У культурі України кінця ХVІІ — середини ХVІІІ ст. виразно проявляється господарська специфіка регіонів України. Так, Гетьманщина славилася вирощуванням конопель (особливо Чернігівщина) і тютюну. На Слобожанщині тютюн продавали за кордон. Значно зріс розвиток садівництва. Наприклад, підскарбій Маркович одної весни посадив 1 тис. нових кущів сливи і спробував садити персики. Українські ремісники виробляли переважно дрібний сільськогосподарський реманент з дерева, вози, колеса, човни тощо. Одягалися українці у XVIII ст. більше так, аби відрізнятися за своїм соціальним станом. На Гетьманщині розвивалося ткацтво (виготовляли тонке полотно й мистецькі рушники), килимарство. Розширювалися та залюднювалися міста. У найбільших з них велася жвава торгівля — там діяли щоденні ярмарки та торги. Зовнішню торгівлю козацька старшина розвивала з Гданськом, Москвою, Кримом.
Шкільна освіта здавна розвивалася в містах — при церквах і монастирях. Тому нею відали дяки або священики. Є дані, які свідчать, що з початку XVIII ст. школи були в кожному селі як Галичини, так і Гетьманщини. Українці виїжджали навчатися у закордонні університети Лейпцига, Кенігсберга, Страсбурга тощо.
Набула розвитку бібліотечна справа. Книгозбірні тримали шляхетські роди, козацька старшина, єпископи, монастирі, різні школи. Найпопулярнішим у царині природничих наук був Феофан Прокопович. Захоплювалися медициною, метеорологією та іншими науками. Так, генеральний підскарбій Маркович цікавився метеорологією й щоденно впродовж 40 років записував у щоденник стан погоди. У XVIII ст. розвинулася геодезія. Наприклад, Ханенко цікавився планами місцевостей і згадував «мапу полків малоросійських», яку тоді було створено вперше. Тривалий час точні науки розвивалися на примітивному рівні. Лише на початку XVIII ст. математиці почали приділяти достатньо уваги: вивчали тригонометрію, цікавилися логарифмами тощо. Вчителем математики був відомий І. Фальковський, який вивчав її в Угорщині. Ф. Прокопович у 1720 р. зазначав: «Наука — це корінь і насіння й основа всякої користі, як батьківщини, так і Церкви». Розвивалася друкарська справа. Велику роль у ній відіграли василіани-уніати Почаєва, де вийшов друком «Ірмолой», що містив народні релігійні пісні.
Після доби Руїни гетьманську столицю було перенесено з Чигирина на Правобережжі до Батурина на Лівобережжі. Гетьмани мешкали в батуринському замку. Мазепа побудував собі фортецю на Гончарівці під Батурином, де все було влаштовано на західний зразок. Француз Балюз, який гостював у Батурині 1704 р., описував бібліотеку гетьмана, повну латинських книг, та колекцію зброї як найкращу, яку бачив у своєму житті. Від 1708 по 1760 р. гетьманська столиця було перенесено до Глухова. Там мешкали гетьмани Скоропадський, Апостол і К. Розумовський, який побудував собі нову садибу 1757 р., але згодом переніс столицю знову до Батурина.
