Політика Перебудови. Особливості її реалізації в Україні

У березні 1985 року після смерті Генерального секретаря ЦК КПРС 74-річного К. Черненко, на засіданні Політбюро новим Генеральним секретарем був обраний представник молодшого покоління — 54-річний Михайло Горбачов. У квітні 1985 р. новий керівник країни скликав пле­нум ЦК КПРС, на якому був проголошений курс на «прискорення соціально-економічного розвитку радянського суспільства». Порушуючи проблеми вдоскона­лення управління господарством Генеральний секретар ЦК вико­ристав термін «перебудова». Спочатку цей термін вживався лише в контексті проведення структурних змін для поліпшення управління господарським механі­змом, однак поступово під перебудовою стали розу­міти реформування усіх сторін суспільного життя. Період Перебудови в СРСР тривав з квітня 1985 р. по серпень 1991 р., коли КПРС була відсторонена від влади і почався розпад Радянського Союзу.

На середину 1980-х рр. СРСР перебував в глибокій системній кризі. Соціалістична забюрократизована та одержавлена радянська економіка вичерпавши екстенсивні ресурси розвитку та немаючі ніяких внутрішніх стимулів для модернізації стагнувала, все більше відстаючи від високорозвинутих західних держав. Крім того, радянську економіку знекровлювала гонка озброєнь, холодна війна, колосальні витрати на утримання в орбіті радянського впливу багатьох країн-сателітів та союзників, війна в Афганістані. А після шестикратного падіння світових цін на нафту ситуація стала загрозливою.

Поряд з економічною, радянська система переживала глибоку суспільну кризу. Стрижень політико-адміністративного управління в країні, правляча комуністична партія позбавлена будь-якого контролю і конкуренції розкладалася, все менш адекватно реагуючи на реальність. Освічене урбанізоване радянське населення все більш важко переносило обмеження громадянських, творчих та економічних свобод, тотальний контроль партії в усіх сферах життя та її повсякчасні вимоги від громадян демонстрації постійної політико-ідеологічної лояльності до владної системи. Народ все менше вірив в економічну, ідеологічну, соціальну прогресивність соціалістичної системи, особливо на тлі постійної фальші, брехні, дефіциту та привілеїв партійної номенклатури. Все це посилювало ідеологічну кризу та соціальне напруження в суспільстві.

Не кращою була і зовнішньополітична ситуація. СРСР практично втратив можливості культурно-ідеологічної експансії, все важче було утримувати східноєвропейські країни в соцтаборі, інтервенція в Афганістані підривала його імідж у світі, а холодна війна викликала міжнародне напруження і знекровлювала його економіку.

Таким чином в ситуації всеохоплюючої системної кризи і радянська еліта, і народ розуміли, що потрібні зміни. Тому Перебудова була зустрінута населенням країни з ентузіазмом.

Метою Перебудови, що проголошувалася радянським керівництвом, була модернізація соціалістичної системи і подолання негативних кризових явищ в суспільстві. Цього планувалося досягти по перше: за рахунок наведення дисципліни і порядку в партійно-адміністративному управлінському апараті та господарстві країни; по друге — шляхом інтенсивного впровадження новітніх здобутків НТР в економіку. Тому у перші роки Перебудови (квітень 1985 р. — січень 1987 р.), радянське керівництво проголосило курс на прискорення соціально-економічного розвитку країни.

Однак оскільки екстенсивні резерви економіки були вичерпані, а контролюючо-силові та ідеологічні можливості системи були ослаблені то дисциплінарні методи не дали значного економічного ефекту. Політика «економічного прискорення» також виявилась невдалою. За умов збереження недоторканою державної планової економіки та бюрократизованої командно-адміністративної системи управління, підприємства не мали ні можливостей, ні потреб, а головне внутрішніх стимулів до реорганізації своїх виробництв.

Зазнавши невдачі в цьому напрямку і зрозумівши, що компартійно-бюрократична система не може реформувати сама себе і блокує будь-які зміни, М. Горбачов переніс акценти реформ з адміністративно-економічних у суспільну площину. Взявши курс на певну лібералізацію режиму він прагнув залучити низову ініціативу широких верств населення для суспільних змін.

