Калнишевський Петро (1690—1803) —останній кошовий отаман Запорозької Січі, полководець, дипломат. Народився в с. Пустовійтівці (Сумської обл.), біля узбережжя р. Сули, притоки Дніпра. Походив з козацького старшинського роду. П. Калнишевський був найстаршим сином козацької вдови Агафії. Батько Іван загинув у ході військової сутички. За легендою, коли Петро у 8 років пас сусідську череду, то козаки, які проїжджали неподалік, забрали його з собою і привчили до люльки. Так він потрапив на Запорозьку Січ. Побував у Парижі, де здобув освіту. Перед урядами Петра III та Катерини II послідовно відстоював економічні й політичні інтереси Запорозької Січі, тричі брав участь у козацьких посольствах до Петербурга. 1755 р. Калнишевський разом з делегацією козаків у Петербурзі клопотався про повернення козацьких земель, відданих поселенцям. У 1762 р. стає кошовим отаманом і зустрічається в Петербурзі з Катериною ІІ, яка усуває його з посади. Проте його обирають і далі — ще 10 років поспіль. Тільки через розпочату Росією війну з Туреччиною імператриця змирилася із непокорою козаків. Під час російсько-турецької війни (1768—1774) кошовий отаман проявив себе талановитим полководцем і безстрашним воїном, за що нагороджений золотою медаллю на Андріївській стрічці та званням генерал-лейтенанта. Як далекоглядний політик і господар, Калнишевський дбав про поширення хліборобства й торгівлі на запорозьких землях, культурний розвиток цього краю. Він створив 62 населених пункти, поширив на Січі «хуторні зимівники» — фермерський тип господарства, який вели козаки, збудував православні храми свв. Петра і Павла у Межигір’ї, церкву в м. Ромнах, Троїцьку церкву в Пустовійтівці, якій подарував цінний іконостас, прикрашений 30 кг золота і 50 кг срібла, та Євангеліє І. Равича за 600 крб. золотом. Він збудував загалом 38 церков. За ініціативи Калнишевського на Січі створено 3 спеціальних і 16 парафіяльних шкіл. У його часи була поширена приказка: «Як був кошовим Лантух — не було хліба для мух, а як став Калниш, то лежав цілий книш». У травні — червні 1775 р. Січ було зруйновано російськими військами. П. Калнишевський за порадою священика січової церкви В. Сокальського і зі згоди козацької ради здався без пролиття християнської крові. Імператриця обґрунтувала свій вчинок тим, що Січ була, на її думку, гніздом мародерів, які перешкоджали торгівлі та культурі. Князь Потьомкін, який називав Калнишевського «батьком», заарештував його і за наказом Катерини II отамана заслали до Соловецького монастиря. Сам князь за це отримав 100 тис. десятин землі. Понад 22 роки провів у колодках в одиночній камері Микільської башти без права листування. На утримання його царський уряд видавав по 1 коп. в день, половину з якої Петро віддавав на ремонт даху. 1801 р. указом Олександра І 110-річного сліпого Калнишевського було звільнено з монастирської в’язниці, але він за власним бажанням залишився в монастирі, де незабаром і помер. Похований на головному подвір’ї Соловецького монастиря.
Сковорода Григорій (1722—1794)— поет, педагог, мислитель, філософ, який заклав основи української класичної філософії. Прозваний «українським Сократом», закликав людей: «пізнай себе!», «поглянь у себе!» Народився 3 грудня 1722 р. в бідній козацькій родині в с. Чорнухах Полтавської губернії. У 1738—1741 рр., 1744—1750 рр. отримав освіту в Києво-Могилянській академії, а у 1742—1744 рр. перебував у Петербурзі, де співав у придворній капелі і спостерігав за столичним життям. Він досконало володів латиною, церковнослов’янською, німецькою та польською мовами; вивчав філософські твори античних та сучасних авторів. Подорожував країнами Західної Європи (1750—1753) у складі посольської місії. Побував в Угорщині, Австрії, Словаччині, можливо, Польщі, Німеччині, Італії. Після повернення викладав поетику в Переяславському колегіумі, працював домашнім учителем. Тут почав українською та латинською мовами писати вірші, які стали основою його поетичної збірки «Сад божественних пісень». 1759 р. запрошується до викладання в Харківському колегіумі, проте 1769 р. остаточно стає мандрівним учителем, оскільки це давало йому змогу зберегти свободу духу. До самої смерті (9 листопада 1794) Г. Сковорода ходив пішки Слобожанщиною та Лівобережжям, писав діалоги, читав і дарував їх друзям та всім, хто цікавився філософією життя. Незадовго до смерті склав список своїх праць (18 оригінальних та 7 перекладених, 4 з яких досі не знайдено). Заповів вибити такий напис на своїй могилі: «Світ ловив мене, але не спіймав». Помер Григорій Сковорода 9 листопада 1794 р. на Харківщині. Власним життям Сковорода стверджував високі моральні принципи: волелюбність, гідність, щирість, прагнення до мудрості, надійність, любов до ближнього.
Григорович-Барський Василь (1701—1747)— мандрівник та письменник ХVІІІ ст. Народився в Києві на Печерську. Освіту отримав у Київській духовній семінарії, втікши таємно від батька до Феофана Прокоповича. Сам Василій визнавав, що в науці не був першим. У 1723 р. вирушив до Львова, де йому вдалося вступити до єзуїтської академії під вигаданим ім’ям Барського, але монахи здогадалися про його православне віросповідання і вигнали його. Під час паломництва до Рима по святих місцях вирішив мандрувати й описувати стародавні монастирі, святі місця православ’я. Побував у Кафі, Кефалонії, Занті, Хіосі, Солуні, Афоні. Відвідав Палестину, Сирію, Аравію, Єгипет. Деякий час перебував у Константинополі, а через Румунію, Польщу потрапив до Києва, де й помер. Написав чотиритомну працю «Мандри по святих місцях Сходу з 1723 по 1747 р.». Зібрав близько 150 планів та малюнків визначних місць.
Шевченко Тарас (1814—1861) — поет, художник. Народився у с. Моринцях (нині — Черкаська обл.) у родині селянина-кріпака. Змалечку пас овець і прислуговував у панському будинку П. Енгельгардта. Першими наставниками були сільські дяки. Пан хотів зробити з нього маляра й віддав хлопця до малярних справ цехового майстра у Петербург. Там Тарас знайомиться з І. Сошенком — слухачем Петербурзької Академії мистецтв, за сприяння якого Шевченка викупили з кріпацтва. Перші вірші — роздуми над своєю долею («Думка»), над долею батьківщини. 1840 р. з’являється збірка «Кобзар». Він працює в усіх відомих на той час поетичних жанрах: балади, ліричні пісні, ліро-епічні поеми, послання тощо. 1843 р. повертається в Україну, де багато малює («Живописна Україна»). Стає членом Кирило-Мефодіївського братства, але його заарештовують 1847 р. і засилають у солдати до Оренбурзького краю. Звільнений у 1857 р., він здобуває визнання і підтримку ліберально-демократичних кіл. Помер Тарас Шевченко в Петербурзі.