Друга половина 1550-х рр. позначилася для Великого Князівства Литовського загостренням стосунків з Московською державою в ході Лівонської війни, яку остання вела за вихід до Балтійського моря та домінування в Північно-Східній Європі. Ситуація загострилася з взяттям Полоцька. Литва, що вже втратила Чернігів, Новгород-Сіверський, Стародуб та Смоленськ, звернулася по допомогу до Польщі. З іншого боку, перемоги Московського князівства пожвавили сепаратистські настрої серед можновладців руських земель. До того ж Литва перебувала під постійною загрозою з боку Кримського ханства. Означені події призвели до військово-політичної кризи в литовській державі.
Поряд із цим посилилася експансія польської шляхти на українські землі Великого Князівства Литовського, що викликало конфліктні ситуації поміж місцевими литовськими та польськими можновладцями. Адже, згідно з привілеєм Казимира від 1447 р., діяла заборона на земельну власність у литовській державі для іноземців. Однак усі скарги місцевого населення до короля Польщі наштовхувалися на мовчання. До того ж і серед литовського шляхетства не було одностайних поглядів щодо вирішення питання. Зокрема, заможна шляхта — магнати, які володіли значними земельним та людським ресурсами, обіймали провідні державні посади і мали значні права та привілеї, намагалися припинити колонізаційну діяльність поляків та не допустити поглинання Литви Польщею. Натомість середня та дрібна шляхта, яка потерпала від свавілля магнатів, стимулювала зближення своєї держави з Польщею, сподіваючись отримати такі самі, майже необмежені, права, які мала шляхта польська.
Зі свого боку, Польща була заінтересована в призупиненні просування Москви, оскільки це могло загрожувати її власним інтересам, у необмеженій експансії на українські землі, чого потребували польська економіка, орієнтована на експорт сільськогосподарської продукції, та загроза припинення династії Ягеллонів, що могло спонукати Литву до розірвання хиткого союзу.
Всі названі причини визначили потребу в законодавчому облаштуванні відносин між польською та литовською державами. Як наслідок, у січні 1569 р. в Любліні розпочав роботу польсько-литовський сейм, що мав на меті узгодити питання унії між Великим Князівством Литовським та Польщею. Польські представники висунули пропозицію щодо інкорпорації Великого Князівства Литовського до складу польської держави. Також передбачалося, що новоутворену державу мали очолити спільний володар та сейм. За Литвою зберігалося право мати власну адміністрацію та судочинство.
Цими умовами суттєво обмежувалися насамперед магнатські права. А тому литовсько-руські репрезентанти панівної верстви після тривалих переговорів залишили Люблін і почали закликати до війни супроти Польщі. У відповідь польський король Сигізмунд ІІ Август у березні 1569 р. видав низку універсалів щодо приєднання Підляшшя, Волині, Київщини та Брацлавщини до Польського королівства й надав місцевій шляхті права, рівні з польською. Одночасно розпочалася підготовка до війни з Великим Князівством Литовським.
Рішучі дії польського короля змусили послів Великого Князівства Литовського 1 липня 1569 р. підписати акт про унію між своєю державою та Польщею. За умовами унії обидві держави об’єднувалися в єдину — Річ Посполиту. На чолі держави мали перебувати єдиний король, спільний сейм та сенат. Запроваджувалася єдина монетна система. Міжнародні відносини планувалося проводити лише від імені Речі Посполитої, а митні кордони між Польщею та Литвою було скасовано. Польська та литовська шляхта отримувала право володіти землями в будь-якій частині новоутвореної держави. Литва зберігала самоврядування в межах етнічної території та певні атрибути автономії: печатку, герб, скарбницю, адміністрацію, судочинство, військо, фінанси. Офіційною мовою в Литві залишалася руська, а правнича діяльність здійснювалася на основі кодексу законів, що увібрали в себе норми Руської Правди — Литовських Статутів (1529, 1566 і 1588 рр. видання).
Проти рішень Люблінської унії ще досить довго виступали провідні руські магнати: Костянтин Вишневецький, Богуш Корецький, Василь-Костянтин Острозький, Олександр Чорторийський. Але поступово їхні вимоги зосередилися на захисті православної віри.
