Розвиток товарно-грошових відносин призвів до посилення національного та соціального гноблення. Прагнення поміщиків підвищити товарність господарств за рахунок збільшення грошового та натурального оброку й панщини зумовило різке погіршення становища залежних селян. Державні селяни порівняно з кріпосними перебували в ліпшому становищі. Однак і вони зазнавали експлуатації й гноблення. Державні податки (подушні й земські) були тягарем для цієї категорії сільського населення. Зростання заборгованості з податкових виплат прискорювало їхнє зубожіння й розорення. У 1831 р. заборгованість державних селян Лівобережної та Південної України становила 22,3 млн. крб. На Правобережжі недоїмки з різних виплат у 1844 р. перевищували 344,6 тис. крб. На землі та майно державних селян часто зазіхали поміщики, а спроби оскаржувати це у державних органах призводили до ще тяжчих утисків.
Серед найпоширеніших форм селянського спротиву слід назвати подання скарг до урядових установ, відмову виконувати феодальні й державні повинності, захоплення панських земель і поділ їх між собою, підпали фільварків, господарських приміщень, пошкодження реманенту, збройні виступи, вбивство землевласників, управителів, втеча від поміщиків. Опір дворянства не дав змоги виробити положення селянської реформи в країні. У першій половині XIX ст. по всій Україні спалахували селянські виступи. Найбільші серед них — це повстання селян у селах Жуківці та Стасівці на Полтавщині (1815—1820).
Робітництво України на рубежі XVIII—XIX ст. було неоднорідним за складом, умовами й оплатою праці. Найманих робітників було ще мало, і працювали вони здебільшого в містах. Робочий день тривав від 12 до 15 годин, і це закріплювалось у відповідних урядових документах. На херсонських вовномийнях робітники працювали щодня по 16,5 годин, у цукровій промисловості, заводи якої працювали здебільшого в дві зміни, робочий день, як правило, тривав 12 годин, у шкіряній — 13, у металообробній — 14—15 годин. Широко використовувалася жіноча й дитяча праця, зокрема й у нічні зміни. Лише законом від 1845 р. було заборонено працю дітей уночі. Експлуатація робітників посилювалася не тільки внаслідок подовження робочого дня, а й за рахунок святкових і недільних днів, а також впровадження високих норм виробітку.
Заробітна плата у робітників була низькою. У вугільній промисловості Донбасу, де існувала відрядна форма оплати праці, гірники в 50-х рр. XIX ст. отримували 2,5—5 коп. за пуд видобутого вугілля. Часова оплата на металургійних підприємствах України становила 30—35 коп. улітку і 20—25 коп. узимку. В інших галузях промисловості зарплата була ще нижчою. Водночас ціни на продукти харчування, плата за житло постійно зростали.
Становище приписних селян (офіційно закріплених за державними фабриками й заводами), а також тих робітників, які працювали на поміщицьких мануфактурах, було ще гіршим. Тривалість робочого дня тут іноді досягала 16—18 годин, а грошової платні практично не було. Праця оплачувалась харчовими продуктами. На промислових підприємствах діяла жорстка система покарань і штрафів. За браком охорони праці поширилися високий травматизм і навіть загибель робітників.
У першій третині XIX ст. в Російській імперії не було державного законодавства, яке б регулювало відносини між власниками підприємств і робітниками. Лише у 1835 р. уряд запровадив «Положення» про забезпечення промисловості найманою робочою силою. Роботодавець і найманий робітник мали укладати договір і дотримуватися його. Але підприємець міг у будь-який момент розірвати угоду. До того ж угоди укладалися так, що ставили робітника в кабальну залежність від роботодавця.
Українське робітництво, як і селянство, протестувало проти жорстоких утисків влади та власників підприємств. Найпоширенішою формою боротьби за свої права були скарги урядовцям, втечі з фабрик і заводів, розправи над поміщицькою і заводською адміністрацією, руйнування обладнання, підпали приміщень, страйки.
