Основи банківського нагляду та регулювання
Інтернаціоналізація банківської сфери та необхідність контролю банківського бізнесу на міжнародному рівні стали об’єктивною передумовою створення в 1974 році наддержавного наглядового органу – Базельського комітету з питань банківського нагляду при Банку міжнародних розрахунків (Committee on Banking Supervision of the Bank for International Settlements) у місті Базелі, Швейцарія. Засновниками Базельського комітету є центральні банки та органи нагляду 10 провідних країн світу: Бельгії, Німеччини, Франції, Італії, Японії, Канади, Нідерландів, Швейцарії, Великобританії та США. На сьогоднішній день до держав-членів Комітету також належать Австралія, Аргентина, Бразилія, Гонконг, Індія, Індонезія, Іспанія, Китай, Корея, Люксембург, Мексика, Південна Африка, Росія, Саудівська Аравія, Сінгапур, Туреччина та Швеція [1].
Головним завданням наднаціонального наглядового органу є гармонізація світової практики регулювання банківського бізнесу шляхом розробки та впровадження єдиних стандартів у сфері банківського регулювання та нагляду. Випущені директиви та рекомендації є обов’язковими для виконання лише наглядовими органами держав-членів, проте в більш ніж 130 країнах світу вони запроваджені в національне законодавство.
Принципи, якими керується у своїй діяльності Базельський комітет:
· жодна банківська система не повинна залишатися поза системою банківського нагляду;
· нагляд має бути надійним.
З метою забезпечення стабільності міжнародної банківської системи та створення рівних конкурентних умов для міжнародно-активних банків Базельським комітетом було прийнято у липні 1988 року директиву “Міжнародне наближення розрахунку капіталу та стандартів капіталу” (International Convergence of Capital Measurement and Capital Standards), відому як Базель І. Це перший стандарт міжнародного рівня, який здобув популярність серед наглядових органів різних країн.
У редакції 1988 року Базель І включав три основні постулати:
1) капітал банку: основний, додатковий;
2) банки повинні визначати і формувати такий розмір капіталу, який був би достатнім для покриття кредитного ризику;
3) у будь-який момент часу співвідношення між капіталом банку та його активами, взятими з урахуванням кредитного ризику, не повинно бути меншим 8 %.
У зв’язку зі стрімким розвитком банківського сектора Базель І піддавався певній корекції, здебільшого у сфері ризиків. З метою максимального наближення міжнародного законодавства до ситуації, яка склалася на світовому банківському ринку, Базельським комітетом у 2005 році була представлена нова версія Угоди про капітал – Базель ІІ, практичне впровадження якої в національне законодавство держав-членів розпочалося з 2007 року. Зауважимо, що Базель ІІ не змінює попередньої редакції, а доповнює її тільки в тій частині, що мала певні недоліки. В цій директиві Базельський комітет зосередив увагу на розширенні спектра банківських ризиків та удосконаленні методики їх розрахунків, які направлені на стимулювання розвитку системи ризик-менеджменту банку; взаємодії банків і регулюючих органів з питань забезпечення та підтримки капіталу на достатньому рівні та забезпечення ринкової банківської дисципліни.
Принципове значення має те, що Базель ІІ базується на 3 компонентах, які є взаємодоповнюючими, проте жодну з них не можна розглядати чи виконувати окремо:
· вимоги щодо мінімального розміру капіталу, необхідного для покриття кредитного, операційного та ринкового ризиків;
· наглядовий процес, здійснюваний регулюючими органами відносно банків щодо оцінки адекватності капіталу, який передбачає оцінку ризиків, формування підвищених резервів для окремих банків та можливість втручання в діяльність банків органів нагляду задля усунення проблем;
· прозорість та ринкова дисципліна передбачає перелік інформації про ризики та капітал, яка підлягає обов’язковій публікації для нсового використання. Ці заходи застосовуються з метою створення більш прозорої банківської конкуренції на фінансовому ринку.
