференції XIX ст.

і міжнародне право........................................................................................... 63

2.8. Основні тенденції розвитку буржуазної

науки міжнародного права............................................................................ 65

2.9. Роль Великої Жовтневої соціалістичної

революції в становленні нового міжнародного права........................... 66

2.10. Тенденції розвитку міжнародного права

до початку Другої світової війни................................................................. 68

2.11. Вплив Другої світової війни на розвиток
міжнародного права........................................................................................ 69

Розділ 3. НОРМИ І ДЖЕРЕЛА

3.1. Поняття норми міжнародного права.................................................. 73 3.2. Структура норм міжнародного нрава… 3.3. Види міжнародно-правових норм....................................................... 77

Развернуть

Открыть в широком формате