Люблінська унія змінила на польський кшталт і адміністративний устрій руських земель. Ще в 1434 р. на основі Галицько-Волинського князівства було утворено Руське воєводство у складі Галицької, Львівської, Перемишльської, Сяноцької та Холмської земель, які, в свою чергу, поділялися на повіти. Протягом 1434—1447 рр. було утворено Подільське воєводство на основі Кам’янецького, Летичівського, Червоногородського повітів. У 1462 р. було утворено Белзьке воєводство. З 1566 р. почалося утворення Волинського, Брацлавського та Київського воєводств, що завершилося вже після укладення унії.
Адміністративні зміни викликали відповідні процеси і в управлінському апараті. На чолі воєводств перебували воєводи та старости. Їм підлягали урядники — земські (вирішували шляхетські справи) та гродські (кримінальні) судді, хорунжі (військові справи), городничі (будівництво та ремонт замків і фортець), мостівничі (будівництво та ремонт мостів) тощо.
У XVI ст. відбулися зміни в політичному та соціально-економічному житті руських земель. Вони зачепили й панівну верству суспільства. Зокрема, ще в 1522 р. було прийнято рішення про «вивід шляхетства», за яким до цього прошарку мали належати лише нащадки тих осіб, що стали боярами за правління великих князів литовських Вітовта, Сигізмунда і Казимира. А в 1528 р. було проведено «попис земський», у ході якого сформовано списки, котрі після затвердження сеймом перетворилися на основний документ, що підтверджував належність до шляхетського стану. Ревізії замків і староств, проведені в 1540—1550-х рр. уточнили склад шляхти та її слуг. У коронних землях провели ревізію землеволодіння, відповідно до якої маєтки, що не мали підтверджувальних документів на право володіння ними до 1504 р., вважалися державними, а їхні користувачі — ленними володарями, зобов’язаними нести службу. В 1557 р. було прийнято «Устав про волоки», за яким до шляхти зараховувалися тільки «бояри стародавні», а решта мала повернутися до станів селянства та міщанства.
На законодавчому рівні було врегульовано й економічні питання. Зокрема, Литовським статутом від 1566 р. було остаточно ліквідовано обмеження шляхетської власності на землю.
Поступово шляхта переросла в панівну політичну верству, що викликало гостру потребу в юридичному оформленні її прав. Віленський привілей 1565 р. стимулював утворення повітових шляхетських сеймиків. А Литовський статут 1566 р. надав шляхті законодавчі права і утворив організоване представництво шляхти на загальнодержавних сеймах. Поряд із цим, саме шляхетство не було однорідним і поділялося на три групи: дрібне, середнє та магнатів.
Отже, шляхті надавалися значні привілеї, а серед її обов’язків зазначалися військова служба за власний кошт і сплата грошового збору. Такі права та обов’язки різко вирізняли шляхетство від решти населення. Згодом шляхтичі здобули право свободи, недоторканності особи, окремого суду, можливість обирати та бути обраними до повітових та загальнодержавних органів влади. Також було отримано право вільно розпоряджатися землями. Мали шляхтичі й значні переваги перед іншими верствами у торгівельних справах. Водночас у випадку, коли шляхтич ставав ремісником або крамарем, його позбавляли шляхетського стану, проте після відмови від цих занять він повертав усі права. Шляхетства позбавлялися й особи, помічені в крадіжці та негідній поведінці на полі бою.
Поступово було сформовано й шляхетське землеволодіння шляхом захоплення общинних територій, купівлі земельних маєтків, земельних пожалувань від польського короля та великого князя литовського. Концентруючи у власних руках значні земельні угіддя, зі шляхетського стану поступово виділилася нечисленна частина — магнати, які перебрали на себе широкі права та привілеї, за якими відрізнялися від середніх та дрібних феодалів.
Важливе місце у соціальному устрої посідало духовенство, становище якого змінювалося відповідно до міжконфесійної боротьби на теренах руських земель. І якщо православ’я у початковий період існування Литовсько-Руської держави підтримувалося владою, то після прийняття Брестської унії 1596 р. домінувати почали католицизм та уніатство. Кожна з християнських конфесій мала матеріальну базу у формі маєтностей. Однак поступово владні структури штучно перерозподілили землі на користь католиків і уніатів.
