Українська культура наприкінці XVIII — в першій половині ХІХ ст. розвивалася в досить складних і суперечливих умовах. Територія України входила до складу різних держав: Росії та Австрії, уряди яких проводили колонізаторську політику, спрямовану на денаціоналізацію, знищення української культури, віри, звичаїв. Цариця Катерина II заявляла, що Україну, Ліфляндію та Фінляндію «надлежит легчайшими способами привести к тому, чтобы они обрусели и перестали глядеть как волки в лесу».
У другій половині XVIII ст. Лівобережна й Слобідська Україна відзначалися письменністю. В гетьманській Україні на високий рівень було поставлено початкову освіту. Майже кожне село мало свою школу. Сільська громада сама запрошувала вчителів, давала їм приміщення під школу та утримувала. Для дітей старшини та чиновництва створюються спеціальні закриті навчальні заклади — пансіони, інтернатитощо. Важливу роль у розвитку освіти в Україні відігравали колегіуми, які працювали в Харкові, Чернігові, Переяславі. Було чимало проектів заснування в Україні університетів. К. Розумовський намагався відкрити університет у Батурині. Граф Рум’янцев планував заснувати університети в Києві та Чернігові. Однак імперський уряд не дозволяв Україні мати університети. Молодь, яка прагнула здобути вищу освіту, почала виїжджати навчатися до Москви та Петербурга, а також до університетів Німеччини, Італії, Франції тощо. У багатьох навчальних закладах та школах більшість викладачів мали українське походження. Наприклад, у Слов’яно-греко-латинській академії в Москві з 1701 по 1762 р. працювало 95 викладачів з Київської академії. Коли за наказом царя, в Петербурзі було засновано Медико-хірургічну академію, для неї не вистачило студентів і їх набрали з Києво-Могилянської академії.
У першій половині ХІХ ст. в Україні існувалистанові навчальні заклади різних розрядів. Для нижчих верств населення створювалися парафіяльні двокласні школи, для дітей дворян, купців, службовців і заможних міщан — повітові училища, гімназії, ліцеї та університети. В цей час було проведено реформи освіти, спрямовані на її уніфікацію і впорядкування. Так, 1835 р. створено навчальні округи — Київський, Одеський, Харківський — на чолі з попечителями. У селах державних селян початкові школи створюють підприємства державних маєтностей. Існували кантонійські школи — початкові школи для військових поселенців, ланкастерські школи взаємного навчання, коли навчають найздібніші учні, та дяківські школи. Проте матеріальне забезпечення початкової ланки освіти було незадовільним. На середину XIX ст. в Київській, Волинській, Подільській, Чернігівській та Полтавській губерніях з населенням 7 млн. чоловік було 10 тис. учнів. Лише третина з них були дітьми селян, нижчих верств.
Вищу освіту в Україні здобували в ліцеях та університетах. У 1805 р. було засновано Харківський університет, першим ректором якого став І. Рижський. За 1805—1861 рр. в цьому університеті здобули вищу освіту 2800 студентів. 1834 р. перших 56 студентів прийняв Київський університет св. Володимира, першим ректором якого був М. Максимович. Вищу освіту надавали й ліцеї, де вчилися 7—10 років: Кременецький ліцей (1805—1832), Рішельєвський в Одесі (з 1817 по 1862 випустив 596 ліцеїстів), Волинський (з 1805); Ніжинська гімназія вищих наук (з 1820).
Україна залишається одним із провідних центрів книгодрукування.Найважливішими видавничими центрами були друкарні Києво-Печерської лаври, Чернігівського та Почаївського монастирів. Наприкінці XVIII ст. чимало нових друкарень створено на Лівобережжі й Півдні України. Але, як і раніше, книги коштували надзвичайно дорого. За них платили великі суми і зберігали як найцінніші речі. Важливою подією у видавничій справі стало впровадження «гражданського» шрифту, що збільшило кількість світських видань. Перша друкарня, що випускала книжки таким шрифтом, з’явилася 1764 р. в Єлисаветграді, згодом гражданські друкарні з’являються в Катеринославі, Харкові та інших містах. Кирилиця тепер вживалася тільки для церковних видань, а «гражданка» — для світських книжок. До Російської імперії завозилася велика кількість літератури, виданої в Україні: шкільні підручники, церковні книги, наукові праці тощо.
