Після усунення М. Хрущова на жовтневому (1964 р.) пленумі ЦК КПРС, у радянському керівництві не виникло боротьби за найвищу владу. Оскільки абсолютна повнота влади в країні тепер була в КПРС, партійна еліта не бажала допустити можливої концентрації диктаторських чи навіть якихось авторитарних повноважень у руках безконтрольного лідера, оскільки це загрожувало стабільності привілейованого становища зміцнілої партійної номенклатури. За цих умов, керування країною спершу здійснювали найвищі представники партії, виразники інтересів партапарату. Першим (а з 1966 р. — генеральним) секретарем ЦК КПРС став Л. Брежнєв. О. Косигіна було призначено Головою Ради Міністрів СРСР. Повноваження другого секретаря ЦК КПРС, з особливим наголосом на ідеологічних питаннях, дісталися войовничому консерватору М. Суслову. Головою президії Верховної Ради СРСР став у 1966 р. М. Підгорний.
Правлячий в країні стан відразу ж почав зміцнювати недоторканність свого становища. У тому таки 1964 р. на листопадовому пленумі ЦК КПРС було скасовано положення партійного статуту, котрі передбачали періодичне оновлення складу партійних органів. Окрім того, пленум прийняв рішення про об’єднання промислових і сільських, обласних і крайових партійних організацій та радянських органів. Вони знову почали функціонувати за територіальним принципом. Позбавившись дестабілізіційних адміністративних струсів та збалансувавшись, компартійно-радянська система до кінця 60-х рр. функціонувала відносно ефективно, однак уже з 70-х рр. почалася закономірна й неминуча її стагнація.
Однією з головних підвалин радянської влади і соціалістичної системи був повний контроль партії над усіма сферами суспільного життя (що й гарантувало більшовикам непорушність їхньої влади у країні). Однак за цих умов здійснення керування і контроль над усім соціально-економічним, воєнно-політичним, господарсько-адміністративним, національно-культурним, та інформаційно-ідеологічним державним комплексом потребувало колосальних зусиль та величезного розміру партійно-управлінського апарату. На 1980-ті рр. апарат управління СРСР розрісся до 18 млн. осіб. Лише за 1975—1985 рр. кількість союзно-республіканських і союзних міністерств, відомств і державних комітетів в УРСР зросла майже на 20%. Росте випуск інструкцій, наказів та інших підзаконних актів, які нерідко суперечили один одному, створюючи хаос в управлінні.
Паралельно розширювалася й партія. Так наприклад, за період від 1964 до 1985 р. КПУ виросла майже вдвічі. Проте курс на «стабільність» не сприяв змінності кадрів. Вибори до центральних органів були багатоступінчастими, тому, фактично, сам партапарат їх і здійснював. Старіло партійне керівництво, старіла й сама партія — у 1986 р. 37,8% КПУ становили люди, старші за 50 років. Особливо це проявлялось у найвищому партійному керівництві держави, де початок 80-х рр. характеризувався правлінням геронтократів (у 1982 р. Брежнєву було 76 років, М. Суслову — 80, А. Громико — 73, Д. Устинову — 74, Д. Кунаєву — 70, К. Черненку — 71).
Таким чином, кількісно й адміністративно партапарат зростав, але перестав обновлюватись, і поступово перетворювався на фактично замкнутий величезний бюрократичний стан, що все менш адекватно керував державою і реагував на розвиток громадсько-політичної й соціально-економічної ситуації у країні та світі.
Етап стагнації є закономірним у еволюції будь-якої суспільної системи. Однак такі короткі, за історичними вимірами, строки існування й занепаду радянської системи зумовлювались дефектами самого соціалістичного ладу. Ефективна в умовах мобілізації та війни, комуністична система виявилась мало пристосованою до функціонування в мирний час.
