Руйнація та нестабільність другої половини ХVІІ ст. негативно вплинули на динаміку розвитку культурного життя в Україні, поглибилися і її регіональні відмінності. Цей період характеризується різними умовами культурного життя в окремих воєводствах, землях, повітах України з одночасною стійкістю селянина-козака, за своєю природою хліборобською, до відстоювання землі й волі зі зброєю в руках. Відбувався і культурний синтез у містах через залучення до них традицій та звичаїв селянства.
На заході й у північній частині центрального регіону дедалі посилювався кріпосницький визиск селян. На південному сході розвинулось українське козацтво. Поступове впровадження в Україні і в Білорусі латини, спочатку в адміністративну сферу, а згодом — і в освіту та літературну творчість, означало, що якимось аспектом свого культурного і політичного розвитку країна увійшла в той регіон (Західна і Центральна Європа), де латина тривалий час залишалася мовою юридичних актів, школи й науки, багатьох жанрів літератури. Однак з часом латинська мова і пов’язаний з нею тип освіти дедалі більше стали асоціюватися виключно з західним, католицьким світом.
Поширеною була початкова освіта, переважно школи існували при церквах, а вчителями були дяки. Школи були і при полках, наприклад при чотирьох слобідських полках діяло 124 школи. Значно складніше було з початковою освітою на Правобережжі: шляхта спольщувалася, зникали братські школи. Головним освітнім і науковим осередком і надалі був Києво-Могилянський колегіум. У роки Руїни він переживав тяжкі часи: багато студентів пішли до війська, загинули під час епідемій або просто розійшлися. Київ і Лівобережжя відігравали важливу роль у поширенні в Росії системи освіти, орієнтованої на західні зразки. Але виїзд за кордон освічених людей мав негативні наслідки для рівня культурного розвитку самої України.
Набрала подальшого розвитку історична наука через твори С. Зизанія, М. Смотрицького, З. Копистянського та інших. Козацьке літописання представляють літописи «Самовидця» (Р. Ракушки), Г. Грабянки, С. Величка тощо. В літературі був поширений церковно-полемічний стиль: релігійні вірші, проповіді, богословські трактати.
У другій половині XVII ст. розвивається український фольклор. Найважливіші фольклорні твори віддзеркалюють історичну свідомість народу. Постать героя-козака, захисника Вітчизни стала провідним образом українських пісень, героїчного епосу, народного малярства, козацька тема — головною в українській національній історіографії. Це впливало і на початки формування професійної музики. По-справжньому народними стали рукописні «кантики» (співанки) та ірмологіони (збірники традиційних святкових співів). Провідне місце займали вокальні концерти. В художньому мистецтві утверджувалися ренесансні впливи.
Риси національного архітектурного стилю особливо яскраво проявилися в дерев’яному будівництві. Ренесансне будівництво можна було побачити в «ідеальному» місті Жовкві, вежі Корнякта у Львові, замках у Збаражі й Підгірцях.
У період Руїни в Україні було два митрополити: на Правобережжі — Діонісій та на Лівобережжі — Лазар Баранович, який, попри затвердження його на посаді митрополита гетьманом, звертався й слав посольства за наказами до царя. Однак він був змінений царем на Максима Філімоновича (Методія). Митрополит доби П. Дорошенка Йосиф Нелюбович-Тукальський заборонив поминати російського царя і наказав поминати лише гетьмана. 1685 р. Київська митрополія остаточно перейшла в підпорядкування Московського патріархату. А в результаті «Вічного миру» 1686 р. між Москвою і Польщею, перша отримала право «опікуватися» православною людністю ще й на Правобережжі.