Базель ІІ був спроектований вже на кінець 2006 року, проте у багатьох країнах його не впроваджували аж до 2008 року. Цей документ завжди піддавався критиці за те, що вимоги до капіталу не були достатніми та могли спричинити слабкість банківської системи[3]. Останні події, пов’язані з проблемами у фінансовому секторі світового масштабу, продемонстрували необхідність швидкого реформування банківської системи. Такі зміни передбачалося зробити за допомогою нового міжнародного стандарту, що отримав назву “Базель ІІІ”. Документ містить міжнародні правила та нормативи стосовно вимог до банківського капіталу, ліквідності банків та корпоративного управління.
Банкіри-практики скептичні ставляться до того, що впровадження Базеля ІІІ приведе до скорочення економічного зростання протягом наступних 5 років у США, єврозоні та Японії – на 3 %, і втрати 10 млн робочих місць[4].
З метою відновлення стійкості банківського сектора Базельським комітетом у 2010 році були видані наступні документи: Strengthening the Resilience of Banking System), International Framework for Liquidity Risk Measurement, Standards and Monitoring та Principles for Enhancing Corporate Governance. Хоча вони і носять консультативний характер, все ж варто висвітлити зазначені у них проблеми у розрізі нових вимог до капіталу, показників ліквідності та корпоративного управління.
Вимоги до капіталу
Базель І та Базель ІІ зосереджував увагу на дотриманні вимог необхідного рівня капіталу банку. У багатьох випадках капітал банку був недостатнім, а ризиковані активи були представлені під виглядом інноваційного арбітражу (under the banner of innovative arbitrage). Оскільки капітал був розбитий на частини і баланси зменшилися слідом за фінансовою кризою (balance sheets contracted in the wake of the GFC), світова спільнота закликала до посилення регуляторного контролю за виявленням ризиків, кинула виклик ненадійним діловим моделям та прийняла всі дії, направлені на збереження стабільності (for stringent regulatory controls to identify risks, challenge imprudent business models and take all necessary actions to preserve stability).
Згідно з Базелем ІІ мінімальний капітал першого рівня повинен відповідати 4 % активів, а загальний капітал (сума капіталу першого та другого рівня) – 8 % активів. Якщо банк не в змозі виконувати зазначені вимоги, то регулятор може застосувати певні обмеження щодо діяльності такої установи та навіть ліквідувати її у разі критичної недостатності капіталу. Такі положення носять превентивний характер та мають на меті закриття банків, перш ніж останні будуть визнані неплатоспроможними.
Основними методичними новаціями Базеля ІІІ, що був запропонований для обговорення Базельським комітетом з питань банківського нагляду у 2010 році, було:
· збільшення мінімального рівня статутного капіталу від 2 до 4,5 %[5] активів;
· підвищення мінімального рівня основного капіталу (капіталу першого рівня) банку з 4 до 6 % активів;
· встановлення співвідношення між капіталом банку та його активами, взятими з урахуванням кредитного ризику, залишилося на рівні 8 % активів (проте з урахуванням необхідності створення буферного капіталу в розмірі 2,5 % статутного капіталу до 2019 року, його розмір повинен становити 10,5 % активів).
Банкам буде надано пільговий період до 2015 р. для повного впровадження нових вимог щодо основного капіталу (common equity); до 2019 року привести в норму буферний резерв капіталу (capital conservation buffer); до 2023 року скоротити обсяги гібридних цінних паперів, що більше не будуть враховуватися у капітал.
Базельський комітет детально розглядає коефіцієнт левериджу (leverage ratio). Визначення нормативу для даного коефіцієнта залишається в рамках національної юрисдикції. Проте заклики світової фінансової спільноти спрямовані на визначення нормативу на одному рівні у глобальному масштабі.