Захопивши владу в країні, більшовики, щоб її утримати, змушені були, по-перше: знищити всі конкуруючі з ними політичні і суспільні сили всередині держави. А по-друге: для гарантій своєї влади і проведення соціалістичних перетворень їм довелося здійснювати тотальний контроль над усіма сферами суспільного життя. Відсутність конкуренції з боку політичних суперників, контролю з боку суспільства за допомогою виборів чи ЗМІ створювали для владної партії небезпеку розбрату й розкладу. Проте в екстремальних умовах внутрішніх та зовнішніх загроз для своєї влади, за потреби в перебудові суспільства на соціалістичний лад, в умовах вирішення гігантських оборонних та господарських завдань, правляча комуністична партія перебувала в стані мобілізації, й висунувши зі своїх лав абсолютного диктатора, вона репресивними методами здійснювала ротацію своїх кадрів і контролювала деструктивні процес всередині партії, оперативно реагуючи на життєві виклики. Після проведення модернізації, перемоги у війні, відбудови економіки, створення ядерної зброї, забезпечення єдності радянського суспільства та ліквідації ворожих класів зміцнілий партапарат, не відчуваючи серйозних внутрішніх чи зовнішніх загроз, позбавився останнього контролю над собою з боку диктатора-вождя і силових структур.
Почалися явні процеси розкладу владної партії. Тотальна корупція, кумівство, непотизм, забюрократизованість, непрофесіоналізм стали звичним явищем. У 70—80 рр. партійна номенклатура почала зрощуватися з відомчою. Водночас відомчість поєднується з місництвом — керівники держапарату і господарства регіону змикаються. Зрощення республіканських еліт, що включали в себе і працівників апарату відомств, і працівників місцевих органів влади, породжувало новий тип політичних суб’єктів — номенклатурні клани. Центральна влада все більше втрачала контроль над держапаратом і регіональними елітами.
Комуністичну партію України з 1963 р. очолював П. Шелест, який обстоював автономізаційну модель розвитку республіки.
Він активно підтримував створення раднаргоспів, виношував плани республіканського госпрозрахунку, більшої незалежності республіканських структур у господарчих питаннях. П. Шелест неодноразово проявляв твердість в обстоюванні інтересів України, займав чітку позицію і щодо спрямування інвестицій до економіки республіки, на розвиток соціально-культурної сфери. Звинувачений у ліберальному ставленні до націоналістичних проявів та потуранні економічному місництву, у 1972 р. був знятий з посади. Лідером комуністів республіки став В. Щербицький (роки правління 1972—1989). Він орієнтувався на Москву, повністю підпорядковуючи інтереси республіки союзному центру.
Л. Брежнєв настільки влаштовував партію і здавався їй повністю безпечним, що правив країною 18 років аж до самої смерті. У 1977 р. його було обрано Головою президії Верховної Ради СРСР. З поєднанням цих посад уперше в радянській історії відбулося суміщення номінального реального глави держави в одній особі. Процвітав культ особи «дорогого Леоніда Ілліча», він став чотириразовим героєм радянського союзу, героєм соціалістичної праці, маршалом СРСР, лауреатом ленінської премії з літератури, отримав орден перемоги.
Після смерті старого й зовсім хворого 76-річного Л. Брежнєва в листопаді 1982 р., Генеральним секретарем ЦК КПРС став теж немолодий колишній керівник КДБ — 68-річний Ю. Андропов. Чудово знаючи стан речей у країні та в партії, він спробував жорсткими силовими заходами оздоровити державну систему. Почалося відкриття антикорупційних справ проти представників найвищої державної влади й торгівельної мафії. Так. за 15 місяців його правління своїх посад було позбавлено 18 керівників союзних міністерств і 37 перших секретарів обкомів, крайкомів і ЦК союзних республік. Проте ці нетривалі й поверхові заходи, які не зачіпали підвалин системи не могли усунути її корінних дефектів, а тому не мали серйозного ефекту. Після його смерті у лютому 1984 р. Генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано старого та хворого К. Черненка, який відігравав в управлінні країною майже декоративну роль і помер у березні 1985 р.
Зовнішня політика України в ці роки фактично дублювала позицію Москви. Політика СРСР у цей період з одного боку зумовлювалась політичними діями західних капіталістичних суперників, а з іншого визначалась інтересами радянської державної системи, що переходила до стабільно-консервативної стадії розвитку. втрачаючи свій експансіоністський потенціал. Зберігаючи свої стратегічні здобутки, запобігаючи розвалові соцтабору і знешкоджуючи потенційні загрози світовій соціалістичній системі, Радянський Союз у червні 1968 р. разом з військами інших країн Варшавського договору окупував Чехословаччину. Однак цей насильницький крок кардинально підірвав реноме соціалізму. Соціалізм остаточно втратив підтримку серед розвинутих європейських народів.
