| М |
іжнародний арбітражний (третейський) суд створюється за взаємною згодою держав з призначених чи обраних ними осіб — членів Постійної палати третейського суду. Нормативною основою діяльності міжнародного арбітражу є Конвенція про мирне врегулювання міжнародних зіткнень від 5 (18) жовтня 1907 р. (розділ IV).
Угоди про застосування арбітражної процедури можуть укладатись у зв'язку з конкретним спором. Такі угоди називають ще третейським записом, компромісом, або спеціальною угодою. В них мають бути вирішені такі питання: суть спору, умови, порядок і термін призначення арбітрів, їхні повноваження. В таких угодах мають бути визначені: повноваження арбітрів, порядок прийняття рішень, правові основи прийняття рішень, мова роботи арбітражного суду, місце його засідання тощо.
Держави можуть урасти угоду про передачу арбітражним судам спорів, які виникнуть у майбутньому. В такому разі всі питання діяльності арбітражного суду мають бути вирішені в цій генеральній угоді.
Іноді домовленість про арбітражну процедуру вирішення міжнародних спорів є складовою основи міжнародного договору.
Незалежно від виду арбітражної угоди, вони, як правило, виходять із таких засад: 1) арбітражний суд є виключно мирним засобом урегулювання міжнародного спору. Він добровільний і цілковито залежить від учасників спору; 2) вибір (обрання) арбітрів — справа самих заінтересованих держав. Якщо спроба створити арбітражний суд виявилася невдалою, сторони — учасники спору можуть звернутися по допомогу до третьої сторони (Генерального секретаря ООН, Генерального секретаря Постійної палати третейського суду та ін.); 3) число членів арбітражного суду має бути непарним. Кожна зі сторін
призначає (обирає) рівну кількість арбітрів. Потім обирається суперарбітр з представників країн, які не є учасниками спору і громадянина якої не обрано вже до арбітражного суду; 4) арбітражна угода є основним документом арбітражного процесу, а відтак вона повинна укладатися з урахуванням усіх питань, які виникнуть у роботі суду; 5) арбітражний суд приймає свої правила процедури (регламент), рішення про місце перебування; 6) угоду про арбітражний суд укладають самі заінтересовані держави, вони ж визначають предмет спору; 7) сторони угоди про арбітражний розгляд справи визначають компетенцію арбітражного суду. Вони повинні враховувати чинні норми міжнародного права щодо цього питання; 8) арбітражний суд діє в повній відповідності з арбітражною угодою сторін спору.
Арбітражне судочинство ведеться, як правило, в письмовій та усній формах. Рішення приймаються більшістю голосів. Члени арбітражного суду не можуть утримуватися при голосуванні. Таке утримування допускається тільки під час попереднього голосування, яке не є обов'язковим і проводиться лише з метою уточнення ситуації в процесі арбітражного розгляду справи. Рішення є остаточним і обов'язковим для сторін спору. За останніми залишається право звернутися до арбітражного суду з проханням переглянути справу.
Арбітражному розгляду підлягають спори з участю міжнародних організацій. Витрати несуть учасники спору, якщо не буде прийнято іншого рішення.
Особливим видом міжнародного арбітражу є Постійна палата третейського суду, створена Гаазькими конвенціями 1899 і 1907 pp. Міжнародне бюро Постійної палати (канцелярія) в період між скликаннями Палати виконує функцію посередника. Спостереження за його діяльністю ведуть учасники Постійної розпорядчої Ради (складається з глав дипломатичних представників, акредитованих у Гаазі від держав-учасниць конвенцій, і міністра закордонних справ Нідерландів — голови Ради).
Бюро складає список арбітрів з числа юристів, яких висувають (не більше чотирьох) держави — учасниці конвенцій терміном на шість років. Кандидати в арбітри мають бути високопрофесійними юристами, компетентними в питаннях міжнародного права. Зі списку арбітрів (близько 160 чоловік) учасники спору обирають по два