Ще одним прошарком українського суспільства виступало міщанство, яке поділялося на три соціальні групи. Першу становив міський патриціат, який включав найвпливовіших купців та промисловців, що зосереджували у своїх руках всю владу в місті. Друга група — бюргерство — включала цехових майстрів і торгівців середньої заможності. Найчисленнішою групою був міський плебс — незаможні ремісники, підмайстри, учні та слуги майстрів, позацехові ремісники, дрібні торгівці й селяни.
Вкрай важливе значення для розвитку руських міст мало запровадження магдебурзького права, яке надало юридичне підґрунтя розвиткові місцевого самоврядування в Україні. Ще в 1339 р. останній галицький князь Юрій-Болеслав вперше надав це право м. Сяноку. Згодом, у 1356 р., магдебурзьке право отримав Львів; 1432 р. — Луцьк (вдруге — 1497 р.), 1444 р. — Житомир, 1497 р. — Київ, 1498 р. — Дубно та інші міста.
Магдебурзьке право потребувало внесення відповідних змін до системи управління міст. На чолі міста перебував війт, який призначався великим литовським князем або польським королем. Лише Київ мав право самостійно обирати війта. Органом міського самоврядування був магістрат, який мав дві колегії: лаву, що відала судом у кримінальних справах, та раду, що відала цивільним судом і поліцією, наглядала за торгівлею. Лаву очолював війт, а раду — бургомістр. Із запровадженням магдебурзького права міщани звільнялися від натуральних повинностей і мали сплачувати грошові податки з торгівлі та промислів.
Розвиток ремісничих спеціалізацій та збагачення майстрів потребували створення об’єднань виробників для спільного захисту як економічних, так і юридичних прав. Як наслідок, більшість ремісників об’єднувалися в цехові організації, що були виробничо-релігійними осередками і мали католицький характер. В свою чергу, цехи захищали корпоративні інтереси, контролювали виробництво та збут товарів.
Самі ж міста поділялися на великокнязівські, приватні та церковні. В ХІІІ—ХV ст. близько 80% усіх руських міст і містечок належали окремим феодалам, тобто могли купуватися чи здавалися в оренду.
Запроваджені зміни призвели до нових тенденцій в управлінському апараті міст. Зокрема, деякі квартали або угіддя королівських міст за указами короля надавалися в розпорядження власників і отримували назву юридик. Мешканці юридик не підлягали юрисдикції міського самоврядування й сплачували податки та виконували різні повинності на користь їхніх власників. Юридики утворювалися внаслідок поділу приватних міст, пожалування центральною владою окремим феодалам, викупу феодальним власником частини території. Інститут юридик існував до ХVІІІ ст.
Загалом до кінця ХV ст. міста розвивалися повільно. На означений період налічувалося близько 35 міських поселень. Спалах урбанізації руських земель припав на період ХVІ — першої половини ХVІІ ст. Найбільшими містами стали Львів (15—18 тис. мешканців), Київ (15 тис.), Меджибіж (12 тис.), Біла Церква (10 тис.). Однак більшість міст і містечок налічували, в середньому, по 2—3 тис. чол. і були аграрними.
Розвиток торгівлі та ремісництва стимулював зародження мануфактурного способу виробництва, що став основним у ХVІ — першій пол. ХVІІ ст. Мануфактурне виробництво характеризувалося об’єднанням робітників у спеціальні групи; пануванням ручної праці; розподілом виробництва на окремі процеси. Робітники були як залежними, так і вільнонайманими. Також розпочалося активне вкладання грошового капіталу у виробництво.
Найчисленнішою групою населення в українських землях було селянство, яке, в свою чергу, за майновим і правовим статусом поділялося на кілька прошарків. Відповідно до правового статусу, селянство поділялося на дві категорії: а) королівських та великокнязівських (господарських); б) шляхетських, монастирських і церковних. За ступенем залежності від феодалів селянство поділялося на кілька груп, які можна об’єднати в дві основні: 1) вільні селяни («похожі») — мали право виходу від феодальної залежності після виконання своїх зобов’язань, але у визначений час, після виплати викупу або надання «замісника»; 2) покріпачені селяни («непохожі») — не мали права виходу від феодала.
