Українська національна революція є складовою визвольної боротьби низки європейських країн у 40—70-х рр. ХVІІ ст. Так, у 1640—1660 рр. тривала революція в Англії, спалахнуло повстання португальців проти іспанських поневолювачів і «війна женців» у Каталонії за збереження автономії. Високою була соціально-політична напруга і в Данії. В 1647 р. розгорнулася антиіспанська боротьба в Південній Італії та на Сицилії; наступного року розпочалася Фронда (антиабсолютистський рух) у Франції, повстання міщан і селян у Московії, Австрії, Білорусі. Ці та інші події засвідчували посилення кризи середньовічної цивілізації в Європі. Ця криза супроводжувала зародження і розвиток нового ладу.
Аналіз розвитку революцій в Україні та в Англії дає змогу виявити спільну тенденцію до зміцнення особистої влади керівників (Богдана Хмельницького й Олівера Кромвеля) і трансформацію республіканської форми правління в монархічну (в Україні — спадковий гетьманат, а в Англії — протекторат Кромвеля). На відміну від англійської та нідерландської революцій, що завершилися перемогою, українська в зовнішньополітичному аспекті викликала серйозну зміну співвідношення сил у Східній, Південно-Східній та Центральній Європі. Ця геополітична зміна різко послабила позиції Речі Посполитої й Криму та призвела до зміцнення ролі Росії, Швеції й Бранденбурга (Східна Пруссія). Саме українська революція поряд із Тридцятилітньою війною та англійською революцією, як слушно зауважив Д. Наливайко, відіграла важливу роль в остаточному крахові політичної системи Контрреформації, що трималася на Іспанії, Австрії й Речі Посполитій. Було зірвано також плани Ватикану щодо укладення «універсальної унії». Революція вплинула на загострення соціальної боротьби в Польщі, Московії, Молдові, національно-визвольної боротьби в Білорусі, Валахії, Сербії, Болгарії.
Козаки здобули репутацію вправних вояків, яких наймали в Європі. Їхня слава ширилася завдяки походам у Західну Європу, зокрема 1640 р. — під фортецю Дюнкерком у Франції (щоб вигнати іспанців), та на прохання австрійців у боротьбі з французами. Не випадково воєнними прийомами гетьманів Б. Хмельницького та П. Сагайдачного згодом користувалися Наполеон, О. Суворов та інші полководці.
На середину ХVІІ ст. в різних сферах розвитку українського суспільства визріли гострі суперечності між статусом України у складі Речі Посполитої та політикою її уряду в українському питанні, усталеними в ній суспільно-політичним ладом і системою соціально-економічних відносин.
Причини національно-визвольної війни
І. У політичній сфері. Польща сформулювала імперську доктрину, за якою терени України оголошувалися споконвічними польськими землями. На середину ХVІІ ст. відбулася денаціоналізація князів і бояр, що консолідувалися з польською, литовською й білоруською шляхтою на платформі польської державної ідеї. Коли козацтво перебрало на себе функції української еліти — виразника національних інтересів — воно перетворюється на «носія української державності» в 20—30-х рр. ХVІІ ст., виникають прагнення вийти з-під влади Польщі. Інтереси політичного розвитку України зайшли в непримиренну суперечність з імперськими інтересами Польщі.
ІІ. У національно-релігійній сфері. На середину ХVІІ ст. виразніше проявляється політика національно-релігійних утисків православних, послідовно провадиться курс на їхнє усунення від участі в міському й державному управлінні, чиняться перешкоди у заняттях промислам, торгівлі. Ця політика таїла загрозу перетворення українців на «селянську націю». Здійснювалася політика, спрямована на скасування православної віри і впровадження католицизму та уніатства, посилювалася дискримінація мови та освіти, під час загострення національно-визвольної боротьби каральні органи вдавалися до елементів етнічних чисток. В умовах швидкого розвитку національної свідомості формуються ідеї домогтися незалежності.
ІІІ. У соціально-економічній сфері. В Україні вже почали зароджуватися початкові форми мануфактурного виробництва, а становлення козацького стану супроводжувалося розвитком якісно нового типу господарства — за своєю суттю фермерського, що викликало суперечності між ним і фільварково-панщинним господарством, яке ґрунтувалося на праці закріпаченого селянина. Курс польського уряду на ліквідацію козацтва як стану не міг не викликати збройного спротиву українців.