У 1805 р. вільнонаймані робітники друкарні Києво-Печерської лаври висунули перед адміністрацією вимогу підвищити розцінки. Отримавши відмову, вони оголосили страйк і стали до роботи тільки після того, як роботодавці пішли на поступки. У 1817 р. відмовилися працювати 1500 кріпаків суконної мануфактури поміщика Хорвата в с. Писарівці Вовчанського повіту Слобідсько-Української губернії. Доведені до відчаю жахливими умовами праці й покараннями, кріпосні робітники зіпсували устаткування і знищили сировину, але їхній виступ жорстоко придушили.
У 1817—1835 рр. тривала боротьба приписних селян Луганського ливарного заводу. В скарзі до царя безправні робітники просили звільнити їх від примусової праці на заводі та в шахті. Не отримавши відповіді, вони у 1822 р. припинили роботу. Незважаючи на тілесні покарання за вироком суду, робітники стійко страйкували до 1835 р.
Замість примусити підприємців поліпшити умови праці робітників, царський уряд удався до жорстоких заходів. Спеціальними указами встановлювалася система покарань. За наказом 1847 р. в гірничій промисловості запроваджувалися військові порядки. Таким чином, самодержавство захищало інтереси власників підприємств усіма адміністративними й військово-репресивними засобами.
Муштра, жорстокий режим, регламентація життя військових поселенців викликали повстання та інші форми опору. 1819 р. в Південній Україні повстало 250 сіл (20 тис. селян). У 1817—1818 рр. відбулися повстання базаліївських, бузьких, у 1819 — чугуївських, у 1829 — шебелинських військових поселенців. Для придушення повстань було залучено регулярні війська. Одним із наймасовіших став виступ військових поселенців на Катеринославщині, де кількість повсталих перевищила 45 тис.
Справжнім народним ватажком став уродженець Подільської губернії Устим Кармелюк (1787—1835), який упродовж 25 років керував повстаннями на Поділлі, Волині, Київщині. За виступи проти царської влади Кармелюка віддали в солдати, однак 1813 р. він утік з уланського полку і організував повстанський загін. Разом з товаришами здійснив понад тисячу нападів на поміщиків, купців, царських чиновників. Повстанські загони налічували до 20 тис. чол. У 1814—1830 рр. Кармелюка неодноразово заарештовували, чотири рази засуджували до каторжних робіт у Сибіру. 1835 р. шляхтичі підступно вбили керівника повстанців. 2700 його спільників було віддано під суд.
Значна кількість селянських виступів супроводжувала «інвентарну реформу». Селяни відмовлялися виходити на панщину, й поміщики викликали поліцію та війська. Відразу після впровадження «Інвентарних правил» на Правобережжі вибухнуло 55 бунтів. У цей час від поміщиків самої лише Київської губернії втекло близько 30 тис. селян.
Масові виступи на селі спричинив урядовий маніфест, виданий у січні 1855 р.в зв’язку з Кримською війною, під час якої селян закликали вступати до народного ополчення, обіцяючи полегшення їхнього становища. Однак селяни розуміли це по-своєму: насправді йдеться про відродження козаччини і тих, хто запишеться до війська, буде звільнено від кріпацтва й наділено землею, тому священиків та урядовців, які, на думку селян, «ховали волю», неправильно трактуючи маніфест, били й виганяли з сіл. Селяни склали списки «вільних козаків», відмовлялися виконувати повинності й розпорядження влади, створювали органи самоврядування. Рух охопив 500 сіл Київщини й увійшов до історії під назвою «Київська козаччина». На придушення виступу уряд кинув регулярні війська. Десятки людей було вбито й поранено, сотні — заслано до Сибіру. А в 1856 р. у південних губерніях пішли чутки, що ті, хто переселиться до Криму, стануть вільними й заможними господарями. 76 тис. селян з 574 сіл Катеринославської, Херсонської та інших губерній рушили в «похід у Таврію по волю». Війська зустріли переселенців на дніпровських переправах і Перекопі. У сутичках загинуло багато селян.
