Історія науки міжнародного права

В

иникнення науки міжна­родного права датують, як правило, кінцем XVI — початком XVII ст.

У XVI—XVII ст. в дослідженні міжнародного права най­авторитетнішими школами стали: італійська — Н. Маккіа-веллі (1469-1527), П. Беллі (1502-1575), Фр. Джікардіні (1482-1540), Дж. Ботеро (1540-1617), Дж. Паці (1550-1635), П. Сарні (1552—1623) та ін., іспанська (Ф. Вітторіа, В. Ф. Менчага, Д. Сото, Б. де Лас Касас, Б. Айала, Ф. Суа-рес та ін.), французька — Ж. Боден (1530—1596), Максимі-ліан де Бетунь (1599-1641), Е. Крюсе (1590-1648), Де Вік-кефорт та ін., англійська — А. Джентілі (1552—1645), Джон Селден (1584—1654) та ін. Багато з них опублікували фун­даментальні дослідження окремих інститутів і галузей між­народного права. Залишалося весь попередній, розпороше­ний матеріал привести в систему. Це й зробив видатний гол­ландський мислитель Гуго Гроцій (1583—1645) у праці «Про право війни і миру», за шо й був названий «батьком міжна­родного права». У цей період наука міжнародного права сформувалась як самостійна галузь. Втім, погляди Г. Гроція задовольняли не всіх дослідників.

Після виходу праці Г. Гроція в науці чітко вирізняється три основних напрями: природно-правовий — Т. Гоббс (1588—

1679), Б. Спіноза (1632-1677), С. Пуффендорф (1632— 1694), Г. Лейбніц (1646-1716), X. Томазій (1655-1729), М. Барбейрак (1674-1744), X. Вольф (1679-1754) та ін.; позитивно-правовий — Р. Зьоч (1590—1660), С. Рашель (1628-1691), 1. В. Текстор (1628-1701), К. Бейнкерсчук (1673-1743), 1. Я. Мозер (1701-1785), Г. Ф. Мартене (1756-' 1821), І. Бентам (1747—1832) та ін. і гроціанський, який іноді називали «еклектичним», «змішаним», «природно-по-зитивно-правовим», — Е. Ваттель (1714—1767), Г. Вітон (1758-1848), 1.-Л. Клюбер (1762-1836), А. Геффтер (1796— 1880), Д. Лорімер (1818-1890), Дж. Уестлейк (1828-1913), К. Кальво (1829-1906), П. Фошіль (1858-1926) та ін.

Дискусії майже на рівні суперечок між представниками різних напрямів не сприяли науковому прогресові. Періо­дично один із напрямів ставав домінуючим залежно від того, які представники були ближче до урядових кіл. Ситуація змінилася в XIX ст., коли появилися перші наукові журна­ли з питань міжнародного права та національні асоціації вчених і практиків цієї галузі. Одним із перших почав ви­даватися «Revue de droit Internationale et de legislation com­pare» (з 1869 p.), згодом «Journal du droit international prive et de la jurisprudence comparee» (з 1874 p.), далі «Zeitschrift fur internationales Privat und Strafrecht», «Journal du droit inter­national», «Rivista di diritto internationale e di legislazione com-parata» та ін. Ці видання й національні асоціації більш чітко об'єднали вчених за національними школами.

У XIX ст. найпомітніше вирізняється німецька школа міжнародного права (1. К. Блюнчлі, А. фон Бульмерінк, Ш. фон Кальтенборн, Ф. фон Гольцендорф, Р. фон Моль, Ф. Ліст, Г. Б. Оппенгейм та ін.). Цю школу доречніше на­зивати німецько-австрійською, оскільки за стилем, напря­мом і характером досліджень учені цих країн не відрізня­лись. Характерним для них був глибокий теоретичний аналіз міжнародно-правових проблем, чітке розмежування питань права і політики, реформаторський підхід до основних за­сад міжнародного права.