Видатне місце в розвитку культури XVIII ст. посідала творчість мислителя й просвітителя, мандрівного філософа Г. Сковороди. За життя твори Сковороди не видавалися. Перші публікації з’явилися до 100 -річчя від дня смерті. Метою життя людини він визнавав її щастя. Байки, притчі, різноманітні поезії, в яких викривалися несправедливість, неробство, марнотратство панів, їхня жорстокість до простих людей, хабарництво, були дуже популярні й швидко розходились Україною. Ширилися в Україні природничі та математичні знання. Підручники з математики, складені видатними українськими педагогами Київської академії Ф. Прокоповичем та І. Фальковським, стали справжнім досягненням вітчизняної науки. У XVIII ст. в Україні з’являються медичні установи. 1754 р. українець І. Полетика одним із перших одержав звання професора Медичної академії в німецькому м. Кілі. Вагомий внесок у боротьбу з епідеміями холери, чуми, у військову медицину зробили українські лікарі. Методи боротьби з епідемією чуми, які винайшов лікар Д. Самойлович, було схвалено російською та багатьма зарубіжними академіями.
Активно займалися науковою роботою викладачі Київського університету. М. Максимович був автором понад 100 різнопланових за проблематикою праць з археології, етнографії, фольклористики, ботаніки, філології. Він також сприяв широкому залученню аматорів і спеціалістів до вивчення минулого Києва. З його ініціативи 1835 р. розпочав роботу Тимчасовий комітет з розшуку старожитностей, на основі якого у 1843 р. створено Тимчасову комісію з розгляду давніх актів, яка видала 32 томи «Архівів Південно-Західної Росії».
Велику популярність у кількох поколіннях українців мала «Історія Русів» — від Київської Русі до Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, де відстоювалася ідея самостійності українського народу. Її автором вважали архієпископа Г. Кониського або полтавського поміщика Г. Полетику. Дуже популярними були видання, написані мандрівниками чи паломниками. Серед паломницької літератури виділяється твір «Подорож» В. Григоровича-Барського, який описав свої враження від мандрівки країнами Європи та Близького Сходу. Великий інтерес викликав твір перекладача Генеральної військової канцелярії С. Дівовича «Разговор Великороссии з Малороссиею». Сюжет твору дуже оригінальний: протягом віршованого діалогу Росії та України остання доводить своє право на суверенність. Схожою за формою була «Ода на рабство» В. Капніста, який різко виступив проти закріпачення селян України (1783).
У першій половині XIX ст. розвивається нова українська література з різними методами художнього змалювання дійсності: сентименталізм, романтизм, реалізм. Слід назвати поему І. Котляревського «Енеїда» (повністю вийшла 1842), п’єси «Наталка Полтавка» (1835) та «Москаль-чарівник» (1841), поезії та байки П. Гулака-Артемовського, твори Г. Квітки-Основ’янека «Пан Халявський», «Сватання на Гончарівці» та ін. Т. Шевченко став однією з найяскравіших постатей української літератури XIX ст. У творах поета читач бачить засудження самодержавного політичного ладу й поневолення людини; саркастичне змалювання влади, відстоювання демократичних ідей; гострий осуд соціального гноблення, трагізм становища солдат; проблеми сирітства; відстоювання принципів гуманізму («І мертвим, і живим...», «Кавказ», «Сон»). Т. Шевченко віддавав шану видатним історичним особам: Дорошенку, Полуботку, Гордієнку, Хмельницькому. Водночас він не ідеалізував історичного минулого, не схвалював Переяславської угоди з Росією, що разом з Полтавською битвою та ліквідацією Запорізької Січі призвело до занепаду України, втрати нею незалежності. Шевченко вірив у силу всеслов’янського єднання («Єретик», «Гайдамаки»). Його провідною ідеєю було політичне визволення України з-під влади чужинців. Його ідеал Української держави складався поволі й сформувався у 1843—1847 рр., знайшовши висвітлення у збірці «Три літа», де є такі рядки: «Я прозрівати став потроху...». У 40-х рр. за дорученням Київської археографічної комісії Т. Шевченко робив замальовки, ескізи пам’яток української історії та архітектури. Він був відданий ідеї визволення України до кінця життя.
