Поняття, природа та сфера дії міжнародного права

Буткевич В. Г., Мицик В. В., Задорожній О. В.

У підручнику розглядаються основні поняття системи між­народного права, джерел, суб'єктів правотворчого і правозасто-совчого процесів, забезпечення… Усі теми підручника розглядаються у взаємозв'язку з поло­женнями сучасного… Для студентів, аспірантів і викладачів юридичних вузів і фа­культетів, а також для тих, хто навчається за…

3

________________________ Вступ_________________________

ріплює обов'язок кожного громадянина «неухильно до­держуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших лю­дей. Незнання законів не звільняє від юридичної відпо­відальності».

Очевидно, що знання відповідних міжнародних дого­ворів, які стали частиною законодавства України, не мож­на отримати з іноземних підручників. Згідно зі ст. 57 Кон­ституції України українська держава гарантує кожному «право знати свої права і обов'язки». Ця гарантія забезпе­чується завдяки тому, що «закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, вста­новленому законом. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, не до­ведені до відома населення у порядку, встановленому за­коном, є нечинними».

Тому держава має подбати про роз'яснення міжнарод­них договорів населенню. На розв'язання цього завдання спрямована, зокрема, публікація різних коментарів, по­сібників і підручників з міжнародного права. Отже, сьо­годні знання міжнародного права необхідні не лише дип­ломатам, іншим працівникам сфери зовнішніх зносин Ук­раїни, а й кожному громадянинові, особливо тим, хто по­в'язує свою роботу з органами та установами забезпечен­ня правопорядку в державі.

Україна стала активним членом міжнародного співто­вариства. Більшість її зобов'язань стосується безпосеред­ньо не лише державних органів забезпечення виконання міжнародних угод, а й кожного громадянина зокрема. Ре­алізувати їх без належної підготовки неможливо. Водно­час через ускладнення системи міжнародного права, роз­ширення кола його суб'єктів, посилення ролі впливу між­народної громадської думки, зокрема неурядових міжна­родних організацій, на розвиток міжнародного права, зро­стання ролі механізму міжнародно-правового регулюван­ня в сферах, які ще недавно не були об'єктом міжна­родного права, ускладнився сам процес засвоєння між­народно-правових засад.

Звичайно, у вирішенні цих та інших проблем Україна не відособлена від зусиль інших держав. Значну допомогу (консультативну насамперед) надають різні міжурядові й

4

________________________ Вступ________________________

неурядові, регіональні та універсальні міжнародні органі­зації. Особливо слід наголосити на ролі ООН в поширенні міжнародно-правових знань. З цією метою використову­ються різні засоби і процедури, як-то:

гласність і суспільна поінформованість (розповсюд­ження текстів міжнародно-правових документів, популя­ризація діяльності щодо дотримання норм міжнародного права та оголошення випадків їх порушення, вироблення заходів для надання інформації з міжнародно-правових питань та ін.); консультативні послуги (круглі столи, се­мінари, наукові конференції, допомога експертами, про­ведення регіональних курсів підготовки, надання стипен­дій тощо);

викладання міжнародного права (підготовка викла­дачів і студентів, розвиток національних, регіональних та універсальних організацій з метою дослідження і вивчен­ня міжнародного права, координація діяльності в галузі підготовки й поширення міжнародно-правової інформації та ін.);

прийняття резолюцій Генеральною Асамблеєю ООН з питань заохочення вивчення міжнародного права й по­ширення міжнародно-правових знань (знаменним у цьо­му плані є проголошення ООН 1990—1999 pp. Десяти­річчям міжнародного права і проведення в 1995 р. Міжна­родної конференції з вивчення й викладання міжнарод­ного права).

Проте основні завдання щодо оволодіння знаннями з міжнародного права стоять перед державою і її грома­дянами, бо саме вони розуміють, що ці знання є не лише показником загальної культури, а й невід'ємною умовою прийняття у світове співтовариство. Звичайно, всього охопити не можна, і тому підручники покликані відібрати й пояснити головне, принципово найбільш важливе.

Щоправда, у кожного може бути своя думка. Деякі автори підручників практикують подавати власне бачен­ня певних проблем як «аксіоми» сучасного міжнародного права. На жаль, досить часто такі «аксіоми» не підтвер­джуються вже на час виходу підручника в світ.

Щоб уникнути таких помилок і з метою шанобливого ставлення до думки інших дослідників міжнародного пра­ва, в нашому підручнику, по можливості, подані різні точ-

5

____________________________ Вступ___________________________

ки зору на ту чи іншу проблему. Гадаємо, це спонукати­ме студентів до самостійного мислення та пошуку опти­мальних варіантів.

Структура підручника враховує традиційні засади по­будови цієї навчальної дисципліни й сучасні потреби всебічного оволодіння міжнародним правом. При цьому враховано міжнародний досвід підготовки таких видань. У підручнику широко використовуються міжнародно-правові джерела й матеріали, законодавчі акти України та іноземних держав, сучасні міжнародно-правові дослі­дження представників різних шкіл і напрямів. Особливу увагу приділено рішенням міжнародних і національних судів.

УМОВНІ СКОРОЧЕННЯ

ВМО — Всесвітня метеорологічна організація

ВООЗ — Всесвітня організація охорони здоров'я

ВПС — Всесвітній поштовий союз

ВОТ — Всесвітня організація торгівлі

ЕКОСОР — Економічна Соціальна Рада

ЄВРОАТОМ — Європейське співтовариство з атомної енергії

ЄЕС — Європейське економічне співтовариство

ЄОВС — Європейське об'єднання з питань вугілля

і сталі

ІКАО — Міжнародна організація цивільної авіації

ІМКО — Міжурядова морська консультативна

організація (після 1982 р. називається ІМО)

ІМО — Міжнародна морська організація (до травня

1982 р. називалась ІМКО)

ККН — Комітет з контролю за наркотиками

КЛДК — Комітет з ліквідації дискримінації проти

жінок

КЛРД — Комітет з ліквідації расової дискримінації

КСР — Комісія з соціального розвитку

КТРООН — Конференція ООН з питань торгівлі

і розвитку

ЛАД — Ліга арабських держав

7

____________________ Умовні скорочення__________________

МАГАТЕ — Міжнародне агентство з питань атомної

енергії

МАР — Міжнародна Асоціація Розвитку

МБЕС — Міжнародний банк економічного

співробітництва

МБРР — Міжнародний банк реконструкції і розвитку

МВФ — Міжнародний валютний фонд

МЗС — Міністерство закордонних справ

МІБ — Міжнародний інноваційний банк

МОП — Міжнародна організація праці

МСЕ — Міжнародний союз електрозв'язку

МС ООН - Міжнародний Суд ООН

НАТО — Організація Північноатлантичного договору

НДР — Німецька Демократична Республіка

ОАД — Організація американських держав

ОАЄ — Організація африканської єдності

ОБСЕ — Організація з питань безпеки

і співробітництва в Європі

ООН — Організація Об'єднаних Націй

ОПЕК — Організація країн — експортерів нафти

ППМП — Постійна палата міжнародного правосудця

ППТС — Постійна палата третейського суду

ПРОООН - Програма розвитку ООН

СНД — Співдружність незалежних держав

СРСР — Союз Радянських Соціалістичних Республік

США — Сполучені Штати Америки

УВКБ — Управління Верховного Комісара ООН

з прав біженців

УВКПЛ — Управління Верховного Комісара ООН

з прав людини

8

____________________ Умовні скорочення__________________

ФАО — Продовольча і сільськогосподарська

організація

ФРН — Федеративна Республіка Німеччини

ЮНЕСКО — Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури

ЮНІДО — Організація Об'єднаних Націй з питань

промислового розвитку

'ФНІСЕФ - Дитячий Фонд ООН

ПОНЯТТЯ, ПРИРОДА ТА СФЕРА ДІЇ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

ьогодні термін «міжнарод­не право» поряд з термі­ном «право народів» є офіційно визнаним у правовій, дипломатичній і зовнішньополітичній практиці.… Вже на етапі зародження міжнародного права в різних регіонах складається різне… У Стародавньому Китаї сповідувалася концепція при­родної гармонії між небом і землею, а не між народами. Оскільки…

Її

Глава I
__________ Поняття, природа та сфера дії міжнародного права______

jus gentium, і jus inter civitates, і «право між державами». X. Вольф залежно від аспекту міжнародного права вжи­вав терміни: «право народів», «звичаєве право народів», «внутрішнє право народів», «природне право народів», «необхідне право народів», «позитивне право народів», «договірне право народів», «добровільне право народів», «природне право», «право війни» та ін.

Сказане свідчить про те, що правова свідомість уче­них ще не вбачала важливості однозначного застосуван­ня визначення міжнародного права. Навіть після виходу в світ (1650) монографії Р. Зьоча, де спеціально дослід­жується значення терміна «право між народами», для ба­гатьох це дослідження лишилося непомітним, і вони продовжували по-старому користуватися терміном jus gentium.

Згодом співвітчизник Р. Зьоча 1. Бентам підхопить вислів канцлера Г. Ф. Д'Агоссо, що право між народами більш чітко відображає термін «міжнародне право» (inter­national law). Авторитет 1. Бентама серед державних діячів Європи і правознавців вплине на визнання цього терміна не лише як найбільш прийнятного в юридичній науці, а й як офіційного у міждержавній практиці.

Але на цьому не припинилися пошуки нового, більш адекватного терміна. Залежно від часу, регіону, сповідан­ня тих чи інших поглядів на міжнародне право вчені про­понували десятки нових термінів (деякі по кілька одно­часно), частина яких і сьогодні застосовується в наукових дослідженнях, інші давно вже стали набутком історії. Щоб уявити, наскільки активним був цей пошук, вкаже­мо лише на частину із запропонованих термінів: «сучас­не міжнародне право» (Л. А. Алексідзе, І. П. Блішенко, В. В. Гладишев, Е. Глазер, Дж. Фішер, К. Океке, В. Оут-рата, М. Поточна, Ф. І. Кожевніков, Б. 1. Кофман, Д. Б. Левін, М. М. Мінасян, Г. 1. Тункін та ін.), «міжна­родне публічне право» (Е. X. де Аречага, Г. Ацціолі, М. Бар-тош, Я. Броунлі, Ш. де Вішер, П. Гугенхейм, А. Клаф-ковський, Р. Куадрі, Л. Подеста-Коста, Ш. Руссо, М. С'єр-ра, М. Соренсен, А. Улоа, П. Фошіль та ін.), «міждер­жавне право» (І. Кант, В. А. Незабитовський, М. К. Рен-ненкампф, М. М. Коркунов, А. Романович-Славатин-ський, Ф. Ліст, В. Е. Грабар, О. М. Горовцев, Г. Єл-лінек, Дж. Каваретта та ін.), «зовнішнє державне пра-

і

Термін 'міжнародне право»

во» (Г. В. Ф. Гегель, М. О. Безобразов, О. О. Ейхель-ман, Є. К. Сімсон, Ю. Біндер, Л. Шехер, М. С. Строго-вич, С. О. Голунський, В. Чепл та ін.).

Свого часу, коли європейські метрополії визнавали міжнародну правосуб'єктність лише за «цивілізованими народами» (спочатку християнські народи Європи, а зго­дом і США), досить популярними стали терміни «євро­пейське міжнародне право» (А. Гефтер, Т. Маміані та ін.), «європейське правонародів» (Й. Мозер, А. Шмальц, Ф. Са-алфідд, А. Кваріч, Й. Пьоцль, Ф. Гольцендорф та ін.), «су­часне міжнародне право Європи» (І. Клюбер), «сьогод­нішнє міжнародне право Європи» (Л. Нейман), «сучасне право народів Європи» (Г. Ф. Мартене, А. Отта, А. Рід-маттен та ін.), «публічне право Європи, засноване на між­народних договорах» (Г. Б. Маблі). Після визнання за США статусу цивілізованої держави з'явилися терміни «міжнародне публічне право Європи і Америки» (П. Пра-дьєр-Фодер, С. Баєз та ін.), «іспансько-американське між­народне право» (Є. С. дон Зебаллос, 1. X. Веласко та ін.). Процес деколонізації вплинув на посилення регіональних тенденцій в утвердженні термінів. Так, з'явилися терміни «американське міжнародне право» (Й. М. Єпес, К. Сан-чес-Санчес та ін.), «американське міжнародне публічне право» (Дж. Пуї), «міжнародне право Америки» (А. Аль­варес та ін.), «латиноамериканське міжнародне право» (Р. Ф. Сейжас, С. Л. Рекансес, Л.К. Косіо, Х. Ламабіас де Азеведо, М. Е. Гарсіа та ін.), «західне і східне міжнародне публічне право» (А. К. Павітран), «мусульманське міжна­родне право» (С. А. Маджід, А. Решід, А. Рахім, Н. Арма-назі, М. Хаддурі та ін.).

Вчені соціалістичних країн (В. Ф. Генералов, Є. О. Ко­ровій, А. А. Есаян, Г. П. Задорожний, Цю Жіцін, Чжоу Цзия, Лю Цзяцзи, Ян Деньшен, Ген Фучен, Лін Сін, Сян Чжецзунь, Цзянь Хайчао, Хе Хайянь, Ху Веньчжі, М. По­точна, М. Геновскі та ін.) спробували утвердити «класо­во-формаційні» назви міжнародного права: «соціалістич­не міжнародне право», «буржуазне міжнародне право», «міжнародне право перехідного часу». Але належної під­тримки серед наукової громадськості вони не дістали, ос­кільки не були підтримані пропозиції «націоналізувати міжнародне право», а позаяк і застосувати терміни на кшталт «російське міжнародне право», «французьке між-

Глава I
_________ Поняття, природа та сфера дії міжнародного права_______

народне право» (О. Ейхельман, Є. К. Сімсон), «мексикан­ське міжнародне право» (Р. Д. Р. Естева, О. А. Нуньєс та ін.), «гватемальське міжнародне право» (Д. Р. Сала-зар, С. Ф. де Техада та ін.), «міжнародне право Індії» (Праматанат Бандуопадьяя, Нажендра Сінх, С. В. Вісваната та ін.). Далі наукових досліджень вказаних авторів ці тер­міни не пішли.

На рівні наукової доктрини вживаються й ті назви міжнародного права, що відображають її основну суть: «міжнародне публічне позитивне право» (Дж. де Лютер, Л. Каваре та ін.), «позитивне право народів» (К. Штрупп, Г. Матцен та ін.), «позитивне міжнародне право», «при­родне право» (Дж- Дель Веккіо), «природне і міжнародне право» (Е. Кассірер, Дж. М. Жерард де Рейнвал та ін.).

Одні автори (М. Буркен, Дж. Брайєрлі, Ж. Франсуа, Е. Кауфман, Л. Лефюр, Г. Лаутерпахт, Дж. Сальвіолі, Дж. Ссель, А. Кобза, Ж. Сеферіадіс та ін.) поверталися до старих термінів «міжнародне право миру», «міжнародне право війни», а згодом відмовлялися від свого задуму. Інші (Ф. Джесепп, П. Реш, М. Таубе, А. Нуссбаум, Г. Кель-зен, Р. Пінто, У. Дженкс та ін.) спробували утвердити нові терміни, а саме: «інтернаціональне право», «міжвладне право», «транснаціональне право», «наднаціональне пра­во», «право народів сучасних держав світу», «сучасне між­народне право», «право націй», «право Об'єднаних На­цій», «право міжнародних відносин», «право світового то­вариства» та ін.

Жоден із названих термінів офіційно не був визнаний державами. За винятком прихильників німецького Volker-recht, норвезького volkerrett, голландського volkenrecht, фла­мандського vojkenrecht («право народів») та деяких інших здебільшого вживається термін «міжнародне право». В італійців це diritto internazionale, у французів — droit inter­national, в англійців — international law, в іспанців — de-recho internacional, у португальців — direto intemacional, у румунів — drept international, в угорців — nemzetkozi jog тощо. В Україні загальновживаним є термін «міжнародне право», в Росії — «международное право», в Хорватії — medunarodno pravo, у Сербії — «международне право», в Польщі — pravo miedzynarodowe, в Чехії — mezinarodi pravo, у Швеції — international ratt, у Фінляндії — kansainvalinen oikeus тощо.

Поняття міжнародного права

Поняття міжнародного права

За підрахунками Є. О. Коровіна та А. Бустаманте різ­них визначень міжнародного права дано понад сотню. За­уважимо, що ці автори помиляються. Вказані… «Міжнародне право — це система юридичних норм, — пише І. І. Лукашук, — які… 1 Jennings Robert Y. The Identification of International Law //Inter­ national Law. Teaching and Practice /Ed. by Bin…

Quot;

¹ Тункин Г. И. Теория международного права. М., 1970. С 242.

Глава I
__________ Поняття, природа та сфера дії міжнародного права______

кривали негативні сторони і не привели до певних пози­тивних наслідків. Одна група вчених наполягає на тому, що це — система юридичних норм, які створені визнани­ми і вповноваженими на те суб'єктами міжнародного пра­ва і регулюють відносини між ними. Інша вважає, що міжнародне право — це сам процес прийняття і втілення в життя владних рішень. Він зводиться до одночасної ре­алізації трьох основних завдань: 1) застосування чинних норм міжнародного права; 2) ліквідації небездоганних ми­нулих правових рішень; 3) встановлення цілей у спільних інтересах суб'єктів і забезпечення їх засобами досягнен­ня. Таким чином, міжнародне право — це не система норм, а нормативна система, в межах якої норми посіда­ють досить скромне місце.

Для першої групи вчених більш важливою є статика міжнародного права, для другої — динаміка. Розуміння міжнародного права першими більше відповідає при­роді того права, яке функціонувало від Вестфальського миру 1648 р. і до Другої світової війни. Для нього ха­рактерна невелика динаміка змін, безумовне сповідан­ня державного суверенітету, визнання волі та інтересу держави як основного фактора міжнародного право-творення. Підставу для оптимізму прихильники дина­мічного погляду на природу права, на визначення його суті через процес прийняття владних рішень вбачали в міжнародному праві, що розвивалося з прийняттям Ста­туту ООН.

Наскільки обидва напрями були далекі від розуміння справжнього міжнародного права, свідчить «Керівництво з термінології міжнародного публічного права (права ми­ру) і міжнародних організацій», складене І. І. Паенсоном у співпраці з Управлінням з правових питань ООН, нау­ковими установами Іспанії, Швейцарії та Інститутом дер­жави і права Російської Федерації.

У визначенні цілей міжнародного права марксисти зійшлися на такому: «Оскільки держава — явище історич­не, виникла в результаті поділу суспільства на класи, вона відімре зі зникненням останніх і побудовою комуністич­ного суспільства; проте до тих пір існування держав про­довжує бути об'єктивно необхідним, і тому перетворення ООН на своєрідний світовий уряд є недосяжним. Єди­ним засобом збереження міжнародного миру й безпеки і

Поняття міжнародного права

забезпечення підвищення ефективності міжнародного права є його розвиток як права міждержавного, а не над­державного*^.

їхні опоненти вбачали ціль міжнародного права у «зникненні суверенітету окремих держав взагалі і виник­ненні світової держави, забезпеченої законодавчими, ви­конавчими і судовими органами, або — як наближення до такого рішення — докорінне перетворення ООН на своєрідну світову федерацію»¹.

Недивно, що за такого розуміння міжнародного права теорія розвивалася своїм шляхом, а практика — своїм, що в кінцевому підсумку зашкодило обом. Сучасне між­народне право далеке від того, яким розуміли його дер-жави-переможці, затверджуючи Статут ООН. Якщо кла­сичне міжнародне право було суто міждержавним за ха­рактером, то сфера дії сучасного міжнародного права сут­тєво змістилася всередину від державних кордонів. Кла­сичне міжнародне право було виключно правом держав, сучасне міжнародне право стало правом держав, між­державних організацій і фізичних осіб. І вже не спрацьо­вує теза, що дії міждержавних організацій — це саме дії держави, бо принаймні на їх здійснення потрібна згода держави. Сьогодні більшість рішень міждержавних органі­зацій щодо конкретної держави затверджується без її зго­ди. А саме рішення організації перестало бути арифме­тичною сумою голосів держав-членів (за аналогією, як державна воля не є сумою воль її громадян).

Фізичні особи своїми домаганнями до держав про від­повідальність за порушення останніми їхніх прав, визна­чених міжнародним правом, настільки заполонили їхню увагу, що держави змушені створювати нові державницькі структури гуманітарного характеру, постійно передбачати в бюджеті засоби для відшкодування збитків таким осо­бам тощо. Сьогодні держава приділяє міжнародно-право­вим питанням відносин «держава—фізична особа» більше уваги, ніж відносинам «держава—держава».

Класичне міжнародне право забороняло втручання у внутрішній конфлікт у державі, якщо він не загрожував міжнародному миру й безпеці. Сучасне міжнародне право

¹ Manual of the Terminology of Public International Law (Law of Peace)
and International Organization. Brussels, 1983. P. 17.

² Ibid. P. 16.

 

Глава I
__________ Поняття, природа та сфера дії міжнародного права______

дозволяє таке втручання, якщо конфлікт загрожує правам людини, національних меншин або корінних народів.

Класичне міжнародне право проголошувало у Статуті ООН (п. 2, ст. 1) принципи поваги самовизначення на­родів. Після фактичного завершення процесу деколоні­зації міжнародне право (особливо регіональне і партику­лярне) дедалі більше пов'язує дію цього принципу з до­триманням територіальної цілісності держав. Уже в про­цесі схвалення Міжнародного пакту про громадянські і політичні права у ст. 27 передбачалися права національ­них меншин більше як індивідуальні, аніж групові. Су­часне міжнародне право автоматично не пов'язує права національних меншин з правом на самовизначення. Зміни заторкнули й регіональне міжнародне право. Наприклад, у рамках Європейського Союзу держави передали ряд сво­їх суверенних повноважень спільним структурам цього об'єднання.

Ці та інші зміни держави змушені визнати у своїх ос­новних національних законах. Більшість із них закріпи­ли примат міжнародного права, перевагу цінностей, спіль­них для всього людства, перед суто національними інте­ресами.

Отже, визначати міжнародне право лише як систему норм, що склалася в класичний період міжнародного пра­ва, означало б гальмувати його розвиток, консервувати на рівні минулого стану, ігнорувати міжнародно-правові про­цеси, що відбуваються нині, звужувати суть міжнародно­го права до одного нормативного компонента.

Сьогодні погляд на міжнародне право лише як на си­стему норм явно недостатній і застарілий. Воно не обме­жується системою норм і не завершується створенням норми. Сповідання лише норми характерне для гіпер-трофовано статичного погляду на право, коли держава формулює й застосовує норми права. Тоді норма полег­шує контроль за поведінкою інших суб'єктів. У внутріш­ньодержавних правовідносинах держава ніколи не була рівним суб'єктом, про що свідчить кількість позовів щодо держави. Саме тому й пропагувалася концепція «закон — це воля держави», щоб зняти будь-які непорозуміння (чи, не дай Бог, зазіхання) з боку інших суб'єктів права. Пра­во в таких випадках ставало більше засобом утримання в покорі державі інших суб'єктів, ніж засобом регулювання

Поняття міжнародного права

відносин, визначення прав та обов'язків суб'єктів. У нор­мальній правовій ситуації з трьох категорій норм права — дозволів, зобов'язань і заборон — превалюють перші, а останні становлять лише кілька відсотків. У країнах, де сповідувався етатичний підхід (фашистських, тоталітарних і под.), було обернене співвідношення. Ось чому нерідко висловлювалися твердження, що в таких країнах регуля­тором відносин виступають політичні, ідеологічні і пар­тійні норми, а не право.

Суто етатичний погляд на право простежується і в де­яких твердженнях, концепціях правової держави, під якою часто розуміють стан рівності прав та обов'язків інших суб'єктів між собою, а не держави (зокрема) пе­ред ними. І вже взагалі не припускається можливість контролю за діями держави на правотворчій і правозас-тосовчій стадії і, в разі необхідності, скасування рішень держави. Багато держав сповідують цю концепцію і в міжнародному праві стосовно інших суб'єктів міжнарод­ного права. Державі потрібні визначення права тільки через систему норм хоча б тому, що на цій стадії існу­вання права держава ніби стоїть осторонь від нього. Ска­жімо, вилучення з поняття права правозастосовчої стадії означає зняти контроль в основному з діяльності держа­ви, яка є в міжнародному праві переважним реалізато-ром його норм.

Але право — це не тільки система норм. Право — це і правові аксіоми, правові ідеї, правові гіпотези та версії, концепції правового акта, юридична техніка, правові по­няття і визначення, правові стандарти, правові презумпції, юридичні конструкції, правові поправки, правові при­мітки, правові класифікації, правові символи, правові фік­ції, правові застереження, правила застосування норм права тощо. Звичайно, за бажанням увесь цей та інший правовий інструментарій можна загнати в «прокрустове ложе» системи норм. Але цим самим не тільки збідніє суть права, а й відкриється шлях до зловживання, про що вже йшлося.

Для прикладу розглянемо два останні елементи з на­званих: правові застереження і правила застосування норм права. Відомо, що в ст. 10 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод «Свобода вислов­лювання поглядів» передбачено, що здійснення цієї сво-

Глава I
__________ Поняття, природа та сфера дії міжнародного права______

боди, оскільки воно пов'язане з обов'язками та відпові­дальністю, може бути предметом таких формальностей, умов, обмежень або санкцій, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або гро­мадянського спокою, для охорони порядку або запобіган­ня злочинам, для охорони здоров'я або моралі, для захис­ту репутації або прав інших осіб, для запобігання розго­лошенню конфіденційної інформації або для підтриман­ня авторитету і безсторонності суду.

Виходячи з твердження «право то є система норм» і маючи такий широкий набір застережень, в умовах відсут­ності контролю за правотворчою і правозастосовчою ді­яльністю держави в деяких з них були прийняті настільки обмежувальні закони і створені такі прецеденти у праві, що від «свободи висловлювання поглядів» нічого не зали­шилось. І держава завжди мала рацію, бо діяла згідно з законом і згідно з нормами Європейської конвенції. Ана­ліз такої діяльності держави виявив елементарні порушен­ня права з її боку. Норми права залишалися ті самі, але було їх неадекватне розуміння і специфічне застосування. В результаті ці норми стали засобом порушення права. Це сталося тому, що свободу слова (ширше: свободу вислов­лювання поглядів) не розуміли як одну з головних засад демократичного суспільства, як основоположну умову прогресу і самореалізації індивіда. Держави (в особі їх по­садових представників) не хотіли припустити, що вказана свобода стосується не лише «ідей» та «інформації» спри­ятливого характеру, а й таких, що можуть непокоїти, об­ражати, навіть шокувати. З вимог норми права їм було важливо вивести плюралізм, терпимість та відвертість, що вкрай необхідно демократичному суспільству. В застере­женні слово «необхідний» не тлумачилось як існування «нагальної соціальної потреби». Втручання держав у зас­тосування вказаної статті досить часто було не спшмірним «поставленим правомірним цілям», не завжди розумним, ретельним і добросовісним. Уже перші випадки контро­лю європейськими органами за практикою дотримання статті засвідчили порушення з боку законодавчих, вико­навчих і незалежних судових органів. Фактично на основі однієї й тієї статті Конвенції в різних державах діяло різне «міжнародне право».

Предмет і об'єкт міжнародного права

Звичайно, звідси не випливає, що перехід на нові засади розуміння права зменшить кількість зловживань і порушень. Водночас визначати міжнародне право ли­ше як процес прийняття рішень небезпечне зведенням права до застосування сили, відривом процесуальних компонентів міжнародного права від матеріальних (го­ловним з яких на будь-якій стадії розвитку залишиться система норм), невиправданою ревізією чинного нор­мативного комплексу (а можливо, і його нехтуванням), ототожненням міжнародного права з програмою його розвитку.

Отже, як один із варіантів можна сформулювати та­ке визначення: міжнародне право — це система юри­дичних норм, які регулюють міжнародні відносини з метою забезпечення миру, прав людини і співробітни­цтва, це рішення і правові засоби їх застосування, прий­няті повноважними суб'єктами для реалізації спільних інтересів.

Предмет і об'єкт міжнародного права

Під предметом міжнародного права розуміють особ­ливий вид соціальних відносин — міжнародні відноси­ни, що мають міждержавний характер. Це твердження…   Глава I __________ Поняття, природа та сфера дії міжнародного права______

Характерні особливості міжнародного права

— заборона застосування сили і загрози силою, агре­сивних, загарбницьких дій. Здійснення таких дій сучасне міжнародне право кваліфікує як злочин… — мирне вирішення міжнародних конфліктів — імпе­ративна норма владнання… — відмова від концепції «міжнародне право — право цивілізованих народів»;

ЗО

Характерні особливості міжнародного права

народне право — координаційна система права; внутріш­ньодержавні системи — субординаційні;

— особливі джерела права: в міжнародному праві — міжнародний договір, міжнародний звичай, рішення між­народних міждержавних організацій і деякі інші (див. гл. 3); у внутрішньодержавному праві — закони та підзаконні акти;

— особливий порядок застосування примусу для до­тримання норм міжнародного права: у міжнародному пра­ві примус здійснюється самими суб'єктами права на інди­відуальній чи колективній основі, на основі діючих прин­ципів і норм у межах, зазначених чинними міжнародни­ми договорами і звичаями; у внутрішньодержавному праві примус здійснюється тільки державними органами в ме­жах повноважень, окреслених національним правом.

Крім внутрішньодержавного, міжнародне право тісно взаємодіє з міжнародним приватним правом. Ця взаємо­дія буває настільки активною, що деякі вчені ототожню­ють у певних параметрах міжнародне приватне право з міжнародним публічним правом. Так, Г. 1. Тункін вважав, що «міжнародне приватне право — це комплекс правових норм... які частково належать до міжнародного публічно­го права (міжнародні угоди)»¹. Ще далі в такому ототож­ненні йде Г. В. Ігнатенко, який знаходить для обох сис­тем права не тільки спільні норми, а й суб'єкти, предмет правового регулювання, методи, форми регламентації то­що. Сучасне міжнародне право, вважає він, настільки зблизилося з міжнародним приватним правом, що відбу­лося їх взаємопроникнення. Міжнародні відносини з уча­стю фізичних і юридичних осіб вийшли за цивільно-пра­вові рамки, охопили адміністративно-правову, криміналь­но-правову та інші сфери. Міжнародні договори почали відігравати більш суттєву роль у регулюванні такого роду відносин і безпосередньо встановлювати правила поведін­ки фізичним і юридичним особам, які перебувають під юрисдикцією різних держав.

Нерідко, зауважує Г. В. Ігнатенко, один і той самий міжнародний договір включає норми, присвячені відно­синам між державами, між державами і юридичними та фізичними особами, а також між самими юридичними та

¹ Международное право /Под ред. Г. И. Тункина. М., 1982. С. 11.

Глава I
__________ Поняття, природа та сфера дії міжнародного права______

фізичними особами (індивідами) різних держав. Для під­твердження цієї думки він наводить приклад з договора­ми про правову допомогу з цивільних, сімейних і кримі­нальних справ, угоди про уникнення подвійного оподат­кування прибутків і майна, Конвенцію ООН про догово­ри міжнародної купівлі-продажу товарів тощо.

В результаті автор робить висновок, що міжнародне публічне право за багатьма параметрами не можна відок­ремити від міжнародного приватного права, що веде до їх реального зближення і навіть суміщення предметів регу­лювання, кола учасників правовідносин, методів і форм регламентації¹.

Сьогодні ряд держав визнали джерелом свого внутрі­шньодержавного права деякі міжнародні договори. Але це не привело до підміни однієї системи права іншою чи до суміщення їх предмета правового регулювання або су­б'єктів права. Передчасним такий висновок є і щодо між­народного приватного права, яке базується на своїх від­носинах — цивільно-правових (майнових і немайнових), певних сімейних, авторських і трудових. Властивий їм «іноземний елемент», як і те, що в таких відносинах бе­руть участь іноземні фізичні та юридичні особи (додатко­вий «іноземний елемент»), не перетворює їх на міжна­родні публічно-правові відносини. Міжнародне приватне право залишається в межах своїх особливих суб'єктів пра­вовідносин, предмета правового регулювання, значною мірою джерел права, різних механізмів правотворення, правозабезпечення і правозастосування.

Навіть при формальному наближенні елементів між­народного публічного права та міжнародного приватно­го права між ними фактично існує досить чіткий «поділ праці»: перше діє в публічно-правовому контексті, дру­ге—в цивільно-правовому. Міжнародне приватне пра­во, зокрема, бере на себе регламентацію цивільно-пра­вових аспектів діяльності іноземців, іноземних юридич­них осіб, права власності, зобов'язального права у кре­дитно-розрахунковій сфері, зовнішньоторговельних кон­трактах, договорах перевезень тощо (якщо відповідні пи­тання не входять виключно до сфери дії внутрішньодер­жавного права).

Характерні особливості міжнародного права

Особливості міжнародного права як специфічної сис­теми управління міжнародними відносинами встановлю­ються під час аналізу його співвідношення з політикою, мораллю, релігією, ідеологією та іншими системами уп­равління, які функціонують, зокрема, і у сфері міжнарод­них відносин. Найчастіше міжнародне право зіставляєть­ся з політикою, що стало особливо характерним для дос­ліджень після наради в Гельсінкі (1 серпня 1975 p.). Як заявили представники держав з приводу Заключного акта Наради з безпеки та співробітництва в Європі, він не є міжнародним договором, але накладає неправові зобов'я­зання, обов'язкові для виконання.

Сам Заключний акт, як і його тлумачення фахівцями, сприяв появі більших узагальнень з питання співвідно­шення політики та міжнародного права. Одні вчені (го­ловним чином прихильники концепції «політично орієн­тованої юриспруденції»: Г. Моргентау, Н. Катценбах, М. Каплан, М. Макдугалл, М. Райсман, Л. Генкін, Ф. Фе-лісіано та ін.) більш активно почали стверджувати, що міжнародне право зливається з політикою. Інші (здебіль­шого позитивісти) не менш категорично заперечували можливість підміни міжнародного права політикою. Га­даємо, найреальнішу думку з цього приводу висловив 1.1. Лукашук: «Суть проблеми полягає насамперед у тому, що юристи поки що не здатні адекватно вирішити про­блему співвідношення політики та міжнародного права»¹.

Складність криється в тому, що як політичні, так і міжнародно-правові норми часто сформульовані в одних і тих самих міжнародних договорах, вони мають формаль­но подібну структуру норм, формально подібний механізм нормотворення; як ті, так і інші зумовлюють міжнародні зобов'язання суб'єктів тощо.

Щоправда, на сьогодні вдалося виявити й певні від­мінності цих систем управління міжнародними відноси­нами. Дотримання зобов'язань за нормами міжнародного права засноване на принципі добросовісного виконання зобов'язань згідно з міжнародним правом. Дотримання зобов'язань за політичною нормою засноване на мораль­них засадах, good faith, bonae fidei, вірності слову тощо. Норми міжнародного права більш консервативні, менш

 

'Международное право. М., 1999. С. 11.

¹ Лукашук И. И. Международное право. Общая часть. С.32.

Глава I
__________ Поняття, природа та сфера дії міжнародного права______

гнучкі і, як правило, надають обмежену кількість варіантів поведінки, на відміну від суто політичних норм. У разі недотримання політичних норм частіше посилаються на докорінну зміну обставин. Для невиконання норм міжна­родного права таке посилання можливе лише у випадках, визначених міжнародним правом. Механізм заміни чи скасування політичних норм менш жорсткий, ніж це пе­редбачено для норм міжнародного права. Менш жорст­кими є й санкції за недотримання політичних норм; в ос­новному вони зводяться до заходів морально-політичного впливу.

Мораль є формою суспільної свідомості, вона відби­ває уявлення народів про справедливе, необхідне. В ос­нові обов'язковості норм міжнародного права лежать, зок­рема, й вимоги моралі (наприклад, принцип pacta sunt servanda трансформувався в міжнародне право з мораль­ного принципу бути вірним даному слову. Моральні, за­гальнолюдські цінності є критерієм розвитку міжнарод­ного права. Ряд норм спочатку функціонують виключно як моральні засади, а згодом держави формулюють їх як юридичні норми (наприклад, заборона злочинів проти миру і людяності тривалий час була моральною вимогою, а у Статуті Нюрнберзького трибуналу закріплена як нор­ма міжнародного права).

Серед учених домінує думка, що основні принципи міжнародної моралі є правовим утіленням вимог міжна­родного права. І сьогодні міжнародна мораль повніше, ніж міжнародне право, відбиває загальнолюдське уявлен­ня про добро і справедливість.

