Нова геополітична ситуація, що виникла на рубежі ХVІІІ—ХІХ ст. в Центральній та Східній Європі, спричинила в Україні великі зміни. За результатами першого (1772 р.) та третього (1795 р.) поділів Польщі до складу Австрійської імперії відійшла Галичина, а після укладення австро-турецької Константинопольської конвенції (1775 р.) під владою австрійського імператора опинилася Буковина. Ще з ХVІІ ст. у складі Австрійської монархії під владою Угорського королівства перебувало Закарпаття. Отже, наприкінці ХVІІІ ст. імперія Габсбургів володіла західноукраїнськими землями, які займали територію 70 тис. км2, де проживало 3,5 млн. осіб, з яких 2,4 млн. були українцями.
Австрійська влада, наслідуючи свою попередницю — польську, не зважала на етнічний склад населення. Вона на власний розсуд здійснювала адміністративно-територіальний поділ. У підсумку, і західногалицькі землі, де більше було поляків, і східногалицькі, де переважали українці, ввійшли в одну адміністративно-територіальну структуру, що називалась «коронним краєм» або «королівством Галіції і Лодомерії» з центром у Львові.
«Королівство Галіції і Лодомерії» поділялося на 12 округів (дистриктів): Золочівський, Тернопільський, Чортківський, Жовквівський, Львівський, Бережанський, Коломийський, Станіславський, Стрийський, Самбірський, східні землі Сяноцького і Перемишльського округів. Землі Східної Галичини залишались окраїнною територією Австрії. Найвищим державним органом управління тут була галицька придворна канцелярія, яка підпорядковувалась імператорові. На зразок інших австрійських провінцій запроваджувався становий сейм, до складу якого входили найвищі сановники, церковні діячі, магнати й шляхта. Виконавчим органом сейму був крайовий комітет. Галицький сейм збирався лише один раз — у 1780 р. Його бездіяльність дещо компенсовували зібрання шляхти, які називалися контрактами.
Влада в округах належала старостам, яким підпорядковувались комісари, секретар, канцеляристи, практиканти та посильні окружного управління. Урядовою мовою була німецька. З місцевим населенням окружне управління контактувало польською мовою, а з домініями, духовенством і судами — латиною.
Вся повнота адміністративно-політичної влади зосереджувалася в руках губернатора, якого призначав сам австрійський імператор. Австрійський уряд призначав членів магістратів, які здійснювали керівництво соціально-економічним життям міст. На селі адміністративна і поліційно-судова влада належала великим землевласникам та їхнім управителям (посесорам) і наглядачам (мандаторам).
Зміни відбулися і в організації судів. Смертні вироки затверджував губернатор, а всі рішення державних судів виносились іменем імператора. Першою інстанцією для сільського населення стали домінікальні суди, для міського — магістратські, для шляхти — земські, за якими згодом закріпилась назва шляхетських судів.
Окремим округом до «королівства Галіції і Лодомерії» входила Буковина. Етнічний поділ не враховувався, хоча вже й тоді на Північній Буковині переважало українське населення, а на Південній — румунське. Адміністративно-політичним центром Буковинського округу стало місто Чернівці, яке з 1786 р. отримало австрійський міський статут, а з 1832 р. почало управлятися магістратом на чолі з бургомістром. Округ складався з чотирьох дистриктів. У 1794 р. дистрикти перейменовано на повіти — Чернівецький, Вижницький, Серетський, Сучавський — та утворено окремий Русько-Довгопільський окіл. Повіти поділялися на 12 околів по 10 громад у кожному. Управління Буковиною здійснював окружний староста, який був підзвітний галицькій адміністрації. Він мав комісарів-заступників. Повіти очолювали старости.
Пожонському (Братіславському) намісницькому управлінню Угорського королівства було підпорядковано Закарпатську Україну. Вона поділялася на чотири жупи (комітати): Ужанський, Березький, Угочанський, Марамороський. Очолював кожну з них один з великих землевласників — жупан, якого призначав король. Села навколо великих замків називалися домініями, які входили до складу жуп. Жупні управління представляли адміністративну, судову, фінансову, військову владу. Вони також контролювали відробіток панщини, стягнення державних і військових податків тощо.
Загалом політика Габсбургів на західноукраїнських землях спрямовувалась на ліквідацію традицій місцевого адміністративно-територіального устрою, наявність яких тією чи іншою мірою позначилась би на рівні етнічної свідомості. Примусова асиміляторська політика загрожувала самому існуванню українського народу, розділеного навпіл австрійсько-російським кордоном.