На загальному науковому тлі досить рельєфно вирізнялася французька школа міжнародного права (Г. Бонфіс, Ф. Брен-тано, Е. Коші, А. Кретьєн, Р. П'єделевре, Дж. М. де Рейне-валь, Л. Рено, А. Сорель та ін.). її представники більше ува­ги приділяли пропаганді наукових досліджень у сфері міжна­родного права, ніж самій науці. Тут переважали публікації

Глава II Історія міжнародного права і його науки

/сторін науки міжнародного права

 

навчальної і документальної літератури з добре оформленим науково-бібліографічним апаратом.

Загальновизнані досягнення в дослідженні міжнародно­го права мали науковці англо-американської школи (В. Галл, Т. Е. Голланд, Дж. Кент, Б. Лоуренс, Г. Мен, Д. Б. Мур, Т. Твісс, Дж. Уестлейк, Г. А. Уолкер, Р. Філлімор та ін.). Школа помітно вирізняється тяжінням до актуальних про­блем міжнародного права прикладного характеру. Теоре­тичні засади дослідників цього напряму майже не цікави­ли, незначний інтерес проявлявся до історії міжнародного права (проте кілька опублікованих праць у цьому напрямі були визнані класичними). Тогочасна міжнародно-правова практика була досліджена вченими на високому науково­му рівні. З їхнього середовища формувалась аналітична юриспруденція.

Досить серйозно зарекомендувала себе в XIX ст. ро­сійська наука міжнародного права, представлена в основ­ному вченими Росії та України. Серед них слід назвати Ф. Ф. Мартенса, Л. О. Комаровського, О. В. Лохвицького, В. А. Незабитовського, Л. А. Шалланда, М. П. Іванова, В. П. Безобразова, В. П. Даневського, М. М. Коркунова, І. О. Овчиннікова, А. М. Стоянова та ін., які досліджували різноманітні питання історії і юридичної природи міжнарод­ного права, його об'єкти, джерела, можливості функціону­вання інституційного механізму, право війни, мирні засоби вирішення міжнародних спорів та ін.

Трохи здали свої позиції іспанська та італійська школи міжнародного права. Публікації вчених цих шкіл значно поступалися дослідженням їхніх попередників періоду XVI— XVU1 ст. Серед найвідоміших науковців слід назвати: з іта­лійської школи — Дж. Маззіні, П. С Манчіні, Т. Маміані, Дж. Сандона, Л. Казанова, А. Пьєрантоні та ін.; з іспан­ської школи — X. М. Пандо, Ф. Л. Ландейра, А. Рікуельме та ін., до якої дуже близько прилучилися португальські вчені (С. Пінейро Ферейра, А. да Р. Г. Лобо та ін.).

Серйозними дослідженнями заявили про себе вчені Бельгії (А. Рівьєр, Е. Ніс, Е. Р. Ачнітц, Б. Декам), Данії (Ф. К. Борнеман, Г. Матуен, А. Молеллер та ін.), Нідерландів (Я. Г. Ферпосон, Ж. де Лутер та ін.), Греції (Н. Н. Саріполос та ін.), латино-американських країн: Чилі (А. Белло), Перу (X. М. де Пандо), Колумбії (М. М. Мадієдо), Аргентини (А. Алькорта) та інших країн.

Для розвитку науки міжнародного права XX ст. більш характерний поділ на школи не територіально, а за мето­дикою дослідження і поглядами на сутність цього права. Лише дві школи тривалий час розвивалися на національній основі: націонал-соціалістична і марксистська. Перша охоп­лювала в основному вчених Німеччини. її погляди пропа­гувались публіцистами і політиками цієї країни в період між двома світовими війнами. По завершенні Другої світо­вої війни з засудженням ідеології фашизму припинив своє існування і націонал-соціалістичний міжнародно-правовий напрям.

Марксистський напрям (у його специфічному класово­му підході) між світовими війнами пропагувався в основно­му радянськими вченими. Згодом до них долучилися нау­ковці так званої системи країн соціалістичної співдружності. На сьогодні цей напрям перебуває в кризовому стані.

