Наприкінці 1941 р. результати заходів, спрямованих на подолання воєнно-політичної кризи, були очевидними. На початку грудня радянські війська перейшли в контрнаступ і до січня 1942 р. відкинули ворога на 100—250 км від Москви. Поразка німців під Москвою стала початком докорінного перелому у війні.
Навесні 1942 р. німецька армія закріпилася на нових рубежах і завдала основного удару на південних напрямках. У травні вона здійснила наступ на Кримському фронті й 4 липня захопила Севастополь. Але особливе значення в літньому наступі надавалося Сталінграду. Просування німців до Волги (Сталінградська оборонна операція, 17 липня — 18 листопада 1942 р.) вдалося зупинити. Надалі радянські війська провели Сталінградську наступальну операцію (19 листопада 1942 р. — 2 лютого 1943 р.), в ході якої оточили 6-у армію Ф. Паулюса. Угруповання німецьких військ під командуванням Е. Манштейна намагалося кількома відчайдушними ударами ззовні допомогти оточеним. Але марно. Зупинивши німецькі спроби прорватися як зі середини, так і ззовні, радянські війська ліквідували оточену армію Паулюса (22 дивізії чисельністю 330 тис. осіб). 12—18 січня 1943 р. було розірвано кільце ворожої блокади Ленінграда.
Внаслідок розгрому німців під Сталінградом, радянські війська створили смугу прориву між Доном і Воронежем завширшки 400 км. Це стало передумовою для успішних бойових дій на півдні. З’явилася реальна можливість повернення вугільно-металургійної бази. Наступальна операція в Донбасі під назвою «Зірка» почалася 29 січня 1943 р. На правому березі Сіверського Дінця німці поспіхом зводили дзоти, встановлювали дротяну загорожу, мінували найуразливіші ділянки оборони. 14 лютого війська Південно-Західного фронту визволили Ворошиловград. Вийшовши до р. Міусу, вони наштовхнулися на зразкову оборону супротивника й зав’язли у виснажливих боях. До середини літа фронт стабілізувався на ділянці від Харкова до Азовського моря.
На 40—50 км на захід від Сіверського Дінця й Міусу тягнулася армійська смуга, насичена мінними полями, фортифікаційними спорудами, траншеями, бліндажами й кулеметними гніздами. 17 липня 1943 р. розпочалась Ізюмсько-Барвінковська наступальна операція. До кінця липня з-під Харкова в район плацдарму на Міусі німці перекинули додаткові сили. Тому Донбаська наступальна операція (13 серпня — 22 вересня 1943 р.) готувалася значно ретельніше. У цілому, наслідком серпневої фази Донбаської операції стало розширення ізюмського та створення зміївського плацдармів на правому березі Сіверського Дінця. На ударну групу військ покладалося завдання прорвати німецький «Міус-фронт», вийти до р. Кальміусу, оточити й розгромити вороже угруповання в районі Таганрога. 7 вересня 1943 р. радянські війська розпочали штурм Сталіна (нині Донецьк), а 8 вересня звільнили його.10 вересня зустріло визволителів Барвінкове, 11 вересня — Маріуполь. У свою чергу, м. Таганрог звільнили ще 29 серпня 1943 р. Ліквідація таганрозького угрупування німецьких військ та їхніх союзників завершила розгром «Міус-фронту» й визволення Донбасу. Визволення східних областей республіки створило сприятливі умови для розгортання наступу на Лівобережжі та Півдні України.
Після цих поразок німці вирішили провести великий наступ у районі так званого «Курського виступу». Планувалось ударами могутніх угруповань із районів Орла на південь і Бєлгорода на північ (у загальному напрямку на Курськ) оточити й знищити війська Центрального та Воронезького фронтів, а відтак захопити Москву. План отримав кодову назву «Цитадель». 5 липня 1943 р. розпочалася Оборонна Курська битва. В ході наступу німецькі війська намагались прорватися до Курська через с. Прохорівку, де 12—16 липня відбулася грандіозна танкова битва, у якій було задіяно 300 танків і 10 тис. солдат та офіцерів. Перемога під с. Прохорівкою відкрила радянській армії фронт наступу для визволення України.