Не можна замовчувати і вплив релігії на міжнародне право. Фактично церква повернула феодальній Європі до того забуті і втрачені праці давніх грецьких і римських мислителів (Платона, Аристотеля, Цицерона та ін.). Че­рез запозичення канонічним правом норм римського пра­ва церква сприяла відродженню Corpus juris civilis і впливу останнього на становлення європейських національних правових систем і регіонального міжнародного права, яке згодом розрослося до рівня загального та універсального. Основна норма сучасного міжнародного права, його принцип та імператив pacta sunt servanda вперше був фор­мально затверджений Карфагенським собором 438 р. Біб­лія, Коран не лише визнавалися джерелами міжнародно-

Характерні особливості міжнародного права

го права, а й суттєво впливали на розвиток міжнародних відносин. Церква вплинула на розвиток правил міжнарод­ної торгівлі з невірними, боротьби з контрабандою, забо­рону застосовувати у війні певні види зброї (арбалети), зміцнення інституту репресалій тощо.

Беручи до уваги ці та інші впливи релігії на міжна­родне право, ряд авторів (Ю. Я. Баскін, І. 1. Лукашук, Дж. Нафцигер, Н. Бентвіч та ін.) схильні бачити в релі­гійних нормах і думці духовну основу міжнародної пра-вотворчості і правозастосування, тлумачення системи норм міжнародного права, міжнародної правосвідомо­сті. 1, виходячи із сучасних реалій, їм важко заперечити в цьому.

Завдяки релігії в міжнародному праві спочатку затвер­дилися інститути Божого миру і Божого перемир'я, які згодом були розвинуті до рівня інституту мирного вирі­шення міжнародних суперечок. Значний вплив має релі­гія і на становлення деяких інших інститутів міжнародно­го права; так, до сьогодні функціонує мусульманське між­народне право (на рівні регіонального). Впливаючи на свідомість віруючих, релігія здатна значно підвищити ефек­тивність здійснення міжнародного права.

У цьому напрямі подібний вплив на міжнародне пра­во може мати хіба що ідеологія. Вона здатна як розвалити систему міжнародного права (як це сталося в XX ст.), так і зміцнити її (що відбувається в міжнародному праві з часу радянських перебудовних процесів). Міжнародно-право­ва ідеологія, поділена на західну, соціалістичну і «третьо­го світу», знову стає ідеологією, міжнародною правосвідо­містю, що відповідає сучасному розвиткові міжнародного права.

Ідеологія покликана постачати міжнародне право іде­ями, поглядами, сформульованими інтересами, волями та цілями. Міжнародне право, по можливості, закріплює їх як норми, принципи, стандарти поведінки.

Через міжнародну правосвідомість ідеологія впливає на процес створення, застосування і забезпечення вико­нання норм міжнародного права. У свою чергу, міжна­родне право впливає на вироблення певних ідеологічних засад.

Практика свідчить, що ідеологія, яка розвивається на загальнолюдських цінностях, сприяє розвитку між-

Глава I
__________ Поняття, природа та сфера дії міжнародного права______

народного права. 1, навпаки, ідеологія, яка базується на національній винятковості, національних чи расових перевагах, часто здатна завдати непоправної шкоди міжнародному праву. Виходячи з уроків таких деструк­тивних ідеологічних впливів, сучасне міжнародне право забороняє пропаганду нацистської і расистської ідео­логій.

Природа юридично обов'язкової сили міжнародного права

Чи не єдиний наробок учених з цього питання — це встановлення факту, що юридична обов'язковість норм міжнародного права є головною особливістю,… _________ Природа юридично обов 'язковоі сили міжнародного права____ дать юридична обов'язковість велінь держави? чому суд може виходити із загальних засад права, і де їх джерело…

Функції міжнародного права

Щодо переліку функцій та класифікації подібність стану у вітчизняній науці із зарубіжними дослідженнями полягає в тому, що їх указується безліч: від… Функції міжнародного права гінс, В. Фрідман, В. Коплінг, К. Перрі, Дж. Шварцен-бергер та ін.) розглядають функції міжнародного права поряд з…

ІСТОРІЯ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА І ЙОГО НАУКИ

Виникнення міжнародного права і періодизація його історії

Глава II Історія міжнародного права і його науки тання, як час виникнення міжнародного права» (М. Ш. Па-цація) та ін. Відповідь на питання про виникнення й розвиток міжна­родного права залежала, як правило, від світоглядних упо­добань…

Формування та особливості міжнародного права в додержавний період

А

налізуючи загальні законо­мірності розвитку міжнарод­ного права як суспільно-історичного явища, В. А. Василен­ко досить чітко висловив поки що домінуючу у вітчизняній науці міжнародного права думку: «Міжнародне право, як і

^

_____ Формування та особливості міжнародного права в додержавний період_____

національне, є продукт суспільства на певному етапі його розвитку. Воно виникає там, тоді і остільки, де, коли і ос­кільки в результаті розпаду родоплемінних зв'язків з'явля­ються держави, встановлюються міждержавні відносини і, отже, виникає необхідність в їх міжнародно-правовому нор­мативному врегулюванні»¹. Таке розуміння походження міжнародного права характерне для більшості вчених колиш­нього Радянського Союзу й соціалістичних країн у цілому. Нові наукові дослідження вчених в цій галузі дозволили зробити протилежні висновки, як от: «право стосовно дер­жави завжди первинне і має верховенство».

Задля справедливості слід зазначити, що ідея первинно­го зародження міжнародного права (з міжродового), а потім уже внутрішнього («національного») була сформульована академіком НАН України В. Е. Грабарем і одночасно з ним швейцарським дослідником Г. Бьоглі. Слід сказати, що в науці міжнародного права перебільшення ролі держави в міжнародному перетворенні не завжди переважав. Більше того, тривалий час він узагалі не мав своїх послідовників. Та починаючи з німецького вченого X. Вольфа (1679—1754), етатичні погляди якого на право (міжнародне право зокре­ма) були підхоплені філософом І. Г. Фіхте (1762—1814) і вже в XIX—XX ст. стали переважними в юриспруденції, дослід­ники часто перебільшують роль держави в правотворенні і правозастосуванні. Сьогодні такий підхід приховує в собі небезпеку ігнорування людини як кінцевої мети функціо­нування будь-якого права. Крім того, він може призвести до приниження ролі громадянського суспільства (в націо­нальному праві) й міжнародного співтовариства (в міжна­родному праві), які досить часто виступають стримуваль­ним началом в заміряннях держави на права і свободи лю­дини.

Не треба забувати, що такі основоположні документи сучасного міжнародного права, як Загальна декларація прав людини, міжнародні пакти про права людини, Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод та інші, були прийняті державами саме під тиском світової гро­мадськості (міжнародних неурядових організацій, представ­ників національних меншин і корінних народів тощо), а їх численні проекти розроблялися на неурядовому рівні. Саме

¹ Василенко В. А. Основы теории международного права. К., 1988. С. 3.

 

Глава II Історія міжнародного права і його науки

зародження міжнародного права сталося поза участю дер­жав, які на той час іще не сформувалися.

Теза про зародження міжнародного права на етапі роз­паду родоплемінних структур первісного суспільства і по­яви держав явно не враховує історичних і правових реалій. Сучасні археологічні та етнографічні дані свідчать про на­явність традицій, ритуалів, правил поведінки в період по­над 60 тисяч років тому (дослідження неандертальських поховань). Навіть якщо вірити прихильникам концепцій державницького походження права (а саме вони раніше від усіх започатковують появу держави), то держави виникли не раніше, як 5 тисяч років тому. Отже, більш як 55 тисяч років людство творило правила своїх стосунків без участі держави. Слід зазначити, що багато з них забезпечувалися примусом, породжували відповідальність і застосування санкцій, тобто мали ті самі елементи і правила застосуван­ня, що й норми, які ми з появою держави вважаємо пра­вовими. Особливо це характерно для періоду перед утво­ренням держав.

Аналіз свідчить, що вже в додинастичний період історії Стародавній Єгипет мав розгалужені міжнародні зносини й відповідні органи, які ці зносини контролювали й зао­хочували їх чи, навпаки, обмежували. Принаймні, царів додинастичної епохи дослідники характеризують як досвід­чених фахівців у вирішенні своїх міжнародних проблем. Питання зовнішніх зносин перебували в центрі уваги царів і вождів племен, які уособлювали центральні органи цих зносин. Була створена відповідна рада вождів кланів, до повноважень якої входило визначення стратегії і тактики стосунків із сусідніми політичними структурами (вожде-ствами, племенами та ін.). Цар доручав комусь із своїх представників виконати відповідне міжнародне доручення. Такий представник повинен був знати мову тих, до кого направлявся, мати серед них повагу і твердо відстоювати вказівки царя і ради. Посланця запевняли про недотор­канність, бо ж його слова і дії не є власними, а виразника­ми волі фараона (царя) і ради.

Для такої ролі більше підходили знахарі (вони часто лікували не лише своїх жителів, а й сусідніх), мандрівники, торговці, мисливці (полювання зближувало представників різних племен і вождеств, сприяло спільній довірі й порозу­мінню) або ті, що мали своїх родичів і знайомих у сусід-

____ Формування та особливості міжнародного права в додержавний період______

ньому племені, котрі також могли посприяти вирішенню конкретних завдань.

Проте вже в період Тиніської династії такі зносини ста­ють настільки складними, що здійснювати їх через періо­дично обраних (часто випадкових) представників стало не­можливо. В Давньому царстві, Першому перехідному пері­оді, Середньому царстві, Другому перехідному періоді, особливо в період Нового царства, коли міжнародні відно­сини набувають надто заплутаного і складного характеру, виявилось неможливим обійтися і без спеціальних органів зовнішніх зносин. З утворенням централізованої Єгипет­ської держави ці функції здійснювали: фараон, візир, Бюро листів фараона (Дім листів фараона, Місце листів фараона) — відомство закордонних справ Єгипту, регіональні й функ­ціональні рабіцу, єгипетські делегації, посли, посланці та гінці.

На вершині ієрархічної драбини був фараон, за ним ішли царі (правителі номів), які мали залежних від себе прави­телів, за цими — просто правителі номів. Водночас Єгипет започаткував практику шанування класів, рангів і титулів царя й держави, встановивши при цьому так званий клуб великих держав.

Про характер вождества до створення централізованої держави Стародавнього Єгипту свідчить титулатура фарао­на в середовищі монархів: «батько», «наш цар», «наш пан», «патріарх», «патрон» та інші й насамкінець — «суверен». Нецентралізований характер зовнішніх зносин (на етапі во­ждества) змушував фараона довіряти виконання цих функ­цій різним представникам, що лише збільшувало бюрокра­тичний апарат у цій сфері: візир, рабіць, помічники рабщів, численні таємні інформатори (вуха фараона), таємні спосте­рігачі (очі фараона), посланці фараона, царські сини, ко­менданти чужих країн, начальники країн, царські вісники, скарбники, довірені царя в певній країні, довірені фараона до певної межі (територіальної), начальники домів, царські писарі (які мали свою ієрархію), носії опахала, великі на­чальники війська його величності, вельможі на чолі людей, управителі міст, начальники документів царської палати, жерці (розгалужена рангова ієрархія), владики, правителі, начальники області (ному та інші варіанти), начальники фортець, служителі, царські супровідники (своя рангова градація) та ін.

 

Глава II Історія міжнародного права і його науки

Проте забюрократизованість вождества не заважала Ста­родавньому Єгиптові послідовно напрацьовувати основні правові засади міжнародних зносин. Уже до створення цен­тралізованої держави ця країна знала посольське право (з визнанням недоторканності посла та його майна, тимчасо­вої дипломатії, класів і рангів закордонних представників Єгипту тощо), інститут права на зовнішні зносини (згодом дістане назву інституту міжнародної правосуб'єктності), ін­ститут торговельного права, міжнародне морське право (ос­новними компонентами якого були правові засади морської торгівлі та війни, боротьби з піратами; прообразом цих норм стали правила експлуатації і взаємних зносин на р. Ніл), інститут династійних шлюбів, закони і звичаї ведення бо­йових дій, статус території країни тощо. Єгипет цього пе­ріоду знав міжнародно-договірне право, але, сповідуючи концепцію Ра, тобто фараона сонця, що означало його вла­ду над усіма за його кордонами, він намагався, де було мож­ливо, ухилятися від укладення угод (з нижчими за рангом фараон не домовлявся).

Давньоєгипетська концепція міжнародних відносин сприяла появі й визнанню норми міжнародного права — елемента, який є основним і в сучасному міжнародному праві. Ця концепція в центр міжнародних відносин ставила фараона, котрий, як сонце, освітлює сусідні й віддалені краї­ни (тут не обов'язкове безпосереднє спілкування). Для них він є основою всієї світобудови, космічного порядку, при­носить розуміння добра і зла, правомірного і протиправно­го. За космічним порядком ішов підпорядкований йому за­гальний порядок, який також залежав від фараона, але з тією різницею, що розкривати суть його могли, з дозволу фараона, й інші правителі Стародавнього Єгипту. Якщо на рівні космічного порядку головним було обгрунтування його внутрішньої справедливості, то загальний порядок мав утверджувати офіційно визнані (передусім фараоном) релі­гійні, правові й моральні стандарти.

Ідея справедливості космічного порядку, будучи симво­лічною за своєю суттю, в такий же символічний спосіб на­в'язувалася давнім єгиптянам: через візуальне розкриття принципів рівнозначності, рівноцінності, еквівалентності. Для цього давньоєгипетські ідеологи не придумали нічого кращого, як зображення врівноважених двох чаш терезів. Цей символ запозичать згодом давні греки для відображен-

______ Формування та особливості міжнародного права в додержавшій період______

ня власного розуміння справедливості; від них він перейде до римлян, європейців і стане символом сучасного судочин­ства в різних країнах світу та в міжнародному судочинстві.

Загальний порядок тому так і називався, що розкривав основні засади, стандарти відносин не тільки правового по­рядку, а й морального, етичного, релігійного. Він цілковито підпорядковувався космічному порядкові.

Партикулярний порядок, який ішов після загального, цілковито підпорядковувався йому, але встановлювався не фараоном, а лише з його згоди чи без заборони. Партику­лярний порядок уособлює всі норми міжнародного співро­бітництва, які випливають зі звичаїв і договорів, укладених правителями різних країн. Введення такого порядку було необхідним, бо загальні стандарти фіксували такі ж загальні засади переважно статичного характеру. Життя вимагало управління процесами, які стрімко змінювалися і які не­можливо було звести до залежності від одного фараона, але й не можна було пустити на самоплив.

Давньоєгипетська тріада управління міжнародними зно­синами нагадувала піраміду, на верхівці якої був фараон (сонцю личить освітлювати всю землю). Від нього засади космічного порядку проходили другий загальний сектор і проникали в партикулярний. У загальному секторі вони зу­мовлювали появу загальних стандартів, а ті, крім упорядку­вання стосунків на рівні власного сектору, формулювали основні засади партикулярного сектору. Таким чином, у цій піраміді управління космічний порядок залежав від фарао­на, загальний — від космічного і фараона, а партикулярний — від усіх попередніх. Фараон нічим не керується, він є сам по собі — бог і благо для всіх, космічний порядок будуєть­ся на законах природи, загальний — на стандартах, а парти­кулярний — на нормах права.

Окрім Стародавнього Єгипту, свій внесок у зародження і розвиток міжнародного права зробили вождества й інших регіонів: Месопотамії, Хеттів, Стародавніх Індії, Китаю, Греції, Риму тощо. Щоправда, генезу міжнародного права як глобального соціального явища легше простежити на рівні розвитку цивілізацій. Так, сучасні міжнародно-правові позиції окремих регіонів можна краще зрозуміти, просте­живши споріднено пов'язані, споріднено частково пов'я­зані і споріднено не пов'язані лінії розвитку цивілізацій: а) мінойська —> еллінська -> європейська; б) мінойська ->

Глава II Історія міжнародного права і його науки

сірійська -» ісламська; в) шумерська -> індська -» індуїстсь­ка; г) єгипетська -> еллінська; д) мінойська -~> сирійська —» іранська; є) шумерська -> вавилонська -» іранська та ін. Навіть у китайській цивілізації досить чітко простежують­ся споріднені лінії розвитку; осторонь стоять хіба що анд-ська і майянська цивілізації, які були поглинуті європей­ськими колонізаторами без будь-якого відчутного культур­ного впливу на розвиток останніх.

Древньоіудейські племена-вождества сповідували бого-дароване міжнародне право (подальший аналог природного права), право між єврейськими містами-вождествами (до цього давні греки майже нічого не додали) і право у відно­синах з неєврейськими вождествами. Між євреями заборо­нялася війна, а в разі порушення цієї норми заборонявся полон. І коли в силу обставин появляться полонені, то їх необхідно підлікувати, нагодувати, забезпечити одягом і по­вернути до їхнього вождества.

У вождествах шумерського регіону вважалося, що між­народні норми утверджуються на «з'їздах богів і прави­телів». Міжнародний договір укладається між двома сто­ронами, але головне в ньому не це, а те, щоб таке правове рішення було переконливим. Тому впливати на достовір­не розуміння може й одна сторона. Але вона в своєму тлу­маченні угоди пов'язана тим, що не може відходити від категорій ні-гі-на («істинне, постійне») і ні-сі-са («спра­ведливе, рівне»). Ми подибуємо ідею справедливості і в давньоєгипетському праві. Деякі вчені (М. Т. Ларсен, Г. Франкфурт, Г. У. В. Саггс та ін.) вважають, що з мігра­цією населення ця ідеологія мігрувала в нові райони: на захід — від Еламу, Суз, Шумеру і Аккаду через Ассірію, на північ до хурритів, Міттанні, а на південний захід — через Сірію, Ханнан аж до єгипетських номів, на схід — через Іранське нагір'я, каситські гірські народи, морські племена Перської затоки і далі.

Месопотамським вождествам ранньодинастійного пе­ріоду була знайома розгалужена й формалізована міжна­родна договірна практика з високим рівнем юридичної техніки укладання цих джерел права. Так, договір між містами Лагаш і Умма (3100 р. до н. е.), договір Нарам-Сіна з царем Еламу вже знали поділ на преамбулу, основ­ну частину і заключения. У разі необхідності вождества вдавалися до посередництва, мирного врегулювання не-

_____ Формування та особливості міжнародного права в додержавний період______

порозумінь, шанували недоторканність іноземного посла; досить рано вони зрозуміли переваги міжнародної тор­гівлі, а тому всіляко прагнули заволодіти торговельними шляхами.

Хеттські вождества сприйняли месопотамську міжна­родну договірну практику, довели її до досконалості (на сьогодні відомо близько 100 хеттських міжнародних дого­ворів), певною мірою нав'язали Стародавньому Єгипту і через вождества в регіоні Єгипетського моря передали ста­родавнім грекам, а ті вже через римлян донесли її до євро­пейців.

Вождества регіону Стародавнього Китаю (11 тисячоліття до н. є. — II ст. до н. є.) знали міжнародне право не менш розвинуте за інші регіони. Задовго до європейської практи­ки їм були відомі п'ять рангів благородства суб'єктів міжна­родного права — кнуг, гео, поч, цеу, нан (у Європі: князь, маркіз, граф і т. д.), досить розвинутий посольський цере­моніал і клас професійних дипломатів, загальні принципи міжнародно-правового спілкування, складна процедура ук­ладення міжнародних договорів та ін.

Як і єгиптяни, стародавні китайці будували систему міжнародного права за принципом піраміди, де в основі зна­ходились васальні держави, а на верхівці — держава-сюзе-рен, яку на відміну від Єгипту могла за певних обставин замінити васальна держава. Головних васалів було дванад­цять, і протягом століть ця кількість залишалася постійною. Як і древні іудеї, китайці знали міжнародне право між ки­тайськими вождествами (фактично — спільний кодекс зов­нішніх зносин) і в стосунках з некитайськими вождествами (досить суворі правила).

Міжнародне право Стародавнього Китаю не перебувало під таким впливом релігії, як в інших регіонах. Праву цьо­го регіону був відомий інститут посередництва, міжнарод­них ліг, але воно зовсім не сприймало заручництва як умо­ви дотримання зобов'язань.

У сусідніх зі Стародавнім Китаєм індійських вождествах розвивалось (період розвитку до утворення імперій Маурьєв) «своє» міжнародне право. Закони і звичаї війни тут були значно гуманніші, ніж в інших регіонах. Індійському регіо­ну притаманний високий рівень посольського права (навіть у разі війни за послом зберігалась недоторканність, зазви­чай його повертали на батьківщину) та міжнародно-право-

 

Глава II Історія міжнародного права і його науки

вої ідеології (про це свідчать такі перлини світової культу­ри, як «Рігведа», «Атхарваведа», упанішади, «Рамаяна», «Ма-хабхарата» та ін.). Згідно з ученням «Махабхарати», посол має задовольняти такі вимоги: народитися у високоповаж­ній, знатній сім'ї; бути красномовним, розумним, пишно­мовним, точно передавати послання, з яким його направи­ли, мати добру пам'ять.

Основними інститутами права давньоіндійських вож-деств були: право міжнародних договорів (суто прикладно­го, практичного характеру), право союзів, право війни, те­риторіальної юрисдикції, шлюбних договорів, нейтралітету, морського права, право торгівлі та ін.

У Стародавній Греції епоха вождеств тривала від гоме­рівських «Одіссеї» та «Іліади» до епохи елліністичних ім­перій, коли поліси (яких часто називали державами, а фак­тично вони були вождествами) застосовували владу, на той час іще не монополізовану урядом, як то станеться з по­явою держави. В таких полісах немає державного апарату, централізованого контролю, одноосібного правителя, екс­плуатації, примусової праці та інших елементів, власти­вих державі. Водночас як у полісах, так і в міжполісних відносинах функціонувало достатньо розвинуте міжнарод­не право.

Суб'єктами міжполісних правових відносин могли ви­ступати не лише поліси та їхні правителі, а й правителі окремих полісних кланів. Вони могли укладати угоди з іншими полісами й державами. Різниця в договорі, су­б'єктом якого виступав поліс у цілому, полягала в тому, що полісна угода ратифіковувалась. Клановий договір не повинен суперечити полісному. В разі невиконання клано­вого договору претензії не могли висловлюватися полісу. В кращому випадку поліс видавав учасника такої угоди сто­роні, щодо якої він порушив свої зобов'язання. Клани мог­ли мати широкі договірні, дипломатичні, торговельні зв'яз­ки з іншими полісами чи їхніми кланами. Так, в Афінах клан Алкмеонідів мав інтенсивні дипломатичні, економічні та правові контакти з Дельфами, Еретрією, Сікіоном, Лі­дійським царством, Сардами, фракійськими царями, Спар­тою та ін., з якими укладали договори, відправляли і прий­мали послів тощо.

Афінський поліс також активно використовував Алкме­онідів у здійсненні загальнополісних справ з іншими іно-

______ Формування та особливості міжнародного права в додержавний період_____

земними полісами. За порушення прав та інтересів полісу керівник клану чи його представники могли бути піддані остракізму (в історії Алкмеонідів таке траплялося в 615 р. до н. є. після суду над ними, вигнання Пісістрата в 557— 556 pp. до н. е., друге вигнання Алкмеонідів — 546 р. до н. е., третє вигнання Алкмеонідів — 514р. дон. е., вигнання в 508—507 pp. до н. є. Клеоменом 1, остракізм Гіппарха в 487 р. до н. е., Мечакла IV — в 486 р. до н. е., Каллія — в 485 р. до н. е., Ксантиппа — в 484 р. до н. е., Арістіда — в 482 р. до н. е., Фемістокла — в 470—460-х роках до н. е., Фукідіда — в 444 р. до н. є.

Слід зазначити, що інститут остракізму був звичайним інститутом права в міжполісних відносинах того періоду. Окрім названих інститутів, досить розвинутими були інсти­тути морського, торговельного права, законів і звичаїв ве­дення війни, інститут міжполісних об'єднань тощо.

Міжнародне право Стародавнього Риму, звідки багато дослідників започатковують сучасне міжнародне право, склалося значно пізніше. Навіть якщо початком його вва­жати міжплемінні договори і звичаї (Дж. Карло, М. Е. Ша-во, В. Е. Грабар, Г. Бьоглі та ін.), усе одно в інших регіонах таке право вже функціонувало століття і навіть тисячоліття. Безумовно, давньоримські вождества внесли і свою лепту в розвиток цієї системи права, причому робили вони це не відірвано від досягнень міжнародно-правової культури ін­ших регіонів. Про це свідчить практика римських племен укладати між собою договори, приносячи жертву богам, видавати порушника міжнародного договору іншій стороні, а також формалізм і заорганізованість процедур оголошен­ня війни, укладання угод. Навіть добре відомі давньоримські звичаї і норми гостинності мають свого попередника в грецькій проксенії. Досить багато запозичено римлянами в посольському праві, правовому регулюванні міжнародної торгівлі, визначенні статусу іноземців тощо.

Але, безперечно, римлянам належить заслуга довести до досконалості розвиток різноманітних міжнародно-правових інститутів, які від них перейме Європа. Римляни впорядку­вали розуміння міжнародно-правових суб'єктів, джерел, норм тощо. Нарешті, Стародавній Рим дав саму назву міжна­родного права, яка після незначних змін увійшла до сучас­ного вжитку.

 

Глава II Історія міжнародного права і його науки

Міжнародне право стародавніх держав

 

Міжнародне право стародавніх держав

Вождество монополізує колишні кланові організаційні обов'язки і вносить у них ієрархічну підпорядкованість. Це мобілізує суспільство всередині… Водночас можливості вождеств у політичній організації суспільства виявились… санкції часто не досягали мети. Застосування остракізму до представників такої кланової еліти часто було…

Міжнародне право в епоху середньовіччя

(В. Прейсер, Ст. Вероста, П. Парадізі та ін.) вважають, шо через малопомітні зміни в міжнародному праві важче виз­начити епоху середньовіччя, ніж то…   Глава II Історія міжнародного права і його науки

Класичне міжнародне право

Глава II Історія міжнародного права і його науки Класичне міжнародне право  

Перехід до сучасного міжнародного права та утвердження основних його засад

Тим часом останнє твердження не є загальноприйнят-ним у науці міжнародного права. А в радянській науці навіть побутувала думка, що сучасне… Глава II Історія міжнародного права і його науки Такий підхід до уточнення терміна (вперше цей термін вжито в наукових дослідженнях наприкінці XV ст.) влас­тивий був…

Історія науки міжнародного права

У XVI—XVII ст. в дослідженні міжнародного права най­авторитетнішими школами стали: італійська — Н. Маккіа-веллі (1469-1527), П. Беллі (1502-1575),… Після виходу праці Г. Гроція в науці чітко вирізняється три основних напрями:… 1679), Б. Спіноза (1632-1677), С. Пуффендорф (1632— 1694), Г. Лейбніц (1646-1716), X. Томазій (1655-1729), М.…

Too

одним з найвідоміших дослідників міжнародного права до­революційної Росії).

З України до Варшави переїхав уродженець Ніжина, визначний дослідник історії і теорії міжнародного права В. М. Александренко (1861—1909); виходець із Прикар­патської Русі, відомий дослідник історії міжнародного пра­ва, праці якого друкувалися майже всіма мовами Європи, академік В. Е. Грабар уже по закінченні Колегії Галагана в Києві виїздить спочатку до Москви, а згодом — до Юр'єва (Дерпт), де й здобув лаври всесвітньо відомого вченого, та ін.

У першій половині XX ст. практично всі відомі фахівці міжнародного права в Україні емігрували, а тому розвиток цієї науки майже зупинився до другої половини століття, коли були підготовлені нові кадри.

Проте до революції, незважаючи на такий масовий відтік науковців з України, все ж таки залишалися надзвичайно обдаровані діячі цієї науки, які були гордістю України і школи яких визнавалися досить авторитетними в таких «країнах міжнародного права» Європи, як Італія, Франція, Німеччина, Іспанія, Голландія, Англія та ін. У Харківсько­му університеті викладали: професор Т. Ф. Степанов (1795— 1847), автор першого підручника міжнародного права не тільки в Україні, а й у тодішній Російській імперії; профе­сор Д. І. Каченовський (1827—1872), перший дослідник міжнародного права Російської імперії, який став науко­вим авторитетом для вчених країн Західної Європи; про­фесор А. М. Стоянов (1831—1907), перший учений серед країн Східної Європи, хто розкрив динаміку становлення і розвитку позитивістського напряму права (і міжнародного права зокрема) від глосаторів до власне кінцевого форму­вання позитивізму; професор В. П. Даневський (1852— 1898), перший серед науковців Російської імперії, хто брав активну участь у засіданнях загальноєвропейських міжна­родно-правових форумів, досить схвальні рецензії на його дослідження з питань теорії, історії міжнародного права, системи політичної рівноваги та легітимізму, нейтралітету і кодифікації міжнародного права виходили у Франції, Бель­гії та інших країнах Європи. В цьому ж університеті пев­ний час викладали і досліджували міжнародне право такі відомі вчені, як М. 1. Догель, А. А. Євецький, С. М. Се­натський, М. Піуновський, М. О. Таубе, В. А. Уляницький, В. А. Ястржембський та ін.

ЇОЇ

Глава II Історія міжнародного права і його науки

Досить продуктивною в дослідженні міжнародно-право­вих проблем була школа вчених Київського університету. її засновником з повним правом можна вважати професора К. О. Неволіна, дослідження якого свідчать про глибоке опрацювання наукової спадщини західноєвропейських за­сновників міжнародного права, зокрема Ф. Вітторіа, Д. Сото, Ф. Суареса, Б. Аяли, А. Джентілі, Гуго Гроція та їхніх по­слідовників С. Пуффендорфа, X. Вольфа, Р. Зьоча, 1. Мо-зера і багатьох інших.

Особливо заговорили про київську школу міжнародно­го права завдяки діяльності учня К. О. Неволіна професо­ра В. А. Незабитовського (1824—1883), якого називатимуть наприкінці XIX ст. «найбільш глибоким мислителем у науці міжнародного права» і «вченим, рівних якому за аналітич­ним розумом і тонким відчуттям немає в Російській ім­перії». Розроблена ним концепція державної території стане наріжною в буржуазній науці міжнародного права, а його погляди на міжнародну правосуб'єктність держави згодом поділятимуть і радянські вчені.

Авторитет київської школи міжнародного права зміц­нювали доцент Р. 1. Базінер (який багато зробив для дослі­дження питань нейтралітету, законів та звичаїв війни, Ві­денського трактату 1815 p., але через несприятливе ставлен­ня до нього керівництва університету змушений був поли­шити викладацьку та науково-дослідницьку роботу і стати приватним бізнесменом); професор П. М. Богаєвський (на батьківщині й за кордоном його було визнано кращим фа­хівцем з питань права та історії діяльності Червоного Хрес­та); професор М. Д. Іванишев (учень К. Ф. Савіньї, один з найбільш шанованих у Російській імперії прихильників історичної школи права, викладав міжнародне право в Київ­ському університеті в перші роки його існування); доцент, а згодом директор департаменту міністерства закордонних справ Росії М. Р. Кантакузін-Сперанський (увійшов в істо­рію науки як глибокий дослідник законів та звичаїв війни, питань кодифікації міжнародного права); професор М. К Рен-ненкампф (ректор Київського університету, дослідник пра­ва морської війни); професор Л. В. Романович-Славатин-ський (викладав міжнародне та конституційне право, дослі­джував історію міжнародно-правових поглядів); П. Я. Тут-ковський (дослідник історії міжнародного права); професор О. О. Федотов-Чеховський (перший штатний викладач

Розвиток науки міжнародного права в Україні

міжнародного права Київського університету); професор О. О. Ейхельман (німець із Прибалтики, який переїхав до Києва і вже відтоді вважав Україну своєю батьківщиною; в уряді УНР був товаришем міністра закордонних справ, ав­тор проекту конституції УНР; з 1884 р. очолював кафедру міжнародного права Київського університету, є автором близько 20 монографій і понад 250 наукових статей німець­кою, російською та українською мовами, значний науко­вий спадок залишив у рукописах, досліджував питання те­орії, історії та системи міжнародного права тощо, емігрував після перемоги радянської влади в Україні).

Трохи пізніше дослідження міжнародного права розпо­чалося в Одеському (Новоросійському) університеті. Пер­ший викладач міжнародного права А. А. Гладкий та його наступник М. С Власьєв невдовзі померли. Дослідження міжнародного права в університеті розпочав М. Р. Канта­кузін-Сперанський, але дуже скоро переїхав до Києва.

Викладання міжнародного права доручалося тим, хто погоджувався на цю справу, аж поки в 1884 р. приват-до­центом кафедри міжнародного права буде обрано енергій­ного фахівця Г. О. Івановського. Випускник Київського університету, учень В. А. Незабитовського і Л. В. Романо­вича-Славатинського, він дуже швидко зарекомендує себе талановитим дослідником міжнародного права (особливо міжнародного кримінального права та історії права міжна­родних договорів). Але відразу після захисту дисертації на одержання ступеня магістра (1889) та обрання екстраорди­нарним професором цієї кафедри його запросять до іншого університету з більш сприятливими умовами роботи. 1896 р. Г. О. Івановський дасть згоду Петербурзькому університе­тові й назавжди залишить Одесу.

Його замінить не менш обдарований професор П. Є. Ка­занський. Блискучий дослідник міжнародного адміністра­тивного права, на працях якого, за твердженням італійсько­го вченого А. Рапісарді-Мірабеллі, вчилися покоління захід­них адміністративістів-міжнародників, П. Є. Казанський досліджував міжнародне адміністративне право, писав під­ручники з міжнародного права, перекладав. Слава й талант П. Є. Казанського дуже швидко викликали заздрість у його колег. Перший, хто кинув у нього «науковий камінь», був його вчитель, професор Московського університету Л. О. Ко-маровський. Почалося цькування вченого з європейським

Глава II Історія міжнародного права і його науки

_____ а

Розвиток науки міжнародного права в Україні

 

іменем (його називали «самовпевненим писакою», «листо-гоном», «писарчуком, що не мав схильності до оригінальної думки» тощо), і це позбавило його можливості писати. І дуже швидко про П. Є. Казанського забули.

З проблем міжнародного права в Одеському універси­теті писали також А. А. Кочубинський, 1. А. Лінниченко, А. 1. Маркевич, В. К. Наддер, А. С. Мулюкін, А. С. Тра-чевський, Ф. І. Успенський, Е. М. Щепкін та ін., але жоден з них не зміг досягти рівня П. Є. Казанського.

Подібна ситуація з викладанням та дослідженням між­народного права склалася і у Львівському університеті, де навчалися чи починали працювати талановиті особистості, які з різних причин були вимушені покинути Львів і відда­ти свій талант на славу іншій державі. Лише два приклади з цього приводу. Уродженець с. Жолкева (передмістя Львова) Г. Лаутерпахт навчався у Львівському університеті. Проте його соціалістичні погляди, прояви антисемітизму щодо єврейських студентів змушують перевестися 1918 р. до Ві­денського університету, де він дуже скоро стане одним з кращих учнів Г. Кельзена. Згодом він переїжджає до Англії, де заживе слави відомого дослідника міжнародного права XX ст. З-під його пера вийде 8 фундаментальних моно­графій, 4 курси лекцій з міжнародного права, більш як сотня наукових статей. За його редакцією буде опубліковано близь­ко 100 томів щорічних доповідей у справах міжнародного пуб­лічно-правового характеру, 11 томів англійського щорічника міжнародного права, міжнародно-правові дослідження Л. Оп-пенгейма, Дж. Брайєрлі та ін. Г. Лаутерпахт гідно представля­тиме англійську школу міжнародного права у Комісії з міжна­родного права ООН (1951—1954) як доповідач права міжна­родних договорів і в Міжнародному суді ООН (1954—1960).

Зі Львівським університетом пов'язана доля знаного дос­лідника історії міжнародного права, історії науки міжна­родного права, права міжнародних договорів Людвіка Ерлі-ха. Тут він здобуває ступінь доктора права, потому деякий час веде викладацьку і дослідницьку роботу в Галле, Берліні, Оксфорді, Каліфорнійському університеті, після чого знову повертається до Львівського університету (1920), в якому працює до Другої світової війни (спочатку викладачем, з 1924 р. — асистентом професора, з 1929 р. — професором, а з 1930 р. — директором установи з питань дослідження дип­ломатичних і політичних наук). Одночасно (1927 і 1928 pp.)

він виступає в судових справах як суддя ad hoc Постійної палати Міжнародного правосуддя. Вже визнаним авторите­том науки міжнародного права Л. Ерліх у роки війни пере­ходить на роботу до Ягеллонського університету.