Продовжують розвиватися класичний позитивістський і природно-правовий напрями. Щоправда, від них відколо­лися окремі школи, утворивши свої специфічні напрями, які пояснюють природу міжнародного права в спосіб, не характерний для інших шкіл і напрямів. Сьогодні до таких належать, крім класичних позитивістського і природно-правового напряму: нормативістський (основоположники: Г. Кельзен, І. Кунц, П. Гугенхейм та ін.), солідаристський (основоположники: Л. Дюгі, Ж. Ссель, Н. Політіс та ін.), американська і скандинавська школи реалізму (Р. Паунд Г. Моргентау, М. Макдугал, Б. Кардозо, А. Хагерстрьом, К. Олівекрона та ін.), соціологічний (основоположники: М. Вебер, Є. Ерліх, Г. Гурвич, Ш. де Вішер та ін.), різні варіанти неопозитивізму, відродженого природного права, теологічних шкіл та ін.

Наприкінці XX ст. знову набуває популярності теорія лібералізму, активними апологетами якої стали відомі до­слідники міжнародного права М. Коскенніемі, Д. Кассіс, Д. Кеннеді та ін. Основна дискусія між прихильниками те­орії точиться навколо двох її постулатів: 1) що міжнародно-правові стандарти створюються як правові самими суб'єкта­ми міжнародного права і що не існує якого-небудь природ­но-правового порядку; всі дискусії навколо такого порядку є надуманими, штучними і переслідують лише конкретні егоїстичні наміри їхніх авторів; 2) що створений правопоря­док зобов'язує тільки його творців і більше нікого. З цих

Глава II Історія міжнародного права і його науки

позицій, вважають неоліберали, і слід розглядати природу міжнародного права. Очевидно, тут проявляється нове зітк­нення позитивістів і натуралістів, започатковане ще класи­ками міжнародного права в період після Г. Гроція.

Розвиток науки міжнародного права в Україні*

Д

ослідження проблем міжна­родного права в Україні має глиоокі теоретичні та історичні традиції. Виникнення міжна­родно-правової думки в Україні пов'язане з формуванням українського народу і держави. Організований в окрему спільноту зі своїм незалежним механізмом управління (дер­жавою), кожний народ прагне визначитись у своїх відноси­нах з іншими народами, домовитися про ті засади справед­ливості, рівності і незалежності, які пануватимуть між ними як обов'язкові для виконання. Такі прагнення кожний на­род висловлює відповідно до свого розуміння прав народів — загальних, обов'язкових і необхідних для всіх суб'єктів міжнародних відносин.

Міжнародно-правові ідеї українського народу ми знахо­димо вже у «Слові про закон і благодать» (митрополита Іла-ріона), «Повісті врем'яних літ» (автором традиційно вважа­ють ченця Печерського монастиря Нестора), «Повчанні» (князя Володимира Мономаха), в «Руській Правді» та особ­ливо у «Слові о полку Ігоревім». Цінним джерелом для ро­зуміння становлення міжнародно-правових поглядів україн­ського народу є «Моління («Слово», «Посланіє») Данила Заточника», «Посланіє» Климентія Смолятича, «Златоуст» Кирила Туровського, літописи та інші історичні документи. В них обстоювалися засади мирних відносин з іншими дер­жавами («бисть князем Руським межи собою мир і любов братії», «лутчі єсть мир взяти», «межи собою в любові і мирі живіте»), поваги до чужої території («постави предели язи­ком і повеле жити, не преступая в чужюю часть», «на чужие предели не прескакайте, но будіте своїми довольни»), не-

* Параграф написано В. Г. Буткевичем у співавторстві з Л. Г. За-блоцькою.

8 Розвиток науки міжнародного права в Україні

втручання у внутрішні справи інших держав («чьюжих не возхіщати, і не в свої предели не вступатися», «не вступати­ся в чьюжой предел нікомуже»), поваги до віросповідання інших народів («милуй не только своєє вери, а і чюжия... аще то буде жидовин, або сарацин, або болгарин, або єре­тик, або латинянин, або от всіх поганих»), дотримання між­народних угод («аще ви будете хрест цілувати до братії, або до кому, або управивши серце своє, на немже можите усто­яти, тоже цілуйте, а цілувавши блюдіте, і, не приступні, по­губите души своєї») тощо.

Перші міжнародно-правові дослідження різноманітних проблем міжнародного права в Україні з'являються в XV— XVI ст. Особливо авторитетною серед них була праця Ста­ніслава Оріховського (1513—1566) «De jure naturae et gen­tium». Як і більшість досліджень того періоду, вона напи­сана латиною. Праця мала особливий успіх у Польщі, Італії, Швейцарії, Німеччині та інших країнах. Автор до­тримується природно-правових поглядів, але вже виріз­няє міжнародне право як специфічне правове явище.

