Велика французька революція стала ініціатором нових підходів до розуміння й утвердження гуманітарних і економічних цінностей, породила великі демократичні принципи, деякі з них стали принципами нового міжнародного права. У сучасному світі усе більш явним стає положення про те, що світова політика повинна виходити переважно із загальнолюдських цінностей в ім'я майбутнього
всього людства.
Основні права й свободи людини знайшли своє закріплення в Декларації прав людини й громадянина, що була прийнята під час революції.
З XIX ст. способи й засоби захисту прав людини як на державному, так і на міжнародному рівнях істотно збагатилися й пішли далеко вперед. Але не можна стверджувати, що документи Великої французької революції мають тільки історичне значення. Втративши свою формальну юридичну чинність, вони й у цей час зберегли значення як для Франції, так і всього світу.
Особливе місце тут займає Декларація прав людини й громадянина 1789 p., що являє собою основний елемент національної спадщини Франції. Декларація складається з 17 статей. У ній як основні і невід'ємні права людини були проголошені свобода, власність, безпека й спротив гнобленню. Рівність людини як «природне й невід'ємне право» у Декларації не згадується, але вона встановила, що люди народжуються й залишаються вільними й рівними в правах. Декларація закріпила положення про те, що закон може забороняти тільки такі дії, які є шкідливими для суспільства.
Прийнята в 1793 р. Декларація прав у багатьох положеннях дублює Декларацію 1789 p., але має й істотні відмінності. Вона містить положення про свободу зборів і відправлення релігійних обрядів, обов'язок суспільства піклуватися про незаможних в ході пошуку ними роботи й забезпечувати коштами до існування непрацездатних. Також Декларація закріплює не тільки право на опір гнобленню, але й говорить про повстання як про право та обов'язок народу в тому випадку, якщо уряд порушує його права.
Необхідно відзначити, що зазначені положення ввійшли як фундаментальні принципи у французькі конституції. Деякі паралелі можна провести між положеннями французьких конституцій кінця XVIII ст. і сучасними міжнародно-правовими документами, які присвячені захисту прав людини.
Так, загальну основу мають ст. 4, 9 гл. 5 розділу III Конституції 1791 р., ст. 96 Конституції 1793 p. і ст. 10 Загальної декларації прав людини 1948 р., ст. 14 Пакту про громадянські й політичні права 1966р., ст. 8 Декларації 1789 p. і ст. 14 Декларації 1793 p., де встановлюється положення про те, що даний закон зворотної сили не має.
Під час революції сформувався й досить активно використовувався інститут політичного притулку. Так, у ст. 120 Конституції 1793 р. було закріплене положення про те, що народ Франції надає притулок іноземним особам, вигнаним зі своєї держави за відданість свободі. Право політичного притулку знайшло своє закріплення й у ст. 14 Загальної декларації прав людини 1948 р.
У цей час для розвитку міжнародних відносин необхідно переглянути різні підходи до проблем міжнародного права, у т.ч. і до проблем міжнародного захисту прав людини. Держави, що співробітничають у системі ООН, у своїй діяльності керуються різними концепціями прав людини. Держави — члени ООН часто по-різному або навіть протилежним чином розуміють положення й Уставу ООН, і Загальної декларації 1948 p., і навіть зазначеного вище Пакту 1966 р.
Існуючі проблеми в галузі прав людини повинні розглядатися й вирішуватися з врахуванням усього того, що накопичено людським досвідом, включаючи й спадщину Великої французької революції. Більшість положень, принципів і інститутів, що виникли під її впливом, розвивається й у сучасному світі.