Характерна риса українського національного руху наприкінці XVIII — на початку XIX ст. — його органічний зв’язок з боротьбою проти аграрної політики російського самодержавства. Вона стала провідною ще тоді, коли українські селяни стихійно виступали проти покріпачення царизмом, і лишалась визначальною до початку XX ст. Національний рух має певні етапи розвитку: «академічний» — етап, який віддзеркалює пробудження інтересу до народної творчості і включає збирання та публікацію народних пісень, казок, легенд, прислів’їв, вивчення народної мови (кінець XVIII ст. — середина XIX ст.), «культурний» — активне творення літературних творів рідною мовою (середина XIX ст.) і політичний — висування політичних вимог (друга половина XIX — початок XX ст.).
З кінця XVIII ст. в Україні поширюються ідеї Французької революції, особливо після походів російської армії до Європи в 1813—1814 рр. З’являються перші опозиційні царизму таємні організації, що проповідують ідеї вдосконалення суспільства через удосконалення людини — масонські ложі.Запозичені з Заходу, вони об’єднували тих, хто прагнув ліквідувати жандармсько-бюрократичний режим, змінити звичний стан справ. Тому масонський рух в Україні був здебільшого політичним.
Першу масонську ложу в Україні утворили польські шляхтичі у Вишневці на Волині 1742 р. У 1784 р. виникла масонська ложа «Безсмертя» в Києві. У період 1817—1819 рр. з’являються масонські ложі в Одесі: «Понт Евксинський» і «Три царства», у Полтаві — «Любов до істини» (її членами були І. Котляревський, С. Кочубей, Г. Тарновський), у Житомирі, Кам’янці-Подільському. З 1818 до 1822 р. в Києві діяла масонська ложа «З’єднаних слов’ян», на гербі якої було зображено хрест із написом «Єдність слов’янська». Членами ложі були представники різних національностей, люди різних професій, урядовці. Якщо на Лівобережжі панували ідеї панславізму (об’єднання всіх слов’янських народів у складі Росії), то на Правобережжі головною метою масонських лож, до яких входили переважно поляки, була боротьба за відродження могутньої Речі Посполитої з правобережними українськими землями включно. Таємна діяльність, обмежене коло членів масонських лож не дали змоги поширити їхній вплив на широкі верстви населення. Масонські ложі підготували підґрунття для виникнення суто політичних організацій. Самодержавство з острахом сприймало діяльність будь-яких громадських об’єднань. Тому 1822 р. царським указом було заборонено всі масонські ложі та інші таємні організації.
Наростання невдоволення самодержавною військово-бюрократичною системою поширювалось у всіх прошарках суспільства. «Діти 1812 р.», як називали себе всі, хто після перемоги над наполеонівською армією прагнув змін на батьківщині, вдалися до практичних заходів. У 1816 р. в Петербурзі виник «Союз порятунку» — гурток офіцерів — вихідців з давніх дворянських родів. Черз два роки його було реорганізовано в «Союз благоденства». Одну з його ланок — Тульчинську управу — очолив полковник Павло Пестель.
1821 р. внаслідок розколу «Союзу» виникло дві організації: Південне товариство на чолі з П. Пестелем, а пізніше — й Північне товариство, очолюване М. Муравйовим (Петербург). До Південного товариства з центром у м. Тульчині увійшли, окрім П. Пестеля, О. Барятинський, С. Волконський, брати Сергій та Матвій Муравйови-Апостоли, М. Бестужев-Рюмін, О. Юшневський. 1825 р. до складу Південного товариства ввійшли члени Товариства об’єднаних слов’ян, утвореного молодшими офіцерами в Новограді-Волинському. Південне товариство об’єднувало управи в Тульчині, Кам’янці, Василькові, а також Кишинівську управу на чолі з М. Орловим і В. Раєвським.