В Радянській Україні з утворенням СРСР дослідження та викладання міжнародного права практично припиняєть­ся. Лише після війни починають відтворюватися кафедри міжнародного права, які через відсутність фахівців очолю­ють спеціалісти державного права, теорії держави і права і навіть так званого колгоспного права (Київський універси­тет). Звісно, що за таких умов на дослідження міжнародно­го права особливої ваги нічого було й сподіватися. Тому в 20-ті роки з міжнародного публічного права можна було вказати на праці Л. Березова (з нових тенденцій міжнарод­ного права), Л. Р. Воложа (право міжнародних організацій), В. М. Корецького (міжнародне радіоправо), М. Лозинського (проблема роззброєння), А. І. Золотарьова (визнання в міжна­родному праві), М. І. Палієнка (питання суверенітету) тощо. У 30-ті роки більшість із цих учених почали досліджувати питання приватного права, а в міжнародному публічному праві, крім Конференції з питань роззброєння в Харкові (1934) та публікації підручника з міжнародного права М. Ло­зинського (Полтава, 1931), нічого знаменного не відбулося.

Ситуація повторюється і в 40-ві роки. Тут фундамен­тальні дослідження з міжнародного публічного права прак­тично обмежуються працями В. М. Корецького (за проектом 1. Подебрада та діяльності комісії міжнародного права), В. І. Бошка (питання суверенітету України), В. І. Лісовського (правові проблеми діяльності торговельних представництв, законність у міжнародному праві, історія міжнародного пра­ва та Україна), С. К. Горленка і Л. О. Лещенка (питання діяльності Дунайської конференції) тощо.

Плідно велися дослідження і пропаганда міжнародного права на терені України в період між двома світовими війна­ми у Львівському університеті. Тут опубліковані численні наукові праці, проведені наукові конференції, створені нау­ково-дослідницькі установи з міжнародно-правової пробле­матики. Особливий міжнародний резонанс мала Львівська міжнародна конференція з викладання міжнародного права та міжнародних відносин 26—28 червня 1934 р. Конферен­цію підтримали провідні вчені Франції, Норвегії, США, Болгарії, Данії, Греції, Угорщини, Румунії, Швеції, Чехії,

Глава II Історія міжнародного права і його науки

Югославії, Фінляндії та інших країн. На конференції було прийнято резолюції наукової громадськості Європи, біль­шість яких є актуальними й сьогодні. Зокрема, рекоменду­валося планувати в навчальному процесі від 60 до 100 го­дин на вивчення міжнародного права; перейти від дидак­тичного вивчення міжнародного права до засвоєння основ­них засад через дипломатичні та юридичні прецеденти й док­трини; не обмежуватися в навчальному процесі лише під­ручниками, а ширше залучати різноманітні міжнародно-пра­вові джерела. Конференція рішуче виступила проти тради­ційного поділу міжнародного права на право війни і право миру, виходячи з того, що право війни не повинне пере­оцінюватися, а також наполягала на запровадженні практич­них занять і посиленого курсу з міжнародного публічного права. Рекомендовано було запровадити як обов'язкове вив­чення майбутніми фахівцями міжнародного права французь­кої та англійської мов, висловлено побажання, щоб міжна­родне приватне право вивчалося як супутня міжнародному праву дисципліна. Конференція наполегливо рекомендува­ла також розпочати вивчення елементів міжнародних відно­син, міжнародних організацій та міжнародного права у гім­назіях, військових і морських училищах. Було також вис­ловлено побажання, щоб група предметів була організована під назвою «наука про міжнародні відносини», куди входи­ли б юридичні, історичні, економічні, дипломатичні та кон­сульські дисципліни. Розроблено було також програму май­бутньої організації діяльності щодо вивчення міжнародного права з виданням журналу з проблем викладання міжнарод­ного права, публікації резюме кандидатських і докторських дисертацій, захищених у різних країнах, публікації законо­давчих текстів, міжнародно-правових документів та рішень національних і міжнародних судів.

По-справжньому про значення науки міжнародного пра­ва в Україні заговорили в 50-ті роки завдяки працям, окрім названих учених, Л. 1. Коломенцевої, М. К. Коростаренка, Є. Л. Куришкова, М. В. Черноголовкіна, Н. В. Захарової, В. І. Сапожникова, Ю. Я. Баскіна, В. В. Преображенської, К. С Забігайла, 1.1. Лукашука, Н. М. Ульянової, М. К. Ми-хайловського та ін. Значно розширився об'єкт дослідження. Це — питання розвитку науки міжнародного права, загаль­них принципів права, принципів міжнародного права, історії міжнародного права та міжнародної правосуб'єктносгі (насам-

Розвиток науки міжнародного права в Україні

перед України), міжнародних організацій, правового регулю­вання зовнішньоекономічних зв'язків республіки, свободи відкритого моря, режиму річок, репарацій, захисту жертв війни, міжнародного договірного права, питання статусу те­риторії, сутності і доктрин міжнародного права тощо.

У 60-ті роки XX ст. в науці міжнародного права уже майже не існувало таких проблем, що не входили б у коло інтересів українських учених, серед яких заявили про себе нові талановиті дослідники (дехто з них раніше працював в інших галузях права або періодично вдавався до міжнарод­но-правових досліджень): В. А. Василенко, П. О. Недбайло, В. С. Семенов, Д. В. Александриков, П. Ф. Мартиненко,

A. С. Гавердовський, С. В. Ісакович, М. В. Яновський (пе­
ред цим працював за межами України), Ю. В. Істомін та ін.
У 70-ті роки до зазначеного загону дослідників міжнародного
публічного права приєдналися Ю. I. Булатецький, Г. Ю. Бу-
вайлик, В. Г. Буткевич, Ю. К. Качуренко, М. М. Макаре-
вич, Г. К. Дмитрієва, Ю. О. Шеммученко, О. Ф. Висоць-
кий, В. Н. Денисов, К. К. Сандровський та ін.

У подальшому досить плідно в українській науці між­народного права працюють О. В. Задорожній, В. І. Муравйов,

B. В. Мицик, А. 1. Дмитрієв, В. М. Репецький, Л. Г. Заблоць-
ка, В. 1. Євінтов, Л. Д. Тимченко, Г. Г. Деніс, О. 1. Єжова,
М. В. Буроменський, М. Ю. Черкес, А. 3. Георгіцу, В. М. Хо-
нін, Є. Т. Рулько, М. О. Баймуратов та ін.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА ,„„,

Баскин Ю. Я., Фельдман Д. И, История международного права. М., 1990.

Коровин Е. А. История международного права. М., 1946.

Курс международного права: В 7 т. М., Т. 1. 1989.

Левин Д. Б.

История международного права. М., 1962.

Lachs Manfred. The Teacher in International law. Dordrecht (Boston); Lancaster, 1987.

Nussbaum Arihus. A Concise History of the law of Nations. New York, 1947.

Grewe Wilhelm G. The Epoches of International lew. Berlin; New York, 2000.

ДЖЕРЕЛА МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

жерела міжнародного пра­ва є його головною складо­вою, а тому цілком закономірно, що зміна поглядів на них часто була наслідком зміни поглядів на… Цілком зрозуміло, що джерела міжнародного права не є раз і назавжди сталою… В одних історичних періодах міжнародного права пев-

Міжнародний договір

У науці існують два типи принципового ставлення до ролі міжнародних договорів як джерела міжнародного права: а) визнання договору основним і… ІГЇ2 В. М. Дурденевський, В. М. Шуршалов та ін.); б) визнан­ня договору «другим важливим» джерелом міжнародного права (Д.…

I

Міжнародний договір

• бути об'єктивно правомірним;

• бути укладеним відповідно до: а) принципів та норм сучасного міжнародного права; б) норм права міжна­родних договорів; в) законодавства держав у частині, що стосується процедури укладення міжнародних до­говорів;

• реалізовуватися відповідно до принципів та норм між­народного права і положень самого договору;

• надавати право покладати обов'язки на суб'єктів міжна­родного права;

• регулювати відносини, що підпадають під об'єкт міжна­родно-правового регулювання, тощо.

З урахуванням цих та інших вимог до міжнародного договору як до джерела міжнародного права тривалий час (більш як століття) розвивається думка про існування дого­ворів — джерел міжнародного права і договорів, які таки­ми бути не можуть. Перші називають «правотворчими до­говорами» (Г. Єллінек, С Бергбом, X. Трігшель, Дж. Старк, А. Ульоа, Е. Хіменес де Аречага та ін.), «конститутивни­ми договорами» (М. Коркунов), «договорами-законами» (Ш. Руссо, Г. Даам, П. Фошіль, П. Гугенхейм, Ш. Вішер та ін.), «нормотворчими договорами» (А. Фердросс, К. Сак-сена, Г. Лаутерпахт, Г. Уоддок та ін.). Договори, які не можуть бути джерелом міжнародного права, ще назива­ють «договорами-правочинами», «індивідуальними дого­ворами», «договорами — юридичними фактами», «парти­кулярними конвенціями». Такий поділ підтримують і су­часні теоретики міжнародного права. Але як раніше, так і сьогодні щораз більше наголошується на його умовності (Ш. Руссо), «практичній зручності, але теоретичній не­спроможності» (Л. Оппенгейм, Г. Лаутерпахт). Критерієм такого поділу може бути лише бажання домогтися чіт­кішого тлумачення змісту договорів, а не їх юридичної природи (П. Гугенхейм).

У радянській науці міжнародного права, за незначни­ми винятками, панувала думка, що всі міжнародні дого­вори є джерелами міжнародного права (В. М. Корецький, 1.1. Лукашук, Ф. 1. Кожевніков, В. М. Шуршалов, Є. О. Ко­ровій, Г. і. Тункін та ін.).

На відміну від внутрішньодержавного права джере­ла міжнародного права не мають чіткого підпорядку­вання.

Глава III Джерела міжнародного права

Міжнародний звичай

 

Водночас і міжнародному праву не чужа властивість пріоритетів джерел права. Так, Статут ООН є сьогодні найавторитетнішим утіленням основних загальновизнаних принципів міжнародного права, які мають імперативний (jus cogens) характер. Усі договори, що суперечать йому, є недійсними. Договори, які вміщують імперативні норми міжнародного права, мають перевагу перед міжнародни­ми договорами, що формулюють диспозитивні норми.

Визнається пріоритет міждержавних договорів перед міжурядовими, міжурядових — перед міжвідомчими. Уні­версальні договори мають перевагу перед регіональними, регіональні — перед локальними і партикулярними. За­значені критерії не є стійкими, визнаними в міжнародно­му праві у договірному порядку. Вони можуть сприйма­тися тільки як спроба теоретичної класифікації джерел міжнародного права, а не як стала класифікація їх за юри­дичною силою.

Пріоритетність міжнародних договорів залежить від:

простору дії (Статут ООН, універсальні договори ма­ють перевагу в силу того, що вони покладають зобов'я­зання і наділяють правами переважну більшість суб'єктів права, діють на всьому просторі земної кулі);

часу дії (трактати до XX ст., а пакти в першій поло­вині XX ст. вважалися найважливішими міжнародними договорами; сьогодні перші практично не укладаються, а пакти не можуть суперечити Статуту ООН);

часу укладення договору (принцип lex posterior derogat priori властивий і міжнародному праву);

характеру норм (імперативні норми мають перевагу перед диспозитивними);

змісту норм (норми категоричні мають перевагу перед рекомендаційними);

відповідності чинним принципам і нормам міжнарод­ного права (обов'язки держави за партикулярними зобо­в'язаннями поступаються перед обов'язками, що випли­вають із принципів міжнародного права та універсальних норм);

раніше взятих зобов'язань (наприклад, не вступати в блоки, нейтралітету, неприєднання тощо);

форми міжнародного договору (вважається, що усний договір є повноцінним джерелом міжнародного права, але коли одні й ті самі відносини регулюються усним догово-

ром і письмовою угодою, в разі суперечності між ними перевага визнаватиметься за письмовою угодою);

від суб'єктів як сторін міжнародної угоди (угоди між­державних організацій є джерелом другого порядку, во­ни укладаються і виконуються в межах норм, установ­лених міждержавними договорами, насамперед статута­ми) та ін.

Наголошуючи на перевагах міжнародного договору як джерела міжнародного права, не слід забувати й про його недоліки. Більшість договорів є результатом компромісу, якого вдалося досягти в результаті переговорів. Але часто це досягається за рахунок чіткості, ясності формулюван­ня. Значна більшість принципів та універсальних норм міжнародного права навіть у найавторитетніших міжна­родних угодах формулюється дещо звужено (на відміну від того, як вони функціонують століттями у звичаєвому між­народному праві). Багато таких угод за кількістю її сторін часто поступаються відповідним міжнародним звичаям, які визнають сучасні суб'єкти міжнародного права. Надто оптимістичними є твердження про можливість оператив­ного врегулювання міжнародних відносин тільки завдяки міжнародному договору. Практика свідчить, що для підго­товки і переговорів з метою укладення деяких багатосто­ронніх договорів були потрібні роки й десятиріччя. Особ­ливо це є характерним для відносин роззброєння, конт­ролю над озброєнням, заборони зброї масового знищен­ня тощо.

Ці та інші недоліки міжнародного договору суттєво продовжують впливати на авторитет міжнародного звичаю як джерела міжнародного права.

Міжнародний звичай

У

доктринах міжнародного права ставлення до міжна­родного звичаю далеко не однозначне. Доктрини розви­ваються в напрямках від твердження: «аж до останніх ча­сів міжнародне право в переважній частині складається зі звичаєвих норм» (Дж. Старк) до думки про «неможливість застосувати міжнародний звичай, бо звичай являє собою

ЛУГ

Глава III Джерела міжнародного права

звичайну поведінку, а поведінку не можна застосувати до певного випадку» (Г. Кельзен).

Певною мірою такому непорозумінню сприяла ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН, де закріплено: «Суд, який зобов'язаний вирішувати передані йому спори на підставі міжнародного права, застосовує... міжнародні звичаї як доказ загальної практики, визнаної як правова норма».

Це формулювання не точно передає сутність міжна­родного звичаю. Може йтися не про звичай як доказ за­гальної практики, а, навпаки, про правило поведінки, яке конституйоване загальною практикою. Зі ст. 38 Статуту випливає, що звичай не створює норми права, а свідчить про її існування (один із постулатів доктрини природного права). Насправді цей процес відбувається навпаки. Тер­мін «загальна практика» може служити підставою для за­перечення існування регіональних і локальних (партику­лярних) звичаїв. Це могло б спричинити неправильне ро­зуміння міжнародного звичаю як правила поведінки кон­ституйованого універсально всіма без винятку державами.

Загальне визнання необхідне для універсальних зви­чаїв (принцип свободи наукових досліджень у відкритому морі, принцип свободи досліджень та використання кос­мічного простору, право свободи доступу до космосу, пра­вило визнання кордону між повітряним і космічним про­стором, визнання космосу, відкритого моря і дна під ним як загального надбання людства, принцип міжнародної відповідальності, право на самооборону тощо). Стосовно регіональних і партикулярних звичаїв суд підтвердив їх визнання своїми рішеннями. Так, у справі Right of Passage over Indian Territory Case (Portugal—India) (1960) суд вирі­шив, що «партикулярна практика лише між двома держа­вами, шо визнається ними як правова, дає підстави для визнання звичаєвої норми, яка діє між ними».

Необхідно розрізняти міжнародний звичай та міжна­родну звичку як юридично не обов'язкове правило пове­дінки, міжнародний звичай і загальні принципи права, які можуть визнаватися й без міждержавної практики.

Будучи, як і міжнародний договір, основним джере­лом сучасного міжнародного права, міжнародний звичай суттєво відрізняється від нього за процедурою створення, існування і застосування. Так, у міжнародному договорі

Пв

Міжнародний звичай

можна простежити чітку різницю між правотворчою про­цедурою і нормативним результатом. У міжнародному зви­чаї правотворча процедура і нормативний результат «зли­ті» і не мають процедурної відокремленості. Міжнарод­ний договір створюється в межах формальних перего­ворів, міжнародний звичай створюється завдяки практиці держав. Форма існування міжнародного договору — кон­кретний правовий акт, форма існування міжнародного звичаю — правило поведінки держав, конституйоване їх­ньою практикою. Завдяки міжнародному договору можна сформувати як загальні, так і часткові, конкретні, деталі­зовані рішення; міжнародний звичай, як правило, фор­мує лише основні правові принципи, керівні засади. Між­народний договір є джерелом практично всіх галузей між­державних відносин, які підпадають під правове регулю­вання. Міжнародний звичай не може бути джерелом пра­вового регулювання тих галузей міжнародних відносин, які потребують детальної, чіткої регламентації. Міжнарод­ний договір властивими йому засобами регулювання може сприяти розвиткові нових міжнародних відносин. Між­народний звичай базується на чинній практиці, не може бути інструментом випереджувального регулювання. Серед значної кількості міжнародних договірних норм переважа­ють норми регіонального і партикулярного характеру над універсальними. Серед міжнародних звичаєвих норм, як правило, переважають норми універсального характеру.

В сучасному міжнародному праві міжнародний звичай відіграє значну роль як джерело права, як форма відобра­ження норм міжнародного права і як процедура створен­ня таких норм. У разі відсутності конвенційного регулю­вання звичай заповнює відповідні прогалини. Часто він регулює міжнародні відносини паралельно з міжнародним договором, трапляються випадки, коли ця практика пе­редбачається в самих міжнародних договорах (наприклад, преамбула Віденської конвенції про право міжнародних договорів, 1969 p.). Цьому сприяє також міжнародно-до­говірна практика, яка свідчить, що лише 30% міжнарод­них договорів, які підлягають ратифікації, ратифікуються державами.

Міжнародний звичай є основним регулятором відно­син між державами — не учасницями міжнародного дого­вору і державами — учасницями міжнародного договору.

ЇІ9

Глава III Джерела міжнародного права

Міжнародний звичай

 

Міжнародний звичай застосовується також між держа­вами — сторонами міжнародного договору в таких випад­ках:

• для регулювання відносин, які виникли перед тим, як договір набув чинності (Віденська конвенція про право міжнародних договорів, ст. 4);

• для регулювання відносин, які виникли після того, як договір набув чинності (паралельне, подвійне правове регулювання), а саме:

 

1) коли у сфері відносин діють загальновизнані прин­ципи та норми міжнародного права (наприклад, принцип суверенної рівності держав, принцип невтручання — див. ст. 43 Віденської конвенції про право міжнародних дого­ворів);

2) коли міжнародні договірні та міжнародні звичаєві розпорядження є близькими, але не тотожними (наприк­лад, регулювання засобами міжнародних звичаїв та Же­невською конвенцією про територіальне море, 1958 p., статусу заток);

3) коли конвенція закріплює зовсім нові норми, дер­жави користуються міжнародним звичаєм щодо старих юридичних фактів;

4) коли важко встановити момент «перетворення» зви­чаєвої норми на договірну;

5) коли договірна норма уточнює звичаєву;

6) коли конвенційна норма закріплює лише принци­пові вимоги звичаю, а нові звичаї розвивають ці поло­ження;

7) коли міжнародний договір стає доказом існування міжнародного звичаю;

8) коли міжнародний договір виконує функцію коди­фікації міжнародних звичаїв (наприклад, така функція за­декларована в Лондонській декларації про право морської війни, 1909 p.);

9) коли міжнародний договір підписано (ратифікова­но), але він не набув чинності;

 

10) коли в міжнародному договорі визначається, які міжнародні звичаї можуть застосовуватися;

11) коли звичай складається в ході розроблення міжна­родного договору (до його укладення);

12) коли міжнародний договір укладається для тлума­чення міжнародного звичаю.

Щоб склався міжнародний звичай, необхідна реаліза­ція певних умов. Потрібне визнання (волевиявлення) його державою. Як правило, дії держав щодо створення зви­чаю є односторонніми, нескоординованими. 1 якщо такі дії збігаються, то можна говорити про започаткування процесу створення звичаю.

Згода держав у звичаєвому нормоутворенні випливає з таких свідчень:

1) прецеденту, який не викликає протесту інших дер­жав;

2) правових домагань, що випливають із конкретних фактичних дій держав;

3) односторонніх і багатосторонніх актів держав (на­приклад, Загальна декларація прав людини);

4) заяв держав, які не викликають протесту інших, а, навпаки, інші держави починають наслідувати їх;

5) мовчазної згоди держав на якесь правило поведін­ки;

6) неформалізованого консенсусу світового (чи регіо­нального) співтовариства, учасників локальних (партику­лярних) міжнародних відносин;

7) свідомого, а не спонтанного процесу створення пра­ва (у разі спонтанних дій може йтися лише про звичку);

8) прийняття закону держави для заповнення прога­лин у міжнародному праві, якщо інші держави не протес­тують, а вбачають у ньому допомогу в розвитку міжна­родного права (наприклад, Закон Канади про запобіган­ня забрудненню арктичних вод, 1970 p.).

Процедура створення міжнародного звичаю не повин­на суперечити принципам і нормам міжнародного права. Така процедура базується на неформалізованому консен­сусі, практиці та визнанні цієї практики як правової нор­ми. Держави, які наполегливо протестували проти такої практики, звичаєм не будуть пов'язані. За певних умов звичай може зв'язувати треті держави. Наступний звичай може змінити положення договору. Міжнародні звичаї важко піддаються кодифікації, але така систематизація міжнародного права можлива, і відкидати її недоцільно.

Для підтвердження наявності міжнародного звичаю, як правило, вказують на три головні фактори: а) міжна­родна практика (прецеденти); б) opinio juris sive necessatis — думка, що визнає цю практику (прецеденти) за юридичну

Ї2Ї

Глава

Джерела міжнародного права

норму; в) фактор часу (тривалість застосування). Для того щоб кожен з цих факторів міг являти собою підтверджен­ня наявності міжнародних звичаїв, він має сам відповіда­ти певним вимогам.

Для створення міжнародно-правового звичаю важли­вою є практика тільки суб'єктів міжнародного права. Акти та дії суб'єктів міжнародного права мають виражати їх волю щодо: а) правил поведінки, які виникають; б) виз­нання цих правил поведінки юридично обов'язковими. Для створення міжнародно-правового звичаю міжнарод­ними організаціями береться до уваги їх практика лише в тій сфері, на яку поширюються норми статуту. Стосовно держав береться до уваги практика діяльності органів, по­вноважних у сфері зовнішніх відносин.

Формами прояву практики міжнародних організацій є резолюції, декларації, рекомендації, спільні заяви дер­жав — членів міжнародної організації, консенсусні рі­шення тощо.

Формами прояву практики держав є: офіційні заяви щодо позиції держави; заяви у міжнародних конгресах і конференціях, у міжнародних організаціях; протести; дот­римання або ігнорування відповідних правил; прийняття відповідного законодавчого акта; рішення виконавчих, адміністративних органів; рішення суду тощо.

Для створення міжнародно-правового звичаю важли­ве значення має договірна практика, утримання від пев­них дій (протестів, домагань тощо).

Міжнародна практика повинна бути постійною, за­гальною, одноманітною і тривалою. Остання вимога виз­нається більшістю теоретиків і практиків міжнародного права як відносна. Практика має здійснюватися протягом певного часу, але для різних звичаїв існує різний час. Для створення міжнародного звичаю потрібно стільки часу, скільки вимагає ситуація необхідного ступеня визнання. Так, для польоту космічного об'єкта через чужу терито­рію були потрібні години («моментальний звичай», «мит­тєвий звичай»), для інституту економічної зони — місяці, а для більшості міжнародних звичаїв — роки і десяти­річчя.

Стосовно opinio juris sive necessatis слід зазначити, що визнання міжнародного звичаю є необхідною умовою за­вершення звичаєвої нормотворчості. У разі визнання між-

Загальні принципи права

народного звичаю суб'єкти мають відчувати, що вони ви­конують правовий обов'язок. Визнаватися повинна не практика суб'єктів міжнародного права, а звичаєва нор­ма. Opinio juris може бути як явно висловленим, так і мов­чазним. Opinio juris може також виводитися із загальної, одноманітної практики. Підставою для юридичної обо­в'язковості міжнародного звичаю є згода держав. Звичай як форма існування норм міжнародного права має одер­жати визнання правозастосовчих органів як звичай. Він випливає з досліджень та оцінки практики держав, а не з абстрактних міркувань. Міжнародний звичай не має офі­ційного письмового формулювання. Він може встановлю­ватися шляхом тлумачення, але за правилами і методами, визнаними при тлумаченні міжнародних договорів. Нор­ми міжнародного звичаю мають однакову юридичну силу з нормами міжнародного договору. Тому між договором та звичаєм діють принципи lex posterior derogat priori i lex speciales derogat generate.

Виникнення нової імперативної звичаєвої норми ска­совує відповідні договірні норми — і навпаки. Але при цьому слід мати на увазі, що це правило стосується одних і тих самих суб'єктів. Не може звичаєва норма, що діє між одними державами, скасовувати договірну норму, що діє між іншими державами, і навпаки.

На той випадок, якщо в міжнародних відносинах виз­нається юридично обов'язковим правило поведінки і воно не є договірним і не випливає з міждержавної практики, не варто зараховувати його до міжнародного звичаю. Ско­ріше, це може бути загальний принцип права.

Загальні принципи права

В

несення до ст. 7(2) XII Га­азької конвенції, а згодом до §с п. 1 ст. 38 Статуту Постійної палати міжнародного правосуддя положення про право Міжнародного призо­вого суду застосовувати в разі відсутності договірних або звичаєвих норм «загальних принципів права і справедли­вості» започаткувало гостру дискусію в теорії міжнарод­ного права.

Глава III Джерела міжнародного права

______ 4_____

Загальні принципи права

 

Сподівання на те, що ця проблема вирішиться під час вироблення Статуту Міжнародного Суду ООН, виявили­ся марними. Стаття 38 Статуту тільки додала гостроти проблемі й активізувала дискусії на всю другу половину XX ст. У ній, зокрема, записано:

«1. Суд, який зобов'язаний вирішувати передані йому спори на підставі міжнародного права, застосовує... за­гальні принципи права, визнані цивілізованими націями».

Термін «на підставі міжнародного права» для багатьох учених (Т. Джіл, Г. Мореллі, Г. Кельзен, І. Кунц, І. Лука-шук, Дж. Старк, П. Саваськов та ін.) виявився неперекон­ливим, і вони продовжували вважати, що «загальних прин­ципів права» як джерел міжнародного права взагалі немає.

Втім під впливом ст. 38 почали зростати й лави при­хильників «загальних принципів». Досить популярною серед науковців (Дж. Брайєрлі, Л. Ле Фюр, П. Буркен,

A. Фердросс, Г. Лаутерпахт, П. Ляпрадель та ін.) стала
думка, що «загальні принципи права» є принципами при­
родного права, які діють у системі міжнародного права і
складають її основу. З цим не погодилися прихильники
позитивістського напряму (Д. Анцилотті, С. Б. Крилов,

B. М. Дурденевський, Є. О. Коровін, В. М. Корецький,
Г. П. Жуков, М. М. Мінасян та ін.), які вбачали в «за­
гальних принципах права» лише принципи міжнародного
позитивного права. Щоправда, позитивісти не були од­
ностайними. Значна частина з них (М. Віраллі, В. Фрід-
ман, А. Блондель, П. Гугенхейм, П. Валліндес, X. Уол-
док, Я. Броунлі, П. П. Лукін, І. Діакону, М. Геновскі та ін.)
висловилися, що «загальні принципи права» є спільними
для всіх національних правових систем.

Окрема група вчених (Ш. Руссо, Н. Політіс, Р. Ку-адрі, Р. Фолк, М. О. Хадсон та ін.) спробувала примири­ти позитивістів твердженням, що «загальні принципи пра­ва» є спільними як для національних правових систем, так і для міжнародного права. Згоди досягнуто так і не було; дискусія триває й до сьогодні, і, здається, без перспектив на її завершення.

Статут Міжнародного Суду ООН закріплює «загальні принципи права» як джерела сучасного міжнародного права. Практика Міжнародного Суду ООН засвідчує, що він неохоче використовує це джерело, тобто своєю діяль­ністю ставить під сумнів справедливість статутного поло-

ження. За більш як 50 років своєї діяльності Суд лише декілька разів використав «загальні принципи права».

Тому деякі вчені (Л. А. Алексідзе, Ж. Тускоз, Г. І. Тун-кін та ін.) запропонували нове тлумачення сутності «за­гальних принципів права». На їхню думку, загальні прин­ципи права є спільними правовими поняттями, логічни­ми правилами, технічними принципами, які використо­вуються в тлумаченні й застосуванні права як міжнарод­ного, так і внутрішньодержавного. Свій початок вони бе­руть як у концепціях природного права, так і в основних положеннях міжнародного і внутрішньодержавного права (особливо римського права). Значна кількість загальних принципів права є трансформованими у право законо­мірностями розвитку суспільних відносин, принципами функціонування систем управління в суспільстві.

У юридичній літературі називаються різні загальні принципи. Якщо їх об'єднати, то вийде приблизно така сукупність:

1. Загальні принципи, які трансформувались у право через закономірності розвитку суспільних відносин (осо­бистий позов, який виник із делікту, вмирає разом із су­б'єктом; моя дія, вчинена мною проти моєї волі, — не моя дія; не можна врахувати випадкові події і нікого не можна зобов'язати їх передбачити; оскільки природа нічо­го не робить стрибками, цього не повинен робити закон; добро народу є вищий закон та ін.).

2. Загальні принципи, які склалися у праві на основі принципів функціонування систем управління в суспіль­ствах (справедливість і благо є законом законів; застере­ження, що забороняє відмову, недійсне із самого почат­ку; незаконна умова не вважається обов'язковою; де є вина, там має бути покарання тощо).

3. Загальні принципи права, які склалися на основі розвитку правових систем (міжнародних і національних): а) загальні принципи матеріального права (ніхто не по­винен мати вигоду (користь) від здійсненого ним право­порушення; ніхто не може надати права доти, доки воно йому не належить (не надане); lex posterior derogat priori; рішення, винесене щодо спору між суб'єктами, не сто­сується суб'єктів, які не є учасниками спору; lex specialis derogat general!; nemo plus juris transfere potest, quam ipse habet — ніхто не може передати іншому більше прав, аніж

Глава III Джерела міжнародного права

він сам їх має та ін.); б) загальні принципи процесуаль­ного права (не слід стверджувати того, що, будучи дове­деним, не має відношення до справи; вислухай і іншу сто­рону; тягар доведення лежить на тому, хто стверджує, а не на тому, хто заперечує; обов'язок доброго судді — приймати рішення, які сприяють розвитку правосуддя; тлумачення закону не породжує порушення права та ін.); в) доктринальні або концептуальні загальні принципи (від слів закону не можна відходити тощо).

4. Загальні принципи внутрішньодержавного права (по­карання за державну зраду перевищує покарання за будь-які злочини; шлюб між чоловіком та жінкою відповідає законам природи та ін.).

5. Загальні принципи міжнародного приватного права (згідно з міжнародним правом торгівля має бути загальною і не перетворюватися на монополію та джерело приватно­го прибутку для небагатьох; шлюб є дійсним за законами місця його здійснення; принцип «закон суду» та ін.).

6. Загальні принципи міжнародного публічного права (власник території володіє нею до неба і до найбільших глибин; публічне користування берегами річки — це, згід­но з міжнародним правом, те ж саме, що і користування самою річкою, та ін.).

Загальні принципи права не можна ототожнювати з принципами сучасного міжнародного права, хоч вони й формулюють загальні засади, головні ідеї у праві. Приро­да, зміст принципів сучасного міжнародного права і за­гальних принципів права різна. Так, принципи сучасного міжнародного права формуються на основі чинних міжна­родних звичаїв та міжнародних договорів. Загальні прин­ципи права формуються на основі функціонування пра­вових систем як закономірності, результат такого функці­онування.

Головним для принципів сучасного міжнародного пра­ва є регулювання міжнародних відносин, а потім неузгод-женостей у правовій системі. Головним для загальних принципів права є регулювання неузгодженостей у пра­вовій системі, а потім регулювання відносин.

Принципи сучасного міжнародного права є вищими імперативними нормами міжнародного права. Загальні принципи права є правилами юридичної логіки, юридич­ної техніки.

Ї26

_____ 5

Рішення міжнародних органів та організацій

Принципи сучасного міжнародного права характерні тільки для системи міжнародного права або для її галузі чи інституту. Загальні принципи права характерні не тільки для міжнародних, а й для національних правових систем.

Принципи сучасного міжнародного права можуть формулювати два і більше правил поведінки. За структу­рою загальні принципи права здебільшого вміщують лише одне правило в один принцип.

Принципи сучасного міжнародного права у міжна­родній практиці застосовуються дуже часто. Загальні принципи права у міжнародній практиці застосовуються дуже рідко. Так, 1923 р. у рішенні Американо-німецької змішаної комісії з претензій було застосовано загальний принцип права. Як інший приклад можна вказати на рі­шення німецько-португальського суду 1928 р.

Загальні принципи права хоч і є правовими положен­нями, але за сутністю не є нормами права. Вони можуть застосовуватися в міжнародному праві лише за згодою держав або міждержавних організацій. Втім, міждержавні організації для регулювання міжнародних відносин виро­били свій досить ефективний засіб — рішення — і тому майже не вдаються до застосування загальних принципів права.

Рішення міжнародних органів та організацій

Лише незначна група вчених (П. Фошіль, С. Б. Кри-лов, В. М. Дурденевський, Д. Б. Левін, М. М. Мінасян, Глава III Джерела міжнародного права Рішення міжнародних органів та організацій

Ї29

Глава III Джерела міжнародного права

Рішення міжнародних органів та організацій

 

вою була думка, що вбачала в таких рішеннях лише ха­рактер рекомендацій, тобто виводила за межі джерел пра­ва (А. Фердросс, Г. Шварценбергер, Я. Броунлі, М. Ві-раллі, Г. Лаутерпахт, Д. Б. Левін, Г. І. Тункін, П. П. Лукін, П. Радойнов, М. Геновскі, В. Моравецкі та ін.). Щоправ­да, ця думка мала значно більше прихильників у перші два десятиліття діяльності ООН. З часом авторитет рішень цієї організації набув такої ваги, що кількість прихильників їх рекомендаційного характеру суттєво зменшилася.

Показовою в цьому плані є позиція Г. І. Тункіна, який у перші повоєнні роки зазначав: «Радянська доктрина міжнародного права в основному дотримується думки про рекомендаційний характер рішень міжнародних органі­зацій. Різниця між рекомендацією та юридично обов'яз­ковою постановою полягає в тому, що перша є побажан­ням, тим часом як друга покладає юридичні зобов'язання на держави». Через п'ятдесят років діяльності ООН він визнав, що «є всі підстави стверджувати, що рішення ООН (меншою мірою інших міжнародних організацій) не тільки відіграють суттєву роль у створенні нових норм міжнародного права, а й дедалі більше визнаються як за­соби встановлення або тлумачення чинних міжнародно-правових норм».

Не менш категорична позиція українського (на той час) ученого І. І. Лукашука також змінилася від невизнання рішень міжнародних організацій джерелами міжнародного права до фактичного визнання. «Таким чином, — ствер­джував він 1966 р., — за загальне правило слід прийняти, що резолюції міжнародних організацій не є джерелами міжнародного права, оскільки таку волю держав детермі­новано сучасними умовами міжнародного життя». 1996 р. І. І. Лукашук значно пом'якшив свою позицію наступним твердженням: «Правотворчі рішення міжнародних органі­зацій є спеціальним джерелом (міжнародного права), юри­дична сила якого визначається установчим актом відповід­ної організації».

Рішення ООН не тільки вплинули на позицію бага­тьох учених, а й привернули їхню увагу до аналізу приро­ди резолюції Генеральної Асамблеї ООН, рішень Ради Безпеки, відповідних актів інших органів ООН.

Саме за резолюціями Генеральної Асамблеї ООН вперше почали визнаватися властивості джерела міжна-

родного права. Щоправда, С. Б. Крилов розпочинав це раніше, і з іншої організації. «За час існування Ліги На­цій, — писав він 1947 p., — щороку у вересні збиралася її чергова асамблея. На своїх асамблеях (загальних збо­рах) Ліга Націй приймала ряд постанов. Такі постанови як загальних зборів, так і її органів були джерелом між­народного права для членів Ліги, за умови визнання і застосування їх на практиці». Щодо рішень ООН він заз­начав: «Діяльність Організації Об'єднаних Націй, її Ге­неральної Асамблеї та інших органів, насамперед Ради Безпеки, може привести до того, що ряд постанов цих органів стануть, за вказаних вище (щодо рішень Ліги На­цій. — В. Б.) умов, важливим джерелом міжнародного права. Так само джерелами міжнародного права були і є постанови інших міжнародних органів, постійних і тим­часових».