Значної популярності в народі набули історичні пісні, думи, балади. Найбільше з них було присвячено улюбленим героям: Богданові Хмельницькому, Іванові Богуну, Семенові Палію, Олексі Довбушу, Максимові Залізняку, Іванові Гонті. Як і раніше, Україною мандрували кобзарі, бандуристи, лірники, пісні яких були зрозумілі й популярні серед простих людей. Справжнім музичним центром України був Глухів, резиденція гетьмана Кирила Розумовського. Тут виконувалась італійська музика та ставились італійські опери. Поширеним явищем стали «кріпацькі капели», які існували при панських маєтках. Особливого розвитку в цей час набуває шкільна драма, її центрами стають Київська академія, Харківський і Чернігівський колегіуми. Студенти академії мандрували містами й селами України, ставили спектаклі, освічували народ. На ярмарках і базарах актори влаштовували балаган — імпровізований тимчасовий театр, який відвідувало багато людей. У XVIII ст. виник кріпосний театр, у якому пани збирали найталановитіших селян-кріпаків. Справжньою подією театрального життя України було відкриття 1789 р. в Харкові першого постійного театру.
Далеко за межами України була відома творчість випускників Київської академії М. Березовського та А. Веделя. Твори Березовського «Вірую» та Веделя «На ріках вавилонських» були надзвичайно популярні. Доля цих двох талановитих українських композиторів склалася трагічно. Інтриги царедворців довели до самогубства Березовського. За антидержавну діяльність потрапив під суд і помер у в’язниці Ведель. Велику музичну спадщину залишив композитор, хоровий диригент Д. Бортнянський:45 концертів та інших музичних творів. Написав опери «Креонт» (1777), «Алкід» (1778), «Квінт Фабій» (1779), поставлені на італійській сцені. Є автором понад 100 творів хорової церковної музики. Його музикою захоплювалися Берліоз і Бетховен. Творчість Бортнянського належить до вершин світової музичної культури.
Наприкінці XVIII ст. в українській архітектурі панує стиль бароко, що вирізняється пишністю, багатством оздоблення: ліпленням, різьбленням, позолотою тощо. Зводяться величні архітектурні споруди. У 1747—1753 рр., за наказом імператриці Єлизавети, за проектом архітектора В. Растреллі в Києві було збудовано одну з найяскравіших пам’яток тієї епохи — Андріївську церкву, а в 1750—1755 рр. — царський палац (Маріїнський). У 1731—1745 рр. під керівництвом Й. Шеделя, який раніше працював у Петербурзі та Москві, було збудовано 93-метрову дзвіницю Печерської лаври. Учнем Шеделя був І. Григорович-Барський, автор численних київських будівель. У першій половині XIX ст. провідним стилем стає класицизм. Відбувається зміна в забудові міст, де головним стає центр. З’являються нові споруди — школи, промислові підприємства. Реконструювалися міста Слобожанщини та Наддніпрянщини. У Києві було споруджено пам’ятник на честь поновлення магдебурзького права (архітектор А. Меленський), церкву на Аскольдовій могилі, ансамбль Контрактової площі на Подолі. За проектами відомого архітектора В. Беретті збудовано Київський університет, будинок Інституту шляхетних дівчат.