Тому вже в лютому 1986 р. XXVII з’їзд КПРС М. Горбачов висунув принципові лозунги: «гласність», «широка демократія», «плюралізм» які суттєво вплинули на подальший розвиток суспільних процесів. Однак всі ці зрушення відбувалися у рамках «оновлення» соціалістичної системи. Було висунуто гасло «Більше соціалізму», а потім «Більше демократії». Відтак з’їзд прийняв «нову редакцію» програми партії, з якої було усунуто завдання побудови ос­нов комунізму, і проголошено курс на удосконалення со­ціалізму. Почалася лібералізація суспільної системи.

До Москви у 1986 р. (а згодом і до політичного життя) повернувся дисидент академік А.Сахаров, припинилося глушіння зарубіжних раді­останцій, переслідування інакомислячих. Гласність і демократія передбачали широке обговорення в трудових колективах і в суспільстві виробничих і соціальних проблем, висунення і контроль народу над своїми керівниками в адміністративних, господарських та партійних установах. Щоправда все це передбачалося на низовому та середньому рівнях. Таким чином, за рахунок посилення зворотного зв’язку між суспільством та державно-господарськими структурами (прозорість дій влади, вибори талановитих кандидатур, обговорення проблем), М. Горбачов намагався покращити вирішення соціально-економічних та адміністративно-управлінських питань і надати динамізму розвитку радянській системі.

Однак дуже швидко основним об’єктом гласності суспільства стали так звані «білі плями» в історії КПРС і радянської держави. Спочатку на вістря гласності потрапили злочини сталінсько­го періоду, переважно щодо партії та її керівних праців­ників. Потім почалася ревізія всіх основ радянської системи. Московські суспільно-політичні журнали з осені 1986 р. почали друкувати документи, мемуари і художні твори, що викривали сталінські репресії, війну в Афганістані, еко­номічні негаразди, номенклатурні привілеї тощо. Проте духовна свобода та розкриття злочинів компартії, руйнували фундаментальні ідеологічні підвалини радянської держави і все більше дискредитували хребет системи — правлячу партію. Цьому сприяло і проведення гучних антикорупційних процесів проти представників вищого партійного республіканського та державного керівництва, в республіках Середньої Азії та Москві.

Вслід за московськими виданнями — «Московскими новостями», «Огоньком», «Новим миром», «Знаменем», «Октябрем» у цей процес дещо пізніше включилася і ук­раїнська преса — «Літературна Україна», «Жовтень», «Україна» та ін. В суспільство почала приходити правда про добу визвольних змагань 1917—1920 рр., трагічні картини колективізації, голодомор 1932—1933 рр., інформація про винищення національної інтелігенції у сталінський період, війну 1939—1945 рр., бортьбу ОУН-УПА.

Все ж в Україні розвиток суспільних процесів в цей час був уповільнений, республіка була своєрідним «заповідником застою». Нічого дивного в цьому не було, тому що в цей період демократизація відбувалася «зверху» з центру, а сам партапарат на місцях був інертний, не мав ніяких внутрішніх стимулів до самореформування та й не міг цього зробити, оскільки був фактично бюрократичною структурою. Крім того, в Україні було дуже консервативне керівництво, яке довгі роки насаджувало в республіці реакційний режим і не збиралося лібералізацією дестабілізовувати своє правління.

Активність українського суспільства була каталізована аварією на Чорнобильській АЕС. Вибух 4 реактора на станції стався у ніч з 25 на 26 квітня 1986 р. і спричинив техногенну катастрофу планетар­ного масштабу. Україна прийняла на себе майже чверть усіх забруднень. Під час аварії ви­бухнуло до 190 тонн атомного палива, половину якого було вики­нуто в повітря, що призвело до забруднення радіоактивними відхо­дами величезної території. Найбільш радіоактивно забрудненими виявилися Жито­мирська, Київська, Чернігівська області. Тисячі рятівників: пожежників, військових, шоферів фактично коштом власного життя споруджували саркофаг над 4 енергоблоком рятуючи людей, вивозили їх із небезпечної зони.

