Друга світова війна посідає особливе місце в українському національному русі. Водночас цей період його історії викликає непримиримі суперечки й різне бачення подій, що розглядаються. Початок німецько-радянської війни розколов українське суспільство. Одна частина боролося проти німців, інша, передусім у західних регіонах, намагалася скористатися цим, щоб утворити незалежну Українську державу. Виразником останніх стала Українська повстанська армія (УПА), сформована наприкінці 1942 — на початку 1943 рр. Функцію організатора виконала ОУН. При цьому, слід наголосити, у формуванні УПА взяли участь усі націоналістичні течії.
Ставлення до третього рейху і насамперед внутрішні суперечності на початку 1940 р. розділили ОУН на прихильників С. Бандери (ОУН(б)) і прихильників А. Мельника (ОУН(м)). Зробивши ставку в політичних сподіваннях на Німеччину, націоналісти прорахувались, бо не взяли до уваги «расової теорії» націонал-соціалізму щодо інших народів, а особливо слов’ян. Хоча ці сподівання були небезпідставними, бо здобули підтримку серед певного військового-політичного німецького керівництва, зокрема у В. Канаріса, А. Розенберга та інших, які допускали ймовірність утворення, безумовно під німецьким контролем, державних національних утворень в Україні, Прибалтиці, на Кавказі.
В ході німецько-радянської війни, коли Червона армія відступала з території Західної України, 30 червня 1941 р. у Львові ОУН(б) проголосила Акт відновлення Української держави, підписаний головою Національних зборів Я. Стецьком. ОУН(б) розраховувала, що німці скоріше погодяться з цим фактом, як із доконаним, ніж підуть на конфронтацію з українцями на початку війни. Однак акція з проголошенням незалежності й утворенням уряду на чолі з Я. Стецьком, стала радше спробою показати бажане за дійсне. На початку липня 1941 р. окупаційна влада розігнала цей уряд, а більшість українських націоналістів було ув’язнено.
Першим збройним націоналістичним формуванням, що застосувало партизанські методи боротьби став створений у серпні 1941 р. трьохтисячний загін Т. Боровця (псевдонім «Бульба») — «Поліська Січ». Вона воювала проти залишків радянських військ, що опинилися в тилу німців, а згодом — і проти німецьких. А ОУН(б) з кінця 1942 р. намагається взяти під своє організаційне крило всі націоналістичні рухи. А до осені 1943 р. ОУН(б) різними заходами, зокрема й насильницькими, утворила досить значну військову силу — Українську повстанську армію, яка становила 40 тис. осіб і стала одноосібним господарем у націоналістичному русі Західної України.
Прикметно, що особовий склад УПА було сформовано з місцевого західноукраїнського населення, яке, в свою чергу, схвалювало й підтримувало (зокрема продовольством) її дії. Інакше УПА діяти просто б не змогла. Водночас якогось вагомого джерела матеріального й військово-технічного забезпечення, порівняно з радянськими військами, підпіллям чи партизанами, УПА не мала. До її лав вступали не в результаті загальної мобілізації, а здебільшого добровільно. Гаслом її боротьби було утворення Української незалежної держави.
Наприкінці 1942 р. УПА визначилась зі структурою: УПА-Північ (командир — І. Литвинчук, «Дубовий»), УПА-Південь (командир — П. Олійник, «Еней»), УПА-Захід (командир — Ю. Стельмащук, «Рудий»). Головнокомандувачем військами УПА став Р. Шухевич («Тарас Чупринка»). Використовуючи методи партизанської боротьби, УПА розгорнула діяльність у трьох напрямках: 1) проти радянських партизанів і підрозділів ЧА, 2) проти польських загонів; 3) проти німців та їхніх союзників.
Окрім цього, з західних українців було створено інші військові формування, які взяли участь у війні на боці німців. Так, ще у квітні 1941 р. з українців німецьких таборів було організовано два батальйони «Роланд» і «Нахтігаль» чисельністю 600 осіб (Дружини українських націоналістів). У червні 1941 р. вони, спільно з німецькими військами, вступили до Львова.
Цікаво, що в роки війни провести переговори з керівництвом Німеччини про відновлення Української державності спробував П. Скоропадський. Натомість колишній гетьман обіцяв німцям усіляку підтримку з боку українців. Але позиція А. Гітлера і Г. Гіммлера була однозначною: територія на Сході потрібна арійцям як життєвий простір, інші — неарійські народи, зокрема слов’янські, слід було змушувати до фізичної праці чи знищувати, як неповноцінні. Реалізувати свої наміри П. Скоропадському так і не вдалось. Він загинув у травні 1945 р., під час бомбардування м. Берліна.
У 1943 р., зважаючи, що війна стала затяжною і не вистачало живої сили, німці дозволили утворити Українську дивізію СС «Галичина» (5 тис. осіб). Але до участі в значних бойових діях, через недовіру з боку німців, її не допустили. Наприкінці війни її реорганізували в Першу Українську національну дивізію, яка здалася в полон союзникам й інтернувалась на території Західної Німеччини. Її вояки прийняли присягу на вірність Україні.
Ще за рік до визволення України ОУН(б) розпочала підготовку до боротьби з радянською владою. Червону армію, що займала західноукраїнські землі, ОУН-УПА зустріла вкрай вороже. Такі дії викликали в радянського командування відповідну реакцію. Для знищення підрозділів УПА було проведено широкомасштабну військову операцію. Друга світова війна закінчувалася, а тим часом розпочиналася нова — братовбивча. Для координації руху опору радянській владі ОУН(б) створила політичний центр — Українську головну визвольну раду (УГВР) на чолі з К. Осьмаком. 27 вересня 1944 р. німці випустили з табору Заксенгаузен С. Бандеру та Я. Стецька, дещо раніше — Т. Боровця, а згодом і А. Мельника й інших керівників ОУН. За їхньою участю в лютому 1945 р. було створено Український національний комітет (УНК). Завершення війни ОУН(б) зустріла під гаслом Р. Шухевича, щоб «жодне українське село не визнало радянської влади». Збройний опір ОУН-УПА тривав і після закінчення війни. Він коштував життя 30 тис. партійно-радянських працівників, військових, мирних мешканців. З іншого боку, підсумуємо, що чисельність УПА становила 40 тис. осіб (інші дані — 80 тис.), а ОУН — 12 тис. осіб, (інші дані — 18 тис.). Щодо того, скільки знищили вони німців, то О. Субтельний називає — 5—6 тис. німців, націоналісти — близько 15 тис. німців.