Загальновідомо, що міжнародне право регулює взаємозносини між своїми суб'єктами — державами, міжнародними організаціями й іншими міжнародними інституціями. У процесі міжнародного спілкування вони ведуть переговори й укладають міжнародні угоди. Проте для цього їм необхідно бути належним чином представленими уповноваженими на це органами або особами, а також не бути підпорядкованими правопорядку держави, на території якої вони перебувають і діють, щоб вільно і безперешкодно здійснювати свої функції, тобто користуватися визначеними імунітетами та привілеями. Отже, суб'єкти міжнародного права, і насамперед держави, об'єктивно беруть участь у таких зовнішніх зносинах, прагнучи до найбільш повної реалізації своїх економічних, політичних та інших
потреб та інтересів.
Практичне здійснення державами зовнішніх зносин порушує питання про їхнє поняття і характеристику.
Прийнято розрізняти зовнішні зносини держав у широкому і вузькому тлумаченнях. У широкому тлумаченніпід ними розуміється система зовнішніх зв'язків усіх суб'єктів національної належності, що діють на території держави: її органів і посадових осіб, усіх її фізичних, юридичних осіб, а також інших асоціацій індивідів. Така система зовнішніх зв'язків кожної держави, що взята всукупності всіх держав, в основному формує в широкому розумінні систему міжнародних зносин. Зовнішні зносини у вузькому тлумаченні можна визначити як ту частину загальної системи міжнародних зносин і міжнародної діяльності кожної держави, що охоплює лише офіційні зв'язки, підтримувані за допомогою особливих державних органів зв'язку, і зносини між державами й іншими суб'єктами міжнародного права із метою здійснення їхніх зовнішніх функцій мирними засобами, відповідно до міжнародного
права. Таким чином, основною метою зовнішніх зносин у вузькому тлумаченні є здійснення зовнішніх функцій держави — сукупності основних напрямків її діяльності, що здійснюються за її межами.
Слід мати на увазі, що юридичний статус і правовий режим інших, крім держав, суб'єктів міжнародного права, органи і посадові особи яких неминуче знаходяться і діють на території якоїсь держави, регулюються спеціальними договорами, що укладаються з державою їхнього перебування, і тому загальним міжнародним правом не регулюється. До таких договорів входить, наприклад, Конвенція про привілеї та імунітети Об'єднаних Націй від 13 жовтня 1946 року і Конвенція про привілеї та імунітети спеціалізованих установ від 21 листопада 1947 року.
Таким чином, загальне міжнародне право регулює тільки представництво держав стосовно їхніх закордонних органів зовнішніх зносин. Предметом його регулювання за допомогою укладання багатосторонніх конвенцій є, зокрема, дипломатичне і консульське право. Державами укладена також значна кількість двосторонніх договорів, що стосуються юридичного статусу і режиму їхніх закордонних органів зовнішніх зносин. Крім того, слід зазначити і звичаєві норми загального міжнародного права, норми універсальних і локальних міжнародних договорів, що також регулюють широке коло питань представництва держав у міжнародному спілкуванні. У своїй сукупності ці міжнародно-правові акти і норми складають право зовнішніх зносин.
Право зовнішніх зносин є галуззю загального міжнародного права, що складається із системи юридичних норм, які виражають узгоджені волі суб'єктів міжнародного права щодо прав і обов'язків їхніх офіційних органів, що виступають у міжнародному спілкуванні, і регламентують їхній стан і діяльність зі здійснення зовнішніх зносин відповідно до загальновизнаних принципів і норм сучасного міжнародного права.
Право зовнішніх зносин охоплює чотири основні сфери дії органів зовнішніх зносин:
1) дипломатичну — на рівні традиційних каналів (міністерство закордонних справ — посольства і місії за кордоном);
2) консульську сферу;
3) дипломатичну діяльність на рівні спеціальних місій;
4) здійснення зовнішніх зносин у ході діяльності з представництва держав у їхніх зносинах із міжнародними організаціями.
Слід зазначити, що в наш час уся сфера зовнішніх зносин держав є достатньо розробленою й упорядкованою в правовому плані. У рамках світового співтовариства прийнятий ряд багатосторонніх актів, що стали результатом великої і копіткої роботи з кодификації
і прогресивного розвитку норм міжнародного права в цій галузі. Це Віденська конвенція про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 року (набрала чинності з 1964 року), Віденська конвенція про консульські зносини від 24 квітня 1963 року (набрала чинності з 1967 року), Конвенція про спеціальні місії від 16 грудня 1969 року (набрала чинності з 1985 року), Конвенція про запобігання і покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів, від 14 грудня 1973 року (набрали чинності з 1977 року) і Віденська конвенція про представництво держав у їхніх зносинах із міжнародними організаціями універсального характеру від 14 березня 1975 року (чинності ще не набрала). Україна є учасником усіх зазначених вище конвенцій.
Відповідно до цих міжнародно-правових актів можна визначити структуру права зовнішніх зносин, що складається умовно з чотирьох компонентів: дипломатичного права; консульського права; права спеціальних місій; так званого дипломатичного права міжнародних організацій.
Зовнішні зносини держави прямо пов'язані з правом на участь у міжнародному спілкуванні. В основу цього права покладено юридичну можливість держав діяти самостійно на міжнародній арені, за допомогою реалізації їхньої міжнародної правосуб'єктності в галузі офіційних зносин з іншими державами й іншими суб'єктами міжнародного права. Одночасно тут мова йде не тільки про можливість діяти відповідно до власного волевиявлення, але й про захист такої можливості за допомогою юридичних обов'язків з боку держав-контрагентів, передбачених нормами права зовнішніх зносин.
Право на участь у зовнішніх зносинах, будучи одним з основних прав держав, що випливають із їхнього суверенітету, у свою чергу, складається з ряду елементів. До них насамперед належить так зване право посольства, що є серцевиною загального основного права на участь у зовнішніх зносинах (право на міжнародне спілкування). Розрізняють активне право посольства — право держави спрямовувати своїх дипломатичних і консульських представників у закордонні держави і пасивне правопосольства — право приймати в себе дипломатичних і консульських представників закордонних
держав.
Право посольства активно використовує Україна. На сьогодні Україну як суверенну державу визнали більше 150 держав. Із 138 з них установлені дипломатичні зносини. У більш ніж 70 державах відкриті посольства України. Понад 60 держав відкрили свої посольства в Україні, посли 41 країни світу виконують сьогодні свої функції в нашій країні за сумісництвом. У Львові, Ужгороді,
Сімферополі й Одесі вікрито більше 15 консульських установ іноземних держав.
Іншими елементами права держави на участь у міжнародному спілкуванні є:
— членство держав у міжнародних організаціях;
— участь держав у роботі міжнародних конференцій;
— входження держав у міжнародні органи ad hoc.
При розширювальному тлумаченні права держав на участь у міжнародному спілкуванні сюди ж можна віднести: право на участь у створенні норм міжнародного права; право на участь у загальних міжнародних договорах; право на виклад офіційної позиції кожної держави з тих чи інших питань, що зачіпають її законні права та інтереси в міжнародному спілкуванні, у зовнішньополітичних заявах, нотах та інших актах дипломатії. Усі ці права фактично є елементами міжнародної правосуб'єктності держави.