Радянське союзне і українське республіканське керів­ництво на чолі з М. Горбачовим і В. Щербицьким злочинно приховували наслідки і масштаб катастрофи від громадськості, що мало результатом загибель і завдання непоправної шкоди здоров’ю тисяч людей (протягом наступних років від радіоактивних хвороб померло 125 тис. осіб). Про небезпеку було повідомлено лише через 10 днів після аварії, тоді як багато представників партійної номенклатури вже встигли вивезти своїх дітей. Проведення першотравневої демонстрація в Києві, в якій брали участь тисячі дітей, за умов коли радіаційний фон у місті в 80 разів перевищував норму, стали яскравим прикладом вартості життя громадян для комуністичного керівництва країни і показали справжню ціну політики «гласності». Ця аварія лягла великим тягарем на економіку України: на ліквідацію наслідків аварії було вит­рачено в 1988—1990 рр. у тодішньому масштабі, цін понад 20 млрд. крб., було відселене населення в радіусі 30 км від реактора, з господарського обороту вилучено близько 190 тис. га земель.

Дії радянського уряду під час катастрофи підірвали довіру населення до радянського керівництва, пробудили серед українців усвідомлення національних інтересів, спричи­нили підвищення суспільно-політичної активності населення республіки.

Породжений гласністю плюралізм думок, розбуджена активність суспільства, що потребувало розширення громадянських свобод, дедалі більше вступали у протиріччя з пануючою системою. Розуміючи, що зворотній реакційний курс безперспективний і вже неможливий, М. Горбачов поглиблює лібералізацію водночас намагаючись тримати суспільні події під контролем і очолювати реформаторський процес, збільшуючи соціальну базу Перебудови і зміцнюючи свою популярність в країні.

Відтак у 1987 р. на січневому Пленумі ЦК КПРС було відзначено консерватизм, бюрократизм і неповороткість партійно-адміністративного апарату, що гальмує реформи, і тому на перший план було висунуто завдання демократизації управлінсько-громадської сфери. Акцент робився на тому, щоб саме суспільство, знизу, через висування активних і передових людей у партійно-господарські органи оптимізувало діяльність владно-управлінських структур. Відновлювалася роль Рад як органів політичної влади, стимулювався розвиток внутріпартійної демократії, демократизація еко­номічного управління, передбачалося підвищення соц­іальної активності народу та рівня участі громадян у житті суспільства.

На червневому (1987 р.) Пле­нумі ЦК КПРС було виголошено нові стратегічні пріоритети перебудови: нове політичне мислення, радикальна економічна реформа, демократизація політичної системи. Відбувається активне оновлення партійних кадрів. Один за одним залишають посади перші секретарі Дніпропетровського, Ворошиловградського, Львівського та інших обкомів.

Починаються перші масштабні виступи культурної громадськості в Україні, які були пов’язані із захистом української мови та протестами проти русифікації освітнього, адміністративного, суспільного життя республіки. В цьому відношенні головну роль відіграла Спілка письменників України та її центральний орган — газета «Літературна Україна». Вже у червні 1987 р. за дорученням спілки Ю. Мушкетик, Б. Олійник і Д. Павличко підготували відповідного листа, адресованого Верховній Раді УРСР. Широкий розголос на захист української мови мали виступи О. Гончара, Р. Братуня, І. Дзюби, І. Драча, В. Дрозда, Б. Олійника, В. Яворівського та багатьох інших.

Широка лібералізація суспільного життя і ослаблення партійно-владного контролю сприяли утворенню й роз­витку в Україні неформальних організацій. Так у серпні 1987 р. в Києві утворився Український культурологічний клуб (Київ), у жовтні у Львові «Товариство Лева», в Одесі «Народний союз сприяння пере­будові», у Ворошиловграді «Комітет підтримки перебудови». Навесні 1988 р. при Київському університеті імені Тараса Шевченка ви­никла студентська організація «Громада». Також було створено Українську Студентську Спілку (УСС), українознавчий клуб «Спадщина», асоціа­цію «Зелений світ». А в березні 1988 р. на базі Української Гельсінської групи сформувалася політична організація республіканського масштабу — Українська Гельсінська спілка (УГС). Члени УГС обрали своїм ліде­ром політв’язня Л. Лук’яненка, звільненого в грудні того самого року.