Умови, що склалися, дали змогу радянським військам перейти в контрнаступ. Було проведено Орловську й Бєлгородсько-Харківську наступальні операції (початок 2 лютого 1943 р.), в ході яких відповідно 5 й 23 серпня звільнено міста Орел, Бєлгород і Харків. Було створено умови для визволення Лівобережної України й виходу до Дніпра. Прикметно, що Харків радянські війська визволяли двічі. Це місто вони зайняли ще 16 лютого 1943 р., але невдовзі через німецький контрнаступ 4 березня розпочалась Харківська оборонна операція, яка закінчилася тим, що місто 16 березня знову було захоплено ворогом.
Битва за звільнення Лівобережної України умовно складалася з двох етапів. Протягом першого (серпень — вересень 1943 р.) Червона армія вийшла до Дніпра в районі Дніпропетровська й створила кілька плацдармів на правому березі. Змістом другого етапу (жовтень — грудень 1943 р.) була боротьба за ліквідацію ворожих плацдармів у районі Запоріжжя та Мелітополя, блокування кримського угруповання ворога, створення задніпровських стратегічних плацдармів біля Києва та Кременчука.
Бої за Лівобережжя розгортались у різних напрямках неодночасно й складалися з кількох операцій. Однією з перших стала Чернігівсько-Полтавська (26 серпня — 30 вересня 1943 р.) стратегічна наступальна операція. В ході її виконання радянські війська 22 вересня звільнили Чернігів, а 23 вересня — Полтаву. Після цього радянські війська вирушили до Дніпра. Слід було якнайшвидше досягти Кременчука, щоб перешкодити німцям переправитись через Дніпро й закріпитись на його правому березі. Радянські з’єднання без оперативної паузи почали бої за оволодіння правобережними плацдармами. 29 вересня було зайнято Кременчук.
Після звільнення Донбасу війська Південного фронту 26 вересня — 5 листопада 1943 р. провели Мелітопольську наступальну операцію і 23 жовтня 1943 р. визволили Мелітополь. Радянські війська зайняли пониззя Дніпра та Кримський перешийок, було відкрито дорогу до Криму. Наступальні операції радянських збройних сил улітку — восени 1943 р. відтіснили німецькі війська до Дніпра. До економічного потенціалу Радянського Союзу повернулися важливі промислові й сільськогосподарські райони.
Втративши надію утримати Лівобережну Україну, вцілілі частини вермахту відійшли на правий берег Дніпра. Радянські війська активними діями тіснили ворога в північних районах України. Завершальним етапом Чернігівсько-Прип’ятської операції стало створення оперативних плацдармів за Дніпром і Прип’яттю. Це створювало можливості для швидкого подолання Дніпра й оволодіння плацдармами. Відсутність понтонних і поромних табельних засобів переправи та човнів унаслідок відставання інженерно-саперних частин ускладнювала виконання поставленого завдання. Форсування Дніпра розпочали в кількох місцях. Захопивши кілька плацдармів, радянські війська відчули посилений опір противника. У цій ситуації дніпровська операція Степового фронту мала на меті розгромити кіровоградсько-криворізьке угрупування ворога й вийти в тили його дніпропетровського угруповання. На першому етапі (1—5 жовтня) війська фронту мали форсувати Дніпро та захопити плацдарми, на другому (до 20 жовтня) — розвинути наступ і вийти на лінію Виски — Шевченкове — Кривий Ріг. У ході наступу радянські війська 10 жовтня розпочали Запорізьку наступальну операцію, під час якої 14 жовтня було визволено м. Запоріжжя. 25 жовтня звільнили Дніпропетровськ. Проте вийти на вказану лінію не змогли через сильний опір потужних німецьких сил. План ставки не було виконано не лише до 20 жовтня, але й навіть до кінця грудня 1943 р.
