Питання, що стосуються надбання державної території, завжди належали до найважливіших, найскладніших і особливо делікатних міжнародних проблем, що протягом всієї історії людства призводили до кривавих сутичок і війн між державами, гострих міжнаціональних конфліктів навіть у рамках однієї держави. Гострота цих питань виявляється і в наш час, наприклад, на територіях колишнього Союзу РСРі Югославії, в Анголі, Руанді.
Слід зазначити, що сучасне міжнародне право визнає лише законні способи надбання територій. Хоча поняття правомірності таких способів, як і вироблення самих способів, пройшли період еволюційного розвитку.
У міжнародному праві здавна склалося, що держава володіє територією, якщо:
—■ здійснює над нею державну владу;
— організує на ній господарську діяльність;
— повідомляє іншим державам про приєднання цієї території (нотифікує територію).
Одним з перших «легальних» способів придбання земель, що установилися в міжнародному праві середніх віків, були способи, пов'язані з епохою великих географічних відкриттів. Саме тоді як правова підстава для приєднання нових земель з'явився титул «первинного присвоєння». У подальшому цей спосіб придбання території, що полягав у тому, що держава приєднує всі відкриті нікому раніше не належні території (наприклад, відкриття Христофора Колумба), — хто перший відкрив невідому до того землю і хоча б номінально нею заволодівав, одержував на неї право власності («прийшов, побачив і... привласнив»), — одержав найменування «окулярної окупації». Пізніше було визнано, що сам по собі факт окулярної окупації, який обмежувався лише нотифікацією, тобто публічним оголошенням про відкриття і приєднання земель, не може створювати титулу на такі землі. У міжнародному праві
з'явилася вимога «ефективної окупації», тобто практичного,господарського освоєння таких територій.
Незважаючи на те, що подібне займання «нічийної» територіїозначало пряме насильницьке захоплення територій «нецивілізо-ваних» народів, що супроводжувалося повним ігноруванням законнихправ і інтересів корінного населення, така практика триваласторіччями, набуваючи часом нових форм. Таких, наприклад, якнадбання території шляхом тривалого і непорушного володіння(«давнина набувача»), захоплення і приєднання території або їїчастини в більш слабкої держави. Користуючись цими способами,протягом XV-XIXсторіч найбільш розвинені капіталістичнідержави — Англія, Франція, Німеччина, Нідерланди, Іспанія, анаприкінці цього періоду СІЛА і Японія — захопили й оголосилисвоїми володіннями величезні простори Африки, Азії, Америки йАвстралії, встановивши там колоніальний режим і позбавившимісцеве населення елементарних людських прав.
У цей самий період з'являється ще один початковий спосібнадбання державної території — у результаті прирощування території, яке полягає у встановленні державою суверенітету над зновутвореними новими ділянками суші (частіше усього островами),поява яких пов'язана з природними катаклізмами (землетрус,виверження вулкана). Унаш час збільшення території пов'язанепереважно з цілеспрямованою діяльністю людини щодо збільшеннятериторії держави (намивання нових ділянок території в морі,будівництво штучних островів і т.д.).
У процесі історичного розвитку на зміну початковому присвоєннюземель прийшли похідні способи надбання державної території,значення яких полягало у переході території однієї державидо складу території іншої. Такий перехід міг здійснюватися як на договірній, так і на позадоговірній основі. Такою градацією практичнобуло покладено початок класифікації законних і незаконнихспособів надбання території.
До договірних способів надбання державної території належатьцесія, обмін, дарування території, у тому числі за шлюбним контрактомміж царюючими особами, а також продаж території.