Однією з характерних рис сучасних міжнародних зносин є зростання кількості та значення міжнародних організацій у забезпеченні миру і різнобічного співробітництва суб'єктів міжнародного права. Найбільш вагома роль у справі створення і функціонування міжнародних організацій належить державам. Держава в міжнародній організації може бути представлена постійним представництвом і місією спостерігачів.
Постійні представництва при міжнародних організаціях можуть відкривати тільки держави — члени таких організацій. Держави, що не є членами таких організацій, але зацікавлені в їх діяльності, можуть мати при них постійні місії спостерігачів, якщо це дозволяється установчими документами організацій.
Слід мати на увазі, що відкриття при міжнародній організації постійного представництва є правом держави, а не її обов'язком. Тому що таке право випливає з об'єктивного права на представництво в міжнародних зносинах.
Питання про розміщення штаб-квартири міжнародної організації або її відділення повинно бути узгоджене із державою, що приймає, оскільки тільки вона може дати дозвіл на це. При цьому, як правило, укладається угода між організацією і державою перебування. З державою перебування організації також узгоджується питання про відкриття постійних представництв держав-членів. Але, на відміну від дипломатичного представництва, дана згода держави, що приймає, на відкриття постійних представництв держав при міжнародній організації поширюється на всі держави, що мають намір відкрити такі представництва. Отже, надалі вже не потрібно погоджувати це питання з державою перебування в кожному окремому випадку відкриття нового постійного представництва.
Правове становище представництв держав при міжнародній організації визначається насамперед статутом самої організації, а також нормами Віденської конвенції про представництво держав у їхніх зносинах із міжнародними організаціями універсального характеру від 14 березня 1975 року, угодами про привілеї та імунітети організації й інших міжнародно-правових документів.
Функції постійних представництв держав при міжнародних організаціях зафіксовані в статті 6 зазначеної Віденської конвенції 1975 року. До них, зокрема, належать:
а) забезпечення представництва держави, що посилає; при ор
ганізації;
б) підтримка зв'язку між державою, що посилає, і організа
цією;
в) ведення переговорів з організацією й у її рамках;
г) з' ясовування здійснюваної в організації діяльності і повідом
лення про неї уряду держави, що посилає;
ґ) забезпечення участі держави, що посилає, у діяльності організації;
д) захист інтересів держави, що посилає, відносно організації;
є) сприяння здійсненню цілей і принципів організації шляхом
співробітництва з організацією й у її рамках. У статті 7 цієї самої Конвенції визначені функції постійної місії наглядачів при міжнародній організації. Слід зазначити, що порівняно з функціями постійного представництва вони мають більш обмежений характер. Зокрема, вони полягають у:
а) забезпеченні представництва держави, що посилає, і охороні
її інтересів стосовно організації, а також підтримці зв'язків
із нею;
б) з'ясовуванні здійснюваної в організації діяльності і повідом-
ленні про неї уряду держави, що посилає;
в) сприянні співробітництву з організацією і веденні з нею пере
говорів.
Слід зауважити, що частина функцій постійних представництв держав при міжнародних організаціях практично збігається з функціями дипломатичних представництв. Але тут є і відмінності, пов'язані зі специфікою діяльності міжнародних організацій і наявністю тристоронніх зв'язків (держава, що посилає — організація — держава, що приймає) у процесі здійснення такої діяльності.
Зазначені обставини визначають і особливості процедури призначення і припинення функцій членів персоналу постійних представництв, і його кількісний склад. Так, наприклад, стаття 9 Конвенції 1975 року закріплює принцип свободи призначення співробітників постійних представництв. При цьому кількість персоналу представництва не новина виходити за межі, що є розумними і нормальними з урахуванням функцій організації, потреб даного представництва, а також обставин і умов, що існують у державі перебування (стаття 14).
Представництво держав у міжнародних організаціях звичайно включає до себе таких осіб: главу представництва, членів дипломатичного, адміністративно-технічного та обслуговуючого персоналу.
Акредитуюча держава повідомляє організацію про призначення, посаду, звання співробітників представництва, про прибуття і вибуття персоналу і членів їхніх родин; про місцезнаходження помешкань представництва і приватних резиденцій співробітників і т.п.
Припинення функцій персоналу постійного представництва в Конвенції пов'язується з двома умовами:
1) повідомленням про це організації державою, що посилає;
2) остаточним або тимчасовим відкликанням постійного представництва.
У зв'язку з тим, що персонал постійного представництва акредитований при міжнародній організації, а не при державі перебування, оголошення члена персоналу persona non grata не передбачено. Водночас статті 77,84 і 85 Конвенції 1975 року враховують законні інтереси держави перебування. У них закріплено, що всі члени персоналу представництва, які користуються привілеями та імунітетами, зобов'язані шанувати закони і постанови держави перебування. У разі «серйозного й очевидного» порушення кримінального законодавства держави, що приймає, або такого ж втручання в її внутрішні справи, держава, що посилає, відкликає таких осіб, припиняє їхню діяльність або вживає заходів для їхнього від'їзду. При цьому тягар доведення «серйозного й очевидного» порушення покладений на державу перебування.
Привілеї та імунітети, передбачені Конвенцією 1975 року для постійних представництв і їхнього персоналу, аналогічні до дипломатичних привілеїв та імунітетів. У 1946 році була укладена Конвенція про привілеї та імунітети ООН, у якій вони визначені щодо організацій і представників держав — членів ООН у головних та допоміжних органах і на конференціях, що скликаються організацією. До особистих привілеїв та імунітетів, зокрема, належать імунітет від особистого арешту або затримання і від накладення арешту на особистий багаж, а також судово-процесуальний імунітет; недоторканність усіх паперів і документів; право користуватися шифром і деякі інші. Передбачені в даній Конвенції привілеї та імунітети носять функціональний характер, тобто поширюються на сферу виконання службових обов'язків представниками держав — членів ООН. І хоча практично всі такі держави мають постійні представництва при ООН і її спеціалізованих установах, у Конвенції 1946 року про них і їхні імунітети нічого не говориться. Угода між ООН і США 1947 року про штаб-квартиру Організації також не містить згадки про постійні представництва держав як органів зовнішніх зносин, тут ідеться тільки про постійних представників, їхні привілеї та імунітети, що збігаються з дипломатичними привілеями та імунітетами. У 1947 році була підписана Конвенція про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН. У ній також закріплюються привілеї та імунітети представників, але не постійних представництв держав. Ці особливості зазначених угод і зумовили необхідність прийняття Віденської конвенції про представництво держав у їхніх зносинах із міжнародними організаціями універсального характеру 1975 року.