Вплив С. Б. Крилова на радянських учених-міжнарод-ників був суттєвим. Досить швидко його думку, його ви­знання резолюцій Генеральної Асамблеї ООН як джерел міжнародного права по-своєму обгрунтували інші, на­приклад Ф. 1. Кожевніков: «Можна вважати, що постано­ви Генеральної Асамблеї ООН, прийняті нею одностайно, виходять за межі простих рекомендацій і набувають зна­чення правової сили»; М. М. Мінасян: «Усі резолюції Ге­неральної Асамблеї ООН, які не суперечать її Статуту та основним принципам міжнародного права і прийняті од­ноголосно або двома третинами голосів, включаючи пред­ставництво трьох груп держав, є обов'язковими для всіх членів ООН, бо в них висловлено узгоджену волю дер­жав, тільки не підписанням їх (цю форму визначено для договорів), а голосуванням за них»; Г. І. Морозов: «Якщо рішення Генеральної Асамблеї ООН цілком відповідають як конкретним положенням, так і загальним принципам Статуту, якщо вони прийняті всіма членами ООН, то чи виникають у такому разі підстави для того, щоб піддати сумніву їх юридичну природу як джерел права? На це за­питання, на наш погляд, слід дати негативну відповідь»; Г. П. Задорожний: «Абсурдно не вважати джерелами між­народного права резолюції Генеральної Асамблеї ООН, оскільки на будь-якій міжнародній конференції вистачи­ло б і меншої кількості держав для створення нової нор­ми міжнародного права»; Г. 1. Тункін: «Резолюції Гене-

Ї31

Глава III Джерела міжнародного права

Рішення міжнародних судів та арбітражних трибуналів

 

ральної Асамблеї ООН можуть входити в процес утворен­ня норм міжнародного права».

Приблизно така ж тенденція від невизнання до виз­нання умовного, поступового, а згодом і повного — резо­люцій Генеральної Асамблеї ООН простежувалася і в ко­лах західних учених. Щоправда, це відбувалося трохи ра­ніше, ніж у вітчизняній науці міжнародного права. Ще 1966 р. американська Комісія з питань вивчення органі­зації миру дійшла висновку, що резолюції Генеральної Асамблеї ООН у кінцевому підсумку визнаються обов'яз­ковими для держав-членів. Трохи раніше французький учений П. Решер, виступаючи в Гаазькій академії міжна­родного права, заявив, що резолюції Генеральної Асамб­леї ООН суттєво вирізняються характером влади над дер­жавами і навіть особами. А тому вони, без сумніву, є дже­релом міжнародного права. Одночасно з ним професор Єльського університету (США) Е. Швелб висловився на користь резолюцій Генеральної Асамблеї ООН як «тре­тьої категорії джерел міжнародного права, обов'язкових для дотримання державами». Той факт, що вони не укла­даються і не ратифікуються, не позбавляє їх такої власти­вості.

Проте з часом подібних категоричних заяв вислов­лювалося менше. І на сьогодні в науці міжнародного права склалася дещо поміркованіша думка (з деякими за­стереженнями її можна було б назвати панівною): рішен­ня міжнародних органів та організацій є допоміжними, неосновними джерелами сучасного міжнародного права. Щоправда, одні автори обмежують подібні рішення ре­золюціями Генеральної Асамблеї ООН та рішеннями Ра­ди Безпеки, інші розглядають їх у значно ширшому пла­ні. Як джерела міжнародного права розглядаються акти спеціалізованих установ ООН (конвенції і рекомендації МОП, ЮНЕСКО, ВПС; конвенції, постанови і регла­менти МСЕ; конвенції та міжнародні санітарні правила ВООЗ; рішення і рекомендації ЇМО; конвенції, стандар­ти, рекомендації, процедури, технічні регламенти ІКАО та ін.), міжнародних конференцій, регіональних міжна­родних організацій. Як правило, особливо виокремлю­ються рішення міжнародних судових установ.

Рішення міжнародних судів та арбітражних трибуналів

Принагідно потрібно зазначити, що висновок, який десятиліттями підтримувався вченими соціалістичних кра­їн, будувався виключно на практиці… Основними аргументами на користь нігілістичного ставлення до міжнародних…

Їзз

Глава III Джерела міжнародного права

Рішення Міжнародного Суду ООН, його консульта­тивні висновки можуть вплинути тільки на правосвідо­мість і практику держав, якщо вони відповідають прин­ципам і нормам міжнародного права. Тобто джерелом міжнародного права в такому разі також не є рішення і консультативні висновки, а договірні та звичаєві норми міжнародного права.

Стаття 38 Статуту Міжнародного Суду ООН, стверд­жували вчені соціалістичних країн (нагадаємо, що в ній ідеться про те, шо Суд застосовує судові рішення із засте­реженням, що результат такого застосування є обов'язко­вим тільки для сторін, які беруть участь лише в даній справі), не уповноважує суд вносити зміни до чинного міжнародного права, не надає йому права створювати «су­дові прецеденти». Рішення Міжнародного Суду ООН не є частиною процесу створення або зміни норм міжнарод­ного права.

Міжнародний Суд ООН складається не з представ­ників держав, а з «незалежних суддів», і його рішення є думкою членів Суду спеціалістів з питань міжнародного права. У цьому рішення Суду наближається до доктрини міжнародного права. Але навіть тут вони можуть мати доктринальну силу впливу на міжнародне право за умо­ви, якщо в Рішенні збігатимуться позиції суддів, які пред­ставляють різні соціальні та правові системи.

Зазначені категоричні судження щодо рішень міжна­родних судів та арбітражних трибуналів як джерел міжна­родного права найчіткіше і найповніше висловили у своїх публікаціях І. І. Лукашук та Г. І. Тункін. їхню концепцію поділяла більшість учених Радянського Союзу і країн со­ціалістичної співдружності (Є. О. Коровін, Д. Б. Левін, Г. П. Калюжна, Ф. І. Кожевніков, Ю. М. Колосов, В. 1. Ку­знецов, X. Бокор-Сего, П. Радойнов, М. Геновскі, В. Мо-равецький та ін.).

Можна назвати лише два пояснення такої одностай­ності, і в обох випадках вони засвідчують явно неправо-вий підхід до діяльності Міжнародного Суду ООН. По-перше, більшість концепцій радянських учених-міжнарод-ників були перелицьованими ідеологічними постулатами, проголошеними в партійних документах. Не було винят­ком і ставлення до Міжнародного Суду ООН, хіба що більш деталізовано «аргументувалося» з позиції права. По-

___________ Рішення міжнародних судів та арбітражних трибуналів____________

друге, Радянський Союз мав у Міжнародному Суді ООН лише одного суддю (з 15 членів). А тому марно було спо­діватися на використання у своїх цілях цієї міжнародної установи; краще було звести її рішення до думки окремих суддів.

Інша ситуація склалася в західній науці міжнародного права, де окремі прихильники континентального, позитив­ного напряму розвитку міжнародного права заперечували властивості джерела міжнародного права за рішеннями міжнародних судів та арбітражних трибуналів. Але біль­шість прихильників англосаксонського напряму розвитку міжнародного права і ряд позитивістів-міжнародників виз­навали за такими рішеннями властивості джерел міжнарод­ного права (щоправда, з деякими застереженнями).

Показово, що навіть ті, хто заперечував за судовими рішеннями ознаки джерел права (А. Фердросс, Г. Швар-ценбергер, Г. Лаутерпахт та ін.), згодом змінили свою думку. Лише Г. Кельзен постійно твердив, що рішення Міжнародного Суду ООН не можуть мати характеру пре­цеденту. Але його до цього зобов'язувала нормативістська теорія права, родоначальником якої він був.

Г. Лаутерпахт тримався думки, що рішення міжнарод­них судів не є джерелами права у міжнародному судо­чинстві. Згодом цій проблемі він присвятить монографію «Розвиток міжнародного права Міжнародним Судом» (1958), у якій буде доводити, що рішення Міжнародного Суду констатують наявність права і тому немає жодних підстав стверджувати, що вони не є джерелами права.

А. Фердросс наприкінці 50-х років твердив, що судове рішення не може базуватися на попередньому судовому рішенні. Після обрання його суддею Європейського Суду з прав людини він змінив свою позицію на протилежну. Г. Шварценбергер також змінив свою позицію від твер­дження, шо «рішення міжнародних судів мають лише пе­реконуючий характер», до твердження, шо такі рішення є обов'язковими з правового погляду джерелами міжнарод­ного права.

1 сьогодні серед західних учених є противники виз­нання судових рішень джерелами міжнародного права та існування міжнародного права у цілому (X. Л. А. Харт). Логіка їхніх (М. Дженіс, Р. Кей, Е. Бредлі) роздумів така: «найбільш відомий міжнародний судовий орган — Міжна-

Глава III Джерела міжнародного права

родний Суд ООН у Гаазі — надто часто виступав складо­вою відносно неефективної міжнародно-правової систе­ми, а саме: системи Організації Об'єднаних Націй. Право Міжнародного Суду та Організації Об'єднаних Націй сьо­годні може бути не досить цікавим для теоретиків права, позаяк ці правові інструменти діють здебільшого так не­ефективно».

На переконання західних учених у тому, що рішення міжнародних судів можуть бути джерелами міжнародного права, багато в чому вплинула діяльність (точніше, її ре­зультати) Європейського Суду з прав людини і Суду Єв­ропейського Союзу. Саме завдяки їхній діяльності в на­уці міжнародного права утвердилася думка, що «євро­пейське право у сфері прав людини пропонує не тільки найважливіше зведення норм прецедентного права, що висвітлює сутність міжнародного права у цій галузі, а й один з найбільш наочних та цікавих прикладів ефектив­ної системи міжнародних юридичних процедур».

Лише один Європейський Суд із прав людини своєю діяльністю перекреслив практично всі заперечення про­тивників, що рішення міжнародних судових установ мо­жуть бути джерелом міжнародного права. Цей Суд сам визначив одним із його завдань «розвивати норми, вста­новлені Конвенцією (Справа «Ірландія проти Сполучено­го Королівства»). Він неодноразово наголошував на тому, що Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод повинна розглядатися як «живий доку­мент».

Суд домігся шляхом переконання держав у тому, що з позовом проти держави може виступати не тільки дер­жава, а й людина. Суд відхилив аргументацію держав про те, що в судових засіданнях доцільно керуватися прецедентом Міжнародного Суду ООН. Він дозволив адвокатам, які представляють окремих осіб, виступати в суді зі своїм обгрунтуванням (справа «Лолесса проти Ірландії»).

У своїх судових рішеннях Європейський Суд із прав людини на чільне місце поставив свої попередні рішення (прецеденти) і не бажає від них відходити, навіть якщо комусь здається, що він цим порушує Конвенцію. Суд са­мостійно почав брати до розгляду адміністративні право­порушення, хоч це й не передбачено Конвенцією.

Доктрина міжнародного права

Мотивуючи свої судові рішення власними прецеден­тами, Суд фактично зобов'язав держави поважати їх і бра­ти за основу в аргументації їхніх позицій у власних спра­вах. Аналізуючи діяльність Європейського Суду з прав людини, деякі вчені дійшли висновку: «Багато страсбурзь­ких суддів тепер, мабуть, більше, ніж раніше, готові до того, щоб завдати прикрощів державам-членам рішення­ми, в яких розширено тлумачать Конвенцію». Якщо ця думка, можливо, й надто категорична, то принаймні те, що рішення Європейського Суду з прав людини є джере­лом міжнародного права, сьогодні мало в кого може ви­кликати сумнів.

Значний внесок у розвиток міжнародного права зро­били міжнародні арбітражні трибунали (Постійний Тре­тейський суд, Англо-американський змішаний суд з пре­тензій, Алабамський суд з претензій та ін.). Але визнати їх рішення джерелами міжнародного права, крім окремих учених (наприклад, Дж. Старк), сьогодні мало хто нава­жується як у вітчизняній, так і в зарубіжній науці. 1 річ не лише в незнанні цих рішень, у чому іноді дорікають науковцям юристи-практики. Сам правовий матеріал ар­бітражних трибуналів має дуже мало підстав, щоб його визнали джерелом міжнародного права.

Доктрина міжнародного права

Глава III Джерела міжнародного права Доктрина міжнародного права  

Національне законодавство та рішення національних судів

____ а _________ Національне законодавство та рішення національних судів___________ … розглядати як одностороннє визнання державою певного правила міжнародного спілкування як норми міжнарод­ного права.…

СИСТЕМА МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

Проблеми аналізу системи міжнародного права

і Проблеми аналізу системи міжнародного права більшого як аксіома на початку відповідних досліджень. Проте самі дослідження не підтверджували навіть цих за­гальних…

Поняття системи міжнародного права

У радянській юридичній науці питання системи права двічі виносилося на всесоюзне обговорення. Але ні під час дискусії 1938—1940 pp., ані в ході… Втім, на межі 70—80-х років науковці погодилися з: 1) майже одностайним… Одночасно було висунуто гіпотезу, що для системи між­народного права є властивим поділ на структуру-інваріант та…

Ї52

________ Система міжнародною права і структура міжнародного права_________

інститутів і галузей міжнародного права, взятих у своїй єдності, взаємозв'язку і взаємозалежності» (Г. М. Мелков, К. А. Бекяшев, Г. К. Дмитрієва та ін.). Складність цього визначення полягає в тому, що в ньому змішуються еле­менти і компоненти системи права. Отже, важко встано­вити, що є головним системоутворюючим фактором. Крім того, з таким визначенням системи її досить легко пере­плутати з поняттям «структура міжнародного права».

Враховуючи ці та інші недоліки визначення поняття «система міжнародного права» і маючи на увазі неви-вченість цієї категорії в науці міжнародного права, а та­кож виходячи з того, що без певної визначеності в цьо­му питанні важко просуватися далі в пізнанні сутності міжнародного права, як робочий варіант можна запро­понувати таке визначення: система міжнародного права є сукупністю принципів та норм міжнародного права, які становлять єдине ціле і є впорядкованими у відносно самостійні компоненти — інститути і галузі міжнарод­ного права.

Система міжнародного права є одночасно підсистемою системи міжнародних відносин та її правовою моделлю.

Система міжнародного права і структура міжнародного права

Інші науковці не погоджуються з цією думкою і вва­жають, що ототожнення «системи міжнародного права» зі «структурою міжнародного права» є… Глава IV Система міжнародного права Система міжнародного права, галузь міжнародного права

Інститут міжнародного права, норма міжнародного права

З

а своєю структурою сучасне міжнародне право є бага­торівневим. Можна говорити про елементарний структур­ний рівень — структуру норми, компонентну структуру на рівні інституту і галузі міжнародного права. Крім того, слід мати на увазі, що сучасне загальне міжнародне право є лише ядром нині функціонуючої системи. Існують та­кож регіональні міжнародно-правові комплекси (наприк­лад, європейське право людини, право ЄС, комплекс між­американських норм права тощо), які регулюють спе­цифічні міждержавні відносини країн конкретного регіо­ну. Значною є кількість правових норм, які регулюють локальні, партикулярні відносини і які можуть не впису­ватися в певний інститут, тощо. Міжнародне право являє собою не тільки багатофункціональну систему (в межах якої вирізняються підсистеми здійснення регулятивних, охоронних, примусових, рекомендаційних, компенсацій­них, визначальних, узгоджувальних та інших функцій), а й складноструктуровану. Звідси випливає, що структурні зв'язки за лінією норма—інститут—галузь—система ста­новлять тільки одну сторону структурованості.

Сучасне практичне міжнародне право в такому спро­щеному вигляді майже не функціонує. Як зазначають віт­чизняні дослідники, нормативний масив міжнародного права структурований у багатьох площинах, зокрема у площині ієрархії його норм. Коли йдеться про ієрархічну структуру міжнародного права, доцільно виділити пере­дусім основні принципи міжнародного права як головні системоутворюючі засади цієї системи права. Саме прин­ципи міжнародного права є індикатором відповідності масиву норм міжнародного права потребам і засадам функціонування системи права. І в разі невідповідності система міжнародного права відкидає такі норми. Поза основними принципами не може функціонувати жоден інститут чи галузь, і навіть система міжнародного права в цілому.

 

Глава IV Система міжнародного права

Для будь-якої системи права характерне функціону­вання загальносистемних інститутів. Але в міжнародному праві вони відіграють основну, часто основоположну роль. Загальносистемні інститути міжнародного права — це особлива сукупність норм, покликаних забезпечити стій­кість системи права. У системі міжнародного права вони є тим ядром, навколо якого формуються галузі міжнарод­ного права. До таких інститутів належать інститут міжна­родної правосуб'єктності, інститут міжнародної право-творчості, інститут застосування норм міжнародного пра­ва, інститут міжнародно-правової відповідальності, інсти­тут відновлення порушених правовідносин (інститут роз­в'язання міжнародних суперечностей) та ін.

Галузь міжнародного права є особливою підсистемою системи міжнародного права, найбільшим компонентом його структури; це — комплекс однорідних норм певного функціонального призначення.

У системі міжнародного права розрізняють основні, профільні, традиційні і комплексні галузі.

Подібна класифікація є умовною і не випливає з юри­дичної значущості або місця галузі в системі міжнародно­го права. До неї вчені вдаються здебільшого з навчальною метою для полегшення засвоєння студентами складного масиву елементів та компонентів міжнародного права. Втім, трапляються випадки, коли під таку класифікацію намагаються підвести наукове підґрунтя (наприклад, по­зитивісти вирізняють як основну галузь право міжнарод­них договорів, солідаристи — права людини та ін.), але подібні спроби не дістали належного визнання ані в те­орії, ані у практиці міжнародного права.

Категорію основних галузей міжнародного права деякі вчені розглядали як наслідування тенденціям дослідження внутрішньодержавного права, коли розрізняли конститу­ційне право, цивільне право, кримінальне право та адміні­стративне право як основні галузі права, з яких і навколо яких нібито починали свій розвиток інші галузі права. За такою схемою в міжнародному праві ці вчені намагалися наділити властивостями основних галузей право міжнарод­них договорів, дипломатичне право, закони та звичаї війни, а останнім часом і право міжнародних організацій. Міжна­родно-правовій практиці не властивий поділ цієї системи права на основні та неосновні галузі.

___________ Система міжнародного права, галузь міжнародного права_______ ^^^^

Практичною доцільністю керуються науковці, коли впроваджують поняття профільної галузі, тобто такої, що є всеосяжним масивом норм регулювання конкретного виду міжнародних відносин. Наприклад, у міждержавних відносинах з освоєння космічного простору задіяно нор­ми права міжнародних договорів, права міжнародних ор­ганізацій, права зовнішніх відносин та ін. Але профільною галуззю в цій сфері виступає міжнародне космічне право. Профільним для міжнародних морських зносин є міжна­родне морське право, для співробітництва у сфері повітря­них сполучень — міжнародне повітряне право, в дипло­матично-консульських відносинах — право зовнішніх від­носин, у діяльності міждержавних організацій — право міжнародних організацій та ін.

Під традиційними галузями часто мають на увазі ті га­лузі, які склалися ще в так званому класичному («старо­му») міжнародному праві: дипломатичне право, право міжнародних договорів, міжнародне морське право тощо.

Для комплексних галузей міжнародного права харак­терне інтегральне, «міжгалузеве» регулювання складност-руктурованих міжнародних відносин. Комплексні галузі є особливими асоціаціями норм права, які можуть функціо­нувати у сфері суміжних об'єктів правового регулювання.

Структурними компонентами галузей міжнародного права є інститути права. Як особливий відокремлений комплекс (сукупність) норм міжнародного права інститут регулює певний вид (підвид) міжнародних відносин відпо­відної галузі. Іноді інститути регулюють міжгалузеву сфе­ру відносин. У такому разі вони не є складовими певної галузі і функціонують як міжгалузеві, прикордонні інсти­тути.

Елементарний поділ системи міжнародного права здійснюється на рівні норми права. Не заглиблюючись у детальний аналіз цього аспекту проблеми (про норми міжнародного права див. докладніше у главі V), зазна­чимо, що норми міжнародного права — це загальнообо­в'язкові, формально визначені правила діяльності суб'єк­тів міжнародного права, що встановлюють для них пра­ва та обов'язки, реалізація яких забезпечується юридич­ним механізмом.

Сучасне міжнародне право активно розвивається на­самперед завдяки різкому зростанню різноманітних норм.

 

Глава IV Система міжнародного права

Залежно від юридичної сили, функцій у механізмі міжна­родно-правового регулювання, сфери дії, змісту та місця в системі права, особливостей зв'язку з конкретною ситу­ацією чи суб'єктами, їх поділяють на імперативні (норма, відхилення від якої неприпустиме і яку може бути зміне­но тільки такою ж наступною нормою; як правило, одно­значно формулює права та обов'язки); диспозитивні (до­пускають відхилення від неї за взаємною згодою сторін, яких вона стосується, і якщо таке відхилення не зачіпає прав і законних інтересів третьої сторони); матеріальні (що регулюють конкретні відносини між суб'єктами пра­ва); процесуальні (що регулюють сам процес створення і застосування міжнародного права); універсальні (норми загального міжнародного права); регіональні (характерні для певного регіону); партикулярні (норми, обов'язкові для двох-трьох суб'єктів права, або такі, шо діють в обме­женому просторі — локальні); цілі (норма, що фіксує ба­жаний стан у майбутньому); принципи (основні ідеї, уза­гальнені правила вищої юридичної сили); чітко визначені норми (ті, що чітко формулюють юридичні факти, права та обов'язки тощо); невизначені (такі, шо дають право органам застосування права вирішувати справу з ураху­ванням конкретних обставин); ситуаційні (різновид не-визначених); альтернативні (дають можливість обрати правило поведінки або санкцію); факультативні (дають можливість застосувати іншу (не основну) норму, якщо при цьому не порушується законність) тощо.

Можливі й інші варіанти класифікації норм міжнарод­ного права.

Система міжнародного права,

система науки міжнародного права,

система підручників (викладання)

Міжнародного права

______ Система міжнародного права, система науки міжнародного права________ спільного та особливого, скільки між об'єктом досліджен­ня (його системою) та… Система сучасного міжнародного права одна, а сис­тем науки міжнародного права майже стільки, скільки держав, які…

НОРМИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

 

РЕКОМЕНДОВАНА ,,_ш, ЛІТЕРАТУРА .„,,,„

Поняття і характерні риси норм міжнародного права

Василенко В. А. Основы теории международного права. К., 1988. Курс международного права: В 7 т. М., 1989. Т. 1.

Види міжнародно-правових норм та їхня класифікація

Доктрина знає різні спроби класифікації норм. Існу­ють різноманітні методики вчених щодо визначення кри­теріїв до їх класифікації і, власне, самої… а) за змістом та місцем у системі — принципи та норми; б) за просторовою… Відповідно до першого критерію, за змістом і місцем у системі міжнародного права виокремлюються принци­пи та норми.…

Ї7Ї

Глава V Норми міжнародного права

но від географічного положення держав і географічних особливостей об'єктів правового регулювання '. Такі нор­ми можуть бути багатосторонніми, але частіше за все ре­гулюють певні двосторонні відносини взаємодіючих су­б'єктів, розташованих у різних географічних регіонах. Такі норми закріплені, наприклад, у Договорі про принципи відносин і співробітництво між Україною і Сполученим Королівством Великої Британії та Північної Ірландії від 10 лютого 1993 p., Договорі між Україною та Сполучени­ми Штатами Америки про заохочення та взаємний захист інвестицій від 4 березня 1994 р., у Консульській Конвенції між Україною і Соціалістичною Республікою В'єтнам від 8 червня 1994 р.

Усі норми чинного міжнародного права мають для їх суб'єктів обов'язковий юридичний характер. Проте за юридичною силою МПН класифікуються як імперативні, диспозитивні й рекомендаційні. Критерій юридичної сили МПН визначає їхнє місце і роль у механізмі міжнародно-правового регулювання, впорядковування їхніх ієрархіч­них взаємозв'язків, рівень розвитку системи міжнародно­го права в цілому.

Серед перерахованих видів норм особливе місце по­сідають імперативні норми. Вперше вони одержали офі­ційне, універсальне та юридичне визнання в міжнародно­му договорі універсального характеру — Віденській кон­венції про право міжнародних договорів 1969 p., потім були відображені у Віденській конвенції про право дого­ворів між державами та міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р. Відповідно до ст. 53 зазначених конвенцій, названої «Договори, що су­перечать імперативній нормі загального міжнародного пра­ва (jus cogens)», «...імперативна норма загального міжна­родного права є нормою, що приймається і визнається міжнародним співтовариством держав у цілому як норма, відхилення від якої неприпустиме і яку може бути зміне­но лише наступною нормою загального міжнародного пра­ва, що має такий самий характер». У цій статті приверта­ють увагу чотири важливі аспекти: чи є рівнозначними з юридичного погляду терміни «імперативна норма загаль­ного міжнародного права» і «jus cogens», порядок прий-

¹ Див.: Гавердовский А. С. Имплементация норм международного права. С. 30.

___________ Види міжнародно-правових норм та їхня класифікація_____________

няття, порядок визнання і порядок відхилення від імпе­ративної норми.

Щодо термінології, згідно з наведеною вище статтею Конвенції, в більшості праць, які торкаються питання визначення імперативних норм, автори ставлять знак рів­ності між «імперативними нормами» і «нормами jus co­gens». «Jus cogens» перекладають як «імперативне право», «сукупність імперативних норм»¹, «безперечне право»². У статті Конвенції ставиться знак рівності між термінами «загальне міжнародне право» і «jus cogens». Кожна норма, що складає таке право, є імперативною нормою «jus co­gens» — загального, імперативного міжнародного права.

З конвенційного визначення випливає, що імператив­на норма приймається так само, як і універсальні норми загального міжнародного права — шляхом узгодження міжнародним співтовариством у цілому. Таким же чином вона визнається імперативною нормою, тобто вища юри­дична чинність імперативної норми є загальновизнаною. Відхилення від імперативної норми неприпустиме як у двосторонніх, так і в багатосторонніх договорах. Будь-який договір є несуттєвим, якщо в момент укладення він суперечив імперативній нормі загального міжнародного права (ст. 53 Віденських конвенцій 1969, 1986 pp.). Імпе-ратина норма може бути змінена тільки наступною нор­мою загального міжнародного права, яка має імператив­ний характер. У разі виникнення нової імперативної нор­ми існуючі договори, суперечні їй, стають недійсними, і їхня дія припиняється (ст. 64 зазначених конвенцій).

Характерними рисами імперативних норм є: по-пер­ше, те, що вони покликані регулювати найважливіші за­гальні відносини міжнародного співтовариства у цілому, і їх порушення завдає шкоди всьому міжнародному співто­вариству, а не окремим державам; по-друге, вони дійсно мають бути визнані всіма суб'єктами міжнародного пра­ва. Вони також служать критерієм оцінювання юридич­ної дійсності інших МПН.

Імперативні норми в системі міжнародного права офі­ційно не кодифіковані. Відомі різноманітні варіанти та­кої індивідуальної кодифікації, здійсненої вченими-між-

¹ Лукашук И. И. Нормы международного права. С. 161.

² Суворова В. Я. Нормы международного права // Международное
право / Под ред. Г. В. Игнатенко, О. И. Тиунова. С. 94.

Глава V Норми міжнародного права

народниками¹. Поза сумнівом, до таких норм належать договірні та звичаєві основні принципи загального міжна­родного права. Інші норми багатосторонніх універсальних конвенцій мають пройти ретельний правовий аналіз з приводу визначення їх загальновизнаності.

В результаті такого аналізу Л. А. Алексідзе дійшов вис­новку, що найширше визнання одержали такі види імпе­ративних норм загального міжнародного права, як: а) рів­ноправність і самовизначення народів, невтручання; б) не-застосування сили та мирне вирішення спорів; в) загаль­нодемократичні стандарти елементарної гуманності та ос­новних прав людини; г) неприпустимість групового при­власнення «нічийних» земельних, морських, повітряних і космічних просторів, які мають життєво важливе значен­ня для всієї міжнародної співдружності держав².

Треба зазначити, що, незважаючи на те що в доктрині міжнародного права і в діяльності міжнародних судових установ концепцію імперативних норм можна вважати прийнятою і узвичаєною, відсутність погодженої офіцій­ної кодифікації таких норм впливає на вкрай обережне ставлення до них держав та міжнародних організацій у своїй практичній діяльності. Є небезпека суб'єктивного ставлення до визначення імперативів, юридично загально­обов'язкових міжнародних норм. Водночас далеко не всі держави зацікавлені обмежувати свою діяльність такими нормами. Визнання світовим співтовариством необхідності кодифікування імперативних норм і прийняття такої ко­дифікації як загальновизнаної було б найважливішим істо­ричним етапом розвитку загального міжнародного права.

Імперативні норми складають незначну кількість МПН, тоді як основна частина норм міжнародного права є диспозитивними. Це тому, що міжнародне право має координаційний характер, і держави як суверенні суб'єкти міжнародного права основний обсяг різноманітних між­державних відносин урегульовують не за допомогою імпе­ративних, загальнообов'язкових норм, а застосовуючи конкретні норми певних універсальних, регіональних, ло-

¹ Див.: Лукашук И. И. Нормы международного права. С. 172—173;
Шестаков Л. Н. Императивные нормы в системе современного между­
народного права. М., 1982. С. 84—86.

² Алексидзе Л. А. Некоторые вопросы теории международного права:
императивные нормы jus cogens. Тбилиси, 1982. С. 332.

Г74

____________ Види міжнародно-правових норм та їхня класифікація_______________

кальних і партикулярних договорів. Диспозитивні норми мають низку характерних рис. Такі договірні норми є юридично обов'язковими лише для держав, які їх прий­мають і погоджуються виконувати. Якщо сторони не до­мовилися про інше, то вони зобов'язані виконувати від­повідні настанови, а в разі їх порушення несуть міжна­родно-правову відповідальність. Диспозитивні норми ма­ють бути відповідними до імперативних норм, бо диспо­зитивна норма, що суперечить імперативній нормі загаль­ного міжнародного права, є несуттєвою, недійсною. На відміну від імперативних норм, відхилення від яких є не­припустимим і які можуть бути змінені тільки наступни­ми нормами загального міжнародного права, що мають такі самі ознаки, диспозитивні норми можуть скасовува­тися і змінюватися за взаємної згоди держав, які їх укла­дали. Специфіка таких норм полягає також у тому, що часто сторони, приймаючи їх, залишають собі певну сво­боду вибору варіанта поведінки. Здійснений вибір є обо­в'язковим для сторін. Тут прикладом може служити нор­ма ст. 35 Віденської конвенції про правонаступництво держав 1983 р., в якій сказано: «Якщо щодо іншого немає домовленості між зацікавленими державами або цього не вирішено відповідним міжнародним органом, часом пе­реходу державних боргів держави-попередника є момент правонаступництва держав».

Диспозитивну норму міжнародного права можна виз­начити як двосторонню -або багатосторонню норму, що приймається певним колом суб'єктів, зміна або відхилен­ня від якої допускається самою нормою або в результаті нової взаємної угоди між ними.

Рекомендаційними є норми, які покликані узгоджу­вати міжсуб'єктні відносини рекомендаційним спосо­бом, визначивши бажану, доцільну модель поведінки, але які не зобов'язують її виконувати. Наприклад, нор­ма п. 1 ст. 18 Рамкової конвенції про захист національ­них меншин 1994 р. передбачає, що «сторони намагають­ся укладати в разі необхідності двосторонні угоди з інши­ми державами, зокрема сусідніми, з метою забезпечення захисту осіб, які належать до відповідних національних меншин». Такі норми мають суто юридичний характер, створюються відповідно до імперативних і диспозитивних норм і підпорядковані їм.

Глава V Норми міжнародного права

Рекомендаційну норму міжнародного права можна ви­значити як двосторонню або багатосторонню норму, до­цільність виконання якої покладається на розсуд сторін, що її прийняли.

За характером нормативних приписів норми часто по­діляють на зобов'язальні, заборонні, уповноважувальні, відсильні.

Зобов'язальні норми фіксують обов'язки взаємодіючих суб'єктів та визначають шляхи і засоби реалізації таких обов'язків. До зобов'язальних норм належить більшість за­гальних і спеціальних норм. Так, наприклад, ст. 14 п. 1 наведеної Конвенції передбачає, що «сторони зобов'язу­ються визнати за кожною особою, яка належить до націо­нальної меншини, право вивчати мову своєї меншини».

До уповноважувальних належать норми міжнародного права, які містять у собі права взаємодіючих суб'єктів і визначають шляхи й засоби їх реалізації. Прикладом та­кого виду норм може бути ст. 90 Конвенції ООН з мор­ського права 1982 р., в якій зафіксовано: «Кожна держава незалежно від того, чи є вона прибережною, чи не має виходу до моря, має право на те, щоб судна під її прапо­ром плавали у відкритому морі».

Заборонними нормами міжнародного права є такі, що містять у собі заборону дії, або бездіяльності, або припис утримуватися від певних дій. Наприклад, п. 1 ст. 1 Дого­вору про Антарктику передбачає, що «Антарктика вико­ристовується тільки в мирних цілях. Забороняються будь-які військові заходи, зокрема створення військових баз та укріплень, здійснення армійських маневрів, а також ви­пробування будь-яких видів зброї».

Відсильні норми — це норми міжнародного права, що містять загальні засади бажаної поведінки взаємодіючих суб'єктів і для їх виконання чи правової підтримки відси­лають до конкретних міжнародних угод або інших норм міжнародного чи національного права. Такі норми дають можливість у разі потреби використовувати раніше вироб­лені норми. Ст. 60 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 p., зокрема, перед­бачає: «Ніщо в цій Конвенції не може тлумачитися як об­меження або порушення будь-яких прав і основних сво­бод людини, які гарантуються законами будь-якої Висо­кої Договірної Сторони або будь-якою іншою угодою, в

___________ Види міжнародно-правових норм та їхня класифікація ____________

якій вона бере участь», а п. З ст. 4 Конвенції про бороть­бу з незаконним захопленням повітряних суден 1970 р. наочно відсилає у певних випадках до національного за­конодавства: «Ця Конвенція не виключає здійснення будь-якої карної юрисдикції відповідно до національного законодавства».

За властивостями регулятивних функцій розрізняють матеріальні та процесуальні міжнародно-правові норми. Матеріальні норми містять права та обов'язки взаємодію­чих держав стосовно конкретних об'єктів міжнародно-правового регулювання, запроваджують їхні правила по­ведінки. Вони складають основний масив МПН.

Норми, що регулюють порядок створення і реалізації матеріальних норм, є процесуальними МПН. Міжнарод­но-правові процесуальні норми — це норми, що встанов­люють суб'єктивні права та юридичні обов'язки учасників міжнародного юридичного процесу щодо здійснення ор­ганізаційно-процедурної діяльності в ході створення або реалізації матеріальних норм міжнародного права¹. Такі норми регламентують порядок створення, здійснення та припинення дії договірних норм, порядок скликання, ор­ганізацію і процедуру дипломатичних конференцій, по­рядок використання мирних засобів вирішення міжнарод­них спорів (переговорів, арбітражних, судових та інших мирних процедур), визначають порядок примусу у виг­ляді міжнародно-правових санкцій до держав-правопо­рушниць. Процесуальними є настанови Статуту і Регла­менту Міжнародного Суду ООН, Статуту міжнародного військового трибуналу 1945 p., Загального акта про мир­не вирішення міжнародних спорів 1949 p., заключних ча­стин Віденських конвенцій про право міжнародних дого­ворів 1969, 1986 pp. та ін.

За джерелами (засобами створення і формами існуван­ня) всі попередньо перелічені норми міжнародного права поділяють, як зазначалося раніше, на договірні, звичаєві та норми рішення міжнародних організацій, які відповід­но до їхніх статутів мають юридично обов'язкову силу. До останніх належать положення з питань внутрішнього рег­ламенту, фінансово-бюджетних питань і положення угод між державами та міжнародними організаціями або між

' Пушмин Э. А. Международный юридический процесе и междуна­родное право. Кемерово, 1990. С. 34.

Г77

Глава V Норми міжнародного права

Концепція 'м'якого права" (soft law)

 

міжнародними організаціями. Так, наприклад, у ст. 21 Статуту ООН зазначено, що «Генеральна Асамблея вста­новлює свої власні правила процедури»; п. З ст. 17 зазна­чає, що «Генеральна Асамблея розглядає і затверджує будь-які фінансові та бюджетні угоди зі спеціалізованими установами...»; п. 1 ст. 63 передбачає, що «Економічна і Соціальна рада уповноважується укладати з будь-якою з установ (спеціалізовані установи, створені міжурядовими угодами. — В. М.), вказаних у ст. 57, угоди, що визнача­ють умови, на яких відповідні установи будуть поставлені у зв'язок з Організацією». У ст. 24 Члени ООН погодили­ся, що в певних випадках Рада Безпеки діє від їхнього імені. Такі дії грунтуються на рішеннях цього органу, які відповідно до ст. 25, без сумніву, мають для них обов'яз­ковий характер. Ст. 25 визначає: «Члени Організації по­годжуються відповідно до цього Статуту підкорятися рі­шенням Ради Безпеки і виконувати їх».