У відносинах з ворожим капіталістичним блоком тривали холодна війна, гонка озброєнь і суперництво за вплив у світі. Намагаючись досягнути воєнно-стратегічного паритету з країнами НАТО (що було зроблено на початку 70-х рр.), радянське керівництво водночас зберігало гасло мирного співіснування й підтримувало курс на розрядку. Це не лише зумовлювалося безперспективністю ядерної війни, потребою в створенні позитивного іміджу у світі, але й визначалося слабкістю і не конкурентноздатністю соціалістичної економіки. А головне —соціалістична система втрачала свій потенціал експансії, партійна радянська еліта намагалася тільки зберегти статус-кво.
За цих обставин візит президента США Р. Ніксона до Москви в травні 1972 р. з мирними ініціативами зустрів підтримку радянського керівництва. Відтак було започатковано політику «розрядки».Україна активно брала участь у цих процесах.Було укладено угоду про граничну кількість міжконтинентальних ракет і ракет на озброєнні підводних човнів. УРСР була одним співавторів із пропозицій з питань роззброєння. В 1971 р. вона підписала Угоду про заборону розміщення зброї масового знищення на дні морів і океанів, 1974 р. — документ «Визначення агресії» та низку інших. Активну участь брали представники України в проведенні Наради з безпеки і співпраці в Європі; підписанні в Гельсінках у серпні 1975 р. разом з керівниками європейських країн, США і Канади Підсумкового акта. Згідно з ним, легітимізувався територіальний поділ Європи, який утвердився під час другої світової війни. Визнавалася радянізація країн Східної Європи. Введення до Підсумкового акта статей про захист прав людини, свободу інформації та пересування радянські керівники вважали спочатку малозначущими, оскільки формально в радянських конституціях ці права було задекларовано.
У кінці 70-х рр. політика розрядки згортається, посилюється гонка озброєнь і холодна війна. Це зумовлюється як інтервенцією СРСР в Афганістані, так і приходом до влади в капіталістичних країнах політиків консервативного спрямування, непримиренних ворогів комунізму. В міру виснаження ресурсів соціалістичної системи, вже з другої половини 70-х рр. СРСР поступово втрачає свій вплив і отримує низку воєнно-політичних поразок.
Щоб інтенсифікувати розвиток економіки, з ініціативи Голови Ради Міністрів СРСР О. Косигіна у вересні 1965 р. було проголошено проведення економічної реформи. Вона передбачала розширення господарської самостійності підприємств і їхньої матеріальної заінтересованості в результатах виробництва. До 1970 р. в Україні на нові форми роботи було переведено 85% підприємств та організацій.
Незважаючи на суперечливість реформи в другій половині 60-х рр. економіка країни розвивалася досить динамічно. За 8-му п’ятирічку промисловість України освоїла виробництво 440 зразків нової техніки і матеріалів. На підприємствах стали в дію 310 повністю автоматизованих виробництв, 8 тис. автоматичних, напівавтоматичних і механізованих ліній. Основні виробничі фонди та загальний обсяг промислового виробництва зросли в 1,5 раза, а національний доход — на 30%. Дві третини приросту промислової продукції було отримано за рахунок підвищення продуктивності праці.
Однак відсутність вільного ринку матеріалів, товарів та робочої сили звужували можливості використання підприємствами своїх нових коштів і перекреслювали перспективи розвитку економіки в цьому напрямі. Натомість збереження такого «половинчатого курсу» розбалансовувало централізовану державну економіку, спричиняло плановий хаос, суперечило командно-адміністративним методам управління. Як наслідок, у 1972 р. реформу було згорнуто і влада повернулась до директивно-бюрократичних методів керівництва. Це програмувало суто екстенсивний безперспективний шлях розвитку економіки й неминуче вело до глибокої кризи.
Одержавлена економіка не мала ні можливостей, ні внутрішніх потреб, ані ресурсів для глибокої інтенсифікації більшої частини виробництва. Це компенсувалося зростанням валових показників видобутку сировини чи продуктів первинної обробки. До того ж виконання директивних планів, що передбачали постійні темпи підвищення виробництва, можна було ще якось досягнути лише в низькотехнологічних галузях. Отже, акцент робився на розвитку в республіці вугільної промисловості, чорної металургії, важкого та електротехнічного машинобудування.
