Рішення міжнародних органів та організацій

У

науці міжнародного права питання про природу пра-вотворчих рішень міжнародних організацій, можливості зарахувати такі рішення до джерел міжнародного права не менш дискусійні, аніж питання загальних принципів пра­ва. Важко вказати не тільки країну, теоретики і практики якої дотримувалися б єдиного погляду на рішення міжна­родних органів та організацій як джерела міжнародного права, а й конкретного вченого, погляди якого з цього питання не зазнавали б змін.

Лише незначна група вчених (П. Фошіль, С. Б. Кри-лов, В. М. Дурденевський, Д. Б. Левін, М. М. Мінасян,

Глава III Джерела міжнародного права

Рішення міжнародних органів та організацій

 

М. Ляхс, В. І. Лісовський, К. Скубішевський) безумов­но визнавали рішення міжнародних організацій як дже­рело міжнародного права. Одні з них вказували на те, шо це «третє джерело міжнародного права» (після до­говору та звичаю), інші — що це «особливе джерело міжнародного права» або «визнане джерело міжнарод­ного права». Втім і таких науковців, які абсолютно не визнавали за рішенням міжнародних організацій влас­тивостей джерела міжнародного права, було не більше (X. Бокор-Сего, М. К. Коростаренко, Л. А. Моджорян).

В основному рішення міжнародних організацій визна­валися вченими як джерело міжнародного права за наяв­ності певних (додаткових) умов. Одні вчені (Р. Фолк, Т. Елайес, А. Д'Амато, Г. Готліб) гадають, що рішення міжнародних організацій, ухвалені одностайно (можливі один-два голоси проти), доцільно вважати джерелом між­народного права. Погляди нігерійського вченого Т. Елайе-са під час його головування в Міжнародному Суді ООН трансформувалися від необхідності одностайного схвален­ня до схвалення двома третинами голосів.

У радянській науці міжнародного права переважала думка, що для того, щоб рішення міжнародного права ста­ло джерелом міжнародного права, необхідне принаймні його одностайне схвалення (Г. 1. Морозов, О. В. Богданов, Г. В. Ігнатенко, В. Я. Суворова). Деякі вчені (М. М. Мі-насян) від безумовного визнання рішень міжнародних ор­ганізацій як джерел міжнародного права після критики їхньої позиції прийшли до вимоги схвалення рішення двома третинами голосів.

У радянський період розвитку науки міжнародного права, коли світ поділявся на три групи держав (капіталі­стичні, соціалістичні і деколонізовані), до рішень міжна­родних організацій як джерел міжнародного права вису­валася, як правило, додаткова вимога: вони мали бути схвалені не просто більшістю, а більшістю від кожної гру­пи держав.

Існує й така думка, згідно з якою рішення міжнарод­них організацій, одностайно схвалених з приводу тлума­чення норм міжнародного права, є джерелом міжнарод­ного права (Д. І. Фельдман, М. В. Яновський). Решта рішень незалежно від кількості голосів, поданих за них, не вважаються джерелом міжнародного права. На пози-

цію цих авторів вплинула, очевидно, доповідь Другого комітету Четвертої комісії конференції в Сан-Францис­ко, з якої випливає, що тлумачення Статуту ООН, за­стосоване тим або іншим органом ООН, у разі відсут­ності заперечень з боку держав — членів ООН, має обо­в'язкову силу.

Висуваються й інші умови для визнання рішень між­народних організацій як джерел міжнародного права, а саме:

а) прийняття рішення в межах компетенції органу ор­
ганізації;

б) повна відповідність положень рішення статуту між­
народної організації, насамперед його основоположним
принципам;

в) прийняття рішення на основі процедури, що діє в
даному органі стосовно як порядку вироблення самого
рішення, так і голосування;

г) текст рішення мусить чітко виражати волю держав
визнати викладені в ньому принципи та норми як міжна­
родно-правові, юридично зобов'язувальні.

У вітчизняній, як і в зарубіжній, науці міжнародного права досить популярною є спроба запровадити рішення міжнародних органів та організацій у систему сучасних джерел міжнародного права через міжнародно-правовий звичай. Логіка доведення цих учених (К. Райт, Р. Хіггінс, Б. Ченг та ін.) приблизно така: 1) одностайно схвалені рішення міжнародних організацій свідчать про становлен­ня звичаєвого міжнародного права; 2) кожне рішення зокрема не є юридично обов'язковим, але якщо їх прий­нято декілька щодо одного й того самого питання, то це свідчить про появу нового звичаю. Повторені колективні дії з відчутною частотою, якщо приймаються значною більшістю держав, набувають статусу міжнародного зви­чаю; 3) рішення міжнародних організацій є текстуальним закріпленням opinio juris sive necessatis. Отже, в цьому разі може йтися про наявність усіх складових міжнародного звичаю: 1) практики, що передувала текстуальному закріп­ленню рішення; 2) opinio juris sive necessatis; 3) загальності визнання.

Крім зазначеного безумовного чи умовного визнання рішення міжнародних організацій як джерела міжнарод­ного права, в науці міжнародного права досить впливо-