За терміном дії МПН поділяють на строкові (з чітко визначеним терміном дії) і безстрокові. Час дії строкових норм визначається в заключній частині договору або за­вершується з припиненням існування об'єкта договору після виконання його умов або за умов, незалежних від сторін. Безстроковими є норми, які не обмежені термі­ном дії з юридичних або політичних міркувань. Найваж­ливішими з них є основні принципи загального міжна­родного права та інші імперативні норми міжнародного права. Безстроковими є також норми мирних договорів.

Концепція «м'якого права» (soft law)

А

налізуючи запропоновану рядом науковців у доктри­ні міжнародного права концепцію «м'якого права», до­цільно зазначити, що коли щодо визначення джерел норм такого права дослідники досягли певної згоди, то щодо визнання за ними обов'язкової юридичної чинності існу­ють протилежні погляди. Про становлення і суперечності окремих положень свідчить також той факт, що найчас­тіше як у вітчизняній, так і в зарубіжній навчальній літе­ратурі з міжнародного права ця проблема відсутня.

У російській науковій літературі найгрунтовніше це правове явище досліджене в монографії 1.1. Лукашука «Норми міжнародного права». Аналізуючи літературу і практичні матеріали, автор дійшов висновку, що термін «м'яке право» вживається для позначення двох різних нормативних явищ. У першому випадку йдеться про особ­ливий різновид норм міжнародного права, а в другому — про неправові міжнародні норми. До першого, на думку автора, належать договірні норми, які не створюють чіт­ких конкретних прав та обов'язків, а лише надають за­гальний напрям і які містяться здебільшого в політичних договорах. До другого належать ті, що містяться в непра-вових актах, у резолюціях міжнародних органів та органі­зацій, у спільних заявах, комюніке. Такого гатунку норми «м'якого права», як зазначає 1. І. Лукашук, є не правови­ми, а морально-політичними¹.

Складність такої класифікації полягає в тому, що пра­вові і неправові норми виокремлюються в один вид і по­значаються спільним терміном, що ускладнює його ро­зуміння і застосування. До того ж норми міжнародного договору з політичних питань, як і будь-яких інших до­говорів, що мають програмну, декларативну, інформа­тивну або іншу загальну ознаку (що створюють не чіткі, конкретні права та обов'язки, а погоджують лише загаль­ний напрямок дії), є юридично обов'язковими міжнарод­но-правовими нормами. Такі положення містяться в усіх структурних елементах (насамперед у преамбулі і заключ­ній частині, а також в основній/центральній частині) більшості багатосторонніх і двосторонніх угод. Позаяк договір є особливою єдиною системою взаємозалежних норм, усі його положення є обов'язковими для сторін. Для положень, які містяться в преамбулах міжнародних договорів і визначають його загальну мету, традиційним є застосування таких висловів, як: «беручи до уваги», «визнаючи», «маючи переконання», «сповнені рішучо­сті» та ін. Такі настанови, конкретнішого змісту, мі­стяться у статтях центральної частини договорів. У ст. 1 Статуту ООН, наприклад, проголошено, що «Організа­ція Об'єднаних Націй переслідує цілі...» і далі форму-

¹ Лукашук И. И. Нормы «мягкого права» // Нормы международного права. С. 124—133; Лукашук И. И. Нормы международного «мягкого права» // Международное право. Общая часть. М., 1999. С. 102—104.

Г79

Глава V Норми міжнародного права

Концепція «м'якого права» (soft law)

 

лювання п. 1—4 статті починаються словами: «підтри­мувати міжнародний мир...», «розвивати дружні відноси­ни...», «здійснювати міжнародне співробітництво...», «бу­ти центром для узгодження дій...» Позаяк нормативність та обов'язковість статей Статуту ООН є загальновизна­ними, не викликає сумнівів і юридична обов'язковість таких норм-цілей.

Правові норми загального характеру часто залуча­ються до текстів універсальних міжнародних договорів гуманітарного права. Наприклад, п. 2 ст. 2 Конвенції про права дитини 1989 р. передбачає таке: «Держави-учасниці вживають усіх необхідних заходів для забезпе­чення захисту дитини від усіх форм дискримінації або покарання...»; п. 4 ст. 15 Міжнародного пакту про еко­номічні, соціальні і культурні права 1966 р. проголошує: «Держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають користь, що постає із заохочення і розвитку міжнарод­них контактів та співробітництва у науковій і культур­ній галузях». Кількість прикладів таких міжнародних договірних норм нескінченна. Специфіка їхніх структу­ри та змісту відбиває специфіку їх створення і реалі­зації. Сенсовий зміст міжнародно-правових норм виз­начає їх регулятивну спрямованість, але не впливає на основну, визначальну властивість — їхній юридично обов'язковий характер. Під цим кутом зору з практич­ною метою поділ договірних, обов'язкових правових норм на норми «твердого права» і «м'якого права» на­вряд чи необхідний і доцільний. Наведена термінологія за змістом набагато ближча до узвичаєного поділу норм міжнародного права залежно від юридичної сили на імперативні та диспозитивні, проте заміна усталених понять також є безперспективною.

Багато дослідників погоджуються з тим, що основни­ми джерелами норм так званого м'якого права є резолюції міжурядових організацій системи ООН та її органів, на­самперед Генеральної Асамблеї ООН, політичні акти регіональних конференцій та організацій, наприклад Зак­лючний акт Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі 1975 p., Будапештські рішення 6 грудня 1994 p., інші міжнародні акти, прийняті державами, міжурядови­ми організаціями, які мають не юридичний, а морально-політичний характер. Проте характеристика даного яви-

ща та вживана термінологія залежать від індивідуальних поглядів авторів. П. В. Саваськов, посилаючись на такі резолюції Генеральної Асамблеї ООН як на норми міжна­родного «м'якого» права, пише, що вони не містять юри­дичних зобов'язань і не є нормами міжнародного права¹. Т. М. Нешатаєва, розглядаючи такі резолюції-рекоменда-ції, дійшла висновку, що вони є джерелом права міжна­родних організацій, якому, на відміну від міжнародного публічного права, відомий поділ джерел на рекомен­даційні та обов'язкові (тверді і м'які)². С. В. Черниченко зазначає, що норми, які містяться в резолюціях-рекомен-даціях, іноді відносять до так званого «м'якого права», проте, на його думку, норми рекомендаційного характеру не є правом. Учений вважає, що «м'яке право», яке розу­міють як високоавторитетні норми, що містяться в резо-люціях-рекомендаціях, — це метафора, це своєрідне «пе-редправо»³.

Відсутні єдність поглядів та усталена термінологія і в зарубіжній міжнародно-правовій літературі. Напри­клад, М. Чінкін використовує термін «м'яке право»⁴, Дж. Голд — «м'яке міжнародне право»⁵, І. Зейдель-Го-генвельдерн — «міжнародне економічне м'яке право»⁶, Малкольм Н. Шоу зазначає, що «м'яке право» не є пра­вом, а являє собою необов'язкові документи та угоди рекомендаційного характеру, кодекси правил поведін­ки або стандартів⁷ тощо.

Очевидно, що на межі XX і XXI ст. новітнє універ­сальне міжнародне право внаслідок різноманітних при­чин, і не в останню чергу через припинення політичного протистояння та пошуку правового компромісу між дер-

¹ Саваськов П. В. Нормы международного «мягкого права» // Меж­
дународное право / Отв. ред. Ю. М. Колосов, В. И. Кузнецов. С. 22—23.

² Нешатаева Т. Н. Резолюции-рекомендации в системе ООН и кон­
цепция «мягкого» международного права (soft law) // Международные
организации и право. М., 1999. С. 100—111.

³ Черниченко С. В. Теория международного права. М., 1999. С. 325.

⁴ Chinkin M. The Challenger of Soft Law: Development and Change in
International Law // 38 International and Comparative Law Quaterly. 1989.
P. 850.

⁵ Gold J. Strengthening the Soft International Law of Exchange Arran­
gements // 77 American Journal of International Law. 1983. P. 443.

⁶ Seidl-Hohenveldem I. International Economic Soft Law // 163 Hague
Academy of International Law. 1980. P. 164.

⁷ Malcolm N. Shaw. International Law. Cambridge, 1997. P. 92-93.

Ї8Ї

Глава V Норми міжнародного права

Ієрархія норм міжнародного права

 

жавами двох у минулому протилежних рівносильних со­ціально-економічних систем, значно уповільнило свій розвиток. За період 1990—1999 pp., проголошений ООН Десятиліттям міжнародного права, головною метою якого було заохочення прогресивного розвитку міжнародного права, його кодифікація, поширення та більш широке визнання, крім декількох документів про певні види озб­роєння і Конвенції Міжнародного союзу електрозв'язку 1992 р., не було ухвалено жодного загальнозначущого, універсального міжнародного договору. В цей же період значно зросла політична активність держав, результатом чого стало прийняття політичних актів: універсальних ре­золюцій, декларацій ООН і, що надзвичайно важливо для держав Європи, регіональних актів, документів Ради Єв­ропи, Європейського Союзу, НБСЄ та ОБСЄ. Зрозуміле прагнення регіональних політичних сил додати політич­ним нормам, які містяться в таких актах, більш жорстко­го, ніж політико-рекомендаційного, характеру.

Отже, зазначаючи значне зростання правового зна­чення таких актів і обґрунтовуючи наявність у настано­вах таких документів певної юридичної сили, деякі вчені пропонують розширити сферу джерел позитивного між­народного права. Проте відсутність будь-яких узвичає­них на універсальному або регіональному рівнях міжна­родно-правових документів, де б держави визнавали іс­нування або висловлювали бажання до створення таких обов'язкових для себе міжнародно-правових норм «м'я­кого права», свідчить про те, що на сучасному етапі док­трину «м'якого права» можна розглядати лише як роз­робку та пропозицію нових теоретичних положень щодо юридично обов'язкових форм закріплення результатів міжнародного співробітництва у міжнародній правовій практиці.

Все це засвідчує те, що нормами так званого м'якого права є інституційні, рекомендаційні неправові норми, які містяться в документах міжнародних міжурядових організацій, настанови яких можуть мати обов'язковий політичний, але не юридичний характер. Такі норми ви­конують надзвичайно важливу допоміжну роль у станов­ленні або визначенні opinio juris звичаєвих та підготу­ванню і розробленню договірних міжнародно-правових норм.

Ієрархія норм міжнародного права

Щодо другого питання більшість теоретиків і прак­тиків міжнародного права вважають, що обов'язкова сила договірних та звичаєвих норм однакова. З… Глава V Норми міжнародного права Кодифікація норм міжнародного права

Кодифікація норм міжнародного права

Відомий дослідник цього питання А. П. Мовчан по­силається на працю англійського юриста 1. Бентама, який ше в 1843 р. писав про те, що «мало можна… Включення до Статуту ООН положення щодо кодифі­кації міжнародного права стало… 1 Див.: Мовчан А. П. Кодификация и прогрессивное развитие между­народного права. М., 1972. С. 32—33.

Взаємодія норм міжнародного права

З нормами інших систем регулювання

Міжнародних відносин

Глава V Норми міжнародного права Взаємодія норм міжнародного права  

ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

Поняття основних принципів міжнародного права

А. Фердросс налічує трохи більше принципів: прин­цип заборони порушення прав третіх держав, принцип

Ї9Ї

Глава VI Основні принципи міжнародного права

гуманності, заборона застосування сили не інакше як з метою самооборони, обов'язок вирішувати спори мирни­ми засобами, обов'язок сприяти будь-яким діям ООН, здійснюваним відповідно до Статуту, обов'язок утримува­тися від будь-якої допомоги державі, до якої ООН засто­совує запобіжні (превентивні) або примусові заходи.

Інші принципи вирізняє в сучасному міжнародному праві Я. Броунлі. Це, так би мовити, принципи «гуманної спеціалізації»: заборона агресивної війни, заборона гено­циду, заборона работоргівлі, заборона піратства, принцип самовизначення та принцип постійного суверенітету над природними ресурсами.

Вітчизняні вчені дотримуються іншого бачення прин­ципів сучасного міжнародного права, хоч серед них та­кож чимало своєрідного, суб'єктивного тлумачення. І хоча за кількістю наукових досліджень, присвячених цій про­блемі (а це десятки монографій і сотні наукових статей), вітчизняні вчені тримали першість у науці міжнародного права, слід визнати, що при з'ясуванні сутності основних принципів міжнародного права ми просунулися недалеко.

У період між двома світовими війнами радянські нау­ковці в основному перелічували принципи (суб'єктивно визначаючи їх у системі міжнародного права). Прийняття Статуту ООН пожвавило інтерес до цього питання, але тільки наприкінці 60-х — у 70-ті роки з'являються спе­ціальні дослідження. За наступні три десятиліття здобуто не дуже багато: трохи зменшилося ідеологічне обгрунту­вання таких норм, але схоластичні пояснення, еклектич­ний набір аргументів залишилися майже без змін. На сьо­годні навіть не вироблено сталого поняття основних принципів міжнародного права.

Майже кожне дослідження основних принципів між­народного права переповнене епітетами у визначенні цих понять. Це — «основоположні», «загальноприйняті», «ім­перативні», «правові і неправові», «високого і найвищого порядку», «керівні начала», «основні», «найбільш узагаль­нені», «в концентрованій формі», «універсальні», «загаль­нообов'язкові», «вищої політичної, моральної та юридич­ної сили», «стабільні», «програмні», «авангардного регу­лювання», «найважливіші», «головні ідеї», «головні цілі», «корінні», «комплексні», «взаємообумовлені», «особливої юридичної сили» та інші норми міжнародного права.

Ї92

І

Поняття основних принципів міжнародного права

Насправді ж вітчизняна наука міжнародного права пе­ребуває тільки на підході до вироблення робочого варіан­та. По-перше, склалася така ситуація, що скільки авторів пише про принципи міжнародного права, стільки (за кіль­кістю) маємо принципів. Очевидно, в багатьох досліджен­нях ідеться, власне, не про принципи міжнародного пра­ва. По-друге, десятиліттями вітчизняна наука твердила про принципи міжнародного права, проголошені Жовт­невою революцією. Зокрема, виокремлювалися соціалі­стичні міжнародно-правові принципи як більш «передові» у системі міжнародного права і такі, яким належить май­бутнє: принцип соціалістичного інтернаціоналізму, прин­цип братерської дружби й тісного співробітництва, прин­цип товариської взаємодопомоги (вже в самій назві роз­кривається ідеологічний задум принципів).

І річ не в тому, що «об'єктивна закономірність» цих «принципів» не витримала випробування часом, що вони зникли з наукових публікацій одночасно із самою соціа­лістичною системою. Проблема в тому, що, як заявили нові керівники колишніх соціалістичних держав, їх поне­волювали саме завдяки цим ідеологічним (а не правовим) постулатам. Тобто те, шо видавалося за вищий критерій права, у дійсності було протиправним. Підтвердженням тому є спроба радянських науковців видати явно бруталь­не порушення норм міжнародного права за застосування «передових» принципів міжнародного права. Наприклад, радянська держава завжди свято виконувала свої зобов'я­зання, що випливали з принципів соціалістичного інтер­націоналізму, братерської дружби й тісного співробітниц­тва, товариської взаємодопомоги. Яскравим проявом дії на підставі цих принципів була «допомога» Радянського Союзу угорському народові в 1956 p., «допомога» разом з іншими соціалістичними країнами народові Чехословаччи-ни в 1968 р. (додамо ще війну в Афганістані та інших краї­нах, віддалених від Радянського Союзу), охорона соціа­лістичних завоювань і захист їх суверенітету та незалеж­ності від імперіалізму, а також допомога в'єтнамському народові в його боротьбі проти агресії Сполучених Штатів¹.

Така ж доля спіткала й принцип мирного співіснуван­ня держав з різним соціальним ладом, який виводився з

¹ Див.: Тункин Г. И. Теория международного права. М., 1970. С. 493.

Глава VI Основні принципи міжнародного права

І_____

Поняття основних принципів міжнародного права

 

ленінських цитат про «мирне співжиття» соціалістичних і капіталістичних держав. Вбачати заслугу цього принципу в тому, що він перевів «класову боротьбу» з боротьби без­посередньо між класами в площину відносин між держа­вами, зокрема в боротьбу соціалістичних і капіталістич­них держав, у боротьбу двох систем', є підміною, власне, правового призначення права певними ідеологічними на­шаруваннями.

Сказане не свідчить про відсутність основних прин­ципів міжнародного права взагалі. Помилки окремих науковців і навіть наукових шкіл щодо певних право­вих реалій не є свідченням того, що останніх не існує. На сьогодні завдання науки міжнародного права поля­гає в тому, щоб очистити свою сферу від надмірних іде­ологічних нашарувань, псевдоправових конструкцій і об'єктивно вивчити природу, утворення та функціону­вання основних принципів міжнародного права. Для цього насамперед необхідно визначитися в понятті ос­новних принципів міжнародного права. В радянський період ближче від усіх до визначення сутності, поняття основних принципів підійшли професори Е. А. Пушмін та М. О. Ушаков.

Е. А. Пушмін запропонував таке поняття принципів міжнародного права: «Основні принципи можна визначи­ти як об'єктивно зумовлені закономірності розвитку між­народних відносин, найважливіші властивості міжнарод­ного права, що відбивають його сутність і визначають зміст міжнародно-правових норм та інститутів, закріплені в системі міжнародного права, яка історично склалася, як норми найзагальнішого, універсального характеру, що ма­ють основоположне значення, норми імперативні, які в силу цього є найважливішим критерієм міжнародної за­конності»².

Проаналізувавши зазначене поняття, М. О. Ушаков сформулював своє: «...Основні принципи сучасного між­народного права — це система найзагальніших вихід­них і взаємопов'язаних норм загального міжнародного права, які регулюють в узагальненому вигляді поведін­ку держав та інших суб'єктів міжнародного права в усіх

¹ Див.: Тункин Г. И. Теория международного права. С. 42.

² Пушмин Э. А. Мирное разрешение международных споров. М., 1974.
С. 8.

сферах міжнародних відносин і мають імперативний ха­рактер (і відповідно є критерієм дійсності інших міжна­родно-правових норм) і визначають у концентрованому вигляді основний зміст та цілеспрямованість міжнарод­ного права»¹.

Обидва визначення містять багато зайвого, не суттє­вого для поняття або такого, що є характерним не тільки для основних принципів міжнародного права. Скажімо, не тільки принципи є об'єктивно зумовленими законо­мірностями міжнародних відносин. Коли сказано, що принципи визначають зміст міжнародно-правових норм, то зрозуміло, що вони визначають і зміст інститутів (адже ці ж таки норми компонують інститути), і сутність міжна­родного права. Термін «система міжнародного права, що історично склалася» більшою мірою характеризує систе­му, аніж принципи.

Зайві також наголошення, що принципи є нормами «найзагальнішого, універсального, імперативного характе­ру». Наприклад, існує мало таких конкретних норм між­народного права, як принцип мирного врегулювання спо­рів, особливо у редакції Декларації про принципи міжна­родного права, що стосуються дружніх відносин та спів­робітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 p.

Не всі принципи міжнародного права є універсальни­ми нормами. Практика засвідчує також наявність регіо­нальних принципів (наприклад, принцип непорушності державних кордонів). Окремі вчені висловлюють думку про існування партикулярних (локальних) принципів між­народного права. Звісно, що вони не є основними, але тоді з метою розуміння поняття «принципи міжнародно­го права» доцільно було б дати кілька визначень: «основні принципи», «принципи», «загальні принципи» тощо. Зро­зуміло, що такий підхід суперечить логіці вироблення по­нятійного апарату.

Щодо імперативності як невід'ємної властивості між­народно-правових принципів нижче буде показано, що не всі з них або принаймні деякі з них у повному обсязі є імперативними нормами.

¹ Ушаков Н. А. Проблемы теории международного права. М., 1988. С. 62.

 

Глава VI Основні принципи міжнародного права

Функції основних принципів міжнародного права

 

Гадаємо, зайвим є залучення критерію міжнародної за­конності до визначення поняття принципу міжнародного права. Вона, як наприклад «міжнародний правопорядок» (див. главу XVIII), є дещо іншою сферою прояву прин­ципів. І не в цих сферах знаходяться їхні основні власти­вості.

Тавтологічним є твердження, що принципи — це «вза­ємопов'язані норми», коли йдеться про систему права. Викликають сумнів і твердження про те, що «принципи регулюють у загальному вигляді поведінку», та ще й «в усіх сферах міжнародних відносин».

Враховуючи сказане, можна сформулювати таке ви­значення поняття основних принципів міжнародного пра­ва (робочий варіант): це система основоположних норм міжнародного права, які регулюють відносини між його суб'єктами і є критерієм правомірності міжнародних пра-вотворчого та правозастосовчого процесів, дійсності ін­ших міжнародно-правових норм.

Функції основних принципів міжнародного права

Кожен з таких підходів має свої як позитивні, так і негативні наслідки. Такі функції міжнародного права, як зміцнення на­явної системи міжнародних… про функцію інтернаціоналізації міжнародного життя, інформаційно-виховну функцію міжнародного права, як пропонують…

^97

Глава VI Основні принципи міжнародного права

Функції основних принципів міжнародного права

 

Для «соціалістичного міжнародного права» передбача­лися «свої функції»: а) координація зовнішньої політики соціалістичних держав з метою забезпечення загального миру та безпеки, колективний захист соціалізму і надан­ня взаємної допомоги в разі агресії; б) здійснення соціа­лістичної економічної інтеграції, проведення комплекс­них заходів в усіх сферах співробітництва в інтересах бу­дівництва соціалізму та комунізму; в) всебічна підтримка визвольних, революційних рухів відповідно до цілей су­спільного прогресу, які отримали міжнародно-правове за­кріплення.

Реалії сьогодення ще раз підтверджують, що привне­сення у право нехарактерних для нього властивостей є приреченим на неуспіх.

Мало підстав для визнання і тих функцій, які привно­сяться в міжнародне право з інших нормативних систем або підмінюють функції, власне, засобами здійснення функцій. Так, у праці «Курс международного права» (М., 1989), одним із співавторів якої є І. І. Лукашук, вказуєть­ся більш як десять функцій основних принципів міжна­родного права. Крім того, що «вони впливають на міжна­родні відносини за допомогою не тільки правового, а й політичного і морального механізмів нормативного регу­лювання», на думку авторів видання, основним принци­пам міжнародного права властиві ще й такі функції: закрі­плення та охорона підвалин системи міжнародних відно­син; сприяння нормальному функціонуванню цієї систе­ми; забезпечення пріоритету загальнолюдських цінностей та інтересів; виконання функції основного системоутво­рюючого фактора всієї міжнародної нормативної систе­ми; виконання ролі головного системоутворюючого фак­тора системи міжнародного права; виконання функції нормативної основи правотворчого і правозастосовчого процесу, а також прогресивного розвитку міжнародного права; функціонування як вищий критерій законності; закріплення основних прав та обов'язків держав; вико­нання ролі фундаменту міжнародного правопорядку; іде­ологічна функція — втілення головного ідейного змісту міжнародного права, ідейної основи міжнародно-право­вої системи; здійснення авангардного регулювання загаль­ного характеру в процесі виникнення нових суб'єктів або нових сфер взаємодії держав.

Пізніше І. І. Лукашук наполовину скоротив кількість функцій основних принципів міжнародного права, довів­ши їх до майже реальної кількості¹.

Якщо виходити з усвідомлення того, що функція є ос­новним чинником впливу на зовнішнє середовище, то можна вказати на такі функції основних принципів між­народного права:

1. Функція зміцнення наявної системи міжнародних відносин та сприяння її передбачуваному розвиткові.

2. Функція сприяння становленню і розвитку системи міжнародного права як безпосередньо, так і шляхом об'єднання норм, інститутів та галузей навколо власних загальнообов'язкових правил.

3. Функція закріплення основних прав, обов'язків і законних інтересів суб'єктів міжнародного права, визна­чення основ їхньої взаємодії шляхом установлення пра­вових статусів.

4. Функція забезпечення основних засад правотворчо­го і правозастосовчого процесів.

5. Функція зміцнення міжнародної законності, визна­чення її сутності.

6. Функція укріплення системи міжнародного право­порядку та визначення напрямів його розвитку.

7. Функція заповнення прогалин у міжнародному праві.

8. Функція формування і розвитку міжнародної пра­восвідомості.

Через те, що основним масивом норм сучасного між­народного права є диспозитивні норми, які у своїй пе­реважній більшості залишаються маловідомими суб'єк­там міжнародного права (крім, звичайно, тих, кого вони безпосередньо зобов'язують або наділяють правами), ос­новні принципи міжнародного права й сьогодні несуть на собі основний тягар формування та розвитку міжна­родної правосвідомості. Держави, політичні діячі та біль­шою мірою широкі кола народних мас часто оцінюють поведінку суб'єктів міжнародного права насамперед за тим, наскільки вони дотримувалися основних принципів цього права.

¹ Див.: Лукашук И. И. Международное право. Общая часть. М., 1966. С. 123.

Ї99

Глава VI Основні принципи міжнародного права

Природа основних принципів міжнародного права

 

Природа основних принципів міжнародного права

Інші автори (за винятком вітчизняної науки — їх знач­на більшість) не схильні особливо вирізняти правову при­роду основних принципів міжнародного… Радянські науковці майже одностайні у визнанні за основними принципами… обов'язковості на рівні jus cogens. Різниця між ними по­лягає лише в тому, що одні визначають норми jus cogens тільки…

Ознаки основних принципів міжнародного права

Вчені Радянського Союзу та інших колишніх соціалі­стичних країн досить активно досліджували проблему оз­нак основних принципів і досягли певних… Скажімо, коли до ознак тільки основних принципів міжнародного права відносять… Не можна вважати загальною ознакою основних прин­ципів міжнародного права імперативність (Г. В. Ігнатен-ко, О. І.…

Класифікація основних принципів міжнародного права

Глава VI Основні принципи міжнародного права який класифікував би основні принципи чи хоча б указу­вав на можливі критерії… Міжнародне право досить жорстко підходить до форму­лювання основних принципів. Зазвичай беруться до уваги три джерела,…

Ї0

Висловлювалися й інші пропозиції щодо класифікації основних принципів, а саме: а) принципи, б) принципи-ідеї, в) принципи-цілі тощо.

Нині, коли ще не вироблені взаємовизнані критерії формулювання основних принципів, доцільніше керува­тися в їхній класифікації міжнародно-правовими актами. А вони дають підстави поділяти всі основні принципи на: 1) універсальні; 2) регіональні (наприклад, непоруш­ності державних кордонів); 3) локальні чи партикулярні (див., наприклад, Принципи співробітництва СРСР і Франції 1972 p.; Основи взаємовідносин СРСР і США 1972 р. та ін.).

Можна також виокремити: 1) загальносистемні прин­ципи; 2) галузеві принципи; 3) принципи інституту між­народного права.

Зміст основних принципів міжнародного права

У

процесі досить активного суб'єктивного формулю­вання основних принципів сучасного міжнародного пра­ва нагальною стала проблема вироблення критеріїв вста­новлення принципу міжнародного права або відсутності таких. Саме відсутність цих критеріїв призводить до того, що різні автори пропонують різну кількість основних прин­ципів міжнародного права — від десятка до кількох десятків.

Відомо, що основні принципи міжнародного права за своїм походженням є звичаєвими нормами. Міжнародно-правові звичаї на сьогодні не кодифіковані. Це дає мож­ливість деяким авторам формулювати власні доктринальні принципи. При цьому нехтувалась елементарна вимога — визнання такого звичаю-принципу іншою стороною, яку, як стверджувалося, він зв'язує.

Ось як доводився «принцип» мирного співіснування: «Відповідно до цих положень (маються на увазі положен­ня Сьомої (Квітневої) Всеросійської конференції РСДРП(б) 1917 p.), Радянська держава, яка щойно виникла, запро­понувала покласти принцип мирного співіснування в ос-

їй

Глава VI Основні принципи міжнародного права

Зміст основних принципів міжнародного права

 

нову мирного врегулювання майбутніх міжнародних від­носин... Провідні капіталістичні держави відмовилися прийняти мирне співіснування держав двох систем, роз­раховуючи знищити нову систему... Необхідно ще раз під­креслити, що визначальним (у розвитку сучасного міжна­родного права) є принцип мирного співіснування держав двох протилежних суспільних систем»¹.

Недивно, що за такого формулювання «принципу» мирного співіснування з нього потім виводилися обов'яз­ки: «вирішальної боротьби держав двох систем в еконо­міці», «політичної боротьби між державами двох проти­лежних суспільних систем», «мирне співіснування соціа­лістичних і капіталістичних держав не означає і не може означати припинення ідеологічної боротьби між ними»². Отже, спочатку нав'язувався принцип, а потім придуму­валися його права та обов'язки.

У час, коли активно розгорнулася гонка озброєнь, ви­сувається «принцип» роззброєння як імперативна норма міжнародного права.

Доктрина — не практика, але її суттєве розходження з практикою вкрай негативно впливає на систему міжна­родного права. Для того щоб принципи міжнародного права не конструювалися довільно, їх необхідно перевіри­ти щонайменше за трьома основними критеріями: а) юри­дичний зміст принципу; б) сфера застосування; в) ме­ханізм застосування. Відсутність показників хоча б за од­ним із критеріїв є свідченням того, що принципу не існує або він має доктринальне походження.

Юридичний зміст.Для кожного принципу важливо встановити джерела, в яких він закріплений. Якщо прин­цип випливає тільки з міжнародно-правових звичаїв і не був кодифікований, необхідно підтвердити його наяв­ність відповідною згодою держав. Згода має бути очевид­ною, а не такою, що «малася на увазі». Принцип пови­нен містити конкретні права та обов'язки суб'єктів між­народного права, а не формулювати політичне гасло чи завдання.

Достатнім підтвердженням наявності основного прин­ципу міжнародного права є застосування його як такого в міжнародній судовій практиці.

¹ Тункин Г. И. Теория международного права. М, 1970. С 17—18, 21.

² Там же. С 22-54.

Ї2

Якщо основний принцип міжнародного права закріп­лено в міжнародному договорі, необхідний його додатко­вий аналіз на міжнародно-звичаєве підтвердження. Ця вимога є результатом Консультативного висновку Міжна­родного Суду ООН: «Основоположні норми повинні дот­римуватися всіма державами незалежно від того, чи рати­фікували вони Конвенції, які їх вміщують, бо це незапе­речні принципи міжнародного звичаєвого права» (ICJ Re­ports, 1996, § 79). Це положення Міжнародний Суд ООН ще раз підкреслив, коли встановив, що «принципи міжна­родного права залишаються обов'язковими як звичаєві, незважаючи на те що вони були також включені в дого­вірно-правові постанови» (ICJ Reports, 1990, § 43).

Сфера застосування.Кожна норма міжнародного пра­ва (а принцип тут не є винятком) має свою конкретну сферу застосування, свій конкретний об'єкт правового ре­гулювання — конкретні міжнародні, точніше, міждержав­ні відносини. Принцип не може регулювати відносини взагалі або систему відносин. Для врегулювання системи міжнародних відносин замало можливостей системи прин­ципів міжнародного права.

Коли стверджувалося (Г. 1. Тункін), що «принцип мир­ного співіснування настільки широкий, що він набли­жається до загальної характеристики відносин між держа­вами двох соціальних систем», то тим самим опосередко­вано визнавалося, шо він не має об'єкта конкретного пра­вового регулювання і «завис, як парасолька», над відно­синами. А отже, не виконує функції принципу міжнарод­ного права, не є ним.

Не можна вважати конкретним об'єктом правового регулювання принципу роззброєння зобов'язання виро­бити практичні заходи в галузі роззброєння і зобов'язан­ня програмного характеру — досягнути кінцевої мети роз­зброєння шляхом повної ліквідації зброї та збройних сил. Це справді програма, а не реальні відносини. А програми принципами міжнародного права не регулюються.

Основному принципу міжнародного права властива своя сфера функціонування, свої відносини. Будучи тісно пов'язаним з іншими принципами міжнародного права, він, однак, не «паразитує» на чужому полі діяльності, не підмінює іншого принципу. Одні й ті самі відносини не регулюються двома принципами.

Глава VI Основні принципи міжнародного права

Механізм застосування принципу.Коли на етапі вста­новлення юридичного змісту принципу міжнародного пра­ва виведені властиві йому права та обов'язки суб'єктів, для з'ясування механізму застосування необхідно встановити, яка поведінка за ними є обов'язковою, яка можливою, а яка недопустимою. Важливо виявити юридичні факти, за яких настає відповідна реакція принципу, тобто коли пра­ва та обов'язки переходять у стан динаміки.

Міжнародно-правові відносини — важливий компо­нент механізму застосування принципу. Вони є свідчен­ням ефективності регулятивної дії принципу на міжна­родні відносини. Кожний основний принцип міжнарод­ного права має власні правовідносини. Суб'єкти цих пра­вовідносин не збігаються із суб'єктами міжнародного пра­ва. Деякі принципи міжнародного права мають лише один (розрахований на одного суб'єкта, наприклад державу) суб'єкт. Вони формують його суб'єктивне право і суб'єк­тивні обов'язки.

Значну роль у застосуванні принципів міжнародно­го права відіграє правосвідомість. Практика свідчить, що принципи глибше і всебічніше впливають на пра­восвідомість, аніж просто норми. А тому потрібно бути дуже обережним щодо конструювання нових принципів міжнародного права. Проголошення неіснуючого прин­ципу шкідливе вже тим, що породжує хибну правосві­домість.

Співвідношення основних принципів системи,

принципів галузі та інституту, універсальних,

Регіональних і партикулярних принципів

_______ Співвідношення основних принципів системи, принципів галузі_ Якщо Декларація принципів Заключного акта Нара­ди з питань безпеки та… Статут ОАЄ сформулював принципи, які відображали специфіку африканського регіону, а саме: «відданість спра­ві повного…

Ї5

Глава VI Основні принципи міжнародного права

Регіональні й партикулярні принципи міжнародного права, як правило, конкретизують основні принципи (а партикулярні — основні й регіональні) щодо певного ре­гіону чи сторін. У цьому полягає їхнє основне призначення.

Одним із важливих факторів прийняття (вироблення) реіїональних і партикулярних принципів є потреба запов­нити прогалини в міжнародному праві у разі неможли­вості домовитися про більш конкретне нормативне регу­лювання.

Нині існує не так уже й багато регіональних і партику­лярних принципів міжнародного права (як і, до речі, уні­версальних), тому теоретично їх можна розмістити в ієрар­хічній залежності: партикулярні принципи залежать від ре­гіональних та універсальних, регіональні — від універсаль­них. На практиці така ієрархія чітко не простежується. По-перше, принципи «нижчого порядку» приймаються для конкретизації принципів «вищого порядку». Конкретиза­ція не може проводитися на основі суперечливих поло­жень, коли необхідно з'ясовувати, який принцип є важ­ливішим. По-друге, принципи «нижчого порядку» іноді приймаються для заповнення прогалин у праві, тобто вирі­шення тих проблем, на які не поширюються основні прин­ципи. Отже, й тут не може бути суперечностей. По-третє, регіональні й партикулярні принципи найчастіше створю­ються з метою більш сприятливого регулювання, аніж це випливає з універсальних принципів. Це не суперечить за­гальним принципам розвитку правових систем, а відтак не може призводити до конфліктних ситуацій, за яких необ­хідно звертати увагу на ієрархію принципів.

Щоправда, вказані застереження не можна вважати такими, що остаточно вирішують проблему ієрархії уні­версальних, регіональних і партикулярних принципів між­народного права. На сьогодні вона існує більш теоретич­но. Але немає підстав стверджувати, що практика зовсім ігнорує таку ієрархію. Більше того, чим глибше і все-бічніше буде розвиватися міжнародне право, тим чіткіше проявлятиметься ієрархія його принципів.

Хоч би яким прогресивним принципом вважався сьо­годні принцип непорушності державних кордонів, але пе­реносити його на інші регіони не можна, бо таке перене­сення тільки призведе до порушення основних принципів міжнародного права.

_______ Співвідношення основних принципів системи, принципів галузі __________

За всього більш сприятливого регулювання міжнарод­них відносин на основі регіональних і партикулярних принципів держави мають насамперед виходити з вимог універсальних принципів, а вже потім, пересвідчившись у тому, що між ними немає суперечностей, застосовувати принципи «нижчого порядку». Універсальні принципи міжнародного права є основоположними і при встанов­ленні програмних цілей міжнародного права.

Порівняно з основними принципами міжнародного права (як системи в цілому), галузеві та інститутські прин­ципи вирізняються дещо чіткіше. Практика — а це, на­самперед, міжнародно-судові рішення — виокремлює га­лузеві принципи права. Зокрема, це нерідко робить Між­народний Суд ООН (див., наприклад, 1CJ Reports, 1990, p. 126, де йдеться про принципи міжнародного морсько­го права), часто такі вказівки на галузеві принципи міжна­родного права трапляються у правових актах спеціалізо­ваних міжнародних організацій.