Однак і екстенсивні резерви зростання економіки вичерпувалися. Середньорічні темпи приросту національного доходу і валового суспільного продукту в 70—80-х рр. скоротилися майже вдвічі, продуктивність праці — з 6,8 до 3,3%. Державні плани не виконувалися, тому в роки «застою» широкого розмаху набули приписки на виробництві. Від 1961 до 1985 р. майже вдвічі зменшилася рентабельність підприємств, швидко старіли виробничі фонди. Рівень їхньої спрацьованості в республіці зріс від 28% 1961 до 43% 1985 р., що було значно більше, ніж загалом по СРСР.
Окрім того, оскільки все виробництво в СРСР було одержавлене, продукція підприємств не реалізовувалася на ринку, а здавалась державі згідно з затвердженими згори планами. Відповідно, підприємства не дуже цікавились якістю й потрібністю виробленої ними продукції для споживача. Практика зрівнялівки в оплаті праці також не стимулювала активності працівників. Результатом був випуск підприємствами великої кількості непотрібних і низькоякісних товарів.
Величезний бюрократизм надцентралізованої адміністративної системи не сприяв швидкому впровадженню нових технологій на місцях, незважаючи на те що СРСР у ці роки за кількістю винаходів займав перші місця в світі. До того ж підприємства не були заінтересовані у впровадженнях, оскільки не працювали на споживача й були позбавлені конкуренції. Взагалі підприємству було важливіше виконати державний план і отримати премію, ніж з труднощами «пробивати» проекти реконструкцій.
Жорстко централізована бюрократична командно-адміністративна система управління погано враховувала економічні реалії, місцеві умови, не рахувалася з реальними потребами регіонів. Як наслідок, диспропорційність у розбудові промислових потужностей. В Україні наприклад, було збудовано майже 40% атомних енергоблоків всього СРСР. Окрім того, в соціалістичній економіці нерідко враховувався не кінцевий продукт виробництва, а обсяг освоєних коштів, матеріалів чи ресурсів, що вело до непотрібних витрат. Наприклад, величезна частина коштів (до 75% капіталовкладень у галузь) заморожувалася в «довгобудах».
Виробництво товарів народного споживання з 1971 р. по 1985 р. збільшилося вдвічі проте приріст заробітної плати обганяв зростання продуктивності праці в середньому у 1,33 раза, тому за фіксованих цін і обмеженого асортименту товарів це призводило до їхнього зникнення з магазинів (дефіциту).
Не кращим було становище й у сільському господарстві. В цей період капіталовкладення у сільське господарство республіки зросли понад утричі, впроваджувались масштабні програми механізації, хімізації, меліорації, але темпи зростання виробництва постійно спадали. У другій половині 70-х pp. середньорічний приріст сільськогосподарської продукції становив 1,5%, а в першій половині 80-х — 0,5%. Продуктивність праці в сільському господарстві України за 1970—1985 рр. зросла лише на 38%. Через відсталу систему переробки та зберігання продукції, щорічні втрати врожаїв з окремих видів продукції досягали 30—33%. Радянське господарство не могло задовольнити збільшені продовольчі потреби населення, яке зростало.
Намагання держави покращити ситуацію, не змінюючи виробничих відносин, шляхом впровадження в сільське господарство різних технологій і державних програм, не могли радикально вирішити продовольчої проблеми. Так, впроваджена в життя у 1982 р. загальнодержавна продовольча програма не мала успіху. СРСР імпортував із-за кордону до 25% сільгосппродукції. Найголовнішою причиною цього була криза колгоспно-радгоспної системи. Рядовий колгоспник і робітник радгоспу був дуже мало зацінтересований у результатах своєї праці. Вдночас присадибні господарства селян давали близько 30% усієї сільгосппродукції країни.
Одержавлення всієї економіки, за відсутності в населення альтернативних джерел заробітку, за невисокого рівня життя, ослаблення контрольно-силових можливостей системи призводили до масової безгосподарності, крадіжок, хабарництва, розвитку тіньової економіки, утворення мафіозних структур.