Програмним документом Північного товариства була «Конституція» М. Муравйова, яка передбачала перетворення Росії на федеративну конституційну монархію. Два з тринадцяти штатів — суб’єктів федерації — мали утворитися на українських землях (Український з центром у Харкові й Чорноморський з центром у Києві). «Руська правда» П. Пестеля — програмний документ Південного товариства — містила радикальніші положення. Автор уявляв майбутню Росію єдиною централізованою унітарною державою з республіканською формою правління. Він виступав за скасування кріпосного права, військових поселень, ліквідацію середньовічних гільдій, цехів, гербів, привілеїв, проголошення рівності громадян Росії перед законом, свободи слова, друку, зборів, віросповідання, рівноправності в судових справах, скорочення терміну військової служби з 25 до 15 років. Передбачалося надати всім громадянам віком від 20 років рівні й не обмежені майновим цензом права.
Ліквідувати самодержавство передбачалося шляхом змови. Центром повстання мала стати Україна, оскільки навесні чи влітку 1826 р. імператор збирався прибути на огляд військ до Білої Церкви. Після вбивства царя планувалося виступити з відданими полками на Київ, а потім — на Москву. Північне товариство в той самий час мало організувати виступ у столиці — Петербурзі.
Смерть Олександра І змовники використали для виступу. 14 грудня 1825 р. в Петербурзі мало відбутися складання присяги новому імператору — Миколі І. В цей час на Сенатську площу вийшли повсталі полки. Однак вони їх розстріляли вірні цареві війська. 29 грудня 1825 р. почалося повстання розквартированого під Васильковим Чернігівського полку на чолі з С. Муравйовим-Апостолом та М. Бестужевим-Рюміним. Захопивши штаб полку, повстанці вирішили йти в напрямку Житомира на з’єднання з іншими військами. Та біля сіл Устинівки й Ковалівки їх зустріли гарматними пострілами каральні частини. Розсіяні й деморалізовані учасники виступу здалися. Уряд жорстоко покарав декабристів. П’ятьох з них (К. Рилєєва, П. Каховського, С. Муравйова-Апостола, П. Пестеля, М. Бестужева-Рюміна) за вироком суду було страчено в Петербурзі, солдатів — покарано шпіцрутенами. Понад 800 учасників повстання заслано на сибірську каторгу, а також у діючу армію на Кавказ.
Причинами поразки декабристів були низька організація, стихійність, відсутність підтримки у населення, а головне — ще не настав відповідний час. Після поразки повстання декабристів осередками громадських рухів в Україні стають навчальні заклади: Харківський університет (відкритий 1805 р.), гімназія вищих наук у Ніжині (заснована 1820), польський ліцей у Кам’янці (1831), Київський університет (1834). Виникають таємні студентські гуртки, де читаються заборонені царизмом твори, поширюються ідеї декабристів.
У Царстві Польському, яке входило до Російської імперії, давно визрівало прагнення вийти з її складу та утворити незалежну Польську державу. 17 листопада 1830 р.спалахнуло повстання у Варшаві. Царському намісникові — великому князю Костянтину — та урядовим військам довелося залишити Польщу. Революційна частина поляків, об’єднаних навколо «Патріотичного товариства», обстоювала подальшу боротьбу до здобуття повної незалежності, консервативна — схилялася до угоди з царем за умови дотримання ним положень Конституції 1815 р. На початку 1831 р. повсталі висунули гасло «За нашу і вашу свободу!», закликаючи поневолені народи імперії до спільної боротьби. Польський сейм утворив Національний уряд, який вбачав своє завдання у відродженні Польської держави в кордонах 1772 р. (з українськими землями включно).