У доктринах міжнародного права наявність галузе­вого принципу міжнародного права часто констатуєть­ся (Є. Т. Усенко, Д. І. Фельдман, І. 1. Лукашук та ін.) на підтвердження існування галузі міжнародного права. А деякі інститути міжнародного права визнаються тільки тому, що існує відповідний йому принцип.

Звичайно, тут також потрібен критичний підхід. Про наявність його важко говорити, коли йдеться не тільки про «принцип галузі» або «інституту», а й про «основні принципи галузі», «основні інститутські принципи», «більш загальні основні принципи галузі або "інституту"», «за­гальновизнані принципи галузі міжнародного права» то­що. Тут простежується не тільки термінологічна нечіт­кість, а й полегшене конструювання неіснуючих прин­ципів міжнародного права.

Критерієм такої «правотворчої діяльності» має бути не доктринальна думка, а практика. Джерела міжнародного права та міжнародні судові рішення засвідчують наявність принципу свободи відкритого моря й повітряного просто­ру над ним (див., наприклад, Конвенцію про відкрите море 1958 p., рішення НІ Конференції ООН з морського права та відповідні розділи і частини Конвенції ООН з морського права 1982 p.); принципу забезпечення безпе­ки міжнародної цивільної авіації (див. Конвенцію про

 

Глава VI Основні принципи міжнародного права

міжнародну цивільну авіацію 1944 р. і додаток до неї «Без­пека. Захист цивільної авіації від актів незаконного втру­чання», Гаазьку конвенцію про боротьбу з незаконним захопленням повітряних суден 1970 р., Монреальську конвенцію про боротьбу з незаконними актами, спрямо­ваними проти безпеки цивільної авіації 1971 р., та ін.); принципу збереження і раціонального використання мор­ських живих ресурсів (див. рішення 111 Конференції ООН з морського права, численні міжнародні договори щодо китобійного промислу, охорони та збереження котиків, риболовного промислу в Атлантичному і Тихому океанах тощо); принципу свободи досліджень та використання космічного простору та небесних тіл (див. Договір про космос 1967 р. та ін.).

Міжнародно-правова практика, що склалася на сьо­годні, дає підстави говорити про наявність принципу сво­боди морських наукових досліджень, принципу викорис­тання Світового океану в мирних цілях і деяких інших галузевих принципів та принципів інститутів міжнарод­ного права.

Інститутські й галузеві принципи міжнародного права базуються насамперед на основних принципах міжнарод­ного права. Між ними немає і не може бути суперечнос­тей. Вони доповнюють основні принципи у складному механізмі міжнародно-правового регулювання, заповню­ють відповідні прогалини в міжнародному праві. Галузеві та інститутські принципи відіграють роль системоутворю­ючого фактора на своєму рівні. Ця їхня функція цілкови­то підпорядкована вимогам і потребам основних прин­ципів міжнародного права як головних систематизуючих засад цієї системи права.

Принципи заборони застосування сили або загрози силою

____ а ______ Принципи заборони застосування сили або загрози силою___ історію становлення і розвитку, починаючи з моральних засад, викладених у ХШ—XIV ст. Яном А. Коменським і королем…

А

_________ Принципи заборони застосування сили або загрози силою___

сили або загрози силою мають важливе значення такі ав­торитетні його тлумачення, які давалися в резолюціях і деклараціях ООН, регіональних міжнародних організаці­ях, зокрема: Декларації про принципи міжнародного пра­ва, які стосуються дружніх відносин держав відповідно до Статуту ООН 1970 p.; Декларації про посилення ефектив­ності принципу відмови від загрози силою або її застосу­вання в міжнародних відносинах 1987 p.; резолюції Гене­ральної Асамблеї ООН 3314 (XXIX) від 14 грудня 1974 р. «Про визначення агресії»; в Заключному акті Наради з пи­тань безпеки та співробітництва в Європі 1975 р.

Уже сьогодні можна говорити про вплив на розвиток цього принципу проекту Комісії міжнародного права Ге­неральної Асамблеї ООН Кодексу злочинів проти миру та безпеки людства, який чітко тлумачить не тільки склад агресії, а й її покарання. При цьому йдеться про пока­рання не лише агресора, а й його посібників.

Принцип заборони застосування сили або загрози си­лою стосується всіх суб'єктів міжнародного права без ви­нятку. Він, зокрема, покладає на них зобов'язання: 1) ут­римуватися від застосування сили (прямої чи опосеред­кованої); 2) утримуватися від загрози силою; 3) утримува­тися від будь-яких дій, які є проявом сили з метою при­мусити іншу державу відмовитися від повного здійснення її суверенних прав; 4) відмовитися від актів репресії за допомогою сили; 5) відмовитися від сили або загрози си­лою як засобу врегулювання спорів тощо.

Це, так би мовити, нормативний зміст принципу, ос­новні напрями його застосування. Перелік конкретних дій, які забороняються цим принципом, випливає зі зга­даних резолюцій та декларацій ООН. Цей перелік не є стабільним, а постійно розширюється як у рамках ООН, так і на регіональній основі для держав регіону.

Зважаючи на те, що перелік усіх заборонених дій зав­жди буде неповним і з метою зміцнення принципу незас­тосування сили або загрози силою, сучасне міжнародне право чітко визначає всі випадки можливого правомірно­го застосування сили. Це, зокрема, за Статутом ООН такі випадки: 1) застосування збройної сили з метою самообо­рони (ст. 51) і 2)застосування збройної сили за рішенням Ради Безпеки у разі загрози миру, порушення миру або акту агресії (ст. 39 і 42).

 

Глава VI Основні принципи міжнародного права

Принцип суверенної рівності держав

 

З метою запобігання довільному тлумаченню «само­оборони» і «застосуванню сили за рішенням Ради Безпе­ки» обидва випадки чітко визначені в нормативному пла­ні. Так, наприклад, Декларація про посилення ефектив­ності принципу відмови від загрози силою або її застосу­вання в міжнародних відносинах 1987 р. наголошує, що «держава має невід'ємне право на індивідуальну чи ко­лективну самооборону, якщо станеться збройний напад, як це передбачено Статутом ООН».

Такої ж позиції дотримується Міжнародний Суд ООН, який у справі «Нікарагуа проти США» заявив: «На випа­док права на індивідуальну самооборону використання цього права може бути лише тоді, якщо певна держава стала жертвою збройного нападу. Зрозуміло, що на випа­док колективної самооборони ця умова також зберігаєть­ся» (I.C.I. Reports... 1986. P. 195).

Право на самооборону може використати як держава-жертва агресії, так і на прохання останньої інша держава.

Принцип незастосування сили або загрози силою по­ширюється не тільки на безпосередні дії або погрожуван­ня ними, а й на пропаганду таких дій.

Принцип суверенної рівності держав

Історично принцип суверенної рівності склався і роз­вивався на основі двох нормативно-правових начал: по­ваги суверенітету всіх держав та їх… Тут варто йти за практикою, а не всупереч їй. Прак­тично обидва правові начала… Статут ООН (п. 1 ст. 2) закріплює його вже як один принцип: «Організація заснована на принципі суверенної рівності…

Принцип невтручання

Як норма міжнародного права невтручання відоме бу­ло понад тисячоліття тому. В Київській Русі князі часто вдавалися до укладання угод про… Двосторонні зобов'язання не могли сформувати пра­вових засад для створення… Глава VI Основні принципи міжнародного права

Принцип територіальної цілісності держав

Історія його становлення така ж давня, як і історія ста­новлення принципу невтручання. Та й, по суті, ці проце­си майже збігаються. Спочатку принцип…   Глава VI Основні принципи міжнародного права

Принцип непорушності державних кордонів

В

сучасному міжнародному праві утвердився принцип непорушності державних кордонів, і майже під такою на­звою функціонує інститут. Іноді з метою розрізнення ін­ститут називають інститутом недоторканності державних кордонів. Ототожнення цих правових явищ буває настіль­ки всебічним, що деякі автори (Ю. М. Колосов, В. І. Куз­нецов, М. В. Філімонова та ін.) говорять про два принци­пи, що нібито в універсальному міжнародному праві фун­кціонує принцип недоторканності державних кордонів, а на регіональній основі (зокрема в Європі, США і Канаді) — принцип непорушності державних кордонів.

Сучасному універсальному міжнародному праву при­писуються властивості, яких воно, на жаль, нині не має. Для нього характерний інститут державних кордонів, а принципу непорушності державних кордонів як універ­сальної імперативної норми в ньому ще не склалося. Нор­ми цього інституту є диспозитивними за своєю природою, створюються, як правило, на двосторонній основі і при­свячені регулюванню конкретних питань, зокрема: вста­новленню, зміні державних кордонів, режиму прикордон­ної лінії, прикордонному режиму, порядку перетинання державних кордонів тощо.

У вказаному інституті діють і такі норми, які часто називають принципами, зокрема: принцип uti possidetis (кордон нової держави там, де він був у держави-попе-

редниці), принцип мовчазної згоди (як умова мовчазного визнання державного кордону), принцип естоппеля (не­визнання заперечень тих кордонів, які були раніше) та ін.

Ці принципи не є імперативними нормами і не мо­жуть вважатися такими, що мають вищу юридичну силу в універсальному міжнародному праві. Міжнародний Суд ООН у розв'язанні конфліктів з приводу державного кор­дону в кожному конкретному випадку приймав рішення на основі різних принципів: в англо-норвезькому спорі про риболовну зону (1951) і бельгійсько-голландському спорі про деякі прикордонні землі (1959) — на принципі мовчазної згоди; в камбоджійсько-таїландському спорі про храм Преах Віхеар (1962) — на принципі uti possidetis і принципі мовчазної згоди; у спорі між Данією та Нор­вегією про Східну Гренландію Постійна Палата міжнарод­ного правосуддя керувалася принципом естоппеля.

Принцип непорушності державних кордонів як імпе­ративна норма утвердився лише у відносинах європейсь­ких держав, США і Канади. Історія його становлення, якщо порівнювати з міжнародно-правовими реаліями, до­сить блискавична.

В середині 70-х років СРСР укладає з ФРН договір, у якому закріплюється принцип непорушності державних кордонів. Одразу ж після цього ФРН укладає договори з Польщею, НДР і Чехо-Словаччиною, в яких також запи­сується зобов'язання дотримуватися принципу непоруш­ності державних кордонів.

У листопаді 1972 р. принцип непорушності державних кордонів визнається в «Принципах співробітництва між СРСР і Францією», а трохи раніше (ЗО травня 1972 р.) — в радянсько-американському комюніке.

В Заключному акті НБСЄ 1975 р. держави-учасниці вже без особливих дискусій визнали, що вони «розгляда­ють як непорушні всі кордони одна одної, як і кордони всіх держав у Європі, а тому вони будуть утримуватися нині і в майбутньому від будь-яких зазіхань на ці кордо­ни». Тут важливо наголосити на тому, що держави досить прискіпливо («кордони одна одної», «кордони всіх дер­жав Європи», «на ці кордони») визначають сферу засто­сування принципу.

На сьогодні принцип непорушності державних кор­донів покладає на суб'єктів міжнародного права такі зо-

 

Глава VI Основні принципи міжнародного права

13

Принцип мирного врегулювання спорів

 

бов'язання в європейському регіоні: 1) визнати наявні кордони держав-учасниць НБСЄ як юридично встанов­лені згідно з міжнародним правом; 2) визнати непоруш­ність кордонів усіх держав Європи; 3) відмовитися від будь-якого територіального домагання або дій, спрямова­них на узурпацію частини або всієї території будь-якої держави наразі і в майбутньому; 4) відмовитися від будь-яких зазіхань на наявні кордони нині і в майбутньому; 5) змінювати свої кордони тільки за взаємною, добро­вільною згодою відповідних держав.

Принцип непорушності державних кордонів діє навіть у разі докорінної зміни обставин, за яких укладався між­народний договір (п. 1 ст. 62 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р).

Принцип мирного врегулювання спорів

В 1899 р. 26 держав підписують у Гаазі Конвенцію про мирне розв'язання міжнародних сутичок (згодом усіма, хто її підписав, було ратифіковано), в… У Статуті Ліги Націй ст. 12, 13, 15—17 не тільки фор­мулюють основні вимоги… ня держав-членів між собою і щодо держав, які не є чле­нами Ліги Націй.

Принцип поваги прав та основних свобод людини

тика. А вона свідчить, що найактивніше питання прав людини розробляли буржуазні революції. Так, у США було прийнято конституційні положення стосовно… Створюються перші міждержавні об'єднання (наприк­лад, у 1919 р. Міжнародна… Але Друга світова війна показала, що поодинокими заходами цієї проблеми не вирішити. Саме тому у Статуті ООН після…

Принцип рівноправності і права народу розпоряджатися власною долею

У науці міжнародного права ставлення до цього прин­ципу неоднозначне: від визнання дії цього принципу сто­совно всіх народів до обмеження його…   Глава VI Основні принципи міжнародного права

Принцип співробітництва

На практиці цю ідею було реалізовано лише у Статуті ООН, преамбула якого і п. З ст. 1 зобов'язують держави — члени ООН «здійснювати міжнародне… Глава VI Основні принципи міжнародного права Втім, це не стало переконливим для багатьох науков­ців, і вони продовжують вважати принцип співробітницт­ва…

Принцип добросовісного виконання міжнародних зобов'язань

В сучасному міжнародному праві цей принцип за­кріплено у Статуті ООН, преамбула якого ставить перед державами-членами завдання створити умови, за… Досить грунтовно принцип закріплено у Віденських конвенціях про право…  

МІЖНАРОДНЕ І ВНУТРІШНЬОДЕРЖАВНЕ ПРАВО

Значення проблеми співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права

Всебічне дослідження цієї складної в теоретичному і важливої в практичному плані проблеми відображене у працях відомих сучасних юристів, теоретиків… * Ідеї природного та римського права, погляди Г. Гроція, Е. Ватте-ля, І.… Значення проблеми співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права

Теорії співвідношення міжнародного і національного права

_________ Теорії співвідношення міжнародного і національного права_____________ незмінними»1. Значного наукового і практичного поши­рення теорія примату… Прихильники цієї теорії розглядали вживане в дер­жаві міжнародне право як «зовнішньодержавне право», а міжнародне…

Доктрина міжнародного права про здійснення його норм у внутрішньодержавній сфері

У підручнику «Міжнародне право» (1982) І. 1. Лука-шук, розглядаючи питання про вплив правил міжнарод­ного права на внутрішні відносини, пише про те,… 1 Броунли Я. Международное право. Кн. 1. С ПО. ___________ Доктрина міжнародного права про здійснення його норм______________

Конституційне право і судова практика

Держав щодо співвідношення національного

Та міжнародного права

1 Див.: Буткевич В. Г. Согласование международного и внутригосу­дарственного права. К., 1981. С. 209—269. Глава VII Міжнародне і внутрішньодержавне право Конституційне право і судова практика держав

Національне законодавство України, її судова практика та міжнародне право

1 Україна в міжнародно-правових відносинах. К., 1996. С. 1157—1161. 2 Там само. С. 1162, 1163. Національне законодавство України, її судова практика та міжнародне право

Національне законодавство і міжнародна судова практика

___________ Національне законодавство і міжнародна судова практика_____________ у рішеннях універсальних міжнародних судових установ недостатньо висвітлено.… У процесі розгляду цієї проблеми постає багато склад­них питань, таких як: аналіз норм внутрішньодержавного права з…

СУБ'ЄКТИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

Поняття суб'єкта міжнародного права

За такої залежності міжнародного права від його су­б'єктів зрозумілою стає увага теоретиків і практиків права до поняття, природи, сутності,… Слід зазначити, що центральні питання будь-якої гу­манітарної науки ніколи не… Глава VIII Суб'єкти міжнародного права

Основні риси та особливості міжнародної п равосуб' єктності

Основою, джерелом міжнародної правосуб'єктності є міжнародні договори та звичаї, що регулюють міжнарод­не співробітництво учасників міжнародних… Твердження «суверенітет — невід'ємна властивість су­б'єкта міжнародного права»… ________ Основні риси та особливості міжнародної правосуб'єктності__________

ЗОЇ

Глава VIII Суб'єкти міжнародного права

Міжнародна правосуб'єктність держави ніким не ство­рюється, вона склалася в міжнародному праві у результаті визнання як такої. А ось держави можуть створювати ін­ших суб'єктів міжнародного права через укладення міжна­родних договорів. Завдяки зазначеним властивостям дер­жав їх міжнародну правосуб'єктність ще називають пер­винною.

Держави — головні суб'єкти міжнародного права. Во­ни можуть безпосередньо контролювати діяльність інших суб'єктів міжнародного права. їхня ж діяльність контро­люється опосередковано, через міжнародний інституцій-ний механізм.

Держави є універсальними суб'єктами міжнародного права, тому практично не існує таких міжнародно-право­вих відносин, суб'єктом яких не могла б бути держава.

Особливості суб'єктів міжнародного права можна ви­явити, якщо виходити з норм міжнародного права, які встановлюють їх виникнення (скажімо, держава — за фак­том виникнення, а міжнародна організація — за укладен­ням установчого договору), юридичну природу, обсяг пра­восуб'єктності.

Дискусії з приводу юридичної природи суб'єктів між­народного права виникали щоразу, коли її ініціатори в основу обстоювання правосуб'єктності клали специфічні чи навіть загальні ознаки (властиві усім суб'єктам міжна­родного права), але поодинокі, відокремлені від інших. Юридична природа суб'єктів міжнародного права будуєть­ся на комплексі як загальних, так і специфічних ознак. Скажімо, загальне правило для суб'єкта міжнародного права бути спроможним реалізувати свою правоздатність, дієздатність і деліктоздатність у відриві від конкретних правовідносин призводить до тих самих хибних висновків, що й апологетика суверенітету. Адже правовідносини ін­ституту міжнародної правосуб'єктності можуть складати­ся як з обмеженою дієздатністю, так і з деліктоздатністю лише з окремих правопорушень, так і, зрештою, з право­здатністю, яка може не забезпечуватися деліктоздатністю чи може бути не пов'язана з активною дієздатністю.

Загальні стандарти суб'єктів міжнародного права: а) бу­ти здатним реалізовувати права та обов'язки на основі норм міжнародного права; б) здатним бути стороною у відносинах, урегульованих нормами міжнародного права,

________ Основні риси та особливості міжнародно! правосуб'єктності__________

які створені головним чином завдяки міжнародним уго­дам; в) бути здатним створювати (виробляти) норми між­народного права; г) мати самостійний міжнародно-пра­вовий статус, у силу їх доктринального оформлення мо­жуть мати винятки. Скажімо, здатність виробляти норми міжнародного права в основі своїй явно доктринального походження. Вона не лише не має міжнародного договір­ного закріплення, а й стосовно окремих суб'єктів міжна­родного права не визнавалася навіть на звичаєвому рівні. Свого часу західні держави не визнавали цієї здатності за нацією, народом, які борються за свою незалежність. І справді, сьогодні важко назвати ту норму міжнародного права, у виробленні якої брали участь нація або народ, що боролися за незалежність. Навіть принцип самови­значення, на основі якого велась ця боротьба, було ви­роблено державами без будь-якої самостійної участі нації або народу.

Визнання здатності створювати норми права як влас­тивості суб'єкта права — явний перекіс у бік особливос­тей міжнародного права. У загальній теорії права, у внут­рішньодержавному праві такої вимоги до суб'єкта права немає і бути не може. Інакше, крім держави, правосу­б'єктність решти учасників правовідносин було б постав­лено під сумнів.

Стосовно інших стандартів суб'єктів міжнародного права можна сказати, що вони характерні практично для всіх учасників сучасних міжнародних правовідносин. Мо­же йтися лише про те, що не всі суб'єкти міжнародного права реалізовують її в однаковому обсязі. Але обсяг реа­лізації міжнародної правосуб'єктності не є критерієм для визнання правосуб'єктності. Так, твердження «всі держа­ви є рівними суб'єктами міжнародного права» не впливає на обсяг їх правосуб'єктності. І такі держави, як Андорра, Монако чи Сан-Маріно, не є рівними за обсягом напов­нення і реалізації правосуб'єктності з такими державами, як США, Росія чи Китай.

Для суб'єкта міжнародного права важлива не лише здатність володіти правами та обов'язками, а й реалізову­вати свій міжнародно-правовий статус, який, крім прав та обов'язків, містить свободи суб'єкта, його законні інте­реси тощо. Саме в правовому статусі суб'єкта міжнарод­ного права відображені характер та обсяг міжнародної

 

Глава VIII Суб'єкти міжнародного права

Інститут міжнародної правосуб'єктності

 

правосуб'єктності. І якщо за своїми свободами або закон­ними інтересами суб'єкти міжнародного права є рівними чи майже рівними, то за колом суб'єктивних прав та юри­дичних обов'язків вони різні. Отже, навіть у рівних між собою суб'єктів міжнародного права може бути (і найчас­тіше так воно і є) різний правовий статус.

Сказане закріплено як прецедент у сучасному між­народному праві. У консультативному висновку Міжна­родного Суду ООН від 11 квітня 1949 р. зафіксовано, шо «суб'єкти права тієї або іншої правової системи не є обо­в'язково ідентичними, оскільки йдеться про їхню приро­ду або обсяг їхніх прав».

Інститут міжнародної правосуб'єктності

Слід зазначити, що у вітчизняній науці навіть вислов­лювалася думка (Д. І. Фельдман), що міжнародна право-суб'єктність є головною галуззю сучасного… Ідея виокремлення права міжнародної правосуб'єкт­ності у спеціальну галузь не… тикою функціонування системи міжнародного права. За­пропонована структура галузі «право міжнародної…

ЗТо

Держава — основний суб'єкт міжнародного права

міста, в окремих випадках — фізичні особи. Зарубіжні вчені часто досить широко тлумачать поняття «нетипо­вий суб'єкт міжнародного права» і включають до цієї гру­пи транснаціональні компанії, неурядові організації. Що­правда, їхня «правосуб'єктність» досить часто забезпечу­ється доктринальним тлумаченням, бо в інституті міжна­родної правосуб'єктності відсутні норми, що забезпечува­ли б їм цей статус.

Окремо серед комплексу норм інституту міжнародної правосуб'єктності можна назвати норми, що формулюють вимоги до суб'єкта міжнародного права. Точніше, норми, які поширюють свої права та обов'язки лише на тих учас­ників міжнародних відносин, що володіють певними вла­стивостями і здатні безпосередньо скористатись норма­тивними розпорядженнями.

Такі учасники міжнародних відносин повинні бути зовнішньо відокремленими від інших учасників, персоні­фікованими, тобто виступати «зовні» у вигляді єдиної осо­би і мати здатність виробляти, виражати і здійснювати персоніфіковану волю.

Всі норми інституту міжнародної правосуб'єктності можуть функціонувати за наявності двох умов: 1) соці­альної — свободи волі суб'єкта міжнародних відносин і 2) юридичної — здатності суб'єкта міжнародних відносин бути носієм прав, виконувати обов'язки й нести відпові­дальність за міжнародні правопорушення. Якщо суб'єкт не відповідає вказаним вимогам, то він залишається су­б'єктом міжнародних відносин і не може стати учасни­ком міжнародних правовідносин.

Держава — основний суб'єкт міжнародного права

Я

к уже зазначалось, у сис­темі суб'єктів сучасного міжнародного права первинною, основною, типовою, го­ловною і загальновизнаною правосуб'єктністю володіють держави. У вітчизняній науці міжнародного права ці та інші особливості міжнародно-правової суб'єктності дер-

ЗЇ1

Глава VIII Суб'єкти міжнародного права

жави виводились в основному з властивості державного суверенітету.

Ідея по суті правильна, але її не можна зводити у принцип, імператив. Крім того, некоректним у таких спро­бах (про що йшлося вище) є виведення міжнародної пра-восуб'єктності держави лише з її суверенітету, шо збіднює саму правосуб'єктність як властивість держави. Немає не­обхідності перебільшувати значення суверенітету й по­слаблювати роль інших факторів впливу на розвиток пра-восуб'єктності держави. Як справедливо зауважують учені (Г. 1. Тункін, А. М. Талалаєв, Ю. М. Колосов та ін.), до сьогодні державний суверенітет визначається як верховен­ство в межах власної території і незалежність у міжнарод­них відносинах. Фактично ця боденівська конструкція су­веренітету діяла до створення в рамках ООН універсаль­ної системи безпеки. Верховенство держави на власній те­риторії сьогодні нерідко обмежується в інтересах прав людини, зміцнення безпеки тощо. Держава не є в міжна­родних відносинах такою незалежною, як про це говорив Ж. Боден.

У міжнародному праві переважає думка про те, що абсолютного суверенітету держави нині не існує. Взаємо­залежність, взаємозв'язок держав поглиблюються залеж­но від інтенсивності міжнародного співробітництва, а во­но на сьогодні надзвичайно насичене.

На правосуб'єктність держави суттєво впливає її пра­вова самостійність і незалежність. У правовому розумінні держави рівні за юридичною самостійністю і незалежні­стю. Але ця рівність не поширюється на коло суб'єктив­них прав та обов'язків. Юридична рівність держав як су­б'єктів міжнародного права означає, що ніхто з них не може нав'язувати іншому свою волю, обов'язки без його згоди.

Але кожна держава сама вирішує, з ким і в які пра­вовідносини (якщо вони не суперечать принципам та нормам міжнародного права) вступати. Отже, за обся­гом суб'єктивних прав та обов'язків, за юридичним на­повненням свого правового статусу держави, як прави­ло, не є рівними. Таким чином, якщо за своєю право­здатністю держави рівні, то в реалізації своєї міжнарод­ної дієздатності, крім виняткових випадків, рівності не буває.

Держава — основний суб'єкт міжнародного права

Коли називають складові держави (в доктринах у різ­них авторів вони різні), часто посилаються на договір у Монтевідео (1933), де зазначається, що держава — це та­кий суб'єкт міжнародного права, якому властиві: населен­ня, територія, уряд і можливість вступати у відносини з іншими державами. Практично за всіма своїми складови­ми держави також не є рівними. Але ця нерівність не може поширюватися на правосуб'єктність у цілому. У віт­чизняній науці міжнародного права свого часу висловлю­валося твердження (Ф. 1. Кожевніков, Г. П. Задорожний, Г. І. Морозов, В. І. Менжинський та ін.), що малі держави (Монако, Ліхтенштейн, Андорра, Сан-Маріно) неспро­можні нести обов'язки, властиві державі як суб'єкту між­народного права. На підтвердження цієї тези її автори посилалися на відмову найбільшій з малих держав — Ліх­тенштейну в прийомі до Ліги Націй (1921). У подібних судженнях науковці плутали обсяг міжнародних прав і обов'язків держави як суб'єкта міжнародного права та міжнародну правосуб'єктність у цілому. Сучасна практика міжнародно-правового співробітництва однозначно під­тверджує рівність держав як суб'єктів міжнародного пра­ва незалежно від розмірів її території чи населення. Що ж до правового наповнення цієї властивості держав, обсягу їхніх прав та обов'язків у світовому співтоваристві, то тут, звичайно, марно наполягати на рівності.

Держави відмовляються від певних союзів, не бажа­ють вступати в окремі правовідносини і тим самим змен­шують обсяг своїх суб'єктних прав та обов'язків за між­народним правом.

Держави можуть також в односторонньому порядку визначати свій правовий статус таким, що поступається в частині реалізації міжнародної правосуб'єктності іншим державам. Прикладом цьому може бути проголошення статусу нейтральної держави або прийняття рішення про неприєднання. Без сумніву, в галузі забезпечення міжна­родного миру та безпеки правовий статус держав — пос­тійних членів Ради Безпеки — суттєво відрізняється від статусу інших держав.

Різниця в правовому статусі держав у сфері міжнарод­них відносин не є винаходом сьогоднішнього дня. Так склалося історично з часу виникнення держави та виходу її на міжнародну арену. Свого часу ця різниця випливала

ЗЇЗ

Глава VIII Суб'єкти міжнародного права

зі статусу держав-членів особистої і реальної унії, конфе­дерації, французького союзу та британської співдружності націй, федерації і просто окремо взятої держави. При цьо­му йшлося про обмеження суверенітету і тільки в окре­мих випадках — про добровільно взяті на себе, в силу сво­го суверенного права, зобов'язання.

До створення ООН міжнародне право ділило держави на «цивілізовані» і «нецивілізовані», «християнські», «му­сульманські» тощо, залежні і незалежні, європейські і тре­тього світу та ін. Певна річ, не всякий поділ держав є ре­акційним. Існують класифікації, які просто фіксують ре­алії сьогодення: високорозвинуті держави і країни, що розвиваються (від місця серед цих держав залежить рівень допомоги, що отримується, розміри членських внесків у міжнародних організаціях тощо), ядерні і без'ядерні дер­жави, нейтральні держави і держави, які не приєдналися до блоків, та ін.

Різна за обсягом міжнародна правосуб'єктність у про­стих і складних держав. Законодавство багатьох федера­тивних держав визнає сьогодні за членами федерації пра­во зовнішніх зносин (право укладати міжнародні догово­ри, обмінюватися представництвами тощо). Деякі члени федерації (наприклад, Росії) взагалі не мають права само­стійного виходу в міждержавну сферу (тоді як законодав­чо за ними визнається суверенітет).

Для держави як суб'єкта міжнародного права харак­терним є не те, чи володіє вона всіма суб'єктними права­ми, а наскільки вона забезпечена основними правами і здатна виконувати обов'язки. Саме тому основні права іноді називають невід'ємними правами держави як су­б'єкта міжнародного права.

У межах ООН питання основних прав та обов'язків держав розглядалося вже в перші роки створення цієї організації. 1949 р. Комісія міжнародного права підготу­вала за дорученням Генеральної Асамблеї ООН проект Декларації прав та обов'язків держав (резолюція 375 (IV)). На жаль, держави активно не відгукнулися на проект, і Генеральна Асамблея відклала його розгляд.

Проект практично містив усі права та обов'язки, про які йшлося на міждержавних форумах або яких держави домагалися в міждержавних відносинах. Зокрема, йшлося про право держави на здійснення юрисдикції на своїй те-

Держава — основний суб'єкт міжнародного права

риторії і над усіма особами та речами, що знаходяться в її межах, із дотриманням визнаного міжнародним правом імунітету; право держави на незалежне та вільне здійснен­ня усіх своїх законних прав; право на індивідуальну і ко­лективну самооборону проти збройного нападу; право на­рівні з іншими державами права; право на участь у міжна­родних договорах; право вимагати вирішення спорів мир­ними засобами і обов'язок самому поважати це право та ін.

Крім мирного вирішення міжнародних спорів, на дер­жаву покладаються інші (їх також називають головними) обов'язки. Серед них: утримуватися від втручання у внут­рішні і зовнішні справи інших держав; утримуватися від надання допомоги іншій державі, яка не виконує голов­ного обов'язку утримуватися від загрози силою або її зас­тосування проти територіальної недоторканності або політичної незалежності іншої держави чи якимось іншим чином, несумісним з міжнародним правом, або проти якої ООН вживає заходів попередження чи примусу; поважа­ти права людини; утримуватися від визнання територіаль­них загарбань іншої держави, які здобуті в порушення чинного зобов'язання не застосовувати силу; добросовіс­но виконувати свої міжнародні зобов'язання; утримува­тися від підбурювання міжусобиць на території іншої дер­жави; встановлювати на своїй території такі умови, які б не загрожували міжнародному миру, та ін.

Маючи досить широкі права в міждержавних відноси­нах, держави обмежені в їх правоздатності. Вони не мо­жуть мати владу над світоглядом людини, її переконання­ми, думкою, не можуть претендувати на безмежні права в економічній сфері (наприклад, у торгівлі), не можуть від­мовлятися виключно від усіх принципів та норм міжнарод­ного права, які створювалися до утворення держави, та ін.

Держава не може претендувати на безмежний сувере­нітет. З іншого боку — має межу в обмеженні своєї само­стійності і незалежності, за якою вона втрачає право­суб'єктність у цілому. Тому такі обмеження слід розгля­дати в кожному випадку окремо крізь призму всіх норм інституту міжнародної правосуб'єктності і практики їх за­стосування. Так, 1923 р. Постійна Палата Міжнародного правосуддя «відмовилася вбачати в будь-якому договорі, за яким держава зобов'язується здійснювати або не здій­снювати якихось дій, відмову від суверенітету. Певною

ЗІ5

Глава VIII Суб'єкти міжнародного права

мірою кожна конвенція, що породжує зобов'язання тако­го типу, веде до певних обмежень у реалізації державою своїх суверенних прав у тому сенсі, що вони окреслюють напрямок цієї реалізації. Але характерна ознака держав­ного суверенітету саме й полягає в можливості брати на себе міжнародні зобов'язання».

Коли йдеться про державу як суб'єкт міжнародного права, то мається на увазі саме держава, а не її органи та посадові особи. На практиці часто вживають терміни «на­род», «нація», «уряд», «міжурядова організація», «міжуря­дові угоди», «міжвідомчі угоди» тощо. Як правило, зде­більшого йдеться про одну сторону, одного учасника, од­ного суб'єкта міжнародного права — державу.

Міжнародна правосуб'єктність міжнародних організацій

Але в науці міжнародного права ще тривалий час па­нувала думка, що міжнародні організації не можуть бути суб'єктами міжнародного права. Не… Не вдаючись до аргументів, радянські вчені (С. Б. Кри-лов, Л. А. Моджорян, М.… зіб

ЗІ9

Глава VIII Суб'еісти міжнародного права

Міжнародна правосуб'єктність народу

 

б'єктність? Суд відповів так: «П'ятдесят держав, складаю­чи значну більшість членів міжнародного спілкування, мають можливість відповідно до міжнародного права ство­рювати організацію, що володіє об'єктивною міжнарод­ною правосуб'єктністю, а не лише правосуб'єктністю, яку визнають тільки вони». Цей висновок швидко знайшов своїх прихильників (М. Соренсен, А. Серені та ін.). Під­твердженням тому є укладання міжнародною організацією угоди з державами, які не є її членами.

Міжнародна правосуб'єктність народу,

Нації, які борються за створення

Незалежної держави

Очевидно, що подібне прагматичне визначення су­б'єкта міжнародного права є досить уразливим. Правовою основою міжнародної правосуб'єктності народу,… незалежності (п. 5). У Декларації прямо сказано: «Всі на­роди мають право на… Науці міжнародного права (П. Манчіні, А. П'єрантоні, Г. П. Задорожний, П. Лоран, Ф. Ф. Мартене, М. М. Ка-пустін та…

Особливі види міжнародної правосуб'єктності

Так, свого часу суб'єктом міжнародного права визна­вався орден Іоаннітів (Мальтійський рицарський орден). Він не здійснював функції влади, але… У судовому порядку міжнародна правосуб'єктність Мальтійського рицарського… у справі проти Ордену. 28 червня 1945 р. італійський ка­саційний суд у Римі підтвердив міжнародну правосуб'єкт­ність…

В

Міжнародна правосуб'єктність фізичної особи

 

правах необмеженого власника. На територію поширюва­лася юрисдикція Ватикану. Держави повинні були визнати політичне і територіальне становище Ватикану. Ці та інші пропозиції папа вимагав унести в політичний договір (кон­кордат) з Італією. Пропозиції (крім міжнародних гарантій і розмірів території) Ватикану були прийняті 11 лютого 1929 р. в Римі. В Латеранському палаці з Муссоліні підпи­сано три документи: політичний договір, конкордат та фі­нансова конвенція, які дістали назву Латеранських угод. Для міжнародно-правового статусу Ватикану особливе значення має політичний договір, у якому, зокрема, передбачалося: створення на виділеній території державного утворення — міста Ватикан, «абсолютна незалежність» Ватикану у відно­синах з Італією та іншими державами, безперечний сувере­нітет на міжнародній арені, повна власність та юрисдикція в місті Ватикан (ст. 3), суверенітет, зобов'язання Італії не втручатися у внутрішні справи Ватикану (ст. 4); зобов'язан­ня Італії забезпечити відносини з іноземними державами (з транзитом та використанням італійських комунікацій включно); визнання за Ватиканом активного і пасивного права посольства тощо. Стаття 19 договору закріплювала: «Дипломати і представники Святого Престолу, дипломати і представники іноземних держав при Святому Престолі, а та­кож сановники церкви, які приїздять з-за кордону до Вати­кану і які мають при собі паспорт держави походження та візу папського представника за кордоном, можуть без будь-яких формальностей продовжувати шлях через італійську те­риторію. Те ж саме стосується зазначених осіб, які виїжджа­ють за кордон з міста Ватикан і мають при собі паспорт, виданий Святим Престолом».