Ці організації спочатку діяли в рамках «поглиблення Перебудови» і добивалися розширення національно-культурних і громадянських прав, критикували безгосподарність, привілеї та недоліки місцевої влади, відстоювали екологічні права громадян, організовували мітинги, збори, демонстрації, створю­вали позацензурну пресу. Однак поступово багато з них все більше політизуються і висувають політичні програми.

Зважаючи на посилення і політизацію суспільного руху (що ставав все менш контрольований і небезпечний для влади) і бачачи інертність та забюрократизованість партапарату, ліберальне крило комуністичного керівництва на чолі з М. Горбачовим, шляхом проведення демократичних реформ в політико-управлінській площині намагаються відділити партійні структури від державних і залучити пробуджене суспільство до управління державою через розширені можливості доступу свіжих та нових людей в органи партійно-адміністративної влади. Таким чином реформаторське крило більшовицького керівництва намагалося дати свіжий імпульс розвитку партійно-адміністративній системі, направити зростаючу суспільну енергію в партійно-державне русло, запобігти наростаючому протистоянню демократизованого суспільства і консервативного комуністичного держапарату.

Відтак, незважаючи на опір консерваторів, Генеральний секретар ЦК домігся того, що XIX партконференція, яка працювала у червні — липні 1988 р., висунула проект конституційної реформи, схва­леної у жовтні того самого року Верховною Радою СРСР. Реформа передбачала перебудову системи політичної влади. Відтепер безпосередня влада зосереджувалася у представницьких органах — Радах різних рівнів (від місцевих до верховних). Був введений інститут голів Рад всіх рівнів і президій місцевих Рад, які взяли на себе функції виконкомів. Працівники виконкомів і керівні партійні діячі не могли бути вибрані депутатами Рад.

Все це однак лише розбалансовувало апарат управління країни, який втративши централізацію, єдність і контроль, та ще й додавши демократичної «болтології», не став менш бюрократичним і більш гнучким та оперативним у вирішенні суспільних питань. А демократизація «дискредитованої» партії, в очах суспільства все одно була недостатньо радикальною. Крім того, на конференції було офіційно проголошено курс на створення правової держави, парламентаризму, розподілу влади. Це дало новий стимул активному розвитку суспільних і політичних рухів (все більш альтернативних компартії), які намагаються посилити свій вплив в країні.

Вже через кілька днів після закінчення XIX конференції КПРС у Львові відбулася серія багатотисячних мітингів, у яких брали участь представники творчих спілок, національно-культурних об’єднань, міськкому, комсомолу, УГ’С та ін. Провідною темою виступів на мітингах були питання демократизації суспільства і національного відродження. 13 листопада 1988 р. у Києві відбувся 20-тисячний мітинг, присвячений екологічним проблемам. У лютому 1989 р. відбулася установча конференція Товариства української мови імені Тараса Шевченка. За безпосередньої участі цієї гро­мадської організації Верховна Рада УРСР прийняла За­кон «Про мови в Українській РСР». Ним юридично за­кріплювався державний статус української мови і гаран­тувалася рівноправність мов усіх народів республіки.

У березні 1989 р. відбулися вибори народних депутатів СРСР. Була створена дворівнева парламентська система у формі з’їзду народних депутатів СРСР і постійно діючої Верховної Ради СРСР. Партійні комітети не втручалися у виборчий про­цес. Щоправда резерв — третину мандатів — давав керівникам КПРС гарантовану більшість. Однак уперше була порушена монополія КПРС на виборах до владних органів.

Під впливом погіршення економічних умов життя і радикалізації політичної обстановки у липні 1989 р. в Україні почалися і перші робітничі страйки. Так у Донецько­му і Львівсько-Волинському вугільних басейнах в цей час масово страйкували шахтарі.