Окрім того, радянську економіку все більше виснажували непомірні витрати на військово-стратегічне протистояння з США та НАТО, економічна дискримінація СРСР із боку розвинутих західних держав, витрати на надання допомоги країнам, що розвивалися, а з кінця 70-х рр. — ще й витрати на війну в Афганістані. За рахунок доходів від продажу на зовнішньому ринку перш за все стратегічних енергоносіїв — нафти і газу (на які на початку 70-х рр. зросли світові ціни), — СРСР закриває свої економічні «дірки». Однак, після падіння цін на нафту в середині 80-х рр. економічна ситуація в країні загострилася.
Таким чином, розвиток економіки країни в ці роки сповільнився. Екстенсивні резерви її зростання було вичерпано, а стимулювання продуктивності праці в цей період за допомогою ідеологічних, силових чи адміністративних методів, з огляду на ослаблення комуністичної системи і новий високотехнологічний етап розвитку економіки, було малоефективним. Тому нові «соціалістичні змагання», «бамівські будови століття», як і галасливі брежнєвські кампанії проти «несунів», за «економність економіки», андропівська «боротьба за дисципліну» були малоуспішними. Радянська економіка все більше відставала від капіталістичної як за рівнем високотехнологічності, так і за показниками продуктивності праці. Це повністю суперечило марксистській теорії про більшу прогресивність та продуктивність соціалістичної економіки, підривало довіру населення до комуністичної системи. Лише в деяких технологічних галузях, а також в оборонній промисловості та космічних розробках, система концентруючи всі ресурси, могла утримуватись на рівні високих світових стандартів і навіть перевищувати їх.
Введення ринкових елементів до соціалістичної системи для інтенсифікації економіки на даному етапі суспільного розвитку призводило лише до виникнення дестабілізації. Проводити кардинально глибокі соціально-економічні зміни консервативне й старе комуністичне керівництво, з огляду на політичні, ідеологічні, соціальні наслідки, просто не могло. Окрім того, негативні процеси у соціально-економічній сфері наростали непомітно, й партійно-бюрократична еліта, не відчуваючи ніяких безпосередніх загроз, позбавлена будь-якого контролю таі конкуренції, звичайно ж, не збиралася наражати своє привілейоване становище на ризик серйозних реформ і потрясінь. Проте структурні дефекти соціалістичної економіки, виснаженої геополітичним протистоянням, падінням цін на нафту, фактично зупинили її розвиток і породжували кризові явища, що вели радянську систему до остаточної стагнації.
Суперечливим і неоднозначним у цей період був соціальний розвиток республіки. Дуже активно відбувалися процеси урбанізації. Кількість міських мешканців зросла з 19,9 млн. 1960 р. до 33,2 млн. 1985 р. За цей самий період сільське населення зменшилося з 22,6 млн. до 17,6 млн. Отже, якщо в 1960 р. селяни становили половину населення України, то в 1985 р. — лише третину. В ці роки загалом було завершено електрифікацію та газифікацію сіл. Досить неблагополучною в ці роки була динаміка етнічних змін. Так, частка українців у республіці зменшилася з 76,8% до 72,7%, тим часом, як частка росіян збільшилася з 16,7 до 22,1%.
Під впливом загальносвітових цивілізаційних процесів, в Україні у 60—80-х рр. знижувалися темпи народжуваності, яка була найнижчою серед усіх республік СРСР. Все таки населення України зростало — так, якщо у 1960 р. воно становило 425 млн., то на 1985 р. — 50,8 млн. Однак людність України старішала (якщо в 1960 р. відношення пенсіонерів до чисельності зайнятих у народному господарстві становило 1:3,8, то 1985 р. — вже 1:2). Внаслідок впливу внутрішніх негативних чинників поступово підвищувалася смертність населення. За період 1970—1985 рр. показники смертності зросли з 8,8 до 12,1 За рівнем смертності Україна посідала третє місце серед республік СРСР. Скорочувалася середня тривалість життя. З кінця 70-х до середини 80-х pp. цей показник упав з 70 до 68 років.