Зважаючи на те, що в Україні на той час практично не було можливості досліджувати міжнародне право (через від­сутність наукових і навчальних закладів, відповідних архівів та бібліотек), більшість українців виїжджали для своїх нау­кових досліджень до інших держав (Литви, Польщі, Росії, Італії, Німеччини, Англії, Франції тощо). Там вони працю­вали писарями, перекладачами, супроводжували посольства і паралельно провадили дослідницьку роботу.

Тільки в XVII—XVIII ст. в Україні з'являється мож­ливість вивчати міжнародне право, але з урахуванням по­треб держав, під владою яких перебувала відповідна україн­ська територія. В Україні складаються три основні центри, де досліджуються міжнародно-правові проблеми: 1) на за­ході — під егідою Львівського університету; 2) в центрі — під егідою Київської духовної академії, а згодом Київсько­го університету; 3) на сході, де дуже швидко провідні по­зиції в цій галузі відійшли до Харківського університету. До цих центрів тяжіють наукові осередки інших міст Ук­раїни (Ужгорода, Чернівців, Луцька, Чернігова, Одеси, Ка-м'янця-Подільського та ін.), але про серйозні наукові праці з міжнародного права у них не можна говорити чи не до другої половини XVIII—XIX ст. Більшість талановитих уче­них виїздить на постійну роботу до Москви, Санкт-Петербур-

Глава II Історія міжнародного права і його науки

8 Розвиток науки міжнародного права в Україні

 

га, Кракова, Варшави, Відня, Риму, Парижа, Лондона та інших міст, де були значно кращі умови для дослідницької діяль­ності. Ця тенденція зберігається й по сьогодні. У XVIII ст. виїжджають з України С. Й. Десницький (близько 1740— 1789 pp., уродженець Ніжина Чернігівської губернії), пер­ший професор права в Росії та один з перших у науці права, хто звернув увагу на права людини і запропонував їх кла­сифікацію; В. Т. Золотницький (1741 — після 1796 pp., уродженець Київської губернії), автор першого в Росії фун­даментального дослідження природного права та міжнарод­ного права; Я. П. Козельський (1729 — після 1795 pp., уро­дженець Полтавщини, після навчання в Київській академії виїхав до Петербурга), один з перших учених Росії, хто по­чав перекладати праці зарубіжних авторів з міжнародного права (зокрема Ф. К. Мозера); М. М. Бантиш-Каменський (1737—1814 pp., уродженець Ніжина Чернігівської губернії, по закінченні Київської академії виїхав до Москви), пер­ший російський дослідник історії міжнародного права та історії дипломатичних відносин; І. Б. Стршемень-Строй -новський (1742—1815 pp., уродженець Волині, переїхав спо­чатку до Варшави, а потім до Вільна), перший ректор Ві­денського університету, один з перших, хто почав дослі­джувати теорію природного і міжнародного права та інші наукові проблеми.

Така тенденція збереглася і в XIX ст., коли Україну зали­шають талановитий учений, дослідник природного та міжна­родного права у Львівському університеті, уродженець При­карпатської Русі П. Д. Лодій (1764—1829 pp., переїхав до Петербурга на завідування кафедрою загального, природного і народного права Головного педагогічного інституту); рек­тор університету св. Володимира в Києві, викладач енцикло­педії права і права народів К. О. Неволін (1806—1855 pp., перейшов для продовження науково-дослідницької та вик­ладацької роботи до Петербурзького університету); видат­ний дослідник історії міжнародного права та історії дипломатії, уродженець Чернігівської губернії професор В. М. Лешков (1810 — 1881 pp., по закінченні Чернігівського духовного училища навчався в Петербурзі, Берліні, Лейпцизі, Празі, Відні й залишився на кафедрі міжнародного права Москов­ського університету); уродженець Дніпропетровщини про­фесор М. М. Капустін (1828—1899 pp., по закінченні Ка­теринославської гімназії перебрався до Москви, де став