У боях за столицю війська 1-го Українського фронту 3 листопада 1943 р. розпочали Київську наступальну операцію. Спочатку спробували штурмувати місто з півдня, з району Букрина (Букринський плацдарм), де співвідношення було на користь радянських військ: 35 дивізій проти 10 німецьких, 908 танків проти 422, 2960 гармат і мінометів проти 2229, 733 літаки проти 445. Але наступ з Букринського плацдарму був невдалим, він призвів до втрати 40 тис. радянських солдат убитими. Це зумовлювалось відривом передових частин Червоної армії від своїх баз. Також невдало було обрано місце для захоплення плацдарму та наступальних дій, оскільки рельєф місцевості виключав або надзвичайно ускладнював застосування танків і самохідних установок. Однією з головних причин повільного розширення захоплених плацдармів виявилось несвоєчасне висування до ріки понтонно-мостових частин, які мали забезпечувати переправу танків, важкої артилерії та піхоти. Таким чином, війська протягом 3—4 днів від початку операції вели бої на плацдармі без танків і підтримувалися вогнем артилерії лише зі свого берега.
Ці обставини змусили радянське Головнокомандування відмовитись від подальших наступальних дій у районі Букрина й завдати головного удару з півночі — Лютізького плацдарму. Його було використано для розгрому київського угруповання противника з півночі та обхідним маневром звільнити Київ. Через наказ Й. Сталіна звільнити столицю УРСР до чергової річниці жовтневої революції (7 листопада) радянські війська форсували наступ, що зумовило зайві великі жертви, яких можна було б уникнути. Але, завдяки героїзму радянських солдат, Київ таки визволили 6 листопада 1943 р.
Втрата Києва здавалась німецькому командуванню тимчасовою невдачею. В район столиці України воно почало перекидати додаткові частини. Водочас радянські війська 7 листопада звільнили Фастів і наступали далі у двох напрямках, зокрема західному — на Житомир і південному — на Білу Церкву. Це був завершальний етап Київської наступальної операції, яка мала велике стратегічне та морально-політичне значення. Ці події унеможливили запланований наступ німців на Кіровоградському напрямку та створювали сприятливі умови для визволення Правобережної України. Житомир визволили 13 листопада, але, як з’ясувалося, це був тимчасовий успіх.
Цього ж дня німецькі сили здійснили контрудар на Київ і знову окупували Житомир. З 13 по 19 листопада тривала Київська оборонна операція. Лише завдяки титанічним зусиллям, просування німців до Києва вдалося зупинити. Другий етап Київської наступальної операції завершився.
Надалі було проведено Житомирсько-Бердичівську (24 грудня 1943 р. — 15 січня 1944 р.) наступальну операцію, в ході якої 31 грудня знову було звільнено Житомир. Створились умови, щоб оточити корсунь-шевченківське угрупування ворога. Але спершу слід було замкнути кільце навколо нього. Успішному виконанню цього завдання сприяла Кіровоградська операція (5—8 січня 1944 р.).
Маючи в Корсунь-Шевченківському угрупуванні 80 тис. солдат і офіцерів, 1640 гармат і мінометів, 140 танків і САУ, німецьке командування сподівалось не допустити їхнього оточення. Але 28 січня кільце замкнулося. У ході Корсунь-Шевченківської наступальної операції (24 січня — 17 лютого 1944 р.) 1-й і 2-й Український фронти оточили 10 німецьких дивізій і бригаду. Під час боїв майже 50 тис. німецьких солдат і офіцерів було вбито та поранено, 18 тис. — узято в полон.
На початку січня 1944 р. Верховне Головнокомандування поставило перед 3-м і 4-м Українськими фронтами завдання ліквідувати нікопольсько-криворізький виступ, який широким клином упирався між двома фронтами. У свою чергу, німці змушені були утримувати нікопольський виступ, бо плекали надію ударом з плацдарму відновити сухопутний зв’язок з кримським угрупованням. У Нікопольсько-Криворізькій операції (30 січня — 22 лютого 1944 р.) радянські війська визволили міста Нікополь і Кривий Ріг, відповідно, 8 і 22 лютого. Німецьке командування втратило 12 дивізій і можливість відновити зв’язок із заблокованою в Криму 17-ю армією.
Після цього Ставка ГВК наказала діяти в миколаївсько-одеському напрямку. З 6 по 28 березня війська 3-го Українського фронту провели Березнегуватсько-Снігурівську операцію, в ході якої звільнили Херсон. З 18 по 24 березня форсували Південний Буг. Потім провели Одеську наступальну операцію (26 березня — 10 квітня 1944 р.), в ході якої 28 березня визволили Миколаїв, а 10 квітня — Одесу. В результаті вийшли до Дністра, а також визволили частину Молдавської РСР і вийшли на державний кордон з Румунією.