ІV. У психологічній сфері. Відомий російський соціолог П. Сорокін вважав, що придушення базових інстинктів породжує «революційні відхилення в поведінці людей». До таких інстинктів належать травний інстинкт та інстинкти самозбереження, свободи, власності, успадкування здібностей тощо. Протягом 1647—1648 рр. голод охоплював великі райони країни; в 1620—1640 рр. українці втрачали власність; постійні напади татар і репресії з боку польських державних структур придушували інстинкти як індивідуального, так і групового самозбереження, самовираження успадкованих здібностей, а закріпачення вело до втрати свободи.
Отже, на 1648 р. в Україні зав’язався складний вузол різних суперечностей, які міцно перепліталися, й розв’язати цей вузол влада Речі Посполитої виявилася неспроможною.
Політика польського уряду щодо ліквідації козацтва як стану, переслідування православної віри, зловживання й здирництво з боку місцевої адміністрації та орендарів уже в середині 40-х рр. ХVІІ ст. викликали гостре невдоволення серед козацтва, зокрема і в майбутнього гетьмана, а на той час чигиринського сотника Богдана Хмельницького. Батько Богдана — Михайло Хмельницький — дрібний шляхтич гербу «Масальський», чигиринський підстароста, мати — козачка. На початку ХVІІ ст. Богданів батько служив у Жовкві при дворі коронного гетьмана Станіслава Жолкевського, згодом у його зятя — корсунсько-чигиринського старости Яна Данилевича; придбав хутір у Суботові. За польсько-турецької війни як ватажок загону добровольців-козаків із Чигиринщини брав участь у поході на Молдову, загинув у бою з татарами під Цецорою в жовтні 1620 р. під час відступу війська. Брат по матері Григорій Ставицький (мати після загибелі чоловіка згодом одружиться зі шляхтичем В. Ставицьким, який під час Хмельниччини служив у польському війську в Білорусі) був козацьким полковником на Лівобережжі і писався Хмельницьким. Народився Богдан під Львовом у жовтні 1595 р. Приїхав на Велику Україну у 19 років. При хрещенні отримав ім’я Теодор (Федір) Зиновій, але підписувався завжди Богданом. Освіту здобув у Львівській єзуїтській колегії. Перебував 2 роки в турецькому полоні після битви під Цецорою у 1620 р. Мати його викупила, після чого Богдан вступив у лави реєстрового Війська Запорозького, де був писарем і виконував дипломатичні місії. 1638 р. став сотником Чигиринського полку. Одружувався тричі. Вперше — з Ганною Сомківною, козачкою з Перислава, яка померла передчасно, залишивши троьх синів: Тимоша, Юрія й Остапа — і чотироьх доньок. Вдруге — з шляхтянкою Мотроною, колишньою дружиною Чаплинського і вдовою козацького полковника Пилипця, втретє — з сестрою Василя Золотаренка Ганною. На момент Визвольної війни Богдану було вже 50 років.
Польський шляхтич Чаплинський напав на хутір Суботів, який належав Богдану Хмельницькому як спадщина від батька, вбив малолітнього сина і викрав свою колишню дружину. За легендою, звернувшись до польського короля за правосуддям і не отримавши його, Богдан вирішив повернути втрачене з допомогою козаків. Вважається, що, починаючи з жовтня — листопада 1646 р., група козаків і Б. Хмельницький розпочали підготовку до повстання. Однак ці плани було викрито й Б. Хмельницького заарештували й передали в Чигирин. Вийшовши з-під варти на поруки чигиринських сотників, Богдан подався на Запорожжя, де розпочав формування збройних сил. 9 лютого 1646 р. він завдав поразки реєстровим козакам Черкаського й Чигиринського полків, що охороняли Січ Микитин Ріг. Через кілька днів на козацькій раді в Січі Б. Хмельницького обрали гетьманом Війська Запорозького і він повів переговори про військово-політичний союз із Кримським ханством. Згідно з досягнутою домовленістю, кримський хан зобов’язувався надати допомогу в боротьбі проти поляків, причому татари не мали шкодити українським містам і селам. Дві важливі стратегічні проблеми Хмельницький розв’язав: захистив себе від удару з тилу і зміцнив козацьке військо, традиційно піхотне, татарською кіннотою. На допомогу повстанцям хан вирядив 5—6 тис. татар під проводом Тугай-бея. У цей час Б. Хмельницький висував лише вимоги козацької автономії: вивести з українських теренів польське військо, ліквідувати в Україні «управління Речі Посполитої».