Вільні селяни-общинники — данники — володіли окремими господарствами, так званими димами, які об’єднувалися в дворища, а ті у волосну общину. Формою залежності данників від феодалів була натуральна чи грошова рента. Волосна громада розпоряджалася общинними землями. До її складу особу включали після дозволу сільського сходу та волосного старости. Переселенець на кілька років звільнявся від податків і повинностей, щоб мати можливість налагодити господарство. Після закінчення терміну селянин, повноправний общинник, брав участь у сплаті громадою данини. Коли ж селянин не вносив свого паю до сплати податків чи не міг відбувати повинностей, його виключали зі складу громади, а земельний наділ передавався іншому общинникові. Всередині общини діяла система кругової поруки під час виплати данини і виконання повинностей, що, в свою чергу, робило селян заінтересованими в успішній праці своїх сусідів та збереженні сталої кількості господарств. Внаслідок еволюції господарства волосні общини поступово розпадалися на сільські, які очолювали виборні старости, отамани, війти, тіуни. Поступово, внаслідок інтенсивних пожалувань земельними наділами феодалів, кількість таких селян суттєво зменшилася.
Цікавим фактором життя сільських громад були копні суди, що ґрунтувалися на засадах звичаєвого права, до послуг якого вдавалися не лише селяни, а й міщани, бояри та князі.
Іншим прошарком селянства були тяглі, залежні землероби, які мали господарства, що перебували на території феодалів. Тяглі були зобов’язані відбувати кілька видів повинностей, так само як і данники, зокрема серебщину — державні податки; державні повинності — будівництво доріг та мостів, ремонт фортифікаційних споруд тощо, проте головною була панщина — безоплатна обробка панської землі. Ще одна частина селян була представлена службовими, які обслуговували господарство феодала. Вони мали чітку структуру й об’єднувалися у сотні. Окрім виконання своїх прямих обов’язків, вони сплачували данину та відбували панщину. Існували також дворові селяни, які обслуговували дім господаря.
Впродовж ХV—ХVІ ст. у середовищі селянства відбулися зміни. Було ліквідовано статус дворових холопів, які не мали власності й проживали на панських дворах. Як власність феодала, вони могли бути продані чи закладені під кредит. Єдине, що було законодавчо захищене — це життя селян. Водночас праця цих селян, позбавлена мотивації, поступово ставала невигідною. А тому феодали дозволили їм заводити власне майно, будинки та сім’ї. І якщо на початковому етапі все залежало від доброї волі господаря, то третій Литовський статут 1588 р. регламентував наділення холопів землею й перетворив їх на розряд залежних селян.
Проте поступово таке розшарування нівелювалося внаслідок посилення феодального визиску селянства та наступу на особисту свободу селянина. Найжорсткіші умови для нього було створено в Польщі. Так, у 1453 р. на Галичині вийшла постанова, за якою селянину дозволялося залишати свого феодала лише за умови сплати значного викупу, та й то один раз на рік, на Різдво Христове. На Радомському сеймі 1505 р. було прийнято рішення, за яким селянин не мав права залишати феодала без згоди останнього.
Подібні тенденції спостерігалися і на території Великого Князівства Литовського. Зокрема, відповідно до «Судебника» 1468 р., судочинство над селянином передавалося під юрисдикцію його власника. Згодом перший Литовський статут 1529 р. заборонив залежним селянам у разі переходу до іншого власника забирати з собою майно. А завершив юридичне оформлення кріпацтва в Україні третій Литовський статут 1588 р. Згідно з його положеннями, селянин не мав права залишати свого господаря, якщо проживав на його території менше, ніж 10 років. Якщо строкова вимога виконувалася, селянин мав отримати дозвіл феодала. В свою чергу, дозвіл видавався лише тоді, коли залежний селянин відпрацював стільки років панщини, скільки користувався панською землею, заплатив викуп, повернув борги, засіяв землю і залишив господарство в доброму стані.
Зі збільшенням попиту на сільськогосподарську продукцію в Європі Польща стає чи не головним її експортером, що й спричинило появу кріпацтва та його поширення на українські терени. Відібрані землі феодали перетворювали на фільварки — багатогалузеві господарства, що базувалися на підневільній праці селянина.