На Правобережній Україні повстанням керував Союз вільних синів Поділля (Кам’янець-Подільський). У лютому 1831 р. в м. Барі відбувся з’їзд організацій, що створили повстанський центр. Керівниками повстання було призначено В. Тишкевича — на Київщині, Я. Малиновського — на Волині, Я. Сулятицького — на Поділлі. Однак сподівання на підтримку з боку місцевого населення не справдилися. Українські селяни повірили не польській шляхті, а російському фельдмаршалові Остен-Сакену, який обіцяв звільнити їх із кріпацтва за підтримку урядових військ. Утім, після придушення виступу нічого не змінилося, більше того, шляхта помстилася селянам, збільшивши визиск.
У збройних сутичках 1831 р. царське військо завдало поразки польським загонам. Керівників та учасників антиурядового виступу, за вироком суду в Києві, було заслано до Сибіру, віддано в солдати, позбавлено дворянських прав і маєтків. Заборонялася діяльність польських шкіл та ліцеїв, греко-католицької Церкви (1838), ліквідовувалося магдебурзьке право в містах та чинність Литовських статутів.
У 40-х рр. XIX ст. активізувався національний рух серед інтелігенції. В Київському університеті гуртуються найпомітніші постаті тогочасної України: письменник П. Куліш, професор М. Костомаров, етнограф О. Маркевич, учитель В. Білозерський, службовець М. Гулак, художник і поет Т. Шевченко та інші. Ще 1843 р. тут виник таємний гурток «Київська молода», завданнями якого були ліквідація кріпацтва «згори», піднесення культурно-освітнього рівня селянства та пробудження його національної свідомості. Проте гуртківці не змогли вийти за межі пропагандистської та просвітницької діяльності. Після того як гурток саморозпустився, його активісти 1846 р.створили таємну політичну національно-патріотичну організацію — Кирило-Мефодіївське товариство(братство). Назване на честь великих слов’янських просвітників, це об’єднання виробило програму, викладену в «Книзі буття українського народу» і «Записці», підготовлених М. Костомаровим та М. Білозерським. Мета товариства — ліквідація самодержавства, монархії, встановлення республіки, утворення Української держави та об’єднання слов’янських народів у федеративну державу на принципах добровільності й виборності. Зразком політичної організації суспільства для «братчиків» був політичний устрій США. Центром майбутньої слов’янської федерації мала стати Україна. Кожна держава як член федерації становила б окремий штат, Київ став би столицею федерації, в якій раз на чотири роки збирався б найвищий спільний консультативно-регулятивний орган з міждержавних відносин — собор, або сейм. Федерація повинна була мати невелике регулярне військо, кожен штат — свої збройні сили, впорядковані постійними міліційними формуваннями. У майбутньому в федеративному утворенні передбачалося встановити широкі громадянські права, зокрема свободу віросповідання, запровадити обов’язкову загальну початкову освіту, скасувати тілесні покарання та смертну кару, ліквідувати станові привілеї й нерівність.
Існували деякі розбіжності в поглядах «братчиків»: так, Костомаров на перше місце висував ідею єдності та братерства слов’ян, Куліш — питання розвитку української культури, Шевченко вважав, що передусім треба визволити народ із кріпацтва, а Україну — з політичної неволі. Окрім того, більшість виступала за поступові (еволюційні) дії, а Шевченко і Гулак — за революційні перетворення. Вони розгорнули агітаційну й культурно-просвітницьку діяльність, закликаючи представників російської та польської громадськості боротися за власну національну державу з окремим суспільним устроєм, але об’єднуватися у всеслов’янську спільноту на засадах християнства.
В. Білозерський підготував проект створення широкої мережі початкових землеробських шкіл, вихованці яких поверталися б у село освіченими й несли нову культуру господарювання. Царська адміністрація залишилася глухою до цих пропозицій, а на початку 1847 р. членів братства було заарештовано, засуджено до заслання, а найбільш гірка доля спіткала Т. Шевченка й М. Гулака, відданих у солдати. Значення Кирило-Мефодіївського товариства полягало в першій спробі об’єднання на національних принципах української аристократії та селянства. Останнє в товаристві найбільш чітко і ясно представляв український поет та визначний громадський діяч Т. Шевченко.