З посиланням на Віденський конгрес 1815 р. договір встановлював, що папський нунцій в Італії стане дуаєном дипломатичного корпусу (ст. 12).

Папі належить уся повнота законодавчої, виконавчої та судової влади (основний закон від 7 червня 1929 p.), представництво Ватикану в зовнішніх відносинах (ст. З договору).

Певні зовнішні функції має губернатор Ватикану, який призначається папою і керує адміністративними служба­ми (представляє Ватикан в адміністративних відносинах з Італією). Керівництво зовнішньою політикою здійснює державний секретар.

У державному секретаріаті Ватикану функціонують три відділи: а) в надзвичайних справах; б) у звичайних справах; в) відділ апостольських послань.

Дипломатичні представники Ватикану поділяються на нунціїв, інтернунціїв, надзвичайних посланців і повірених у справах. Вони виконують дві функції: дипломатичну (підтримання стосунків з урядом країни перебування) і релігійну (спостереження за діяльністю католицької цер­кви в країні перебування).

Уже в перші роки після укладення Латеранських угод апостольська столиця уклала близько 50 конкордатів та міжнародних договорів, створила церковну дипломатичну академію.

Нині Ватикан підтримує дипломатичні стосунки май­же зі 100 країнами світу (в тому числі й з мусульманськи­ми та представниками інших релігій), має своє представ­ництво в ЮНЕСКО, МАГАТЕ, ФАО, МСЕ, ВПС, Євро­пейському Союзі, ООН (спостерігача) та ін.

Після підписання Латеранських угод було прийнято закон про громадянство (7 червня 1929 p.), за яким гро­мадянами Ватикану визнавалися: кардинали, які постійно проживають у Ватикані або Римі; особи, які мають по­стійну резиденцію у Ватикані з причин сану, посади, при­значення або служби; інші особи, яким папа дозволяє мати резиденцію у Ватикані, а також їхні родини (грома­дянство яких втрачається у разі розлучення, досягнення віку 25 років або одруження). Кардинали і ті, хто мав по­стійну резиденцію у Ватикані, втрачали громадянство у разі позбавлення сану, посади чи служби у Ватикані або виїзду за його межі на постійне проживання.

Латеранські угоди замінені конкордатом від 18 лютого 1984 р.

Міжнародна правосуб'єктність фізичної особи

Глава VIII Суб'єкти міжнародного права Міжнародна правосуб'єктність фізичної особи  

Питання міжнародної правосуб'єктності транснаціональних компаній

У XX ст. вплив транснаціональних компаній на міжна­родні відносини, особливо на міжнародні економічні зв'язки, суттєво зріс. Сьогодні ТНК, в яких… Глава VIII Суб'єкти міжнародного права дачі технологій, вирішують не лише економічні, а й прин­ципові політичні питання міжнародного співробітництва.…

ВИЗНАННЯ В МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ

Поняття визнання

1

Поняття визнання

Міжнародне визнання має двоякий характер: як по­літичний, так і правовий. У минулому за такої ситуації пе­реважало політичне розуміння, яке… Відсутність універсального міжнародного документа, який би регулював процес… До загальноприйнятих положень інституту міжнарод­ного визнання належать такі. Юридичного обов'язку виз­нання не існує,…

Визнання держав

іншими державами створює нову державу, породжує і за­безпечує її міжнародну правосуб'єктність. Тобто нові дер­жави як повноправні суб'єкти… Г. Лаутерпахт, один із прихильників конститутивної теорії, на засадах… Ця теорія часто піддається критиці. Без відповіді за­лишаються традиційні питання її супротивників про на­явність…

І

Глава IX Визнання в міжнародному праві

Визнання урядів

 

Відповідно до п. 4 ст. 106 Конституції України рішен­ня про визнання іноземних держав приймає Президент України.

Визнання урядів

Узвичаєно, що питання визнання уряду виникає лише в тому разі, коли уряд здобуває владу іншим, аніж визна­чено в національному законодавстві,… ктрини. Міністр закордонних справ Еквадору Карлос То-бар висунув… Протилежна точка зору міститься в іншій доктрині, що передбачає автоматичне визнання урядів за будь-яких обставин.…

______ 4_____

Інші види визнання

 

визнання урядів. У такий спосіб держави прагнуть утри­муватися від схвалення або заохочення того чи іншого уряду, але підтримують з ними дипломатичні або інші міжнародні стосунки.

Сучасна практика визнання урядів керується також доктриною «ефективного контролю», яка полягає в тому, що ефективний контроль нового уряду над територією держави є основною вимогою у вирішенні проблеми його визнання. Такий контроль має бути наочно запровадже­ним з передумовами стабільності та тривалості.

У світовій практиці неодноразово порушувалося пи­тання про визнання урядів у вигнанні. Таке питання ви­рішувалось у двох випадках: по-перше, за обставин, коли уряди, чиї керівники або кабінети в повному складі тим­часово залишали національну територію внаслідок кризо­вих ситуацій. Це траплялося, наприклад, під час Другої світової війни, коли уряди Нідерландів, Греції, Бельгії, Люксембургу, Норвегії, Польщі та Югославії переїхали до Лондона. В даному випадку не було потреби в якомусь формальному акті визнання, бо ті уряди були утворені конституційним шляхом, і їхня законна діяльність не пе­реривалася.

Інша ситуація складалася, коли одночасно з існуючим законним урядом держави формувалися нові уряди на тій самій державній території або за кордоном. За приклад править тимчасовий уряд Алжиру, встановлений у Каїрі до здобуття країною незалежності, та тимчасовий уряд Анголи Роберто Холдена в Леопольдвіллі. За таких ситу­ацій виникала проблема визнання. З огляду на політич­ний аспект подібного виду визнань практика держав не­однозначна. Проте під міжнародно-правовим кутом зору такі уряди не мають отримувати визнання де-юре або де-факто, а також набувати будь-який правовий статус. Оз­начені новоутворення, за певних обставин можуть бути визнані як уряди в майбутньому, але під час існування законного уряду, який здійснює ефективний контроль на всій території або більшій її частині, такі дії є передчас­ними і повинні розглядатися як акти втручання у вну­трішні справи держави. Прикладом такого втручання є визнання де-юре, надане Німеччиною та Італією режи­мові Франко на початку громадянської війни в Іспанії 1937 р. (за два з половиною роки до її закінчення), тоді

як законний республіканський уряд усе ще контролював значну частину території країни.

Як уже зазначалося, визнання держав та урядів спри­чинює юридичні наслідки не тільки в міжнародному, а й у внутрішньодержавному аспекті. Відповідно до внутріш­нього законодавства багатьох держав, наприклад США, Великої Британії, за звернення до їхніх національних су­дів іноземних держав та урядів із позовами щодо їхнього майна та іншої власності, визнання їхніх певних прав та обов'язків або рішень таких судів стосовно певних вико­навчих дій нового уряду на їх території такі питання бу­дуть вирішуватися судовою владою у разі наявності факту визнання таких держав та урядів компетентним націо­нальним органом, затвердженим, як правило, установою закордонних справ. Практика держав у цьому питанні до­сить різноманітна, проте найпоширенішим є правило, згідно з яким невизнані держави та уряди не мають будь-яких прав перед національними судами держав, які їх не визнали.

Інші види визнання

Якщо під час боротьби за свою державну незалежність або під час іноземної окупації нація створює органи на­ціонально-визвольного руху або… Глава IX Визнання в міжнародному праві Інші види визнання

Форми визнання

ним і повним (де-юре), або тимчасовим чи обмеженим лише деякими юридичними відносинами (де-факто). Вка­зані форми визнання мають різні юридичні… Найпоширенішою формою визнання державами нової держави або нового уряду вже… У разі коли виникають сумніви про повну відповід­ність нових держав та урядів основним вимогам міжна­родного права або…

Засоби та типи визнання

Ст. 7 Конвенції Монтевідео про права та обов'язки держав 1933 p., зокрема, зазначає, що «визнання держав може бути наочно засвідченим або мовчазним.… До найпоширеніших засобів визнання, що припус­кається (мовчазне визнання є… Не означає визнання участь держав в одній багатосто­ронній угоді або у міжнародній організації*, так само як і участь…

Бекяшев К. А.

Международно-правовое признание // Международное публичное

право / Под ред. К. А. Бекяшева. М., 1999. С. 114-120.

Кольяр К.

Институт признания // Международные организации и учреждения.

М., 1972. Гл. 5.

Лукашук И. И.

Международное признание // Международное право. Общая часть.

М„ 1999. Гл. IX, § 7.

Международное право в избранных документах: В 5 т. М., 1957. Т. 1.

Признание в современном международном праве (Признание новых государств и правительств) / Под ред. Д. И. Фельдмана. М., 1975.

Фельдман Д. И.

Современные теории международно-правового признания.

Казань, 1963.

Черниченко С. В.

Международно-правовое признание // Международное право

/ Под ред. Ю. М. Колосова, В. И. Кузнецова. М., 1998. С. 64-68.

Lauterpacht H. Recognition in International Law. Cambridge, 1947.

Malcolm N. Shaw.

Recognition / International Law. Cambridge University Press. 1997.

P. 295-330.

Nkambo Mugerwa.

Recognition / Manual of Public International Law. Ed. by Max Sorensen.

N.Y., 1968. P. 266-290.

ПРАВОНАСТУПНИЦТВО ДЕРЖАВ

Поняття правонаступництва

Так, у результаті деколонізації 60—70-х років XX ст. на теренах колишніх західних колоніальних володінь в Африці, Азії і Латинській Америці… і_______ Поняття правонаступництва

І_____

Поняття правонаступництва

 

спосіб співпрацюють і/або межують з ними, а найчастіше для світового співтовариства у цілому. Це полягає в необ­хідності вирішення таких важливих і суперечливих пи­тань, як дійсність або обов'язковість, недійсність або не-суттєвість договірних стосунків між новою або видозмі­неною суверенною державою, встановлених щодо цієї те­риторії її попередницею з іншими суб'єктами права; зміна статусу або розподіл державної власності держави-попе-редниці; повернення боргу держави-попередниці закор­донним країнам і повернення державі-наступниці вида­них попередницею таким країнам кредитів; підтверджен­ня і встановлення нових кордонів; правонаступництво щодо державних архівів держави-попередниці та багато інших питань, які в міжнародному праві урегульовуються договірними та звичаєвими нормами інституту правонас-тупництва.

У вітчизняній і зарубіжній міжнародно-правовій літе­ратурі науковці використовують різноманітну терміноло­гію для аналізу цього правового явища: правонаступниц­тво, міжнародне правонаступництво, державне правонас­тупництво, міждержавне правонаступництво, правонас­тупництво суб'єктів міжнародного права та ін. Проте най­поширенішим у вітчизняній доктрині є термін «правона­ступництво держав», що відповідає міжнародній терміно­логії, наприклад англійському «succession of states» (на­ступництво держав) або російському «правопреемство го­сударств» (правонаступництво держав).

Стислим, узвичаєним, нормативним визначенням по­няття «правонаступництво держав» є таке: «Правонаступ­ництво держав означає заміну однієї держави іншою при несенні відповідальності за міжнародні стосунки будь-якої території»¹.¹ Аналізуючи це визначення, слід зауважити, що конвенційні норми мають прикладний характер, є стислим результатом широкого компромісу між різнома­нітними доктринальними поглядами з договірних питань і у зв'язку з цим потребують наукового визначення та уточнення їхньої правової суті.

¹ Див., наприклад, ст. 2, п. lb Віденської конвенції про правонаступ­ництво держав щодо договорів 1978 р.; ст. 2, п. lb Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо державної власності, державних архівів і державних боргів 1983 р. // Действующее международное право: В 3 т. М., 1999. Т. 1. С 433-474; 476-482.

Визначаючи поняття «правонаступництво держав», фа­хівці-міжнародники зазначають такий важливий його ас­пект, як перехід прав та обов'язків однієї держави до ін­шої, і конкретизують твердження про «будь-яку терито­рію», що є надто широким і не досить чітким щодо пи­тання, яке аналізується'.

З урахуванням викладеного правонаступництво держав означає перехід прав та обов'язків однієї держави до іншої внаслідок виникнення або припинення існування держа­ви чи її територіальних змін, а також зміну однієї держа­ви іншою при несенні міжнародної відповідальності за міжнародні стосунки між такими територіями.

- У здійсненні правонаступництва беруть участь дві сто­рони: держава-попередниця, яку було змінено іншою дер­жавою у випадку правонаступництва держав, і держава-наступниця, яка замінила іншу державу у випадку право­наступництва держав. Правонаступництво держав не по­винне порушувати права третіх країн, які перебували з ними в договірних стосунках.

Підставами правонаступництва держав є: соціальні ре­волюції, деколонізація, об'єднання держав, переділ дер­жави, відокремлення від держави частини території та пе­редача частини території однієї держави іншій.

Об'єктами дії норм правонаступництва можуть бути: державна територія, державна власність у країні і за кор­доном, міжнародні угоди, учасником яких був суб'єкт міжнародного права, що припинив існування або змінив статус, державні борги, державні архіви, державні кордо­ни, членство держав у міжнародних організаціях.

Питання про правонаступництво держави не виникає за умови зміни уряду незалежно від того, відбулася ця зміна конституційним або неконституційним шляхом. І в тому, і в іншому випадку держава продовжує бути пов'язаною

¹ Див.: Аваков М. М. Правопреемство освободившихся государств. М., 1983. С. 26; Бекяшев К. А. Международное правопреемство госу­дарств // Международное публичное право / Под ред. К. А. Бекяшева. М., 1999. С. 120; Талалаев А. Н. Правопреемство государств // Между­народное право / Под ред. Г. И. Тункина. М., 1994. С. 98; Лукашук И. И. Международное право. Общая часть. М., 1999. С. 322; Романов В. А. Правопреемство государств // Международное право / Отв. ред. Ю. М. Колосов, В. И. Кузнецов. М., 1999. С. 69; Словарь междуна­родного права. М., 1986. С. 298; O'Connel D.P. The Law of State Suc­cession. Cambridge, 1956. P. 3.

Глава X Правонаступництво держав

своїми правами та обов'язками відповідно до міжнародного права. Така зміна не порушує неперервності існування дер­жави, з чого й постає принцип неперервності держави.

Раніше питання правонаступництва, насамперед тери­торіальної належності, боргів, вирішувалися за допомогою багатосторонніх мирних угод.; Наприклад, Сен-Жермен-ська угода від 1919 р. передбачала розв'язання територі­альних проблем держав-наступниць унаслідок розпаду Австро-Угорської монархії, а також їхню відповідальність за державні борги держави-попередниці. Існувала прак­тика укладання двосторонніх угод про передачу прав і зо­бов'язань між колоніальними державами, які залишають територію колонії, і новими незалежними державами, під чиїм впливом вони перебували. Подібна практика була властива таким державам, як Франція, Нідерланди, Англія. Наприклад, Велика Британія уклала аналогічні угоди більш ніж із десятьма такими державами, серед яких були Гана, Кіпр, Нігерійська федерація, Сьєрра-Леоне, Маль­та¹. Такі угоди містили перехідні, тимчасові настанови про обов'язкове виконання цими державами попередніх прав і зобов'язань метрополії та положення про наступні до­говірні стосунки між ними. Проте багато держав розгля­дали таку договірну систему як примусову й незадовіль­ну, і подальшого розвитку вона не набула.

Тривалий час чинні міжнародно-правові норми інсти­туту правонаступництва складалися з норм звичаєвого права, що пояснювалося небажанням держав пов'язувати себе чіткими договірними нормами з питань правонаступ­ництва. Більшість держав діє таким чином і понині.

На сьогодні основні питання правонаступництва дер­жав урегульовані у двох універсальних міжнародних уго­дах, прийнятих під егідою ООН: Віденській конвенції про правонаступництво держав щодо договорів 1978 p., яка, згідно зі ст. 49 п. 1, має необхідне число ратифікацій (15) і набрала чинності 6 листопада 1996 р.*, та Віденській конвенції про правонаступництво держав щодо державної

'Див.: Броунли Я. Международное право: В 2 кн. М., 1977. Кн. 2. С 375.

* Конвенцію 1978 р. підписали 20 країн, ратифікували 15: Боснія і Герцеговина, Хорватія, Домініканська Республіка, Єгипет, Естонія, Ефіопія, Ірак, Марокко, Сейшели, Словаччина, Словенія, колишня Республіка Югославії Македонія, Туніс, Україна (26 жовтня 1992 p.), Югославія.

___________ Правонаступництво держав щодо міжнародних договорів_____________

власності, державних архівів і державних боргів 1983 p., яка ще на початок 2002 р. не набрала чинності*. Проте вона є досить відомим актом, і її положення можуть застосову­ватися як кодифіковані міжнародні звичаєві норми. Ук­раїна ратифікувала обидві конвенції і є їхнім учасником/ Існування універсальних договірних норм в інституті пра­вонаступництва держав забезпечує надійні правові підста­ви сучасних міжнародних відносин.

Правонаступництво держав щодо міжнародних договорів

Заслуговують на увагу твердження Конвенції про те, що, незважаючи на її застосування до наслідків правона­ступництва держав щодо угод між державами,… * Конвенцію 1983 р. підписали 8 країн і ратифікували 5: Хорватія, Естонія,… Глава X Правонаступництво держав

Правонаступництво держав щодо державної власності

* Такий принцип застосовувався, наприклад, у процесі досягнення незалежності колишніми іспанськими колоніями на американському континенті. ** Цей принцип не торкається юридичної чинності загальновизна­них норм…  

Правонаступництво держав щодо державних архівів

У

ст. 20 Віденської конвенції 1983 р. зазначено, що «дер­жавні архіви держави-попередниці» означають сукупність документів будь-якої давнини та різновиду, зроблених або придбаних державою-попередницею протягом її діяльності, що на момент правонаступництва держав належали дер-жаві-попередниці відповідно до її внутрішнього права і збе­рігалися нею безпосередньо або під її контролем як архіви з різною метою. Загальні основні правила правонаступни­цтва державних архівів такі: перехід державних архівів від­повідно до територіального принципу; перехід державних архівів відбувається без компенсації; правонаступництво держав не стосується архівів третіх держав, які знаходили­ся на території держави-попередниці і які належать їй від­повідно до її внутрішнього права; зберігання державою-попередницею державних архівів цілими та неушкодженими. За переділу держави, передачі або відокремлення час­тини території держави іншій державі частина державних архівів держави-попередниці, необхідних для нормально-

 

Глава X Правонаступництво держав

Врегулювання проблем правонаступництва

 

го керування цією територією або що стосується винят­ково чи головним чином такої території, переходить до держави-наступниці. На прохання держави-наступниці і за рахунок останньої вона може одержати додаткові дер­жавні архівні документи, пов'язані з інтересами переда­ної території (ст. 27, ЗО, 31).

За об'єднання держав архіви переходять до новоство-реної держави-наступниці.

Правонаступництво держав щодо державних боргів

З

гідно зі ст. 33 Віденської конвенції 1983 р. з метою регулювання правонаступництва «державний борг» озна­чає будь-яке фінансове зобов'язання держави-поперед-ниці стосовно іншої держави, міжнародної організації чи будь-якого іншого суб'єкта міжнародного права, що ви­никло відповідно до міжнародного права. Наслідки пере­ходу державних боргів полягають у припиненні зобов'я­зань держави-попередниці та виникнення цих боргових зобов'язань у держави-наступниці.

Важливу настанову містить ст. 36 Конвенції про від­сутність наслідків правонаступництва держав для креди­торів: «Правонаступництво як таке не стосується прав і зобов'язань кредиторів». Звідси зрозуміло, що правонас­тупництво не має будь-яких юридичних наслідків для кре­диторів, а питання, що постають, повинні вирішуватися за принципом pacta sunt servanda як у разі виникнення нової незалежної держави, так і держави, що утворилася внаслідок територіальних змін.

За переділу держав, передачі частини території або відокремлення частини території держави та утворення нових держав державний борг держави-попередниці пе­реходить до держави-наступниці у справедливій частці з урахуванням, зокрема, майна, прав та інтересів, які пере­ходять до держави-наступниці у зв'язку з означеним дер­жавним боргом (ст. 37, 40, 41). Коли дві або декілька дер­жав об'єднуються і утворюють одну державу, державний борг переходить до такої держави-наступниці.

Особливий режим правонаступництва надано в Кон­венції новим незалежним державам. Він полягає в тому, що жодний державний борг держави-попередниці не пе­реходить до нової незалежної держави. У разі укладання угоди між ними в ній має враховуватися зв'язок між дер­жавним боргом держави-попередниці, пов'язаний з її ді­яльністю на території, що є об'єктом правонаступництва держав, і майном, правами та інтересами, які переходять до цієї нової незалежної держави. Така угода не повинна завдавати збитку принципу невід'ємного суверенітету кож­ного народу над його багатствами та природними ресурса­ми, і здійснення цієї угоди не повинно підривати основ економічного добробуту нової незалежної держави (ст. 38).

Як засоби регулювання суперечок Віденська конвен­ція 1983 р. пропонує консультації, переговори, процедуру примирення, судовий та арбітражний розгляд.

Врегулювання проблем правонаступництва

У зв'язку з припиненням існування СРСР.

Правонаступництво України

В основу здійснення правонаступництва нових держав, які були суб'єктами СРСР, покладено принципи міжна­родного права і настанови Віденських…   Глава X Правонаступництво держав

МІЖНАРОДНА ПРАВОСВІДОМІСТЬ

Поняття міжнародної правосвідомості

Одні автори гадають, що там, де йдеться про «міжна­родну правосвідомість», краще говорити про громадську думку (на різних етапах її об'єктивізації —… Навіть серед прихильників терміна «правосвідомість» (а це, як правило,… Поняття міжнародної правосвідомості

Суб'єкти міжнародно-правової свідомості

По-друге, навіть коли йдеться про один і той самий суб'єкт міжнародного права і суб'єкт міжнародної право­свідомості, сфери прояву його… Коли йдеться про фізичну особу як суб'єкт міжнарод­ної правосвідомості, то… 1 Пацация М. Ш. Международно-правовое сознание: понятия, струк­тура, проблемы воспитания. М., 1986. С. 12. …

Структура міжнародно-правової свідомості

Сучасна міжнародна правосвідомість має досить склад­ну структуру. її компоненти та елементи можна констру­ювати за різними класифікаційними… Очевидно, що такі компоненти міжнародної право­свідомості мають суттєві… Як засвідчує практика, часто міждержавна організація відбиває міжнародну правосвідомість того, чиї членські внески та…

Функції міжнародної правосвідомості

  Глава X! Міжнародна правосвідомість

МІЖНАРОДНИЙ ПРАВОТВОРЧИЙ ПРОЦЕС

Сутність міжнародного правотворчого процесу

Сформована державна воля, якщо вона може бути за­доволена в національних умовах, формулює внутрішньо­державний правовий акт; якщо для її реалізації… Це відбувається в певному правовому порядку. Про­цесу міжнародно-правового…

Сутність міжнародного правотворчого процесу

Міжнародна правотворчість починається з правотвор-чої (договірної) ініціативи, що може здійснюватися у формі запропонування проекту угоди. Цьому… Останні, як правило, мають власну позицію щодо такої проблеми, а якщо ні, то… Проте національне право держав, як правило, не вста­новлює кола органів, здатних від імені держави виступати з…

Ї4

ня щодо правотворчого процесу) і правила процедури го­ловних органів організації.

Міжнародна нормотворча діяльність міжнародних ор­ганізацій досить різноманітна. Вони можуть виступити з до­говірною ініціативою, запропонувати проект міжнародно-правового акта, скликати дипломатичну конференцію для його обговорення, провести його узгодження в межах влас­них органів, стимулювати держави до визнання вироблено­го міжнародно-правового акта юридично обов'язковим, здійснювати функцію реєстратора й депозитарію, з допомо­гою держав готувати офіційні тексти різними мовами, мати повноваження тлумачення, а іноді й перегляду акта тощо.

В цілому міжнародні організації здійснюють право-творчі функції як безпосередньо, так і у співробітництві з іншими суб'єктами міжнародного права. Вони можуть та­кож виконувати допоміжні правотворчі функції в процесі вироблення норм міжнародного права іншими суб'єкта­ми. Деякі вчені (Е. А. Шибаєва, Е. А. Пушмін та ін.) на­зивають таку нормотворчу функцію квазінормотворчою.

Певними особливостями характеризується міжнарод­ний правотворчий процес у виробленні звичаїв. Стосовно традиційних звичаїв, які склалися історично і функціону­ють, завдання міжнародного нормотворчого процесу — привести їх у відповідність до нових міжнародних реалій. Ті ж звичаї, що тільки починають формуватися (через формулювання в міжнародних угодах, резолюціях міжна­родних організацій і конференцій та ін.), утворюються в порядку міжнародного правотворчого процесу, в ході яко­го виробляються відповідні міжнародно-правові акти (уго­ди, адміністративні і технічні регламенти тощо).

В науці вважається, що основний міжнародний про­цес проходить через створення міжнародних договорів, міжнародних звичаїв, принципів jus cogens.

Через резолюції, рекомендації міжнародних органі­зацій, рішення міжнародних судових та арбітражних ін­ституцій, національне законодавство та рішення націо­нальних судових інстанцій проходять допоміжні процеси утворення норм міжнародного права.

Певний вплив на міжнародний правотворчий процес мають міжнародно-правові доктрини, резолюції громадсь­ких організацій і наукових установ, виступи відомих дер­жавних і політичних діячів.

Глава XII Міжнародний правотворний процес

Принципи міжнародного правотворчого процесу

 

Принципи міжнародного правотворчого процесу

Зазначені принципи фіксуються як у нормах міжна­родного права, так і в основних актах національного за­конодавства, їхня мета — уникнути колізій у… Умовно принципи міжнародної правотворчої діяль­ності можна поділити на дві… Одним з головних політико-правових принципів між­народної правотворчості є принцип рівноправності. Він вимагає…

Односторонні акти держави у міжнародному правотворчому процесі

______ Односторонні акти держави у міжнародному правотворчому процесі________ Щоправда, більшість із них мають морально-політич­ний характер, та це не… Деякі автори (В. Деган, М. О. Ушаков та ін.) вважа­ють, що односторонні акти держави здатні створювати норми…

Участь громадськості в міжнародному правотворчому процесі

У

науці міжнародного права під громадськістю мається на увазі населення або його представники, як правило, не на рівні окремого індивіда. Залежно від ступеня орга­нізації населення може об'єднуватися в націю, народ, мен­шину, громадські організації, міжнародні неурядові орга­нізації тощо.

У доктринах міжнародного права можливість брати участь у міжнародній правотворчості визнавалася лише за нацією і народом. Одні вчені наполягали на тому, що тільки нація, народ можуть брати участь у такій право­творчості (безпосередньо або через своїх представників на державному рівні), інші визнавали за ними таке право лише в період боротьби за незалежність, коли ще не існує своєї держави, здатної перебрати такі функції на себе. За приклад часто наводили палестинський народ, представ­ники якого уклали понад сто міжнародних договорів.

Що стосується інших рівнів населення, наприклад громадських об'єднань (на національному та міжнародно­му рівнях), політичних партій, рухів, клубів тощо, то їхні спроби навіть опосередковано вплинути на міжнародний правотворчий процес держави припиняли на зародково­му рівні. Цікаво, що громадські об'єднання й не прагну­ли підміняти держави в їхній міжнародній правотворчій діяльності. Вони лише хотіли, щоб держави прислухалися до їхнього бачення того, якими мають бути норми міжна­родного права, що стосуються безпосередньо людей та їх об'єднань. До кінця Другої світової війни такі домагання вважалися взагалі неправомірними.

Злочини проти людини, скоєні під час Другої світової війни, переконали багатьох, що сама держава може бути (і часто буває) найбільшим порушником прав людини. Навіть у тому разі, коли держави вирішують питання, що стосуються тільки людини, вони вирішують їх насампе­ред в інтересах держави, а не людини. В різних регіонах уже в перші повоєнні роки створюються неурядові рухи та об'єднання, які не тільки заявляють про своє право на міжнародну правотворчість у сфері прав людини, а й про-

Глава XII Міжнародний правотворчий процес

Кодифікація міжнародного права

 

понують державам прийняти підготовлені ними проекти конкретних гуманітарних угод.

Так, на європейському континенті в Гаазі (травень 1948 р.) численні представники громадських організацій європейських країн провели Міжнародну конференцію Комітету рухів за європейську єдність. Представники ши­рокої громадськості Європи висунули вимогу перед свої­ми державами: «Ми бажаємо мати Хартію прав людини, ми бажаємо мати Суд з відповідними санкціями для здій­снення цієї Хартії». Своє бажання вони втілили в проекті Європейської конвенції з прав людини та проекті Статуту Європейського суду.

На заперечення державних структур, що державами вже підготовлено Загальну декларацію прав людини в рам­ках ООН і немає сенсу дублювати цей документ, від гро­мадських об'єднань надійшла не менш категорична від­повідь: «Хоча питання прав людини детально обговорю­валося Організацією Об'єднаних Націй, дотепер не вда­лося підготувати текст, який можна було б вважати задо­вільним з погляду міжнародного права. Загальній декла­рації бракує точності»¹.

Небажання держав погодитися на запропонований представниками громадських об'єднань європейських кра­їн проект Конвенції прав людини лише посилило на них тиск на національних рівнях. Згодом було прийнято Євро­пейську конвенцію з прав людини, в основу якої покла­дено проект, розроблений відомими громадськими діяча­ми — П.-А. Тейтженом (Франція) і Д. Максвеллом-Фай­фом (Велика Британія). Так чи не вперше представники громадських об'єднань довели, що вони можуть бути не лише прохачами у держав, а й міжнародними правотвор-цями (якщо не прямими, то опосередкованими).

Європейський досвід було підхоплено громадськими об'єднаннями на інших континентах. І сьогодні вже мож­на говорити про численні регіональні міжнародно-правові акти у сфері прав людини, ухвалені за безпосередньої участі громадських об'єднань. Звичайно, і в такому разі остаточну роль (затвердження, ратифікація) відігравали держави. Але стосовно договірних ініціатив, розробки та обговорення ряду міжнародно-правових актів у сфері прав

¹ Council of Europe. Collected Edition of the Travaux Preparatories. 1975. P. 24.

людини, то участь у них широкої громадськості не запе­речується навіть на офіційному, державному рівні. Мож­ливості широкої громадськості в регіональній міжнарод­ній правотворчості уважно вивчалися універсальними між­народними організаціями. З часом у межах ООН (спочат­ку на рівні Підкомісії з питань попередження дискримі­нації і захисту меншин, а згодом і Комісії з прав людини, інших підрозділів та установ ООН) під час підготовки та обговорення міжнародних документів з прав людини по­чали запрошувати представників широкої громадськості, національних громадських об'єднань та міжнародних не­урядових організацій.

Сьогодні в таких форумах беруть участь представники сотень міжнародних неурядових організацій і тисяч на­ціональних громадських об'єднань. Вони беруть безпосе­редню участь в обговоренні проекту міжнародно-право­вих актів, запропонованих державами, міждержавними урядовими та неурядовими організаціями, національни­ми громадськими об'єднаннями, вносять власні поправ­ки, застереження, схвалюють проекти тощо.

Звичайно, остаточне рішення залишається за держа­вами. Але основна частина правотворчої діяльності до зат­вердження кінцевого проекту проводиться за безпосеред­ньої участі представників широкої громадськості різних країн світу.

Крім прав людини, громадськість активно впливає на міжнародну правотворчу діяльність у сфері права навко­лишнього середовища, міжнародного економічного пра­ва, міжнародного гуманітарного права, міжнародного тру­дового права, міжнародного співробітництва у боротьбі зі злочинністю тощо.

Кодифікація міжнародного права

Глава XII Міжнародний правотворчий процес Кодифікація міжнародного права  

РЕАЛІЗАЦІЯ НОРМ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА Игнатенко Г. В., Малинин Р. А. Новые тенденции в международном нормотворчестве // Советский

Поняття реалізації норм міжнародного права

Зауважимо, що численний термінологічний апарат ви­користовується здебільшого стосовно одного й того само­го правового стану, хоч є далеко не… Функціонування міжнародного права являє собою уп­равлінські, регулятивні,… Ьь,

Форми та способи реалізації норм міжнародного права

Глава XIII Реалізація норм міжнародного права стадії. По-друге, погляд на виконання, використання, до­тримання і… Саме під час цієї дискусії було встановлено, що дот­римання, застосування, виконання і використання є ок­ремими…

Міжнародно-правовий механізм реалізації норм міжнародного права

Нормативно-правовий компонент ще називають між­народним конвенційним механізмом реалізації або міжна­родно-правовою основою реалізації норм… Завдання нормативно-правового компонента міжна­родно-правового механізму… Глава XIII Реалізація норм міжнародного права

Внутрішньодержавний механізм реалізації норм міжнародного права

В

нутрішньодержавний (або національний) механізм реа­лізації норм міжнародного права складається з національ­ного нормативно-правового забезпечення та інституцій-ного (організаційно-правового) механізму.

Нормативно-правове забезпечення розпочинається із законодавчого визначення ставлення держави до норм міжнародного права. Це може проявитись у проголошенні переваги (примату) норм міжнародного права перед нор­мами національного законодавства, визнанні міжнарод­них договорів та звичаїв частиною національного законо­давства, невизнанні можливостей дії норм міжнародного права у внутрішньодержавній сфері, а відтак виробленні спеціальних правових механізмів переведення міжнарод­них зобов'язань у національно-правові та ін.

Незалежно від того, яке ставлення до норм міжнарод­ного права проголошують держави, на практиці вони пра­гнуть розробити додаткові правові механізми національ­но-правового забезпечення ефективності реалізації міжна­родно-правових актів.

У сукупності тих засобів, до яких удаються різні дер­жави, можна вирізнити такі: а) засоби забезпечення юри-

Глава XIII Реалізація норм міжнародного права

дичної обов'язковості міжнародно-правових актів; б) за­соби інформування про зміст міжнародно-правових актів; в) засоби узгодження національно-правових актів з міжна­родно-правовими.

Найбільш уживаними засобами державно-правового забезпечення юридичної обов'язковості міжнародно-пра­вових актів є ратифікація, затвердження, прийняття (ак­цепт), приєднання та підписання міжнародно-правового акта, а також обмін документами.

Узвичаєними засобами інформування про зміст міжна­родно-правових актів є їх опублікування (безпосередньо або через повторення у формі внутрішньодержавного пра­вового акта). Деякі держави вдаються до такого засобу інформування, як проголошення. Це дещо об'ємніше по­няття, ніж опублікування. По-перше, проголошення може бути у формі опублікування у спеціальному збірнику. По-друге, воно може не відтворювати змісту міжнародного договору, а лише давати точну його назву й повідомляти про час його набрання чинності. Заінтересовані особи мають можливість у такому разі ознайомитися зі змістом договору у спеціальному виданні. По-третє, міжнародні угоди можуть бути проголошені по радіо, телебаченню або мережі Інтернету.

В деяких країнах практикується інформування про зміст міжнародних угод через видання спеціального зако­ну. Закон у таких випадках і оголошує зміст договору, і затверджує його від імені держави. Інформація про зміст міжнародних договорів передається здебільшого через ад­міністративно-правові акти.

До найчастіше вживаних засобів узгодження націо­нально-правових актів з міжнародно-правовими належать такі: 1) відсилання до міжнародно-правового акта (при цьому зміст останнього не відтворюється). Відсилання може бути конкретним (коли вказується конкретний між­народно-правовий акт) і загальним (галузевим або інсти­тутським); 2) рецепція (запозичення в міжнародному пра­ві моделі поведінки та надання їй юридичної обов'язко­вості для суб'єктів національного права); 3) паралельна правотворчість (вироблення паралельно з міжнародним правом національно-правового акта, що максимально збі­гається за змістом); 4) уніфікація (цілеспрямовані дії на вироблення в міжнародному і внутрішньодержавному

_____ Внутрішньодержавний механізм реалізації норм міжнародного права_________

праві однакових розпоряджень); 5) перетворення (внесен­ня змін до чинного законодавства з метою приведення його у відповідність до норм міжнародного права); 6) ство­рення спеціального правового режиму (обмеження неска-сованих національно-правових актів таким чином, щоб вони негативно не впливали на виконання міжнародно-правових зобов'язань. Спеціальний правовий режим ство­рюється навколо певного міжнародного договору, який потрібно реалізувати, незважаючи на те, шо він супере­чить національному законодавству).

Крім зазначених засобів узгодження національно-пра­вових актів з міжнародно-правовими, часто використову­ються такі, як скасування внутрішньодержавного право­вого акта, який суперечить міжнародним зобов'язанням; відмова від прийняття законів, обумовлених у міжнарод­ному договорі; обмеження сфери й часу дії національних законів та ін.