Однак, хоч і повільно, але підвищувався життєвий рівень населення. Сума національного доходу УРСР зросла з 38,2 млрд. крб. 1965 р. до 96,6 млрд. 1985 р., тобто більш ніж у 2,5 раза: 4/5 її витрачалося на поліпшення матеріального становища. Середньомісячна заробітна плата робітників і службовців підвищилася з 78 крб. у 1960 р. до 155 крб. у 1980 р. Реальні доходи в розрахунку на душу населення в Українській РСР у 1983 р. порівняно з 1965 р. зросли в 2 рази. Водночас держава, намагаючись запобігти соціальному розшаруванню народу, посилювала тенденції до зрівнялівки в оплаті працівників висококваліфікованих професій (інженерів, лікарів, науковців) з робітниками простих галузей. Це підривало в суспільстві престиж освіти та кваліфікації й не сприяло розвитку науки та економіки країни.
Держава забезпечувала наявність та доступність обмеженого асортименту товарів і продуктів першої необхідності, підтримуючи на них низькі ціни. Таким чином, вона намагалася гарантувати відносно середній рівень життя всьому населенню. Разом з тим, хоча виробництво товарів і розширювалося (до того ж держава за «нафтодолари» додатково прикуповувала товари ще й за кордоном), підвищення зарплат випереджало цей процес. За умов фіксованих державних цін це викликало дефіцит тих чи інших товарів широкого попиту. Це сприяло розвитку корупції і «блату», виникненню мафіозних структур. Тривале очікування, коли товар «викинуть» у продаж, і довгі черги за дефіцитом стали найхарактернішою ознакою побуту 70—80-х рр.При цьому зростала мережа закритих магазинів, у яких за дуже помірними цінами «слуги народу» (номенклатурні працівники) одержували дефіцитні товари й продукти. Все це викликало незадоволення у населення, посилювало соціальну напругу в суспільстві.
Держава підтримувала одні з найвищих у світі темпи будівництва безкоштовного житла для народу. Причому ціни квартплат були найнижчі у світі. За 1965—1985 рр. в Україні з’явилося 7305 тис. нових квартир (було споруджено майже 38 млн. м2 житла). Кількість осіб, які вселилися в них або поліпшили свої житлові умови, становила 33 млн. Проте якість житла була невисокою. Та й його кількість через постійну міграцію сільського населення до міст, усе одно була недостатньою.
Неоднозначно можна оцінювати й зміни у рівні медичного обслуговування населення. Лікування та медичні огляди були регулярними, безкоштовними і масовими. Радянська медична система фактично викорінила страшні хвороби минулого й убезпечила населення від масових епідемій. Недарма ВОЗ визнала радянську медичну систему в її профілактичному аспекті найкращою у світі. За період від 1970 до 1985 р. кількість лікарів у республіці в розрахунку на 10 тис. населення збільшилася з 27,7 до 41,4, тобто майже на 67%, кількість лікарняних ліжок — на третину. Однак медицина фінансувалася за залишковим принципом, відставала від західних країн у якості обслуговування й лікування, а також у технічному обладнанні медичних установ.
Освіта в країні була безкоштовна, масова, доступна, і. незважаючи на певні недоліки, найкраща у світі («університетського типу»). Радянські школярі неодноразово здобували перемоги на міжнародних освітніх олімпіадах. Було створено доступну й непогану мережу дитячих та юнацьких технічних, культурних, спортивних установ. Високими були соціальні гарантії населенню щодо відпусток, бюлетенів, путівок.
Радянська система у 60—80-х рр. забезпечила високі соціальні гарантії населенню, досягла майнової і культурної єдності народу, практично повністю усунула явища голоду, бідності, безробіття, бездомності, злочинності, міжнаціональної ворожнечі. Водночас високі соціальні гарантії й зрівнялівка в праці породжували паразитизм та соціальне невдоволення, гальмували економічне зростання держави.
Принцип залишкового фінансування сфер обслуговування, медичної, будівельної галузей викликає їхнє відставання від потреб населення. Дефіцит та постійні черги дратували суспільство й стимулювали розвиток злочинності. В суспільстві поглиблюються процеси становості, корупції. Діячі партійно-чиновницьких структур фактично перетворюються на закритий владний суспільний стан, який, розкладаючись, усе гірше керує країною, і декларуючи соціальну рівність, користується привілеями, що викликає соціальну напругу і зневіру населення в соціалістичній системі. Все це супроводжується посиленням у суспільстві негативних процесів подвійної моралі, алкоголізації, підвищення смертності.