Розвивається український живопис. Переважає в цей час портретний жанр: митець реалістичного напряму К. Павлов, художники-кріпаки, зокрема І. Усенко, П. Золотуха, С. Алексєєв, живописець В. Тропінін («Портрет українця», «Дівчина з Поділля»), Т. Шевченко (130 портретів, серед них — Є. Гребінки, Коцебу, Л. Толстого, серія картин «Живописна Україна»). Художники-пейзажисти М. Сажин, І. Сошенко («Хлопчики-рибалки», «Пейзаж») реалістично змальовлювали багату природу рідного краю. Одним з найвідоміших художників того часу був Д. Левицький. Під керівництвом Левицького працював певний час В. Боровиковський. Йому, видатному українському живописцю, академіку, належало близько 160 портретів, серед них: «Цар Давид», портрети Лопухіної та Капніста.
Поряд із творами професійних митців розвиваються такі види декоративно-вжиткового мистецтва, як художнє ткацтво, вишивка, кераміка, художнє різьблення, килимарство, народний розпис тощо. Найпоширенішим видом народного мистецтва була вишивка, характерні ознаки якої — чітка композиція, різна техніка виконання (хрестиком, гладдю, мережкою), регіональні особливості орнаментального оздоблення. Так, у вишивках з Буковини й Галичини переважав геометричний орнамент, а в полтавських і чернігівських вишивках — рослинні узори.
Отже, після остаточної ліквідації в 1783 р. полково-сотенного устрою як ознаки автономності Лівобережну Україну було насильно включено до російської політичної системи. Починаючи з XVII ст., прямо пропорційно до розширення кордонів Росії, її державний лад набував характеру абсолютної монархії, не обмеженої жодними представницькими органами. Нові зміни територіально-адміністративного устрою спричинила участь Росії в поділах Польщі наприкінці ХVIIІ ст., внаслідок чого до складу імперії відійшло Правобережжя України. У результаті складних міждержавних відносин і територіальних перетворень, на початку XIX ст. більша частина українських історичних і етнічних земель опинилася в складі Російської держави. Утвердившись і стабілізувавшись у непростих умовах російської дійсності, українська етнічна територія простяглася суцільною смугою від Західного Бугу до Дону, перериваючись землями Війська Донського, а далі охоплюючи широкі території на Північному Кавказі. Таким чином, українські землі входили до складу таких губерній і областей: Київської, Харківської, Чернігівської, Полтавської, Волинської, Подільської, Катеринославської, Херсонської, Таврійської, Чорноморської, а також, частково, Люблінської, Сідлецької, Гродненської, Кубанської, Мінської губерній, Бессарабської і Війська Донського областей.
Великі розміри територіально-адміністративних утворень визначалися російськими інтересами, які загалом суперечили українським. Місцеве управління українських земель оформилося в своєрідний царський бюрократично-поліційний режим.
Важливим державним завданням залишалось освоєння Українського Причорномор’я. Південна політика уряду спрямовувалася на формування таких військово-адміністративних структур, які якнайповніше забезпечили би інтереси централізованого правління і підготували б плацдарм для посиленого впливу в Криму і на Балканах.
Невідповідність етнічних і адміністративних кордонів — не просто результат ігнорування національного принципу організації територіально-адміністративного устрою, а наслідок політики позбавлення права українського народу на державний і національно-культурний розвиток. Проте, незважаючи на підневільне становище, саме наприкінці ХVІІІ — на початку ХІХ ст. активізувалося політичне, економічне і науково-культурне життя України, відбулося самоусвідомлення українським народом величі й етнічної єдності своєї землі. Видатну роль у цьому процесі відіграли такі українські вчені, громадські та культурні діячі, як Г. Сковорода, В. Григорович-Барський, Т. Шевченко та інші.