У |
радянській доктрині міжнародного права майже одностайно підтримувалася думка, що рішення міжнародних судів та арбітражних трибуналів не є джерелами міжнародного права. Лише одного разу С. Б. Крилов мав нагоду заявити: «Поза будь-яким сумнівом, були джерелами міжнародного права рішення Постійної палати міжнародного правосуддя в Гаазі, а також її висновки з правових питань, переданих їй». Більшість учених настільки не погоджувалася з цією думкою, що навіть не вважала за необхідне на неї посилатися. Такої ж позиції дотримувались і вчені соціалістичних країн.
Принагідно потрібно зазначити, що висновок, який десятиліттями підтримувався вченими соціалістичних країн, будувався виключно на практиці діяльності Міжнародного Суду ООН. Іноді робилися посилання на практику Постійної палати міжнародного правосуддя. Навіть якщо не брати до уваги тенденційного посилання на таку практику, а пам'ятати, що з 1921 по 1945 р. Постійна палата міжнародного правосуддя приймала приблизно три-чотири рішення на рік, а Міжнародний Суд з 1946 по 1990 р. — порядку трьох рішень на рік, то стає очевидним, що категоричний висновок цих учених базувався на явно недостатній практиці діяльності міжнародних судових установ.
Основними аргументами на користь нігілістичного ставлення до міжнародних судових та арбітражних рішень були такі: ані Статут Міжнародного Суду ООН, ані практика держав не визнають за актами Суду характеру джерел міжнародного права. Завдання Суду полягає не у створенні міжнародно-правових норм, а в застосуванні їх у конкретних випадках. Рішення Суду являють собою «юридичний факт», а не «правотворчий акт». Рішення Суду не може вважатися навіть прецедентом, наділеним правовою силою. Крім рішень з конкретних справ, Міжнародний Суд ООН може надавати консультативні висновки, вже сама назва яких свідчить про консультативний, юридично не обов'язковий характер.