Виговський Іван (?—1663) — гетьман Війська Запорозького. Фактичний наступник Б. Хмельницького. Походив з української шляхти Київського воєводства. Після здобуття освіти в Київському колегіумі служив у судових установах Київського воєводства, де був одним із неформальних лідерів наддніпрянської шляхти. На початку Хмельниччини виступав на боці коронного уряду, згодом перейшов на бік повстанців. З 1649 р. обіймав уряд генерального писаря Війська Запорозького. За участю Виговського було укладено низку угод з Туреччиною, Кримським ханством і Швецією, що забезпечили зовнішньополітичну самостійність Української козацької держави. Вершиною політичної діяльності гетьмана Виговського виявився Гадяцький трактат 1658 р., який повертав гетьманат до складу Польщі як рівноправного члена польсько-українсько-литовської федерації.
Дорошенко Петро (1627—1698) — гетьман Правобережної України (1665—1676). Стрижнем політичної діяльності П. Дорошенка було прагнення до відновлення територіальної цілісності Гетьманщини у тих межах, в яких вона сформувалася за Хмельниччини. Ця обставина зумовила його розрив з Польщею, яка 1667 р. підписала з Росією Андрусівське перемир’я, закріпивши територіальний розкол Гетьманщини. Прагнучи заручитися підтримкою в боротьбі проти Польщі й Росії та для реалізації своїх планів, Дорошенко схилив прибічників під турецьку протекцію, прийняття якої ухвалила в 1669 р. Корсунська рада. Спираючись на військово-політичну підтримку Туреччини й скориставшись із антимосковського повстання на Лівобережжі, Дорошенко на певний час зумів об’єднати під своєю булавою право- та лівобережний гетьманати. Втім, розбіжності в політичних настроях лівобережної та правобережної еліт дуже швидко спричинили розпад держави Дорошенка. Розчарувавшись у союзі з Туреччиною, гетьман у першій половині 70-х рр. XVII ст. шукав підтримки в Росії й у 1676 р. добровільно зрікся влади. Вивезений до Москви, протягом 1679—1692 рр. посідав уряд в’ятського воєводи.
Немирич Юрій (1612—1659) — видатний дипломат, політичний діяч і мислитель, канцлер Великого Князівства Руського. Походив зі старовинного панського роду Київщини і був одним із найбагатших аристократів Речі Посполитої. Отримав блискучу освіту протягом 1631—1634 рр.: спершу в социніянській академії у польському Ракові, далі — в університетах Лейдена, Амстердама, Оксфорда, Кембриджа й Сорбонни. У складі коронного війська брав участь у польсько-московській війні 1632—1634 рр., посідаючи в 40-х рр. впливовий уряд голови київського підкоморського (межового) суду. З початком Хмельниччини його обрано полковником київського посполитого рушення (шляхетського ополчення), у цьому званні він перебував до 1657 р., беручи участь у найбільших кампаніях проти повстанців. Неухильно дотримуючись аріанства, Немирич обстоював віросповідні й політичні права українських шляхтичів-протестантів. Через конфлікти на цьому ґрунті з польським урядом у 1655 р. перейшов на бік шведів, що вели війну з Польщею. Спочатку козацьку революцію Немирич сприйняв вороже, однак у липні 1657 р. переїхав до Чигирина, де отримав титул козацького полковника. Виступаючи посередником у переговорах шведів з Хмельницьким, прийняв православ’я, а незабаром перейшов на гетьманську службу і став найближчим дорадником Виговського. Немирич планував за участю України широкомасштабну коаліцію протестантських держав Європи (Швеції, Трансільванії та Бранденбургу), спрямовану проти Московії та Польщі. 1657 р. Гетьманщина підписала підготований ним договір зі Швецією, тоді ж Немирич виступив одним з основних авторів Гадяцького трактату, очолював українське посольство на Варшавський сейм, котрий мав його ратифікувати. Автор латиномовного воєнно-політичного трактату «Роздуми про війну з московитами» (1634).
Сірко Іван (?—1680) — козак, вінницький (кальницький) полковник. Родом був із селища Мерефи (нині — містечко поблизу Харкова), походив з давнього козацького роду. Отримати освіту йому не довелося. Все життя Іван Сірко провів у походах проти Туреччини, Криму, Речі Посполитої. Упродовж 1645—1680 рр. активно діяв в Україні й на Запорожжі. За цей час він брав участь принаймні у 55 великих битвах (1658—1660). Брав участь у Переяславській раді: за нього, неписьменного, розписався у присяжному списку сам гетьман. Уперше його було обрано кошовим отаманом у 1663 р., відтоді — ще вісім разів. 1668 р. Іван Сірко з’явився у Слобідській Україні. Козаки обрали його полковником Зміївського полку. Після усунення з гетьманства й заслання Дем’яна Многогрішного (1672) Іван Сірко вирішив домагатися гетьманської булави. Царський уряд звинуватив його у підбурюванні козаків до повстання і відправив до Сибіру. Навесні 1672 р. турки загрожували спустошити Україну, Річ Посполиту та Росію. Зваживши на складну ситуацію, російський уряд звільнив Сірка. Запорозьке військо під проводом Івана Сірка завадило постачанню турецьких і татарських орд під час їхніх чигиринських походів (1677—1678), перешкоджало вторгненню на Лівобережжя та Слобожанщину. Неспокійне життя і старість далися взнаки: влітку 1680 р. І. Сірко занедужав і невдовзі помер.
Хмельницький Юрій (1641—1683) —молодший син Богдана Хмельницького. 1657 р. Юрієві минуло лише шістнадцять років, коли його обрали гетьманом. Вважається, що він був слабкої волі й не вельми гострого розуму. Дехто з дослідників зауважує, що і сам Б. Хмельницький не мав твердого наміру передавати владу Юрієві, оскільки бачив, що то була не найкраща кандидатура. Та все-таки піддався на умовляння найближчого оточення, маючи на увазі, що регентом при Юрієві буде досвідчений у політичних справах генеральний писар Іван Виговський. Юрій отримав освіту в Київській духовній академії. 9 жовтня 1659 р. на раді, що відбулась у Переяславі, його проголошено гетьманом. На тій самій раді, у присутності російських воєвод, обраний гетьман склав присягу російському цареві, але згодом порушив її, уклавши угоду з Польщею. Після перемог у військових кампаніях проти Московії передає гетьманську владу Павлові Тетері, а сам постригається в ченці. У червні 1678 р. до Чигирина підступила велика орда з Ю. Хмельницьким, який підписувався «Гедеон-Георгій-Венжик Хмельницький, князь сарматський і гетьман запорозький». Він почав катування, страти, введення надмірних податків, що змусили навіть турків замислитися про його здоровий глузд. За одними даними, турки вивезли його до Стамбула і там стратили. За іншими — ніхто його у Стамбулі не страчував, а сам він прийняв іслам і помер по кількох роках від хвороб.