Піднесення національно-визвольного руху в роки пере­будови яскраво виявилося і у релігійній сфері. В результаті тривалої боротьби навесні 1990 р. було легалізовано Українську греко-католицьку церкву. Процес інституційного оформлення релігійної диференціації населення України йшов повним ходом. Відтак у 1991 р. в Україні вже налічувалося близько 11 тис. релі­гійних громад, які належали до 27 різних конфесій. Най­більше громад було в розпорядженні УПЦ Московського патріархату (понад 5 тис.) і Української греко-католицької церкви (2 тис).

Активність суспільних рухів та організацій посилювалась. Зростала їх кількість, чисельність, вплив. Так вже в червні 1989 р. в Україні діяло більш як 47 тис. неформальних об’єднань. Поступово в надрах неформальних самодіяльних ор­ганізацій визрівала ідея створення масової громадсько-політичної організації республіканського масштабу на зра­зок народних фронтів у республіках Балтії.

У вересні 1989 р. з ініціативи Спілки письменників України, підтриманої українським «Меморіалом» і Товариством української мови ім. Т. Шевченка, виникла наймасовіша політична органі­зація — Народний рух України (спочатку з додатком «за Перебудову»). Головою руху був обраний комуніст поет І. Драч., секретаріат очолив один із лідерів УГС М. Горинь. Оскільки Рух виступав за економічний, політич­ний, ідеологічний плюралізм, це дало змогу на першому етапі його діяльності об’єднатися в ньому представникам різних поглядів: від комуністів-реформаторів до членів УГС та інших організацій.

НРУ зразу ж заявив себе як інтернаціональна органі­зація. Організатори Руху свідомо уникали лінії на його на­ціональну виключність. Програма, яку прийняв установчий з’їзд, великою мірою орієн­тувалась на підтримку тих реформаторських сил КПРС, які розпочали перебудову. Потрібно відзначити, що переважна більшість діячів національно-демократичних рухів та громадських організацій в Україні були членами КПРС, хоч і не функціонерами партапарату. На той час демократичний рух ліберального звільнення йшов в контексті Перебудови і був більш менш єдиним. Однак суспільна демократизація незворотньо все швидше виходила за рамки «ліберального соціалізму» загрожуючи існуванню системи. Крім того бюрократичний компартійний владний апарат не встигав за змінами, та й багатьох вимог суспільства просто не мав можливостей виконати.

Всі ці обставини, поряд з все більшою дискредитацією комуністичного режиму в ЗМІ, незворотньо мали викликати протистояння між демрухом і владою, навіть незважаючи на демократизацію Рад. Проте й самі партійні функціонери були невід’ємною частиною суспільства, що все більш лібералізовувалось. Крім того, втрачаючи підтримку центру і статус державної партії, вони все більше розчаровувалися в режимі, і намагалися пристосуватися до нових реалій. Відтак опір влади був непослідовний і слабкий.

Створення та активна діяльність Народного Руху підривали позиції комуністичного партії в українському суспільстві, особливо за умов знаходження при владі непопулярного реакційного керівництва на чолі В Щербицьким. За цих обставин у вересні 1989 р. на пленумі ЦК КПУ під тиском М. Горбачова В. Щербицький нарешті пішов у відставку.

Дуже важливою масовою акцією Руху став «живий лан­цюг» між Києвом та Львовом організований 21 січня 1990 р., присвячений проголошенню 1919 р. об’єднання УНР та ЗУНР в єдину державу. Він демонстрував єдність і масовість української національно-визвольної боротьби. Сотні тисяч громадян вийшли на трасу Львів — Київ і в точно визначений час узялися за руки, щоб утворити «живий ланцюг» на честь Акту злуки.

В умовах втрати авторитету в суспільстві, постійного розколу в партії, наявності політичної опозиції, компартія втратила статус державної. Відтак в березні 1990 р. на III з’їзді народних депутатів вже сама КПРС, згідно з рішенням Пленуму ЦК, який відбувся напередодні, внесла пропозицію щодо відміни 6 статті Конституції про керівну роль КПРС у суспільстві. З’їзд схвалив це рішення. Відміна 6-ї статті про керівну роль компартії приймалася в пакеті з введенням посади Президента СРСР (М. Горбачов прагнув таким чином зберегти як власну владу в державі так і міцність верховної влади, в умовах втрати адміністративного стрижня країни КПРС). Президент СРСР повинен був вибиратися прямими, таємними виборами, але в порядку виключення цей раз він був вибраний депутатами СРСР. М. Горбачов вже не міг бути впевнений, що народ вибере його на прямих виборах.