Внутрішньодержавні правові акти, покликані забезпе­чити реалізацію норм міжнародного права на території держави, можуть бути загального характеру і такі, що сто­суються окремих міжнародних угод. Але незалежно від характеру вони мають спільне завдання: визначити комп­лекс заходів для забезпечення реалізації норм міжнарод­ного права; суб'єктів, відповідальних за таке забезпечен­ня; засобів контролю за належним виконанням міжнарод­них зобов'язань, а в разі необхідності — визначення за­ходів впливу (відповідальності) за невиконання держав­них зобов'язань.

До внутрішньодержавного організаційно-правового (ін-ституційного) механізму реалізації норм міжнародного права належать державні органи, покликані здійснювати правову діяльність для розроблення та прийняття юридич­них актів з метою забезпечення виконання міжнародно-правових зобов'язань.

В Україні такими основними органами є:

Президент України, який як глава держави за Кон­ституцією України представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжна­родні договори України, видає укази і розпорядження, що є обов'язковими до виконання на території України. Пре­зидент України вживає заходів щодо забезпечення вико-

 

Глава XIII Реалізація норм міжнародного права

нання міжнародних зобов'язань, створює в межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здій­снення своїх повноважень щодо забезпечення виконання міжнародних зобов'язань України консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби.

Верховна Рада України є законодавчим органом, упов­новаженим у галузі реалізації норм міжнародного права: розробляти і приймати законодавчі акти — як спеціаль­ного характеру, стосовно прийняття зобов'язань і реалі­зації конкретних міжнародних договорів, так і загального характеру.

Верховна Рада України вносить зміни до Конституції України, призначає всеукраїнський референдум на випа­док укладення міжнародних договорів щодо територіаль­них питань, визначає засади зовнішньої політики держа­ви, здійснює інші повноваження, які є важливими для реалізації норм міжнародного права (надання згоди на обов'язковість міжнародних договорів України, денонса­ція міжнародних договорів України, здійснення парла­ментського контролю за виконанням міжнародних зобо­в'язань та ін.).

Кабінет Міністрів України забезпечує здійснення зов­нішньої політики держави, виконання законів України і актів Президента України, прийнятих з метою гаранту­вання дії міжнародно-правових актів, вживає заходів до забезпечення виконання міжнародних пактів з прав і сво­бод людини, розробляє загальнодержавні програми забез­печення виконання міжнародних зобов'язань, організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України та ін.

Уряд України видає постанови і розпорядження, які покликані гарантувати виконання міжнародних зобов'я­зань держави, створення матеріальної бази реалізації норм міжнародного права тощо.

Міністерство закордонних справ України є органом виконавчої влади, на який покладено обов'язок здійснен­ня управління зовнішніми зносинами України з іншими державами та міждержавними організаціями.

Згідно з Положенням про МЗС України воно повин­но готувати пропозиції (проекти) укладення, виконання, припинення (або призупинення) дії міжнародних угод, здійснювати контроль за виконанням міжнародних дого-

______ Внутрішньодержавний механізм реалізації норм міжнародного права_________

ворів України, брати участь у підготовці проектів норма­тивно-правових актів, покликаних привести законодав­ство України у відповідність до взятих нею міжнародних зобов'язань, забезпечувати участь України в діяльності міжнародних міжурядових організацій тощо.

Крім зазначених органів, суттєвими повноваженнями щодо забезпечення реалізації норм міжнародного права наділені спеціалізовані органи зовнішніх зносин, зокрема Міністерство економіки, інші міністерства, комітети та відомства України.

Важливий обов'язок стежити за належною реалізацією Україною норм міжнародного права покладено на зару­біжні органи зовнішніх зносин України (дипломатичні представництва — посольства і місії, консульські пред­ставництва, представництва при міжнародних організаці­ях тощо).

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Гавердовский А. С.

Имплементация норм международного права. К., 1980.

Международное право / Отв. ред. Г. В. Игнатенко, О. И. Тиунов.

М., 1999, гл. 9.

Мингазов Л. X.

Эффективность норм международного права. Казань, 1990.

Проблемы реализации норм международного права / Отв. ред.

Г. В. Игнатенко. Свердловск, 1989.

Пушмин Э. А.

Международный юридический процесс и международное право.

Кемерово, 1990.

Реализация международно-правовых норм во внутреннем праве /

Отв. ред. В. Н. Денисов, В. И. Евинтов. К., 1992.

Суворова В. Я.

Реализация норм международного права. Екатеринбург, 1992.

Тиунов О. И.

О понятии международно-правового контроля // Советский

ежегодник международного права. 1988. М., 1989.

Higgins Rosalyn.

Problems and Process. International Law and how we use it. Oxford, 1995.

Lauterpacht H.

The Development of International Law by the International Court.

London, 1958.

МІЖНАРОДНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

Поняття міжнародних правовідносин

Зарубіжна наука міжнародного права (за невеликим винятком) комплексно, на рівні теорії права проблему міжнародних правовідносин не розглядала. Одні… і Поняття міжнародних правовідносин

Зміст міжнародних правовідносин

У

науці міжнародного права загальновизнано, що права та обов'язки учасників міжнародних правовідносин скла­дають юридичний зміст цих правовідносин.

Дискусія, що точилася навколо цього твердження в загальнотеоретичній літературі, спроба розглядати такі права та обов'язки як форму міжнародних правовідно­син, а реальну поведінку, взаємодію відповідних учас­ників — як їх зміст у науці міжнародного права не були підтримані.

Водночас спільного розуміння не вдалося досягти й у розкритті змісту суб'єктивних прав і суб'єктивних обо­в'язків. Що стосується суб'єктивних прав, то для одних — це об'єктивне право в конкретних правовідносинах, реа­лізоване право. Для інших суб'єктивне право — це юри­дичні засоби (не тільки норми міжнародного права та пра­ва, шо з них випливають) забезпечення певної поведінки суб'єктів. Іноді підтримується й погляд на суб'єктивне право як на міру дозволеної поведінки. Щоправда, при­хильники вказаного погляду обходять питання: чим таке суб'єктивне право відрізняється від норми міжнародного права, функція якої — також бути мірою дозволеної по­ведінки. Тому такі уточнення або розбіжності між сами­ми прихильниками зазначеного погляду, як: це міра по­ведінки зобов'язаного суб'єкта стосовно уповноваженого, або міра дозволеної поведінки самого уповноваженого суб'єкта, або як різновид останньої — можливість пове­дінки щодо реалізації суб'єктивного права на вимогу від­повідної поведінки від зобов'язаних суб'єктів, а в необхід­них випадках застосування примусу до останніх, принци­пового значення не мають.

Головне в суб'єктивному праві — це забезпечення нормою міжнародного права можливості певної дії або утримання від дії. Реалізувати норму міжнародного права можна тільки через реалізацію суб'єктивного права або виконання суб'єктивних обов'язків учасниками міжнарод­них правовідносин.

Глава XIV Міжнародні правовідносини

Зміст міжнародних правовідносин

 

Іншого погляду на проблему дотримуються прихиль­ники нормативістської теорії міжнародного права (Г. Кель-зен, Й. Кунц, П. Гугенхейм, Г. Мореллі, І. Мінагава та ін.). Вони, зокрема, вважають, що існує лише об'єктивне право, а суб'єктивне право є результатом доктринальних припущень прихильників природного права.

Суб'єктивні права, як і відповідні правовідносини, мо­жуть складатися одночасно з прийняттям відповідної нор­ми міжнародного права, а можуть з'явитися через певний період після вироблення норми, під час виникнення між­народних правовідносин. Тобто виникнення і реалізація суб'єктивних прав не завжди збігаються.

Наприклад, юридичне визнання держав однією одної дає їм підставу для здійснення суб'єктивного права на дипломатичні зносини, обмін посольствами. Але це пра­во може бути реалізоване через роки, а може взагалі не бути реалізованим, якщо відповідні правовідносини не складуться. Це є наслідком того, що в міжнародному праві суб'єктивні права постають не з правовідносин, а з нор­ми права.

Суб'єктивне право не слід плутати з правоздатністю суб'єктів міжнародного права. Поки не настав відповід­ний юридичний факт, суб'єктивне право не існує (існує потенційно), і суб'єкт міжнародного права володіє лише правоздатністю. Міжнародна правоздатність реалізується в суб'єктивному праві, але не охоплює її. Можлива міжна­родна правоздатність, що не виступатиме як суб'єктивне право. Так, правоздатність, яка не забезпечена відповід­ним правовим обов'язком, не стане суб'єктивним правом. Правоздатність укладати міжнародні угоди не зобов'язує іншу державу йти на таке укладення, а без такого зобо­в'язання не можна говорити про суб'єктивне право. Пра­воздатність встановлювати дипломатичні^зносини без зго­ди іншої сторони не стане суб'єктивним правом.

Отже, міжнародна правоздатність, по суті, є ширшим поняттям, аніж суб'єктивне право. Правоздатність реалі­зується через суб'єктивне право настільки, наскільки це буде кореспондуватися з прийнятими зобов'язаннями ін­шою стороною правовідносин. Це вирішується в міжна­родному праві лише через угоду суб'єктів або на основі норм звичаєвого права (наприклад, статус постійно нейт­ральної держави).

Міжнародна угода може змінити можливості реалізації правоздатності суб'єкта через розширення або звуження його суб'єктивних прав та обов'язків.

Обов'язки суб'єкта міжнародних правовідносин ра­зом із суб'єктивними правами складають зміст право­відносин. Вони є визначальними для необхідної поведі­нки суб'єкта правовідносин. Виконання обов'язків су­б'єктом правовідносин не залежить від вольового рішен­ня (як це може бути із суб'єктивним правом). Воно є обов'язковим і за формою, і по суті. Коли ж суб'єкт пра­вовідносин спробує уникнути дотримання своїх суб'єк­тивних обов'язків, до нього можуть бути застосовані від­повідні заходи примусу.

Незалежно від того, про яку поведінку йдеться — не­обхідну, належну чи обов'язкову, якщо вона є реалізацією суб'єктивного обов'язку, то завжди має бути поведінкою згідно з розпорядженнями, які випливають із норми між­народного права.

Суб'єктивні міжнародні обов'язки існують у тісній єдності з суб'єктивними правами в межах цілого — пра­вовідносин. Права та обов'язки — це протилежності, які однаковою мірою стосуються різних суб'єктів-учасників одних і тих самих міжнародних правовідносин. Суб'єкт, який має право, водночас є і зобов'язаним суб'єктом. Теоретично можна уявити права без обов'язків, але такі правовідносини не характерні для міжнародного права. Рідко трапляються в міжнародному праві прості право­відносини, коли є одне право та відповідно один обо­в'язок. Міжнародні правовідносини складні за структу­рою; вони містять численні суб'єктивні права та відпо­відні їм за кількістю суб'єктивні обов'язки.

Для зручності аналізу їх іноді поділяють на групи. Найчастіше в класифікації застосовується критерій поход­ження суб'єктивних прав та обов'язків учасників міжна­родних правовідносин, критерій джерела права.

Розрізняють, зокрема, такі правовідносини: а) права та обов'язки, які випливають з основних принципів су­часного міжнародного права; б) права та обов'язки, які випливають з міжнародних договорів; в) права та обов'яз­ки, які виводяться зі звичаїв міжнародного права; г) пра­ва та обов'язки, які є наслідком рішень міжнародних органів (міжурядових організацій, міжнародних судових

Глава XIV Міжнародні правовідносини

Об'єкт міжнародних правовідносин

 

та арбітражних інституцій); д) права та обов'язки, які є наслідком односторонніх дій учасника правовідносин і згоди на те інших учасників.

Об'єкт міжнародних правовідносин

Досить значна кількість фахівців міжнародного права категоричні в тому, що об'єкт права і об'єкт правовідно­син — різні поняття. Об'єктом конкретних… Блага — це все те, з приводу чого суб'єкт вступає у відносини з метою їх… кований зв'язок (через суб'єктів). А все те, що має опо­середковане відношення до права, є таким і для його компонента…

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

Поняття міжнародно-правової відповідальності

Водночас у процесі роботи над кодифікацією норм міжнародного права інституту відповідальності Комісія міжнародного права ООН констатувала бідність… Чи не тому дослідники міжнародно-правової відпові­дальності іноді намагаються… Глава XV Міжнародно-правова відповідальність

Підстави для виникнення міжнародно-правової відповідальності

Глава XV Міжнародно-правова відповідальність вчинення міжнародного правопорушення (Г. І. Тункін, Ю. М. Колосов, Г. М.… Під нормативно-правовою підставою міжнародно-правової відповідальності розуміють сукупність юри­дично обов'язкових…

Ознаки міжнародного правопорушення

Зважаючи на ту роль, яку вказані елементи відіграють у міжнародному правопорушенні, їх іноді поділяють на основні елементи міжнародного… Об'єкт міжнародного правопорушення безпосередньо не є його структурним… Під об'єктом правопорушення одні автори (А. Ферд-росс) мають на увазі сам суб'єкт міжнародного права, інші (Л. А.…

Класифікація міжнародних правопорушень

А. М. Трайнін, виходячи зі ступеня загрози миру, по­діляв міжнародні правопорушення на: агресивні дії (воєн­на агресія, погрожування агресією,… В українському виданні «Міжнародне право» (1971) І. І. Лукашук запропонував… Глава XV Міжнародно-правова відповідальність

Обставини звільнення від міжнародно-правової відповідальності

Глава XV Міжнародно-правова відповідальність вової відповідальності держав Комісія міжнародного пра­ва вирішила присвятити… Такі обставини можна розділити на дві групи: а) об­ставини, що виключають виникнення міжнародно-право­вої…

Суб'єкти міжнародно-правової відповідальності

У міжнародних відносинах дії органш держави завжди сприймаються як дії держави у цілому. Однією з властивос­тей прояву державного суверенітету в… Під час обговорення цих питань у Комісії міжнарод­ного права учасники…  

Види і форми міжнародно-правової відповідальності

Коли йдеться про політичну відповідальність, то слід враховувати певну умовність цього терміна. Адже будь-яка відповідальність держави як… Чіткої межі між політичною (нематеріальною) і мате­ріальною відповідальністю… впаки, нематеріальний збиток (порушення прав людини) може викликати матеріальну відповідальність за заподія­ну…

Відповідальність за правомірну діяльність

Такого типу відповідальність одні вчені називають аб­солютною, другі — об'єктивною, треті — відповідальні­стю за правомірну діяльність. Гадаємо, що… Приклад Чорнобильської АЕС показує, що відкриття ядерної енергії, технічні й… Глава XV Міжнародно-правова відповідальність

Відповідальність міжнародних організацій

Крім статутів, відповідальність міжнародних органі­зацій передбачена в ряді універсальних міжнародних до­говорів. Так, у Договорі про принципи… Стаття 57 Статуту ООН передбачає відповідальність спеціалізованих установ ООН… На сьогодні стала визнаною норма міжнародного права, згідно з якою міжнародні організації є суб'єктами…

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ САНКЦІЇ

Поняття і характерні особливості міжнародно-правових санкцій

Досить авторитетною є думка, що міжнародно-пра­вова санкція — це окрема форма міжнародно-правової відповідальності. Але більшість українських учених…

Поняття і характерні особливості міжнародно-правових санкцій________________

лення порушених прав та відшкодування, то міжнародно-правові санкції — це засіб, за допомогою якого відновлю­ють порушені права і домагаються відшкодування»¹.

Український учений В. А. Василенко, який спеціаль­но досліджував проблеми міжнародно-правових санкцій, дійшов висновку, що їх слід розуміти як «дозволені між­народним правом і такі, що мають прецесійний характер, примусові заходи, які застосовуються суб'єктами міжна­родного права для охорони та підтримки міжнародного правопорядку на випадок, якщо суб'єкт-правопорушник відмовляється припинити міжнародне правопорушення, відновити права потерпілих суб'єктів і (або) добровільно виконати обов'язки, які випливають з його міжнародно-правової відповідальності»².

Міжнародно-правові санкції завжди є формою дозво­леного примусу в міждержавних стосунках. Самі приму­сові заходи можуть бути як санкціоновані, так і несанк­ціоновані (в обох випадках ідеться про правомірні при­мусові заходи). Несанкціоновані примусові заходи можуть застосовуватися до виникнення міжнародно-правової від­повідальності як реакція на недружні акти, ситуації, не­переборну силу, конфліктні ситуації, що стали наслідком внутрішніх громадянських воєн тощо. Більшість таких за­ходів з настанням міжнародно-правової відповідальності набувають характеру міжнародно-правових санкцій. Якщо несанкціоновані примусові заходи є проявом насильства і сваволі, вони не можуть набути характеру санкцій навіть після настання міжнародно-правової відповідальності.

Право на примусові заходи належить кожному суб'єк­тові міжнародного права, але практика його реалізації в них різна. Найефективніше реалізовують своє право на приму­сові заходи держави як індивідуально, так і зусиллями кількох держав (у порядку самодопомоги), а також через відповідний міжнародний інституційний механізм (за до­помоги міжнародних організацій). Тому не зовсім правиль­но вважати, що примусові заходи — це лише колективні дії, передбачені статутами міжнародних організацій.

Санкції можуть бути як заходи із застосуванням зброй­них сил, так і без них. Для сучасного міжнародного права

¹ Міжнародне право. К., 1971. С 267.

² Василенко В. А. Международно-правовые санкции. К., 1У8/. с лъ.

Глава XVI Міжнародно-правові санкції

більш характерним є застосування незбройних санкцій. Якщо раніше переважали санкції в порядку самодопомо­ги, то за умов сучасного міжнародного правопорядку пре­валюють централізовані санкції з використанням можли­востей міжурядових організацій.

Залишилось імперативним правилом застосування між­народно-правових санкцій, що вони є можливими лише у відповідь на правопорушення. В цьому й полягає різни­ця від неправомірного застосування сили в міжнародних відносинах і від правомірних превентивних примусових заходів. Так, превентивні примусові заходи, до яких іноді вдається Рада Безпеки ООН, не є санкціями. Вони засто­совуються не у відповідь на правопорушення, а з метою запобігти загрозі миру та безпеки. Повноваження на такі дії має лише Рада Безпеки ООН. Окремі держави такими повноваженнями не наділені; їхні посилання на націо­нальну безпеку, національні інтереси як причину засто­сування превентивних примусових заходів не є право­мірними.

Не можуть мати характеру санкцій насильницькі дії держави-правопорушниці у відповідь на застосування до неї санкцій. Подібний спротив можна розцінити лише як нове правопорушення. Застосування санкцій — процес односторонній. Суб'єкт, який застосовує санкцію, не мо­же бути стороною-правопорушницею. Мета застосування санкцій: припинити міжнародне правопорушення, захис­тити права жертви правопорушення, відновити їх до того стану, в якому вони перебували до початку правопору­шення, й реалізувати міжнародно-правову відповідальність суб'єкта правопорушника. Очевидно, що в реалізації та­кої мети немає місця для нових дій насильницького ха­рактеру з його боку. А ненасильницькі дії можуть бути тільки для відновлення порушеного правового статус-кво з боку правопорушника. А це категорія дій не санкційно-го характеру, а терпіння і несення обмежень.

У міжнародно-правових дослідженнях під санкцією розуміють не тільки примусові заходи у відповідь на пра­вопорушення. Санкцією називається й та частина норми міжнародного права, яка визначає ці заходи. Існує й та­кий погляд на санкцію, що це форма політичної міжна­родно-правової відповідальності або явище, яке охоплює заходи примусового впливу та відповідальність.

і

________ Поняття і характерні особливості міжнародно-правових санкцій_________

Утім, між примусовими заходами, санкцією та міжна­родно-правовою відповідальністю можна простежити пев­ну відмінність. Власне, для застосування санкцій підста­вою є не стільки факт міжнародного правопорушення (ос­новна підстава для міжнародно-правової відповідально­сті), скільки відмова виконати міжнародні зобов'язання щодо ліквідації наслідків такого правопорушення.

Якщо міжнародно-правова відповідальність безпосе­редньо пов'язана з міжнародним правопорушенням, то міжнародно-правова санкція, як правило, — опосередко­вано. Вихід на міжнародно-правову санкцію можливий за такою схемою: міжнародне правопорушення — міжна­родно-правова відповідальність — відмова суб'єкта-пра-вопорушника добровільно виконати зобов'язання щодо ліквідації наслідків правопорушення — міжнародно-пра­вова санкція.

Дослідники інституту міжнародно-правових санкцій (В. А. Василенко, Ю. В. Петровський та ін.) наголошу­ють на тому, шо характерна відмінність санкцій розпо­чинається у відповідь на друге правопорушення — відмо­ву виконати зобов'язання щодо ліквідації шкідливих на­слідків первинного протиправного акту. Отже, міжнарод­но-правова відповідальність можлива без міжнародно-правових санкцій, але санкції без відповідальності не­можливі.

Міжнародні санкції є примусовими заходами впливу не на всякого правопорушника, а лише на того, хто доб­ровільно не хоче реалізувати свій обов'язок щодо лік­відації шкідливих наслідків правопорушення. Норми, які регулюють цей процес, сформували в сучасному міжна­родному праві особливий інститут правоохорони і пра-возастосування — міжнародно-правові санкції. Норми цього інституту забезпечують порядок примусового від­новлення первинних (тобто таких, що функціонували до правопорушення) правових відносин, а якщо це немож­ливо, то заміни їх на адекватні. Вони забезпечують від­шкодування збитків, які настали в результаті як право­порушення, так і відмови добровільно виконати зобов'я­зання щодо відповідного відшкодування. Кінцева мета міжнародно-правових санкцій — відновлення неперерв­но функціонуючого механізму міжнародно-правового ре­гулювання.

Глава XVI Міжнародно-правові санкції

Типи і види міжнародно-правових санкцій

 

Типи і види міжнародно-правових санкцій

В українській науці міжнародного права найбільш прий­нятною вважається класифікація, запропонована проф. В. А. Василенком: 1) міжнародно-правові… Залежно від правового забезпечення застосування при­мусових заходів,… Реторсіями вважаються примусові заходи однієї дер­жави щодо суб'єкта-правопорушника на захист своїх дер­жавних…

Умови правомірності застосування міжнародно-правових санкцій

1. Норми, що визначають правомірний початок застосу­вання міжнародно-правових санкцій.Як правило, чинні норми міжнародного права вимагають, щоб… Необхідність задіяння процедури мирного врегулюван­ня міжнародних спорів до… Глава XVI Міжнародно-правові санкції

Механізм застосування міжнародно-правових санкцій

Механізм застосування міжнародно-правових санкцій складається з двох взаємопов'язаних компонентів: міжна­родно-правового (конвенційного) механізму… Основу сучасної системи санкційних міжнародно-пра­вових норм складають:… Міжнародні договірні норми застосування санкцій за­кріплені у Статуті ООН, статутах її спеціалізованих ор­ганів та…

МІЖНАРОДНА ЮСТИЦІЯ

Історія міжнародного правосуддя

РЕКОМЕНДОВАНА ^^^ш^^^^^ш^шш^ ЛІТЕРА ТУРА —™,»„^^ Вадапалас В. А.

Постійна палата міжнародного правосуддя

Ідею обов'язкової юрисдикції обстоювали Аргентина, Бразилія, Панама і Португалія. Перемогу здобув компро­місний варіант, викладений у ст. 36 у… Перша сесія Палати відбулася в Гаазі 1922 р. Робота Палати тривала до того, як… Однозначно негативну оцінку діяльності Палати да­вав Радянський Союз. Головним закидом було те, що Палата розглянула…

Ї1

Глава XVII Міжнародна юстиція

Міжнародний Суд ООН

 

Процес, започаткований Постійною палатою міжна­родного правосуддя, попри опір окремих держав, посту­пово розвивався. Своє логічне завершення він знайшов у створенні Міжнародного Суду ООН.

Міжнародний Суд ООН

Міжнародний Суд складається з п'ятнадцяти суддів, обраних Генеральною Асамблеєю ООН і Радою Безпеки терміном на дев'ять років. Судді повинні бути… Міжнародний Суд ООН є постійнодіючим органом, який засідає, як правило, в… Судочинство письмове і усне. Слухання є публічним, якщо сторони не попросили і Суд не прийняв рішення про закрите…

Регіональні та спеціалізовані міжнародні судові установи

Універсальний характер має міжнародний трибуналз морського права.Правовою основою діяльності є Конвенція ООН з морського права 1982 p., Статут… Члени трибуналу обираються на 9 років — з тим, що повноваження перших… Сторонами спору можуть бути: держави (учасниці Кон­венції), Міжнародний орган з морського дна, Підприєм­ство (орган,…

Міжнародний арбітраж

Угоди про застосування арбітражної процедури мо­жуть укладатись у зв'язку з конкретним спором. Такі уго­ди називають ще третейським записом,… Держави можуть урасти угоду про передачу арбітраж­ним судам спорів, які… Іноді домовленість про арбітражну процедуру вирі­шення міжнародних спорів є складовою основи міжнарод­ного договору. …

Ї9

Глава XVII Міжнародна юстиція

арбітри (кожен), один з них може бути громадянином країни, яка обирала.

Активність Постійної палати третейського суду не­значна. Майже за 100 років вона розглянула 24 справи, з яких на другу половину XX ст. припало лише дві справи. Водночас багато держав та міждержавних організацій на­голошують на важливості арбітражного розгляду. Про це, зокрема, йдеться у Всесвітній поштовій конвенції, Міжна­родній конвенції електрозв'язку, Статуті ЮНЕСКО, Єди­ній конвенції про наркотичні засоби 1961 p., Конвенції ООН з морського права 1982 p., Конвенції про регулю­вання освоєння мінеральних копалин Антарктики 1988 р. та інших універсальних міжнародних договорах. На де­сятій сесії Комісії міжнародного права ООН були прий­няті «Примірні правила арбітражного процесу», схвалені резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 1958 p. (мають рекомендаційний характер). Вони вирішують питання на­явності спору та обсягу арбітражного зобов'язання і є обо­в'язковими для укладання компромісу, утворення арбіт­ражного суду, його права і процесу арбітражу, наради суду, арбітражного рішення, тлумачення арбітражного рі­шення, питання дійсності та визнання недійсним арбіт­ражних рішень, їх перегляду.

РЕКОМЕНДОВАНА „„„ ЛІТЕРАТУРА _

Блищенко И. П., Фисенко И. В.

Международный уголовный суд. М., 1994.

Клеандров М. И.

Экономический суд СНГ: статус, проблемы, перспективы.

Тюмень, 1995.

Кожевников Ф. И., Шармазанашвили Г. В.

Международный суд ООН. М., 1971.

Лазарев С. Л. Международный арбитраж. М., 1991.

Международное право / Отв. ред. Г. В. Игнатенко, О. И. Тиунов.

М., 1999 (гл. 10).

Шинкарецкая Г. Г.

Международная судебная процедура. М., 1992.

Энтин М. Л. Международные судебные учреждения. М., 1994.

МІЖНАРОДНА ЗАКОННІСТЬ ТА МІЖНАРОДНИЙ ПРАВОПОРЯДОК

Поняття і сутність міжнародної законності

Не стала винятком і наука міжнародного права. У ній були посилання на законність (щоправда, часто вони мало в чому відрізнялися від посилань на… В цілому ситуацію з дослідженням сутності міжнарод­ної законності можна… Глава XVIII _________ Міжнародна законність та міжнародний правопорядок____

Структура міжнародної законності

Предметну структуру міжнародної законності склада­ють компоненти різного соціального змісту залежно від зони функціонування: а) економічна зона… Структура міжнародної законності інші відносини, спрямовані на обмін та розподіл матері­альних благ — угоди про цукор, пшеницю, риболовство тощо); б)…

Режим і принципи міжнародної законності

Важливе значення має забезпечення законності на ста­дії правозастосування, де є широкі можливості для неви­конання правових норм шляхом… Законність покликана також забезпечити, щоб такий сильнодіючий засіб, як… Прихильники вузького тлумачення режиму вважають, що «здійснення політичних принципів» і правових норм

Загальне і особливе міжнародної законності

Та міжнародного правопорядку.

Сутність міжнародного правопорядку

1 Тюрина Н. Е. Международный правопорядок. Казань, 1991. С. 11. Глава XVIII _________ Міжнародна законність та міжнародний правопорядок ної законності, так і міжнародного правопорядку. Серед них, зокрема, вказують на такі: 1) міжнародна закон­ність і…

ЗМІСТ

Вступ (В. Г. Буткевич) З

Умовні скорочення 7

Глава І Поняття, природа та сфера дії міжнародного права

(В. Г. Буткевич)

1. Термін «міжнародне право» 10

2. Поняття міжнародного права 15

3. Предмет і об'єкт міжнародного права 25

4. Характерні особливості міжнародного права 29

5. Природа юридично обов'язкової сили міжнародного права 36

6. Функції міжнародного права 42

Глава II Історія міжнародного права і його науки

1. Виникнення міжнародного права і періодизація його

Історії (В. Г. Буткевич, О. В. Задорожній) 49

2. Формування та особливості міжнародного права

В додержавний період (В. Г. Буткевич, О. В. Задорожній) 58

3. Міжнародне право стародавніх держав

В. Г. Буткевич, О. В. Задорожній) 68

4. Міжнародне право в епоху середньовіччя

В. Г. Буткевич, О. В. Задорожній) 77

Класичне міжнародне право (В. Г. Буткевич, О. В. Задорожній) 83

6. Перехід до сучасного міжнародного права та утвердження основних його засад (В. Г. Буткевич, О. В. Задорожній) 89

7. Історія науки міжнародного права

В. Г. Буткевич, О. В. Задорожній) 94

8. Розвиток науки міжнародного права в Україні

В. Г. Буткевич, Л. Г. Забяоцька) 98

Глава III Джерела міжнародного права

(В. Г. Буткевич)

1. Поняття «джерела міжнародного права» 108

2. Міжнародний договір 112

3. Міжнародний звичай 117

4. Загальні принципи права 123

5. Рішення міжнародних органів та організацій 127

6. Рішення міжнародних судів та арбітражних трибуналів 133

7. Доктрина міжнародного права 137

8. Національне законодавство та рішення національних судів 140

Глава IV Система міжнародного права

(В. Г. Буткевич)

1. Проблеми аналізу системи міжнародного права 144

2. Поняття системи міжнародного права 151

3. Система міжнародного права і структура міжнародного права 153

4. Система міжнародного права, галузь міжнародного права, інститут міжнародного права, норма міжнародного права 155

5. Система міжнародного права, система науки міжнародного права, система підручників (викладання) міжнародного права 158

Глава V Норми міжнародного права

(В. В. Мицик)

1. Поняття і характерні риси норм міжнародного права 161

2. Види міжнародно-правових норм та їхня класифікація 165

3. Концепція «м'якого права» (soft law) 178

4. Ієрархія норм міжнародного права 183

5. Кодифікація норм міжнародного права 184

6. Взаємодія норм міжнародного права з нормами інших

систем регулювання міжнародних відносин 187

Глава VI Основні принципи міжнародного права

(В. Г. Буткевич)

1. Поняття основних принципів міжнародного права 191

2. Функції основних принципів міжнародного права 196

3. Природа основних принципів міжнародного права 200

4. Ознаки основних принципів міжнародного права 203

5. Класифікація основних принципів міжнародного права 207

6. Зміст основних принципів міжнародного права 211

7. Співвідношення основних принципів системи, принципів галузі та інституту, універсальних, регіональних і партикулярних принципів 214

8. Принцип заборони застосування сили або загрози силою 218

9. Принцип суверенної рівності держав 222

 

10. Принцип невтручання 225

11. Принцип територіальної цілісності держав 227 12...Принцип непорушності державних кордонів 230

 

13. Принцип мирного врегулювання спорів 232

14. Принцип поваги прав та основних свобод людини 234

15. Принцип рівноправності і права народу розпоряджатися власною долею 237

16. Принцип співробітництва 239

17. Принцип добросовісного виконання міжнародних зобов'язань 241

Глава VII Міжнародне і внутрішньодержавне право

(В. В. Мицик)

1. Значення проблеми співвідношення міжнародного

і внутрішньодержавного права 244

2. Теорії співвідношення міжнародного і національного

права 246

3. Доктрина міжнародного права про здійснення його норм

у внутрішньодержавній сфері 254

4. Конституційне право і судова практика держав щодо співвідношення національного та міжнародного права 265

5. Національне законодавство України, її судова практика

та міжнародне право 276

6. Національне законодавство та міжнародна судова

практика 284

Глава VIII Суб'єкти міжнародного права

(В. Г. Буткевич)

1. Поняття суб'єкта міжнародного права 293

2. Основні риси та особливості міжнародної правосуб'єктності 300

3. Інститут міжнародної правосуб'єктності 304

4. Держава — основний суб'єкт міжнародного права 311

5. Міжнародна правосуб'єктність міжнародних організацій 316

6. Міжнародна правосуб'єктність народу, нації, які борються

за створення незалежної держави 320

7. Особливі види міжнародної правосуб'єктності 324

8. Міжнародна правосуб'єктність фізичної особи 329

9. Питання міжнародної правосуб'єктності транснаціональних компаній 337

Глава IX Визнання в міжнародному праві

(В. В. Мицик)

1. Поняття визнання 344

2. Визнання держав 346

3. Визнання урядів 352

4. Інші види визнання 355

5. Форми визнання 358

6. Засоби і типи визнання 361

Глава X Правонаступництво держав

(В. В. Мицик)

1. Поняття правонаступництва 366

2. Правонаступництво держав щодо міжнародних договорів 371

3. Правонаступництво держав щодо державної власності 381

4. Правонаступництво держав щодо державних архівів 383

5. Правонаступництво держав щодо державних боргів 384

6. Врегулювання проблем правонаступництва у зв'язку з припиненням" існування СРСР. Правонаступництво

України 385

Глава XI Міжнародна правосвідомість

(В. Г. Буткевич)

1. Поняття міжнародної правосвідомості 394

2. Суб'єкти міжнародно-правової свідомості 399

3. Структура міжнародно-правової свідомості 404

4. Функції міжнародної правосвідомості 407

Глава XII Міжнародний правотворчий процес

(В. Г. Буткевич)

1. Сутність міжнародного правотворчого процесу 412

2. Принципи міжнародного правотворчого процесу 416

3. Односторонні акти держави у міжнародному

правотворчому процесі 418

4. Участь громадськості в міжнародному правотворчому

процесі 423

5. Кодифікація міжнародного права 425

Глава XIII Реалізація норм міжнародного права

(В. Г. Буткевич)

1. Поняття реалізації норм міжнародного права 429

2. Форми та способи реалізації норм міжнародного права 431

3. Міжнародно-правовий механізм реалізації норм міжнародного права 435

4. Внутрішньодержавний механізм реалізації норм міжнародного права 439

Глава XIV Міжнародні правовідносини

(В. Г. Буткевич)

1. Поняття міжнародних правовідносин 444

2. Суб'єкти міжнародних правовідносин 448

3. Зміст міжнародних правовідносин 451

4. Об'єкт міжнародних правовідносин 454

5. Юридичні факти і міжнародні правовідносини 456

Глава XV Міжнародно-правова відповідальність

(В. Г. Буткевич)

1. Поняття міжнародно-правової відповідальності 459

2. Підстави для виникнення міжнародно-правової відповідальності 463

3. Ознаки міжнародного правопорушення 468

4. Класифікація міжнародних правопорушень 473

5. Обставини звільнення від міжнародно-правової відповідальності 477

6. Суб'єкти міжнародно-правової відповідальності 482

7. Види і форми міжнародно-правової відповідальності 484

8. Відповідальність за правомірну діяльність ' 487

9. Відповідальність міжнародних організацій 489

Глава XVI Міжнародно-правові санкції

(В. Г. Буткевич)

1. Поняття і характерні особливості міжнародно-правових санкцій 492

2. Типи і види міжнародно-правових санкцій 496

3. Умови правомірності застосування міжнародно-правових санкцій 501

4. Механізм застосування міжнародно-правових санкцій 505

Глава XVII Міжнародна юстиція

(В. Г. Буткевич)

1. Історія міжнародного правосуддя 507

2. Постійна палата міжнародного правосуддя 510

3. Міжнародний Суд ООН 512

4. Регіональні та спеціалізовані міжнародні судові установи 515

5. Міжнародний арбітраж 518

Глава XVIII Міжнародна законність та міжнародний правопорядок

(В. Г. Буткевич)

1. Поняття і сутність міжнародної законності 521

2. Структура міжнародної законності 530

3. Режим і принципи міжнародної законності 534

4. Загальне і особливе міжнародної законності

та міжнародного правопорядку. Сутність міжнародного
правопорядку 537

5. Міжнародне право та міжнародний правопорядок 542

Справи, рішення та консультативні висновки міжнародних

і національних судових установ і висновки міжнародних органів

та організацій, на які є посилання в тексті 548

Предметний покажчик 551

Покажчик імен 569

Латинські терміни й вислови, що вживаються в підручнику та
поширені в міжнародно-правовій літературі 580