Рішення міжнародних судів та арбітражних трибуналів

У

радянській доктрині між­народного права майже одностайно підтримувалася думка, що рішення міжнарод­них судів та арбітражних трибуналів не є джерелами між­народного права. Лише одного разу С. Б. Крилов мав на­году заявити: «Поза будь-яким сумнівом, були джерелами міжнародного права рішення Постійної палати міжнарод­ного правосуддя в Гаазі, а також її висновки з правових питань, переданих їй». Більшість учених настільки не по­годжувалася з цією думкою, що навіть не вважала за не­обхідне на неї посилатися. Такої ж позиції дотримувались і вчені соціалістичних країн.

Принагідно потрібно зазначити, що висновок, який десятиліттями підтримувався вченими соціалістичних кра­їн, будувався виключно на практиці діяльності Міжна­родного Суду ООН. Іноді робилися посилання на прак­тику Постійної палати міжнародного правосуддя. Навіть якщо не брати до уваги тенденційного посилання на таку практику, а пам'ятати, що з 1921 по 1945 р. Постійна палата міжнародного правосуддя приймала приблизно три-чотири рішення на рік, а Міжнародний Суд з 1946 по 1990 р. — порядку трьох рішень на рік, то стає оче­видним, що категоричний висновок цих учених базував­ся на явно недостатній практиці діяльності міжнародних судових установ.

Основними аргументами на користь нігілістичного ставлення до міжнародних судових та арбітражних рішень були такі: ані Статут Міжнародного Суду ООН, ані прак­тика держав не визнають за актами Суду характеру дже­рел міжнародного права. Завдання Суду полягає не у ство­ренні міжнародно-правових норм, а в застосуванні їх у конкретних випадках. Рішення Суду являють собою «юридичний факт», а не «правотворчий акт». Рішення Суду не може вважатися навіть прецедентом, наділеним правовою силою. Крім рішень з конкретних справ, Між­народний Суд ООН може надавати консультативні вис­новки, вже сама назва яких свідчить про консультатив­ний, юридично не обов'язковий характер.