Компартія України втратила підтримку і контроль з боку союзної КПРС, втрачала і підтримку населення. Відтак Верховна Рада України під натиском рухівської фракції, теж скасувала статтю 6 Конституції УРСР про керівну роль Компартії України. Таким чином правова основа на яку опиралася комуністична партія була усунута, що вийняло стрижень з усієї політичної системи держави. В результаті державний апарат перетворився в складний конгломерат конкуруючих груп і кланів. Країна все більше втрачала керованість.

Отже, започаткувавши політику Перебудови, що була об’єктивною відповіддю на кризовий стан радянської системи і країни, і почавши лібералізацію суспільної системи, М. Горбачов не розуміючи принципів її функціонування, і не маючи стратегічної програми реформ, не лише не зміг модернізувати соціалістичну систему, але привів її до повного знищення. Надання свободи в ідеологічній площині, внаслідок інформаційного вибуху про злочини системи, призвели до повного руйнування ідеологічного фундаменту радянського ладу, який був одним з основних стрижнів системи. Населення повністю розчарувалося в радянській владі і ніякою «демократизацією» влади цього не можна було вже змінити. Крім того, владна партія закономірно не встигала за «демократизацією» народу, та й об’єктивно не могла виконати всі непомірні вимоги населення.

Надання більших можливостей в політичній сфері мало наслідком розбрід, дискредитацію та усунення політико-адміністративного стрижня системи — компартії, і спричинило повний хаос в управлінні. М. Горбачов, втратив управління країною і вимушений був весь період Перебудови лише марно боротися за збереження своєї влади і популярності в суспільстві. «Демократизм» центральної влади сприяв поширенню національних конфліктів і сепаратизму в країні. А проведення економічної лібералізації без чіткої програми і жорсткого контролю держави, спричинили повний колапс в економіці та ще більше дискредитували систему в очах народу. Деякі успіхи в зовнішній політиці (припинення гонки озброєнь і холодної війни, виведення армії з Афганістану, досить нерівноправна розрядка), були куплені ціною односторонньої здачі СРСР фактично всіх своїх геополітичних позицій та втратою міжнародних економічних ринків.

Таким чином намагання М. Горбачова модернізувати соціалістичний устрій і Радянський Союз шляхом надання більшої свободи його громадянам і народам республік в суспільно-політичній та соціально-економічній площині, за умов ослаблення державної системи і центральної влади, закономірно призвели до краху радянської системи.

Результатом Перебудови став розпуск світового соціалістичного блоку, руйнування соціалістичного суспільного ладу, а потім і розпад самого СРСР, розвал управління і економіки країни, та остаточна дискредитація радянської системи в очах громадян, і їх бажання змінити суспільний устрій по західному зразку. В ході Перебудови найбільш активними в цьому напрямі були такі суспільні прошарки: творча демократична інтелігенція, що прагнула розширення громадянських свобод і високого рівня життя; криміналітет, що прагнув переділу власності; велика частина компартійної союзної та республіканської еліти, котра хотіла очоливши демократичні процеси, позбавитись державного нагляду, «незручної» ідеології та партійної дисципліни, конвертувати владу у власність і зберегти потім провідні владні позиції в суспільстві і в своїх республік.

Крім того, величезну роль в ліквідації радянської системи та розвалі Радянського Союзу відіграли національні рухи в республіках, які добивалися національно-державних цілей і не бачили в СРСР вже потреби в захисті, не відчували вже його цивілізаційних вигод, а лише економічну та національну експлуатацію. Важливу роль в цьому відношенні зіграв і «Захід», що прагнув ослаблення СРСР, відкриття його економіки, втрати ним політичних позицій у світі.