Врахування ризику ліквідності
Базель ІІ не зосереджував уваги на вимогах ліквідності банківського сектора, тому в світі нараховується 25 різноманітних нормативів, що використовуються регулюючими органами. Для досягнення міжнародної гармонії Базельський комітет розробив набір загальних показників для моніторингу ризику ліквідності банку. Базель ІІІ окреслює регулюючі стандарти щодо ризику ліквідності для досягнення двох різних, проте н.прок одна одну цілей: підтримка короткострокової та довгострокової стійкості банків. Формула 15.1 демонструє перший з показників, метою якого є сприяння короткостроковій стійкості банків для покриття випадкових ефектів ліквідності. Коефіцієнт покриття ліквідності (Liquidity Coverage Ratio (LCR)) включає в себе високоліквідні активи та чисті відтоки готівки після проведення багатократних критичних стресових сценаріїв протягом місяця (after conducting multiple acute stress scenarios for one month). Стандарт вимагає, щоб значення даного коефіцієнта було не менше 100 %.
(15.1)
Другий показник аналізує довгострокову стійкість за рахунок стабільних джерел фінансування діяльності банків. Цей показник також відомий як коефіцієнт чистого стабільного фінансування (Net Stable Funding Ratio (NSFR)), який повинен бути більше 100 % і розраховується за формулою 15.2. Наявне стабільне фінансування (Available Stable Funding (ASF)) визначається як сума коштів, які є надійним джерелом фінансування капіталу і зобов’язань (types and amounts of equity and liability financing) за однорічний період в умовах розширеного напруження (under conditions of extended stress).
, (15.2)
де NSFR – коефіцієнт чистого стабільного фінансування;
ASF – наявний обсяг стабільного фінансування;
RSF – необхідний обсяг стабільного фінансування.
У той час як ці два показники включають у себе узгоджені на міжнародному рівні параметри, що містять специфічні та конкретні значення, загальновизнано, що органи банківського регулювання (bank supervisors) можуть використовувати додаткові параметри для урахування специфічних ризиків окремої країни.
Корпоративне управління
Базельський комітет вирішив, що третя частина Базеля ІІІ стосуватиметься внутрішнього управління банківською установою. Це дозволяє задовольняти громадський інтерес стосовно фінансової стабільності установи. Комітет видав консультативний документ, що зосереджував власну увагу на шести послідовних пунктах:
1) Рада директорів повинна адекватно виконувати свої обов’язки та нести відповідальність за діяльність банку, в тому числі за свій бізнес і ризикову стратегію банку, організацію, фінансову стійкість та управління. Рада директорів повинна також забезпечити ефективний нагляд за вищим керівництвом;
2) вище керівництво відповідає за ступінь толерантності до ризику, загальну стратегію банку та політику Ради;
3) затвердження департаменту з ризик-менеджменту як незалежної одиниці;
4) винагорода членів ради директорів та вищого керівництва має бути встановлена відповідно до національних документів та керівних принципів Ради з фінансової стабільності (Financial Stability Board guidelines);
5) встановлення Радою директорів та вищим керівництвом прозорої корпоративної структури;
6) відкритість та прозорість є найбільш важливими методами нормальної (прозорої, чіткої) практики корпоративного управління.
Низка зауважень направлена щодо керівних принципів. По-перше, з активного обговорення проблеми кількісного вираження ризику (of quantifying risks) можна говорити про те, що місце та підпорядкованість головного управляючого з ризику (Chief Risk Officer (CRO) – Головний офіс аналізу ризиків) у структурі корпоративного управління мають бути чітко визначені. Так, документ не визначає підпорядкованість, спосіб взаємодії між CRO та Радою Директорів. Іншою проблемою, на яку не звернув необхідної уваги Комітет, є винагорода праці виконавчого менеджменту. По-третє, документ намагається пов’язати між собою компенсацію (винагороду праці) та ризик, проте не визначає кола працівників, котрих стосується компенсація – чи то СЕО, чи директори чи інші працівники. Діапазон можливих ризиків також не визначено, що може давати певну свободу стосовно недотримання вимог. Також виявляється значна потреба у розробці оцінки для перевірки зв’язку між корпоративним управлінням та ефективністю банку.