Зміна характеру української літератури виявилася в мові. Церковнослов’янська мова стала книжною. Популярні були панегірики, вірші, думи. Національні та державні почуття знаходили вияв у козацькій історіографії. Історичні твори, що вийшли зі старшинського середовища кінця XVII — початку XVIII ст., традиційно мають назву «козацько-старшинські літописи». Метою цих творів було обґрунтувати Гетьманщину як законну «отчину» Війська Запорозького, тобто легітимізувати свою державу. Це фіксується в творі Григорія Грабянки «Дії презєльної брані» (1710 р.) та двох книгах Самійла Величка, згодом об’єднаних під умовною назвою «Літопис» (їх було написано між 1715—1728 рр.). Автори пройшли однаковий шлях: навчалися в Києво-Могилянській колегії та наприкінці 1680-х — на початку 1690 р., розпочали службові кар’єри: Граб’янка — козацьку (дослужившись у 1730 р. до рангу гадяцького полковника), Величко — канцелярську (близько 1700 та в 1705 р. став канцеляристом Генеральної військової канцелярії). Після падіння Мазепи Величко, запідозрений у співчутті мазепинцям, упродовж 1708—1715 рр. перебував в ув’язненні. У їхніх творах простежується подібність концепції: головним суб’єктом історії виступає «козацький народ», що заслужив владу. Козаки завжди «шляхетно уроджені», тобто рівні з воїнами-шляхтою Речі Посполитої. Ба більше, шляхом прямого ототожнення понять «сармати» й «хозари» Величко з’єднує докупи обидві легенди, сарматську та хозарську, називаючи предків руського воїнства то «сарматсько-козацькими», то «сарматсько-хозарськими». Життєвий простір козацької спільноти, за Величком, це Київська, Галицька, Львівська, Холмська, Белзька, Подільська, Волинська, Перемишльська, Мстиславська, Вітебська й Полоцька землі. (В іншому місці — «від Поділля і Волох по Віслу і аж до самого Вільна й Смоленська».) Обґрунтування законності козацького повстання проти короля-помазаника, Грабянка вбачає у релігійних кривдах, Величко — у лицарському «праві на опір».
І. Мазепа — людина західноєвропейської культури — сприяв остаточному утвердженню в архітектурі стилю «українського бароко». Це Спаська церква Мгарського монастиря, Богоявленська церква на Києво-Подолі, Миколаївський собор архітектора Ф. Старченка на Печерську. Світське будівництво доби Мазепи представлено «будинком Мазепи» в Чернігові, первісним будинком Могилянської академії. Розвивалися малярство й гравіювання, що прийшли на додаток до іконопису. Бароко змінилося на стиль рококо — церква в Сорочинцах, створена Данилом Апостолом, дзвіниця і брама київського митрополита Рафаїла Заборовського в Софії Київській, церква Св. Андрія в Києві, Святоюрський собор у Львові. В напрямі збереження певних рис українського бароко творили архітектори Й. Шедель та І. Григорович-Барський. Найстаршою будівлею у стилі класицизму є палац К. Розумовського в Почепі роботи українського будівничого Яновського. Цей стиль проіснував на теренах України до середини ХІХ ст.
Золотою добою розвитку української народної музики став початок XVIII ст. — пісні чумацькі, бурлацькі, рекрутські, парубоцькі та любовні. Музичне мистецтво було вокальним із застосуванням різних музичних інструментів (кобза, бандура, цимбали, сопілка тощо). Розвивається церковна музика.
Отже, розвиток України в кінці ХVІІ — на початку ХVІІІ ст. тісно пов’язаний з життям і діяльністю гетьмана І. Мазепи. Але його державницька діяльність наштовхнулася на все більшу міць Російської самодержавної імперії. Демократизм поглядів І. Мазепи щодо української державності суперечив бюрократичній, централізаторській політиці Петра І. Спробу гетьмана створити незалежну державу було ліквідовано поразкою союзника Мазепи — шведського короля Карла ХІІ — під Полтавою та смертю гетьмана в еміграції. Продовжив справу І. Мазепи П. Орлик, який створив першу демократичну конституцію, але реалізувати її положення не вдалося. Одночасно зі змінами в політичній сфері відбуваються зміни в економічних процесах, які царат спрямовує відповідно до інтересів і вигод імперії. Поглиблюється диференціація суспільства: козацька верхівка все більше набуває рис феодальних власників, а селяни все більше втрачають свободу. На середину ХVІІІ ст. селяни остаточно стають кріпаками, що призводить до поширення невдоволення, яке віддзеркалилося в гайдамацькому русі, коліївщині, опришківщині. Адміністративний устрій Слобожанщини, Лівобережжя та Правобережжя поступово підпорядковується загальноімперським законам, посилюється контроль Москви за управлінням, проводиться переселенська політика.