Серед операцій зимово-весняного періоду 1944 р. важливе значення мала Умансько-Ботошанська (розпочалася 5 березня), здійснена силами 2-го Українського фронту. В ході її виконання 11 березня було звільнено Умань, а на другий день радянські війська вийшли до Південного Бугу й форсували його. Було створено передумови для оточення румунських військ на яссько-кишинівському напрямку. Німецько-румунські війська було відкинуто за Дністер і Прут.
У той час, коли 4-й Український фронт вів важкі бої на підступах до Мелітополя, Північно-Кавказький фронт готувався до захоплення плацдарму на Керченському півострові. В ході Кримської наступальної операції (8 квітня — 9 травня 1944 р.), було проведено Керченську десантну операцію. 12 німецько-румунським дивізіям протистояло 30 радянських (470 тис. осіб). Тоді тяжкі бої відбулися 8—9 квітня на Сивашському плацдармі. 13 квітня звільнили Євпаторію та Сімферополь, 14—15 — Бахчисарай, Судак і Алушту, а 9 травня — Севастополь. Таким чином, Кримська наступальна операція була підсумковим акордом зимово-весняного наступу радянських збройних сил у 1944 р. Чорноморський флот повернув собі головну військово-морську базу — Севастополь. Успіхи на південному крилі радянсько-німецького фронту створили передумови для повного вигнання ворога з України та перенесення бойових дій на Балкани.
Визволення західноукраїнських земель розпочалося ще в ході Рівненсько-Луцької (з 27 січня 1944 р.) та Проскурівсько-Чернівецької (з 4 березня 1944 р.) операцій. У ході виконання першої війська 1-го Українського фронту 31 січня зайняли смт. Ківерці, перерізавши шосе й залізницю, що зв’язували Рівне, Луцьк, Ковель. 2 лютого міста Луцьк і Рівне було визволено, а 3 лютого у ворога було відбито важливий залізничний вузол Здолбунів, але радянські війська захопилися наступом далі на Ковель і Брест. Через це Ставка ВГК створила 2-й Білоруський фронт, який 17 березня — 5 квітня 1944 р. спробував прорватися до цих міст. Але акція на ковельсько-брестському напрямку була невдалою. Тому 2-й Білоруський фронт ліквідували, а його війська підпорядкували 1-му Білоруському фронту. Наступ на цьому напрямку відклали до літа 1944 р.
Початок звільнення південно-західного регіону республіки пов’язаний з проведенням 1-им Українським фронтом Проскурівсько-Чернівецької операції. В ході її виконання 20 березня визволили Вінницю, 25 — Проскурів, 26 — Кам’янець-Подільський, а 29 березня — Чернівці. 17 квітня 1944 р. розгромом тернопільського гарнізону завершилася Проскурівсько-Чернівецька операція.
У червні 1944 р. штаб 1-го Українського фронту підготував операцію проти групи армій «Північна Україна» кількістю 600 тис. осіб. До операції залучили 843 тис. осіб, 13900 гармат і мінометів, 1614 літаків і САУ, 2800 літаків.
Так звану Львівсько-Сандомирську операцію (13 липня — 29 серпня 1944 р.) планувалося здійснити у двох напрямках: на Рава-Руську та з району Тернополя на Львів. У ході її виконання радянські війська 17 липня форсували Західний Буг і наступного дня завершили оточення «бродівського» угруповання ворога. 27 липня Червона армія вступила у Львів, 5 серпня — у Стрий, 6-го — у Дрогобич, 7 серпня — у Самбір.
У той час на території Білорусі розгорталась одна з найвидатніших стратегічних наступальних операцій — «Багратіон». У ході наступу білоруських фронтів окупантів було вибито з північно-західних районів України.
З середини серпня 4-й Український фронт почав готуватись до Карпатської операції. Її метою було визволення від німецько-угорських військ Закарпатської України і вихід до Середньодунайської рівнини у верхів’ї Тиси. В ході операції 24 жовтня було зайнято Хуст і Сваляву, 26 жовтня — Мукачеве, після цього — Ужгород. Карпатська операція завершилася виходом Червоної армії в Угорську долину на рубежі р. Оддава. 28 жовтня 1944 р. територію всієї України було визволено від окупації.
А ще раніше, 26 березня, війська 1-го Українського фронту вступили на територію Румунії, 17 липня — в Польщу, 28 вересня — війська 3-го Українського фронту вступили на територію Югославії, 6 жовтня — на землю Чехословаччини. Надалі українці були серед тих, хто визволяв країни Центрально-Східної і Центральної Європи.
Нелюдська політика окупантів завдала непоправної шкоди нашому народові. На кінець окупації в Києві, наприклад, залишилося тільки 186 тис. мешканців — у 5 разів менше, ніж до війни (близько 900 тис.). Окупанти зруйнували 714 міст і селищ, 28 тис. сіл, майже 10 млн. осіб залишилося без притулку. Тільки прямі збитки, завдані господарству України, становили 285 млрд. крб. Загальна ж сума збитків, яких зазнали населення і господарство, сягала 1200 млрд. крб. (у довоєнних цінах).
Якщо матеріальні збитки, заподіяні Україні в роки Другої світової війни, у вітчизняній історіографії значною мірою віддзеркалені, то про демографічні втрати, на жаль, ми ще й на початку XXI ст. знаємо недостатньо, оскільки такі відомості тривалий час були таємницею за сімома замками. Лише останнім часом учені доторкнулись до того, що ретельно оберігалося від стороннього погляду неусипним контролем державних можновладців. Ми стоїмо на початку шляху до з’ясування справжніх розмірів народної трагедії у війні й зможемо вважати свій обов’язок перед загиблими виконаним лише в тому разі, коли вшануємо всіх, хто поліг у лиху годину.
На відміну від зарубіжної історіографії, де питання про втрати перебуває серед напрямків наукових досліджень, радянські історики вимушені були дотримуватись поглядів державно-партійного керівництва. Заанґажованість науковців випливала з того, що проблема соціальних втрат у війні в Радянському Союзі мала політичну фабулу. Зусилля науковців упродовж десятиріч спрямовувались на те, щоб применшити страждання народу від економічних експериментів, репресій, воєн, приховати невміння тодішнього керівництва СРСР вести війну, а отже, уникнути відповідальності за це.
За часів Й Сталіна «дослідники» доводили, що наші прямі втрати у війні не перевищували 7 млн. осіб. Під час «Відлиги» людські втрати збільшили до 20 млн., у роки «Застою» назвали статистику — понад 20 млн. А під час «Перебудови» на широкий читацький загал запустили цифру 27—28 млн. осіб.
Останнім часом на сторінках різних видань, зокрема українських і російських, опубліковано низку офіційних документів, а також дослідницьких версій, які стосуються втрат радянського народу в Другій світовій війні. Слід сказати, що в Росії ця проблема стала однією з пріоритетних для військових і цивільних істориків. Автори називають загальну цифру громадян СРСР, які загинули протягом 1941—1945 рр. — 27 млн. осіб. В основу підрахунків військових втрат покладено обліково-статистичний метод, що базується на вивченні наявних облікових документів.
Щодо людських втрат України, то радянська історіографія називала цифру 5 млн. осіб. Згодом, у виступі тодішнього Першого секретаря ЦК КПУ — В. Щербицького, з нагоди 30-річчя визволення республіки було озвучено — 6750 тис. осіб.
Згідно з підрахунками зарубіжних дослідників, Україна втратила: військових — 2500 тис. осіб; цивільних — 5500 тис. осіб; усього — 8 млн. осіб. Втім, ці відомості не можна вважати повними. Так, унаслідок копіткої праці в архівах, було встановлено, що безповоротні військові втрати України становили не 2,5 млн. осіб, як вважалося донедавна, а 4,1 млн. осіб.
До військових втрат України слід віднести й ті, яких зазнали учасники визвольних змагань 40 — початку 50-х рр. При цьому, важливо наголосити, що загальні втрати ОУН-УПА остаточно не визначено. За мінімальними оцінками, ОУН втратила 8—10 тис. осіб, за максимальними — 18—20 тис., УПА — близько 57 тис. осіб. У ході каральних операцій НКВС проти національно-визвольного руху в західних областях України загинуло 25 тис. військовослужбовців, серед них були й українські громадяни.